Персональний сайт Леоніда Філонова

Леонід Філонов. Донецький період

Про життя і діяльність Леоніда Філонова у Вінниці відомо багато і написано немало, а от про роботу його на Донеччині – не дуже, мабуть через те, що він, хоч і походив з цього краю, все ж-таки його недолюблював.

В основу цієї статті покладені матеріали особистого архіву, спогади знайомих та два інтерв’ю Леоніда Філонова – 21 березня 2009 року та 18 травня 2018 року.

Народився Леонід Філонов у селищі Олександрівка – є такий райцентр на Донеччині.

Після школи та служби в армії для навчання обрав Львівський університет. У 1971 році його було зараховано на перший курс по спеціальності «Історія». Перебуваючи на канікулах у рідній Олександрівці 1972 року Леонід Філонов працює у газеті Олексанрівської районної ради - «Радянський патріот». І газета, і замітки молодого кореспондента виходили українською мовою.

В особистому архіві Леоніда Філонова збереглося близько двох десятків вирізок з цієї газети.

Він пише, в основному, на молодіжну тематику – про комсомольські осередки, про студентські будівельні загони, передовиків виробництва, про проблеми сільських бібліотек та клубів. Пише і під псевдонімами «І. Матвеєв», «Л. Володимиров». Матеріали за власним прізвищем підписує «Л.Філонов, студент історичного факультету Львівського державного університету імені І Франка» - дуже важливо було, мабуть, означити себе саме в цьому статусі.

У вересні 1972 року він повертається до навчання в університеті, а вже у квітні 1973 року батька разом ще з шістьма студентами виключають звідти за участь у антирадянській діяльності. Про ці події Леонід Філонов зняв документальний фільм «Березнева паморозь».

Після виключення з Львівського університету три місяці батько працював у цеху пластмас Львівського заводу радіоелектронної медичної апаратури, жив без прописки. «Одного дня до мене приїхав співробітник КДБ на «Волзі» і попередив, щоб я за 24 години вибрався зі Львова, бо мене заарештують».¹ Довелося повертатися на Донеччину. На той час його батьки розлучилися, і він селиться у матері, яка на той час переїхала до Краматорська.

Тут Філонов влаштовується працювати на Теплоелектроцентраль помічником машиніста. Паралельно намагається таки отримати вищу освіту – вступає на історичний факультет Донецького університету, правда на заочне відділення.

З листопада 1974 року переходить на педагогічну стезю, і вже не звертає з неї до самого кінця. Перша педагогічна робота – вихователь у Краматорському професійно-технічному училищі №68. А через рік влаштовується вчителем історії та суспільствознавства у восьмирічній школі № 13 (селище Малотаранівка).

- Ми дуже його любили, - згадує Валентина Саєнко, колишня учениця. - Він прийшов до нас у п’ятому класі, був класним керівником. Завжди напрасований, стрункий і дуже красивий. Всі діти були у захваті. Я вчилася добре, пам’ятаю, що їздили з ним в Донецьк на екскурсії і поза очі називали «Наш Льончик».

У Краматорську батько також грав у народному театрі «Данко», був дуже видний, але особливого хисту до лицедійства не мав. Через те йому діставалися ролі на одну-дві фрази – наприклад, німецького офіцера у спектаклі за п’єсою Леонова «Нашестя». Але належність до театральної «тусовки» дозволяла їздити на гастролі, зокрема в Ленінград, бо «Данко» був одним з найкращих самодіяльних театрів того часу. 8 лютого 1975 року Філонов бере шлюб з Валентиною Кременчутською, з якою жили в одному будинку на тодішній вулиці Леніна, фактично у сусідніх під’їздах, а у 1976 році у нього народжується донька, себто я.

З раннього дитинства батька пам’ятаю за сімейним прізвиськом «Вусатий-полосатий» Це прізвисько дав йому мій дід по маминій лінії. Була тоді така дитяча книжка – у формі котик( маю й досі фото, де тримаю її в руках). Пам’ятаю його і дійсно «полосатого» - в коричневому смугастому костюмі та з вусами-«підкова». Щодо смужки і вельвету батько все життя мав слабкість, сам неодноразово у цьому зізнавався.

Весь час проживання на Донеччині Леонід Філонов був під спостереженням КДБ. «В моєму житті з’являлися особи, які завжди намагалися з’ясувати мій настрій, мої погляди, - розповідав про цей період Леонід, - Я навчився, бути уважним. Інколи зі мною намагалися говорити про національне. Я вираховував добродіїв, які до мене приходили. Двічі я споював їх і вони зізнавалися». Такий «знайомий» був у Краматорську – намагався піднімати питання, що могли б виявити проукраїнську позицію. Другий, музикант з Донецька, був фактично випадковим знайомим. Він намагався втертися в компанію друзів, а коли його напоїли – зізнався, що робив це з намови КДБ.

Третій «агент» був другом Філонова. Батько цього товариша працював завкафедрою української літератури Донецького Університету, а мати була диктором на телебаченні.

