Персональний сайт Леоніда Філонова

У соборному посланні св. Апостола Якова 3 (14—16) говориться: «Коли ж гірку заздрість та сварку ви маєте в серці своєму, то не величайтесь та не говоріть неправди на правду — це не мудрість, що ніби зверху походить вона, але земна, тілесна та демонська. Бо де заздрість та сварка, там всяка зла річ».

Ці пророчі слова характеризували акцію священнослужителів православної церкви Московського патріархату на площі біля міськвиконкому. Сюди з гаслами хули проти Української православної церкви Київського патріархату з´їхалися священнослужителі, прихопивши з собою стареньких бабусь та жіночок, задурманених зневагою проти своїх же братів.

Полеміка на площі була далеко не мирна — це був несанкціонований мітинг священнослужителів, замішаний на гніві і злості проти Української церкви. Вінницький священик — не повертається язик сказати — отець Віктор називав українців західних областей бидлом. А інший освічував, що то є Польща. Бруд, вилитий проти Філарета, просто не хочеться переповідати.

Відомий український діяч Липинський писав: «Необуздане хамство зруйнувало Українську державу». От і сьогодні націонал-шовіністичні сили Росії (звичайно, це не стосується більшості російського народу) намагаються викликати регіональні протистояння, пересварити наш народ на міжконфесійній основі.

Властиво, цього й слід було чекати. Пригадаймо, як готувався цей грунт колишнім митрополитом — депутатом Агафангелом. Ще до путчу він готував перепідпорядкування Вінницької єпархії Москві. Тисячі вінничан вимагали відставки цього депутата, і лише голова письменницької організації Михайло Каменюк виспівував дифірамби «українолюбству» Агафангела. Вінницька єпархія в особі Агафангела стала символом розколу Української православної церкви. Це, на жаль, реальна дійсність.

Це проявилось і під час згаданого зібрання. Ось кучерявий, з туго перетягнутою косою полеміст в сутані у буквальному розумінні цього слова оббріхує Українську православну церкву: «Мстислава не допустив Константинопольський патріарх» (хоча багато газет світу писали про чотириденний візит і спільне богослужіння останнього з владиками Української церкви. До речі, є й фотографії). Бабусі, навчені отцями, називають українських православних уніатами, говорять різні нісенітниці, і, звичайно, їх шкода, вони — жертви, їх вчать називати кривду і обмову правдою.

Вищезгаданий священик викрикував: «Ми, православні Московської патріархії, дружимо тільки з росіянами, нам не треба ні німців, ні поляків, ні французів».

«Але болгари, серби, румуни — теж православні», — говорять йому. «Вони зрадники, — заперечує отець. — Москва — третій Рим і всьо».

Ну, про третій Рим ми вже чули з шабашів сумнозвісної «Памяти». А як же бути з іншими народами? «Христос закликав любити ближнього. Чому ми, українці, повинні ненавидіти європейські народи?» — запитують його. Отець відходить, а далі вже чути, що тризуб — це знак сатани. Можна уявити, що такі пастирі говорять прихожанам.

Жінка, що стояла поруч, стала переповідати телеінформацію УТН, в якій йшлося про присвоєння гуманітарної допомоги — продуктів харчування, одягу, ліків, навіть іграшок та коньяків і вин — Рівненською єпархією Московського патріархату. Хтось пригадав публікації про коньяки та самогон у Вінницькій єпархії під час захоплення її хлопцями з УНСО.

Вінничани пропонували притягнути до відповідальності згідно з законом отця Віктора за образу народу, намагання штучно поділити на наших і ненаших (тобто бандерівців).

Жінки сперечались, пригадали орган, телефонні погрози отцю Василеві з Тиврова, який вірою і правдою служить Українській православній церкві.

Чимало вінничан намагалися з'ясувати, за чиїм сценарієм розроблена ця акція — Москви чи УПЦ Московського патріархату? І знову пригадалися слова про необмежене хамство, люмпенізацію натовпу. А ще — біблійна істина: «Де заздрість і сварка — там безлад».

Процес переходу парафій до Київського патріархату продовжується. Віриться. що настане прозріння і серед тих, хто був того дня на майдані.

Пам'ятаймо: Бог нам дав українську нашу землю, кожен має право сповідувати свою віру у тому храмі, до якого веде його власна стежина. Отож, шановні пастирі УПЦ Московського патріархату, не закидайте камінням дорогу до Українського храму. Народ сам визбирає каміння. Це зробили уже в Києві і Львові, Тернополі і Луцьку. На Вінниччині теж, вірю, визбирають. Але у мирі І злагоді.

Коли осмислюєш близьке минуле, підсвідомо сподіваєшся на обнадійливе прийдешнє. І от характерно: на пам'яті насамперед те, що вражало і бентежило: рядки з преси, голос диктора чи політика, щемна пісня з проникливими словами, злісне обличчя «гомосоветікус», який хотів «соєдєніть», «унічтожіть» і «завоєвать».

А поряд — мудрі сентенції дочки, що стала майже дорослою, зарплата і ціни, які просто не сприймали одна одну, і кіт, що не хотів їсти «Останкінскую» ковбасу.

Про «Остакінскую» писано-переписано, вона вже стала притчею во язицех не тільки в чергах, а тому поговорімо про мову і душу: чисту й розмінну, спраглу і тлінну, невтомно пульсуючу болем і запліснявілу в рабській покорі байдужості.

Так, наша душа, український менталітет, були предметом зацікавлень різних пройдисвітів. Одні намагалися скористатися довірливістю та доброзичливістю, інші — працьовитістю і щедрістю, ще інші — розумом, звитяжством і силою. На сьогодні про це вже сказано теж чимало, але чи почуто, чи усвідомлено всіма?

Нашому поколінню, особливо старшим, тяжко усвідомити, що ота ненависна доба національного нищення, сатанинського винародовлення минає, що жовтень 1917-го став нашою трагедією, про який великий пророк Нострадамус ще 400 років тому писав:

«Се місяць зла — нема йому під стать,
Смертьб; голод, чвари принесе червоний прапор,
Хто проти, проженуть...».

