Персональний сайт Михайла Стрельбицького

Портрет М. Стрельбицького

    Цей сайт присвячений творчості українського поета, критика, літературознавця Михайла Стрельбицького (3.06.1949-8.06.2018). На ньому ви можете ознайомитися з усіма виданими книжками, надрукованими статтями автора, а також його інтерв'ю та статтями про поета. Викладені також фото та відео матеріали.

    Михайло Стрельбицький народився 3 червня 1949 в с. Майдан-Вербецький Летичівського р-ну на Хмельниччині. Походить з роду Стрільбицьких. Закінчив середню школу в сусідньому селі Дяківці Літинського р-ну на Вінниччині. По закінченні філологічного факультету Одеського держуніверситету ім. І. І. Мечникова (1971) проходив строкову службу в армії, навчався в аспірантурі того ж ВНЗ, де захистив кандидатську дисертацію «Сюжетика української повісті 1960—1970 рр.» (1976). В альма-матер викладав українську літературу на кафедрі професора В. В. Фащенка (1975—1979).

    У 1980 р. переїхав до Вінниці. Був на творчій роботі. Від 1991 р. — старший викладач кафедри культурології Вінницького технічного університету. У цей час бере активну участь у суспільному житті, зокрема у діяльності товариства «Просвіта» ім. Т. Шевченка, керує університетським літературним гуртком «Студентська муза», веде сторінку в газеті ВЗН «Імпульс», опікується «Клубом істинних шанувальників Тараса Шевченка», готує радіопрограми, проводить щорічні творчі фестивалі для студентства «Вдячність Коновалюкові», ініціює публікацію у місцевій пресі критичних літературних розвідок, рецензій, спортознавчих есеїв.

    Автор понад 400 публікацій в пресі з проблем художньої літератури та більше півсотні наукових статей. Окремими виданнями вийшли: монографічне дослідження, присвячене творчості Олеся Гончара «Проза монументального історизму» (1988) та понад два десятки збірок віршів і поем.

    Помер Михайло Петрович Стрельбицький 8 червня 2018 року. Похоронений, на малій батьківщині, в селі Майдан-Вербецький Летичівського р-ну на Хмельниччині.

    «Філоcофія універсальних понадчасових істин проектується в площину національних гостро болючих проблем і утверджується М. Стрельбицьким зброєю сарказму й сатири, нищівного висміювання. Але не тільки. Якщо в сатиричних творах можна говорити про макабричний театр-сатирикон у поезії, то в творах ліричних – про театр художніх мініатюр, а ще – про особливу виразність необарокової палімпсестності, що її кваліфікують як накладання культурних рис різних епох, коли в нових культурних текстах проступають знаки минулих записів».

Валентина Соболь, літературознавець, професор Варшавського університету


    «Якщо колись напишу про Стрельбицького ширше, то стаття моя починатиметься так: «Думаю, що вірші Михайла Стрельбицького мають не дуже багато читачів. Але справа, певне, в їх якості. Вони потребують якісного читача.

    Маю сміливість вважати себе якісним читачем Стрельбицького. Поринаючи у світ його поезії, можу з певністю сказати: у нього багато віршів про мене. І про кожного з вас, шановні читачі. Адже у справжній поезії ми вчуваємо, вбачаємо самих себе. Спиняємося біля якогось рядка: це ж я так думаю! Повторюємо той чи інший образ: це ж я так відчуваю! Згадуємо щось своє, думаємо про себе, про своїх близьких…

    У Михайла Стрельбицького думки й почуття покладені на вірші, що їх не треба цитувати. Поет цитує нас. Така властивість істинної поезії». У моєму віршованому виразі це нині записалось так: «Прогрес. Що це? Як відповісти? / Перекази відомих істин / І невідомих ще думок: / Цитатні бурі, зливи, смог? / Ото науці заморока: / Що на душі — не для потоку. / Поезії ж це до пуття: / Вона цитує почуття!

    … Знайшов Коновалюка в Інтернеті: http://www.korners.com.ua/russian/painters/231. Зворушливі «віконечка» в Україну. Справді, для мене це — більш, ніж малярство. Принагідно краще відчув Ваш двотомничок «Під небом Коновалюка».

Григорій Усач, поет, прозаїк, драматург; Ізраїль, м. Беер-Шева. 2 листопада 2010 р.





Ars poetica

(У трьох частинах)

Анатолієві Мойсієнку

1

Вірш має світитися внутрішнім світлом,

назовні – рефлексія, фабула, кітч…

Комусь теє світло та й стане помітно,

ще інших не трохи попхається пріч.

А внутрішнє світло те самодостатнє.

Чи вічне? Навряд чи. А все ж… мерехтить?

При тім мерехтінні хтось може постати,

стежину намацати, напрямок взяти,

себе відшукати, комусь пособить…

Вірш має манити, ловити. Як верша!

В’юни, карасі, пічкурі, щупаки…

Колись же то вірша і звалося: «вірша»:

мов, родом жіночим рожденні рядки.

Жіночому ж роду нема переводу,

і справа ловитви – в жіночих руках:

і день, і глибінь, течію і погоду

відчують, завважать… в майбутніх рядках?

Вірш має не мати стрункої науки

(сяка-така, звісно, буває і є):

віршовна наука – у верші тій щука,

що влов пожирає, допоки час є.