Ось як про це розповідав Філонов в травні 2017 року:

- Приходить раз і каже: «Що ж ти, гад, не казав, що такий? (репресований, ред..)» - «КГБіст до нас приходив, все про тебе сказав». А працівник КДБ ходив до його батька, щоб той давав закриті рецензії на літературні твори – чи нема там ніякої антирадянщини. «От, - каже мій друг, - мені дали чотири запитання, і що ти скажеш на це?» І ми сиділи і відповідали на них. » Товариш давав занадто позитивну характеристику на батька, а той її коригував, щоб розповідь виглядала більш-менш правдоподібною.

У Краматорську батько спілкувався з Григорієм Гребенюком – на той час завідуючим лабораторією науково-дослідного та проектно-технологічного інституту важкого машинобудування. Постать Гребенюка цікава в історії контексту дисидентського руху на Донеччині. Зокрема, його прізвище значиться у справі Олекси Тихого, як одного з тих, хто контактував з Олексою Тихим і знаходився під наглядом КДБ, як неблагонадійна особа.

Григорій Гребенюк розповсюджував літературу самвидаву. Спілкувався з О.Тихим, читав його статті, про що був допитаний під час слідства і на суді в липні 1977 р.. Автор спогаду про О.ТИХОГО.

З 1988 року Гребенюк був членом Української Гельсинської спілки, з 1990 очолював її Донецьку обласну організацію, З 04.1990 до 05.91 був заступником голови заснованої га її базі Української республіканської партії.

Батько згадував, що познайомився у 70-ті роки з Євгеном Гребенюком у поїзді – їхали в одному купе до Києва. З того часу спілкувалися, говорили на різні тему. За його словами, Гребенюк скрізь говорив українською мовою, і, можливо, через це завжди був «під ковпаком», - така послідовна позиція ще й у «технаря»- мешканця російськомовного міста не могла не привертати уваги.

Батько згадує, що однією з найпопулярніших тем цих розмов була русифікація.

До речі, про тотальну русифікацію на Донеччині в 70-ті у батька в запасі було дві особисті історії. Перша з них пов’язана з навчанням в Донецькому університеті і, скорше, позитивна. (подається за інтерв’ю від 18.05.2018 р.)

«Я тоді щойно поновився і, складаючи іспит з історії середніх віків, заговорив українською. Запитав, чи можу, і викладачка сказала «Будь ласка» та й сама перейшла на українську мову. Я не дуже впевнено і поверхово відповідав про повстання чомпі, але вона поставила мені «п’ять», хоча я того не заслуговував - тобто з симпатією поставилася. Її прізвище було Молдавська. Ще був викладач на прізвище Лях – він навіть лекції читав українською».

Друга, невесела, з часів викладання у школі.

«Пам’ятаю, повіз на історичну олімпіаду учнів до Донецька. Кілька дітей там були представлені зі шкіл з українською мовою навчання (по райцентрах і селах такі школи ще траплялися, а в містах їх через засилля російської мови вже не було - прим. Авт..). Кажу – тут треба двома мовами писати – є ж діти з українських шкіл. А завідувачка методкабінетом каже «Путь пишут по русски. Они русский знают».

Але, повернемося до знайомства з Гребенюком. Батько запевняв, що той познайомив його з Олексою Тихим у 1975 чи 1976 роках. Бачилися вони два рази – саме в момент знайомства і, випадково, в автобусі, що їхав з Дружківки до Краматорська. Говорили українською мовою. Олексу Тихогого батько зацікавив тим, що працює вчителем історії. За словами батька, після тієї розмови Олекса Тихий навіть написав йому листа, а що місця проживання не знав – то надіслав на адресу малотаранівської школи, де батько працював. Лист Філонов знищив у 1977 році, як тільки арештували Олексу Тихого по справі «Тихий-Руденко», адже такий документ міг його скомпрометувати, тим більше, як колишнього репресованого. Про що йшлося в листі достеменно батько не пам’ятав – проте, з впевненістю говорив, що не містив нічого антирадянського – лише міркування про педагогіку та виховання всебічно розвиненої особистості.

У січні 1979 року батько розриває шлюб з матір’ю і переїжджає до Донецька, де спочатку працює в школі, а потім в інституті післядипломної освіти вчителів. Бачилися ми з ним рідко – приїздив до нас додому, часом ми ходили на прогулянку в парк, а одного разу він навіть возив мене до Донецька, де знайомив зі своїми колегами. На жаль, тоді мені не було й шести років, тож пам’ятаю це досить фрагментарно.

Працюючи в Донецькому інституті підвищення кваліфікації вчителів, батько часто їздив у відрядження, знайомився з новими людьми і не приховував, що шукав можливості покинути Донбас (який в приватних розмовах дозволяв собі називати «забембаним»), бо все життя мріяв жити у Львові, або в Києві. Але так сталося, що містом, за яке він «зачепився» стала саме Вінниця.

І це вже був інший період життя сповнений звершень, цікавих досліджень і щоденної роботи на благо громади. Але це вже інша історія.

Катерина Філонова

в.о. директорки Донецького обласного краєзнавчого музею,

м. Краматорськ