Але Хронос невпинно біжить, ми вже другий рік живемо у процесі розбудови відновленої держави, яка постає з кризового попелища.

Нелегкий це шлях. Нам заважає отой імперський леп служок «єдіной» — «неділімой», що споживали об'їдки біля корита, про яких великий Шевченко писав «підніжки», «грязь Москви,». Чимало з них кермують і зараз на місцях, продовжують не тільки розкрадати державу, а й духовно гальмувати природній потяг до відродження.

«Спочатку було слово» — це мовлено у книзі книг і як би ми не хотіли, слово було, є і буде візитною карткою особистості, цілого народу — душею нації.

Торік багатенько говорили і писали про українське слово на Вінниччині, відбулися певні якісні зміни і не тому, що є Закон про мови, а тому, що є люди, оті нормальні українці, які зрозуміли, що без рідного слова вони ніщо, що душа їхня без материнської мови зніміла і порожня, бо не буде мови не буде і повноцінної держави. Принаймні, для багатьох це аксіома.

При обласній держадміністрації є комісія з питань виконання Закону про мови. В кінці 1992 року за допомогою громадськості вона вирішила дізнатись, як виконується постанова Ради Міністрів щодо Закону про мови у Вінниці.

Гінці пішли на фабрики і заводи, в державні установи, вузи та НДІ — ознайомились, вивчили. І що ми маємо? А маємо те, чого і слід було чекати. Як виконуються Закони на місцях? Мов дишло. Чим вищий рівень інтелігентності, інтелекту, духовності, тим вища потреба розуміння необхідності впровадження державної мови - і практична реалізація її, і навпаки, де інтелігентністю і не пахне, де байдужість до людини, духовне зубожіння, хамство, там все, як і було на «общедоступном».

Можливо, зарадикально, бо є певні відхилення, але на загал формула підходить.

Скажемо так: у вищих навчальних закладах є більший чи менший поступ, в окремих НДІ також, а от на фабриках і заводах справи гірші.

Для прикладу «Інститут землеустрою» — діловодство, технологічна, внутрішня документація на 95 відсотків ведеться українською мовою (до речі, директор росіянин), а от асоціація «Вінницясільбуд» — анітелень, навіть директивні матеріали з Києва (зі столиці все йде українською), які повідомляють нам із районів, надсилає із супровідним роз'ясненням російською.

Інший приклад. Завод продтоварів, тут люди розуміють, прагнуть виправити становище, принаймні, 50 відсотків документів ведеться державною мовою, а на заводах «Аерогеоприлад», особливо «Термінал» та на заводі тракторних агрегатів як у Тамбовській губернії «вундеркінди» говорять однією, а пишуть другою, та й соціальні конфлікти тут бувають найчастіше. Все, як у байці Глазового про «Кухлик», де «корова має язика, та не знає мови».

Звичайно, людям доводиться нелегко, десятками років русифікували, бракує словників (обласна адміністрація обіцяє допомогти), але ж у нас — не Крим. І взагалі, наш народ винахідливий — вмів видати у Вінниці словник навіть під час більшовицької окупації 1918 р.

До речі, пам'ятна табличка про Примакова і досі висить. Вояки лід його керівництвом знищували не тільки українців, а й чинили єврейські погроми. А наша міська влада продовжує їх славити, хоча було видано розпорядження Президента про зняття комуністичної символіки.

Та куди там до душі! Чимало їх мають по дві і більше, на всяк випадок, а раптом... Дехто може подумати: автор занадто гіперболізує — а чи так? Вільне володіння словом — це не тільки психологічний комфорт, а й можливості самопізнання, глибоке розуміння співрозмовника. Уявіть, як почувається дитина, коли лікар звертається до неї нерідною мовою, не кажу вже про дискримінаційність. Та чи може бути взагалі в цій ситуації повноцінне порозуміння?

Ще про порозуміння. Влітку цього року з Америки і Бразилії приїхали 45 українців похилого віку, аби відвідати рідні землі, в по Вінниці їх супроводжував одноязикий гід, який жодного слова українського не міг сказати, не говорю вже про молодиків-офіціантів з кафе «Інтурист», які уміли подати, та жодного слова українською сказати. Було просто соромно за нашу провінційну «зірку». Але куди ж дивиться наш «Вінтурсервіс»?

Останнім часом до «Просвіти» надходять скарги від батьків про нав'язування комуністичної ідеології в середній школі № 1. Батьки також скаржаться, що в цій школі англійська, креслення, трудове навчання, фізкультура та деякі інші предмети, а також виховні заходи проводяться російською мовою. Я навчався в Донбасі в українській школі у великому місті і в нас такого не було. Воно, мабуть, дивуватись не слід, бо і директор першої школи, і завуч при обговоренні Закону про мову, демонструючи власний суржик (завуч), були проти впровадження мови в армії та на підприємствах. На той час цю школу використовували для іноземних гостей, аби продемонструвати шароварно - вареничну приналежність. Де ні піонервожата, ні організатор, не володіючи українською, виховували інтернаціоналістів. Це як в анекдоті: людина, яка володіє трьома мовами, — сіоніст, двома — націоналіст, а однією — інтернаціоналіст. Як пише наш поет Анатолій Бортняк «Інтернаціоналісти — це ті, що переступають усякі межі». Отож традиції у СШ1 № 1 тривають. Але чому саме на уроках рідної мови їм дають цю отруту? Чи не блюзнірство це? Мабуть, не прочитали ці філологи пророчі слова Івана Франка про смертоносність комуністичних ідей для України.

Сьогодні ми можемо вижити лише тоді, коли збережемо і душу. Увесь цивілізований світ прагне зберегти її, опираючись на християнські цінності.

Ми завжди мали і провідників, і стражденних праведників, які плекали нашу духовність. Сьогоднішнє мистецтво і література, інші складові культури частково прагнуть відродити нас в собі, хоч на цьому шляху зустрічають опір, спокуси маскультури, агресивність так званих «православних» Московського патріархату. Недавно на Чернігівщині кілька церков, на чолі з благочинним перейшли до рідної церкви Київського патріархату. І тоді обласний УПЦ Московського патріарху і організовує виїзний десант, захоплює храм, де служить благочинний, і з матюками (у храмі!) відстоює «духовність». Це водночас трагедія і криза імперської структури, яка несе нашому народові сум'яття, невизначеність, шкоду. Але народ все зрозуміє і очистить душу. А тому чисте і спрагле переможе тлінне і рабське, бо так хоче Бог і цього хоче Україна.