Віршовна наука – нікому принука:

якеєсь витання, якийсь післязміст…

Та щука у верші? Всіх вижерши, щука

там б’ється у верші, ковтає свій хвіст.

ІІ

Що більше стилю, то менше змісту,

що більше змісту, то менше стилю.

Штурмуєш стилю пусту Бастилію,

ведеш конкісту у гущу змісту.

Зміст вислизає, стиль прилипає,

щось невимовне запропадає;

запропадає щось несказанне,

позасвідоме, попіддиванне.

Попіддиванні змісти, як миші,

сьогомиттєві, понадколишні,

гризуть твердиню душі і духа –

не засипає їх потеруха.

Хоч потеруха диванноборча –

плебсодогідна, тиранотворча,

сівка по світу, як тії спори,

з яких поганки і мухомори.

Хоч мухомори – краса голінна

(котрі червоні – барва кармінна),

а білі (сиві, рожевуваті)

смакують злидням у кожній хаті;

їх, білі, в куцих лісах подільських

звем ковпаками – щоб не поділись,

червоні теж нам не футбольнути –

про всяк випадок, про голод лютий.

Тож не до стилю буває, звісно,

коли у роті пісно та прісно;

а й не до змісту тоді буває,

коли кармінна світ затуляє…

Зміст прослизає,

стиль залипає…

Юшка з Бастилій

тут виручає.

ІІІ

Життя коротке, віршоробе,

отож найперше – не спіши;

перехворій усі хвороби,

усі заяви напиши.

Владнай усі можливі справи

(а й навіть про звання і чин),

в години слави і неслави

у наслідках шукай причин.

Блокнота, аркуша, дисплея

не муч знічев’я, не катуй,

щоденності коротку шлею

не рви, сарако, не шматуй.

Книжки, картини, лад симфоній?

Твій харч – пожива і десерт.

Зненацька побіліли скроні?

А ти крути велосипед.

В книжках є небезпеки також:

щоб не ущербити душі,

минай рядки про білий аркуш,

вірші про вірші і вірші…

Слова, розмиті словесами?

Бери і їх, та пам’ятай:

лиш ті, які зрослись з ділами,

умами, що брели до тями,

з фантазіями понад край,

придатні, щоб шукати суть,

а станеться – тебе й спасуть

від агресивних профанацій

(у разі, звісно, сам коли

ти їх на крилах інтонацій

з якоїсь викличеш імли)…

Ти на якомусь повороті,

свій шлях прийнявши за мету,

в натхненній радості (скорботі?)

у риму дещо занотуй.

Без рими? Можна. Хоч і важче

тим «вільним віршем» у стократ.

Критерій тут не «гірше-краще»,

критерій – «чорт-мені-не-брат».

І паліндром аеродромно

тобі й громаді загуде:

фонема явиться фантомно

і поведе, і заведе,

і незбагненне доведе;

і семантичні леза зел

постануть сенсів на сторожі,

і правда твоїх міст і сел

оновиться у правді Божій.

Атлантидно, ох, атлантидно!

Вікторові Савченку, фантастові фантастичному,
у його фантастичний же Дніпропетровськ

Був голос мені

уві сні:

«Атлантидо!!!..»

Оглянувся я –

ні людей, ні землі.

І стало так дивно,

так наскрізно видно,

що вбачив... ескадри

на дні мозолів.

Це я – Атлантида?!..

Це дні потопельні?

Це все забираю

з-під неба на дно?

Крізь мене... мортири гримлять

чи... бетельні?

В майбутньому

блискає... давнє давно?

Це ніч горобина?

Страсна це година?

Для чого? Для кого?

За віщо? Кому?

Я ж був уже садом

квітучим і димним,

я плодом гірким

вже котився в пітьму...

І голос мені наказав:

«Прокидайся!

Прокинься й рости,

хоч би хвилі які;

ростивши – рости,

Атлантидою дляйся!...

Людиною? Можеш. Про очі людські».

... Прокинувся. Дляюся. Звична рахуба.

Тримаю. Несу. І, ростивши... росту?

По-людськи немов себе цуплю за чуба.

Скелясто немов зупиняю версту.

І так мені, так мені, так атлантидно,

дарма, що комусь мене зовсім не видно,

а хтось мене... Полтвою зверхньо зове?

Нехай собі. Хай йому буде не встидно,

що й цим... не бере він мене за живе?

Откровение

Не лей, глупец, отраву-злобу,

отбрось, шельмец, блатную гнусь

о том, что те есть русофобы,

кто сами суть Святая Русь.

Иное дело, что ершисты.

И майдануты: нелегко

терпеть надменных лжебратков

да «маке-донцев»-дураков...

а потому – антирашисты:

и нрав, и жребий наш таков.




Дух хат

(український  транснаціональний  зоро-вірш)


                        

У-у-               

х-          

х,       

д     

у   

 х! 

Дух

хат

    коминам хіба брат?    

     Комини відьмам рідні.     

    А дахи хат снопами лад    

   уладовують в роки хлібні:   

  сяйно сяяли б щирі-дорідні  

 у віках, хай хоч голод бреде, 

чи війною осколки вогненно мете.

   Стіни синькою гоять вапно,   

   а ще формулу знають полян:   

   вікно+двері = вікно+вікно,   

   крапу-крапи – у шиб екран!   

 Дуб підвалин, священ колись би;

               трохи призьби.