Якось приятель з Києва запитав: «Чи є у Вінниці художник, якого можна було б вирізнити з-поміж інших нетрадиційним подільським баченням нашого змореного життя?» І я впевнено відповів: «Є, Федір Панчук».

Писати про нього нелегко, хоч його картини мені знайомі, бачені десятки разів на виставках, у власній робітні, новоствореному художньому музеї політехнічного інституту. За останні два-три роки він став популярним — Панчукові твори є у Франції й Австралії, Ізраїлі й Польщі, Австрії і Німеччині, про нього писали журнали й газети.

«Подільськість» майстра краще зрозумієш через пізнання Федора як людини, і може тоді, коли він одержимо захищає наївне мистецтво своїх земляків від плуга, верстата, шкільної парти... Серцем відчуваєм оте стоголосся образів — мадон і ткаль, незайманих дівчат; а також зухвалих левиків, які топчуть квіти, червоних коней і зелених котів. Федір — м'який і емоційний, водночас випромінює приязнь і їжакува-тість у стосунках; з ним сперечаєшся за чашкою кави, але аж ніяк не проб'єш мурів його подільської затятості у трактуванні власних героїнь. Однак не можу говорити про художника без особливої теплоти. Він — не статичний і не канонізований, а мистецька стежка така ж крутоспадна, як і наша подільська земля.

Ранній Панчук полонить наївністю в оздобах і атрибутиці, соковитими кольорами і елегійним настроєм тихого, може, злегка зашореного світу. Мить незайманої природи, міцні селянські ноги, грубі руки вічних землеробів — образи доступні, просто читаються. В роботах «Подоляночка», «Старі» ясно проступає отой першородний гріх, з народженням пишнотілої подільської мавки, котра губиться у буйно-цвіті трав, химерності корчів, фантастичній ошатності буків і ялин.

Дещо згодом художник стає декоративнішим у своєму світобаченні. Може це й природно, бо працює в установі, яка причетна, а точніше «надихає» самодіяльних майстрів Вінниччини — обласному науково-методичному центрі народної творчості і культосвітньої роботи. Фах дав можливість Панчуку об'їздити Вінниччину, побачити і зрозуміти десятки отих самородків, котрих він вважає своїми вчителями. Федір готує виставки їхніх творів, намагається «пробити», і не безуспішно, на шпальти журналів, популяризує в можливий і неможливий спосіб. Але зрештою — про декоративність. Вона — від цілеспрямованого подільського народознавства. Смугасті пагорби, що нагадують верети і рушники місцевих майстринь, у роботах «Проводи», «Дев'ятий день», і Хрести, перев'язані рушниками, та нехитрі поминальні страви досить колоритно підкреслюють німу скорботу бабусь на тлі розкішного буйноцвіття природи, похиленої церковки і простих, привабливих хаток. Майже прозорі крила душі померлої, яка згідно вірувань прибуває дев'ятого дня, стрепенулися над хрестами пам'яті людської — такої невпинної у просторі і часі!

Декоративність Федора Панчука, як на мене, найліпше проявляється у накладанні гаптованої поволоки на стрічки, квіти та збуджених радісним передчуттям птахів: «Лелече весілля», «Радість».

У Федора — оригінальна техніка малювання, він працює дерев'яним патичком. Цей «Панчуковий пензель» ятрить гобеленовою ворсистістю, кровоточить червінню життя і патьоками чорних тушованих сліз стривоженої юнки.

Останнім часом декоративність маляра набула особливих форм, що тяжіють до авангардної розкутості. Але їх пуповина закопана у первісне наївне сприйняття — художник вийшов із стражденного подільського чорнозему. На нього, безумовно, вплинуло наше нервове і сполітизоване життя, в якому більшість з нас відчуває пекучий сором за попраний національний дух і спраглий щем від сильного і глибокого слова наших духовних поводирів, української пісні, що викликає урочисте піднесення і накочує сльози, спонукає стати на коліна перед символами нашої віри. Мені особливо дорогі роботи Федора «У пошуках віри», «Іду від вас», «Подільська мадонна».

Знебарвлене дівча шукає у закривавленому німбові Ісуса Христа останній прихист своїм надіям... Христос озирається, сподіваючись: може не варто полишати зневірених і злих, може в них жевріє бодай жаринка, з якої запалає ватра єдності... Образ Христа в кривавому світанні — пересторога, і в ньому є Шевченкове «Схаменіться, будьте люде...»

Справжнє просвітління, кавальчик чистоти і спокою лишаться в душі після знайомства з «Подільською мадонною». Я спостерігав зблизька народження твору. Федір хотів, аби вона була не подібна до інших, проте знайомі пізнавали його дружину Світлану. Певно, Федорова вірність милій, дорогій і ніжній дружині зуміла витворити мадонну. Ця картина народжена справді любов'ю біля подільських оберегів.

Творчості Панчука притаманні символи й алегорії, що передусім допомагають в передачі найсвятішого. І, мабуть, тому з особливим трепетом сприймаємо його «Недоспівану пісню», присвячену пам'яті Василя Стуса. Закривавлені крила лебедя і розпластаний синьо-жовтий стяг надії — це той останній крик свободи, що повстав проти акулоподібного тоталітаризму. «Цей крик — наша вічна спокута,— промовляє Федір. — І ми повинні злетіти понад глуми і плеса язичні». Вірю, друже, Лебідь розправить крила, син прочитає вірші Стуса, а твій Спаситель прийде до нас у новому творі «Іду до Вас, люди».

ДЕХТО ВІД НЬОГО НЕ МОЖЕ ВИЛІКУВАТИСЬ, А ДЕХТО - НЕ ХОЧЕ...

У нашому розшарованому суспільстві синдром нетерпимості став реалією прогресуючою. Неординарна думка, свіжий подув у мисленні чи сміливий крок через застійну калюжу у декого викликав зловісну реакцію, затоптати, огудити, навішати „ізмів”.

Отож як тільки ректор Вінницького політехнічного інституту вийшов з партії, зразу ж почали надходити дописи „трудящих”. І якщо не вдалося зганьбити, скажімо, на обласному рівні, бо опонент виявлявся сильнішим у своїх контраргументах — 24 січня з'явилося „одкровення”, що „пахло” пліснявою інкримінацій зразка 1937 p., у „Правде Украины” під назвою „Перевертыши погоды не делают”.

По інституту поповзли чутки: „Знову Мокіна тероризують”. Обурювалися викладачі, лаборанти, працівники допоміжних підрозділів, студенти — скільки можна? Ну, зривали оголошення про зустрічі депутата з виборцями, ну, відмовлялися в редакції місцевої газети публікувати відгуки на захист народного депутата Мокіна. А ще дехто пробував підбурити студентів проти введення європейської ситеми контролю знань.

А яка ж реакція? Сотні виборців не богообраних, не за наказом, а за власним сумлінням приходили на зустріч, підтримували, скаржилися, говорили, слухали, сперечалися, дякували. Студентам же сподобалася ідея перетворення вузу на технічний університет.

Отож, шановний тов. В. Буличев, багато викладачів, і, мабуть, виборців також би здивувалися, що ви від їхнього імені „дивуєтесь з поведінки свого ректора і депутата”.

Мені як викладачеві цього вузу якось незручно було братися за перо при всій нефальшивій повазі до ректора, бо вважаю себе зобов'язаним йому, як голова обласного товариства „Просвіта” за надання однієї з найкращих аудиторій інституту для роботи клубу „Світлиця”, за дозвіл безкоштовно користуватися актовим залом, у якому наше то­вариство проводить концерти, зустрічі з науковцями, письменниками, діячами, культури. (До речі,і будинок політосвіти,і міські палаци культури вимагають плату за оренду). Мені також незручно писати, бо він допоміг товариству мови у відкритті ліцейних класів, допоміг з базою і викладачами для навчання майбутніх студентів.

Врешті-решт, мені незручно як зацікавленій особі з кафедри історії та теорії культури за підтримку і розуміння ректором нашої кафедри у придбанні для потреб навчального процесу виробів народних умільців, картин вінницьких художників, відкритті культурно-художнього центру.

Отож, зважаючи на можливе запідозрення мене у тенденційності подачі матеріалу, я вирішив скористатися з опитування виборців, які проживають у мікрорайоні „Вишенька”, де обирався депутатом Б. І. Мокін.

Вибрав щодо кількості число тринадцять. Питання були однакові для всіх: „Чи читали ви статтю „Перевертыши...” в „Правде Украины”, яка Ваша особиста думка про цей матеріал, яке Ваше ставлення до депутата Мокіна і його виходу з партії?”.

Д. Канівець — економіст

— Газету цю не читаю, але знайомі говорили: „Знову Мокіна брудом обливають”. Я слухала його виступи - конструктивні, конкретні - рівень державного мислення. Якби був кар'єристом, з партії не вийшов би.

О. Мельниченко — Інженер.

—„Правду Украины” не читаю, бо там нема ні правди, ні України. Мокін - людина високої ерудиції, читав відповідь у „Вінницькій правді - своїх опонентів не скривдив - спокійний, урівноважений. Шаную за сміливі дії. Вартість людини визначається по діяннях, а не по членству в партії.

Марія Кузьмівна — двірник.

— Я Вам скажу так, якщо паплюжать у кількох газетах таку людину, як Мокін, за вихід з партії - значить, він порядна людина, я голосувала за нього і буду голосувати.

Ф.Панчук — художник.

— Ректор - технар, який ще думає і про гуманітарну освіту, відкриває художній музей... Я голосую обома руками. Бути чи не бути членом партії - це право людини. Його крок оцінюю як мужній і зважений. Звісно, це принесе йому ускладнення, але в моїх очах він виріс ще більше.

С.Кравчук — пенсіонер.

— Газета ця робить чорну справу. Вихід з партії у його становищі - це громадянська мужність.

В.Товстик — робітник.

— Читав виступи у „Вінницькій правді”. Людина на своєму місці. Якби у нашому парламенті таких було більше, ми, може, не тупцювалися б на одному місці. Вважаю, що всі керівники повинні бути безпартійними.

І.Губенко — пенсіонер.

— Партія у нас головна. He має на нього Сталіна. Якщо вийшов з партії, значить, зняти з роботи, нічого контрреволюцію розводити.

Т. Колодій — науковець.

— Напади на людей, що вийшли з партії, нагадують 1937 рік, бо саме тоді руйнували національний генофонд, аби закласти нову мораль. До чого це привело, бачимо сьогодні. Мокіна ціную за ініціативу, прогресивне мислення, сміливість. Я б хотіла, аби в мене був такий керівник, а у нас, на жаль, зривали оголошення про зутріч з ним. Як виборець я зичу йому громадянської мужності. Всі порядні люди розуміють, що стаття „Перевертыши” -це бруд. Хочеться запитати у автора, - може, досить?

Я наводжу відповіді Інших, бо вони в основному подібні до висловленого. З тринадцяти чоловік лише один пенсіонер, з яким я розмовляв біля продовольчого магазину, що обслуговує ветеранів війни та праці, висловився проти Б. Мокіна. Він сказав, що читає „Правду Украины”. Але, статтю, судячи з розмов, не читав.

Лише один опитаний ознайомлений з публікацією „Перевертыши”, дванадцять чоловік негативної думки про саму газету „Правда Украины”. З етичних міркувань я не наводжу їх вислови, бо справді, коли газета засуджена судом за дезінформацію і обливання брудом В. Яворівського, за роз­палювання міжнаціональної ворожнечі, то вона навряд чи користуватиметься довір'ям у громадян.

Кілька особистих думок з приводу статті Буличева. Шановний дописувачу, може, пригадуєте вправи софістів щодо істини: у собаки два вуха і в людини два вуха - значить людина є собака. Правда, оригінально? За вашою логікою, Б. Мокін вступив у Компартію, щоб стати прем'єром, бо ви не до­пускаєте думки про безкомпартійного голову уряду. Але ж, коли Борис Іванович вступав у Компартію, він не думав, ща його оберуть депутатом в парламент, отож не треба тягнути за „вуха” те, що називається хвостом. Мотивація виходу, до речі, без нападок на партію, була пояснена вибор­цям: при багатопартійній системі в інституті - ректор повинен бути безпартійним.

Ви звинувачуєте, ректора у перероджені. A, може, це прозріння? Адже вихід, з будь-якої партії наступає тоді, коли те, що ти хочеш робити задля здорового глузду, не в спромозі реалізуватись через безглуздя обставин.

І останнє, про „ізми”. Якщо ви, шановний дописувачу, читаєте місцеві часописи, то, напевне, зауважили, що понад 90 відсотків населення володіють українською мовою, а тому обов'язкове знання мови, у нашому вузі цілком логічне. А тому ректор у відповідності із законом про мови і видав відповідний наказ. Так, принаймні повинно бути у правовій державі, не треба драматизувати те, чого немає. Стосовно цього хотів би вам нагадати, що у будь-якій цивілізованій державі студенти вивчають по дві чи три мови, не кажучи про ту мову, яка є державною. До цього хотів би додати, що на зустрічах з виборцями Б. Мокін зазначив, що він проти поспішного введення державної мови і в Криму, але ж у нас на Вінниччині абсолютна більшість українською володіє. Отож з вашого боку просто неетично розпалювати пристрасті там, де ними і не пахне.

Завершити свій відгук мені хотілося б сподіванням, що ми нарешті навчимося співіснувати - безпартійні, демократи, комуністи, республіканці... І не партійний квиток визначатиме суспільну вартість, а велике і гарне слово совість, яке декому треба написати кілька разів і осмислити, аби сповна пізнати його суть.

В часописі “Камертон-ікс” опубліковано “Концепцію відродження і розвитку культури на Вінниччині”. Стосовно слова “концепція”, то це не тільки претензійно, але й, скажемо так, трохи антинауково. Бо концепція розвитку культури стосується назагал всієї української культури. А тому є і буде, концепція розвитку української культури, а Вінниччина може мати лише свою регіональну програму. Слід зауважити принагідно, що загальноконцептуальні засади розвитку національної культури і сьогодні на стадії осмислення і обгрунтування. А тому, шановні панове, ставимо воза попереду коня.

В обгрунтуванні “проекту”, в преамбулі, соромливо говориться про відхід від національно-історичних традицій, мови і таке інше. Чомусь просто забувається уже відома істина про свідому політику носіїв комуністичної ідеології, скеровану на зросійщення, нищення національного духу, виховання комплексу меншовартості, деформацію і фальсифікацію української історії, культури, формування “новой общності – савєтскій народ”.

Сам народ не відходив ні від мови, ні від традицій – йому для цього створювали умови – нищили національну інтелігенцію (розум нації), руйнували і спустошували душу (менталітет), накидали ідеологію класової ненависті, позбавляли духовних цінностей.

Треба було також чітко і ясно сказати про оту псевдоетнографічну “шароварщину”, демонстровану працівниками “культури”, які не знали ні мови, ні культури народу, а деякі і до цього часу продовжують “керувати” національним відродженням на Вінниччині.

Головні акценти в проекті “концепції” виставлені на народознавстві – це добре, але відродження культури – це значно ширший пласт духовних цінностей.

У цьому документі взагалі не вживається поняття “духовні цінності”, не говориться про таке явище, як духовність. Шановні добродії, не бійтесь цього терміну, бо це не тільки релігія. Ви просто забули, що у зв'язку з поділом людської діяльності (за Марксом) на матеріальну і духовну – культура є сукупністю матеріальних і духовних цінностей, а у вільному світі культура – це все те, що створене людиною, а не зроблене механічно, бо справжні культурні цінності є наслідком творчого акту. Отже, культура – це насамперед духовні цінності.

А тому, говорячи про національне відродження культури на Вінниччині, мусимо акцентувати увагу на двох сферах діяльності: колективно-індивідуальній (народній) і індивідуально-колективній (професійній). Звичайно, як і всяка класифікація, цей поділ є умовним, бо народне може бути професійним, а професійне – народним.

Окрім цього, хотів би не погодитись з автором, що культура – це механізм продукування “суспільних багатств” – культура є громадське надбання або духовне багатство.

Як і раніше, ми знову прагнемо управляти культурою, це може бути лише в тоталітарному суспільстві. У цивілізованих державах є центри, які просто надають послуги або координують діяльність творчих осередків. Не забуваймо, що митці – це тонкий шар інтелігенції, на який у нас ніколи не зважали. А тому цих людей треба просто зберегти, оскільки вони здатні заглянути далі можновладця-чиновника. Останні керуються лише миттєвим інтересом, а інтелігенція, в силу своєї загнаності, соціальної незахищеності, не може взяти на себе відповідальність, хоча вона має місце провідників нації.

Воно ніби й непогано, що при “органах культури” діятимуть виробничі осередки, але які – чи не стануть вони ширвжитком, кичем. Культурний процес не нав'язується зовні – це механізм, що конструюється – він є сам. Скажімо, у нас вийшли з обласної філармонії дует Майбород, талановиті артисти з власною програмою, яка несе великий духовний потенціал. Але хто їх підтримує? Ймовірно, що наша філармонія не стала центром духовного відродження, бо вона здебільшого влаштовувала концерти: відьом, чаклунів, екстрасенсів, різних пройдисвітів, хоча були і концерти добрих виконавців, та й сама філармонія має гарні колективи, окремих виконавців – музикантів, читців.

Але чи стала вона центром національного відродження – ні. Самі працівники бідні, як церковні миші, у них забрали орган, у них немає концертного залу, та й з розумінням потреб української культури у них туго.

В Америці 16 тисяч різноманітних благодійних фондів, значна частина з них спонсорує митців, і тому там квиток на симфонічний концерт коштує 100 доларів, а на поп-шоу його вартість може бути 10 доларів.

Регіональна програма розвитку культури мусила б подбати про підтримку наших елітарних виконавців: піаністів, скрипалів, співаків, талановитих художників, літераторів – за рахунок багатих підприємців. Наша українська культура до пріснопам'ятного жовтня 1917, утримувалася українською аристократією і багатими промисловцями. Пригадайте імена Тарновських і Миклашевських, Рильських і Чикаленків, Терещенків і Алчевських, Хапенків і Симиренків... продовжувати можна до безкінечності.

Але ж наші бізнесмени дикі – вони воліють одержати миттєвий прибуток, а тому гроші вкладають в еротичні шоу, відеосалони, де владарюють мадам “Порнуша” і сер “Насилля”, програми “Селбанго”, “Іштар”-...

“Совєтскоє воспітаніє” не дало ні рівня, ні основи, а тому залишається без надії сподіватися, що і серед них знайдуться ті, в кого і в серці заболить, і в душі защемить.

Знаходяться культурно-підприємливі люди і в нас. Скажімо, “Кристал” виділив кошти на проведення пленеру в Кам'янці-Подільському нашим художникам. Результат – прекрасна виставка вінницьких митців. Подаровані ними по одному творові спонсорам з “Кристалу” в десятки разів окуплятьїхню пожертву, але підтримані були і наші художники, і місто одержало прекрасну насолоду.

В проекті “Концепції...” є єдиний вдалий розділ про біблиотеки, написаний професійно. На щастя, частина бібліотечних працівників прагнуть хоч якось підтримувати нашу духовність (скажімо, відділ краєзнавства ОНБ, дитячі бібліотеки). Але чому відсутні в “Концепції...”; наука, освіта – це ж домінуюча складова культури! А церква?

Не секрет, що окремі талановиті вчителі, особливо в районі, чи не єдиний шар інтелектуалістів, які здатні сприяти формуванню духовних цінностей. Як показує практика, їхні сценарії проведення масових заходів, якісніші від наших клубних чи філармонічних, хоча і в школах маємо чимало халтури, сірої нудоти.

І останнє, про кодекси “естетичний” і “честі”. Давайте не будемо смішити людей – це просто несерйозно. Є десять божих заповідей, є апробовані і вивірені людські цінності, і не треба винаходити велосипед, а кодекси цивільні, кримінальні, трудові і т.д. нехай залишаються для правників і порушників.

На цьому хотілось би завершити свої роздуми, але пригадав, що там в “Концепції...” йшлося про створення місцевого інституту культури – повірте, не потягнемо, панове. Ми не Львів, не Тернопіль, не Київ. Інститут – це не пущений на стадіон парашут. Давайте спершу попробуємо зіп'ятися на ноги і підняти оті прекрасні наші подільські таланти, які борсаються в тенетах суспільної байдужості та профанації.

Камертон (№ 3, 1993 р.)

Численні публікації в республіканській періодиці з приводу Собору Духовної України вик­ликали значну зацікавленість в українців всього світу, і це природно. Духовне звиродніння, яке культивувалося серед багатомільйонного європейського народу офіційною ідеологією, призвело націй на край провалля, але Інстинкт самозбереження спрацював.

У залежності., від регіонів наше самоусвідомлення пульсує на рівні хворого організму, де окремі частини його мають діагноз і духовної атрофії, що характеризується влучним словом „манкуртизмз”. Отож бажання членів Товариства української мови побувати на Соборі цілком зрозуміле, тим більше, що ми брали участь у обговоренні питань, які виносились ініціативною групою з Києва.

Настрій і духовний заряд, як відомо, формується умовами і середовищем, а тому ми були шоковані надзвичайно теплим і уважним ставленням до нас з боку оргкомітету і міських властей, які, незважаючи на багатотисячних приїжджих, подбали, аби ніхто з них не залишився забутим. Рівень культури, сервіс, тактовність з боку коломийчан, відсутність бюрократичної тяганини були незвичними для нас, і було-дуже прикро усвідомлювати, що нам, вінничанам, треба до цього ще дорости.

За всі дні, де б ми не були, на майдані чи у залі театру, серед багатотисячного гурту на святі Купала чи трьохсоттисячному Хресному ході на Воскресенську гору, з боку працівників місцевої влади чи жителів ми не чули жодного, поганого слова, якогось побутового роздратування, І тим прикріше було від спогадів, коли у нас у Вінниці на центральній площі „цивілізована” працівниця міськвиконкому ледве не матом крила подолян за те, що вони відстоювали права рідної мови та суверенність республіки біля наметового містечка голодуючих. Їй, щоправда, прагнули довести, що цивілізованість визначається насамперед рівнем моральності, усвідомленням духовних цінностей неспаплюжених народних традицій, отого внутрішнього „я”, яке трансформується у „ми”, тобто народ, сила якого в єдності — та ба, народжений сичати говорити не вміє.

Одначе повернімось на Покуття. Саме тут слово „єдність” і могло бути отим найбільшим гаслом такого затишного І милого містечка Коломиї, вуличками і грошами якого простували діти матері України із сивочолих Карпат і гарячих степах Придніпров'я, синьоокої Волині і стражденного Полісся, строкатого Криму і далекого Сахаліну, а ще й Америкики, Канади. Бразилії, Вільнюса, Москви... — важко назвати, де б не проживали діти нашої прекрасної, припорошеної радіоактивним попелом, зраненої промисловими монстрами і бездуховними безбатченками землі.

Урочистий момент, радіофікований центральний майдан, прилеглі вулиці. Свято починається з урочистої молитви, службу править священик української автокефальної церкви. Тисячі людей, маєво національних синьо - жовтих прапорів, хоругви центрів народних промислів. Далі промова мера міста і відкриття Собору. Хоч Собор працював у Народному театрі, але вся площа слухала, що діється там, у залі.

Пленарна робота почалася з гімну „Боже великий єдиний, нам Україну храни”, що звучав як реквієм, а далі священик прочитав молитву на добрий почин.

У виступах промовців відчувався пієтет, а точніше, звільнення духу з кайданів, якими він був закутий впродовж десятків років ідеологічними химерами. Народ, який витворив цивілізацію, дав світові Кибальчича, Корольова, Кондратюка, що першими в історії людства сягнули в космічне безмежжя, сконструювали апарат, який дав змогу не тільки побувати на найближчій планеті, але й повернутись назад, говорив про те, що сьогодні він має сплюндровану історію, понищені храми, спалені рукописи, потоптану духовність, десятки тисяч творів мистецтва, що гинуть в запасниках.

А тому, мабуть, не випадково звучали слова про необхідність зачерпнути духу з прани космічної. Промовці Левко Лук'яненко, Борис Олійник, Олесь Бердник, професори Кириченко. Погрібний переконливо доводили необхідність єдності духу і свободи, елітарності і доступності національної культури, де в основі лежить закон збереження добра — золоте гільце, древа Галактики, яке є праматір'ю людського вселенства.

Виступи були різні, частина промовців кликала в лоно Будди, крішнаїти прагнули по-своєму осмислити сенс нашого життя. Послідовники Реріха закликали торувати стежини нового буття, але абсолютна більшість, усвідомлюючи велич духовного, наголошувала на необхідності першочерговій: проголошення державної незалежності, яка гарантуватиме пріоритет духовності, культури й науки в поступі нації. В ухвалі Собору Духовної (святої) України зосереджувалася увага на незалежності всіх сфер духовного, культурного. Інтелектуального життя від диктату будь-яких тиранічних структур.

Собор закликав до всесвітнього моратор'ю на застосування ядерної енергії — енергії розпаду. В інших документах „До матерів усього світу” та відкритому братерському посланні до дітей матері-нації — покійних, живих і ненароджених — рефреном звучало: „Воскресни, мати - Україно!”. Може, тому Шевченкові слова „Мамо, ридаючи, пошли, подай душі убогій силу, щоб огненно заговорила, щоб слово пламенем взялось” стало своєрідним заспівом до свята.

Закінчувались пленарні засідання, люди на площі аплодисментами, піснями і урочистими гімнами зустрічали своїх кумирів, а свято знову бігло затишними вуличками, вернісажами і ярмарковими острівцями, де виступали колективи з усієї України.

Справді, ми були як зачаровані. Невловимий дух єднання кликав до гурту, і ми всі разом співали, говорили з незнайомими, швидко ставали друзями в імпровізованому вуличному карнавалі, де голос розуму і поклик серця творив із нас єдиний народ. А коли вечірні сутінки огорнули Коломию, тисячі людей поспішали на нічну забаву, пов'язану з нашим пра-слав'янським святом Івана Купала. Міська влада подбала, аби і тут були певні зручності, додаткове штучне освітлення.

Якось незвично було бачити тисячі людей із свічками серед ночі. Велелюдні імпровізовані хори вздовж обох берегів Прута заводили то тут, то там пісні, а телевізія знімала головне дійство прямо з води. Оскільки велелюддя розтягнулося не на один кілометр, то кілька інших груп вели свято за власними сценаріями, і таким чином давали можливість іншим людям діткнутися до святих джерел предковічних єднання природи та людини. Перегукувалися жартівливі гурти хлопців та дівчат, „нечиста сила”, шугаючи поміж радісних і збуджених людей, прагнула спокусити нестійких, а люди самі єдналися у нові хори. І під національними прапорами та хоругвами лунало „Будьмо”. „За Україну, за її волю, за честь, за славу, за народ”. І все це повнилось могутнім потоком людських душ у пісні, розмові, жартах...

А далі, спершу на узвишші, а потім на березі річки, почала стріляти справжня козацька гармата, яку обслуговував двометровий, у козацькому строї, гармаш з веселими помічниками. Постріли приголомшували, викликали захоплення. а ніч обіймала усіх сиво - попелястими лапами, кликала до гурту, проводжала в дощовий ранок.

Останній день Собору був присвячений Хресному ходові на Воскресінську гору. З давніх давен передавався переказ про те, що тут буде велика подія: з усього світу зійдутся українці і возз'єднаються в молитві...

Зрання падав дощ, здавалося, що мало хто захоче йти в кілька кілометрову путь, але місто було переповнене машинами і людьми. Десятки тисяч парасольок, мов гриби, заповнили Воскресінську магістраль.Було тісно і незручно йти по вузькуватій дорозі, але кожен був приязний і поштивий. Мокрий крутосхил гальмував слизотою. Підніматись важко, дехто падав, але тут же простягалися руки зовсім незнайомих людей, і вже всі разом піднімалися вище і вище. Здавалося, сама природа робила перешкоду, аби вкотре вже випробувати нас, та дух єдності упевнено долав перепони.

Учасники Хресного ходу співали релігійних і народних пісень, українці із Заходу і Сходу, Америки і Канади, з інших найвіддаленіших місць, змоклі від дощу, повільно просувалися довгою вер­вечкою до вершини гори, увінчаної величезним прибраним зеленню хрестом. Освячення хреста і урочиста відправа біля підніжжя закінчувалася зачитуванням основних документів Собору, а люди все йшли і йшли, бо кожен мав піднятися на вершину, аби засвідчити і свою частку духу. Триста тисяч лю­дей побувало тут в цей день, триста тисяч молитов та присяг вірності воскресли на цій горі, яка і назву мала символічну - Воскресінська...

Поверталися ми збуджені і трохи сумні, думали, чи могло б бути таке у Вінниці, яка в чотири рази більша за Коломию. І з прикрістю констатували : мабуть, ні, бо прозріння тільки наступає... Ми говорили з культпрацівниками Коломиї, які взяли на себе нелегку ношу щодо організації свята. А у нас? У нас заступник директора ОНМу, Максимов, колишній партпрацівник, взагалі не володіє мовою народу, але „керує” духовним відродженням. У цій же установі, коли ми хотіли дізнатись про наших митців - самородків, то посадові особи (до речі, теж не володіють мовою) тільки розвели руками. Хотілося голосно закричати: „З ким відроджувати”. Малоосвіченість — ось показник нашого знання культури, а тому хіба не будеш дивуватися, коли у вестибюлі краєзнавчого музею, де подана історія його творення, експонати та україномовні документи коментуються російською, ніби вони писані арамейською.

Маючи такі „центри”, маємо і відповідне виховання, як, наприклад, наказ, підписаний генеральним директором ВО „Вінницяенерго” П. К. Піскляровим у липні цього року, де дуже „мудрі ” слова про те, що з метою забезпечення безпеки і безперебійності в роботі діловодство вести російською мовою. А чому не англійською ? Вона престижніша в технічному світі! Чи, може. П. К. Піскляров чекає, що у Вінниці пройде світовий конгрес енергетиків - українців, які доведуть, що цією мовою складають міжнародні технічні угоди, а тому для Вінниці українську вживати не тільки природно, але й законно, оскільки маємо і Закон про мови, і Декларацію про суверенність.

Отож мова є, була і буде одним із основних компонентів духовності, і доки це не усвідомлять керівні і направляючі сили, ми не зможемо і мріяти про такий Собор у нашому місті. А так хотілося б, щоб і подоляни усвідомили : тільки дух, торкнувшись глини, робить із неї людину.

1991

ВІЄ ВІД КАРТИН ДОБРОТОЮ

Сьогоднішні виставки малярства в Україні тішать нас розмаїттям стилів, напрямків, екстравагантністю композицій, оголеністю сюжетів і кон'юнктурним надужиттям мистецьких традицій народно-побутового малярства.

Нові імена непрофесіоналів демократизують український живопис, викликають дискусії на шпальтах часописів чи за столиками у кав'ярнях, а то й просто у робітнях художників.

І якщо до персональної виставки в Києві наш земляк Федір Панчук дійшов через Париж, Нью-Йорк, Львів, Вінницю, через приватних осіб втрапив і за океан, на єрусалимські пагорби, а ще береги Сени і Рейну, в екзотичний Ватикан можна продовжити, то до Жмеринки чи Крижополя він не дійшов точно.

Мистецька муза ставилася до нього прихильно, бо знайшла у буйноцвітті трав і лопухів, серед химерних корчів і могутніх дерев нашого Поділля. Властиво, все було, як у класиків. Під тинами і на духмяних галявинах вчився бачити. Мати і батько вчили малювати не з натури, а від серця, і тому в Київський художній інститут не вступив.

Коли закінчив філологічні студії у Вінницькому педінституті, доля йго закинула на асфальт. Але як, буває, травинка пробивається крізь гудрон, так і Федір асфальтовим не став і свої твори виписував, а точніше — народжував у ностальгічній наївності з теплотою та сумом. Його босі жінки і чоловіки, наші сумирні колгоспники, зодягнені в шати не від Крістіона Діора, якось незрозуміло повно гармонізувались з розкішною, філігранно-точно вимальованою природою Поділля.

Такі картини викликали ідеологічне обурення номенклатури, бо безчестили цноту комуністичних ідеалів. Але крик душі самотньої літньої жінки, яка сиділа з грушками біля старої хати, припрошуючи когось зайти, аби просто поговорити — стала початком серії „Люди з розвиненого соціалізму”. Трагедія нашого села, передана через немічних трударів, була отим початком щирої наївності, карбованої дитячою пам'яттю. Вона стала першоосновою у творчості Федора. Працюючи в будинкові народної творчості, він вчився у народних майстрів − їх світ був його світобаченням, а самостійне дослідження творчості народних майстрів вносило корективи

Червоні і чорні коні, як символи свободи, переходять у декоровані подільськими веретами краєвиди, а брунатні і зелені коти з червоними очима поставатимуть живими оберегами роз'ятреної землі Вінниччини. Панчукові воли і корови матимуть людські очі, а проводи на гробках нуртуватимуть ідилією безвустих бабусь, поєднаних з душами померлих, серед чорних хрестів. Там немає розп'яття, є тільки людська пам'ять, яку будуть топтати кумедні левики. Там будуть вмирати мавки, а „Подільська мадонна” народить сина

Останній період творчості Федора густо декорований ромбами, гобеленовими патьоками, що наносяться патичком (Панчуковим пензлем). Вони ятрять згустками символів, недописаними очима (авангард все ж впливає на художника), деформованими профілями, зламаними крильми.

Коли я знайомлю студентів з картинами Канчука, що є в нашому музеї, то починаю з роботи „Зламаний поклик”. Акулоподібні субмарини, що розчавили надію, драпіровані червонясто-рудим згустком, не дають лебедеві звести покривавлені крила. Німий крик у розпластаному тілі птаха ронить в душу глядача сентимент, який потім полегшує входження в серце цілющого бальзаму барв, так потрібних для оживлення заскорузлим скепсисом сподівань.

Подивіться на картини Федора Панчука. Дехто вважає, що від них віє добротою, інших вони роздратовують, а ще інших вони заспокоюють.

Панчук за натурою затятий, точніше — впертий. Завтра він ізнову візьме свій „фірмовий” пензель і буде народжений новий образ колючо-правдивий, багатий в кольорі — неспокійний — роз'ятрений нашим далеко не ідилічним сьогоденням. Ото хай щастить тобі Федоре!

Про національну гідність і духовні цінності сьогодні мовиться чимало. Про здоровий глузд сказано теж багато. Проте від безглуздих сентенцій ми потерпаємо ще більше. Не надаєш подібним премудростям особливого значення, коли говорить про це малоосвічена людина. Але коли про це говорить професор, та ще й колишній кандидат у нардепи України, то тут справді починаєш думати: невже у нас щось негаразд з частиною професури?

Воно, може б, і не варто було про це згадувати, та ба ні, надто опукло і “екзотично” все це виглядало на зборах нашого технічного університету, які вів академік Борис Мокін.

Після виступу ректора професор Рвачов попросив слова, аби повідати про додаткові, визначені ним самим джерела фінансування вузу. Особисто я приготувався з інтересом їх занотовувати, бо ж по кілька місяців викладачі сидять без зарплати. Однак мої сподівання виявилися марними. Я почув знайому “критику” Мокіна, яка часто була лебединою піснею під час весняних передвиборних баталій. Ось тільки не второпав, які дивіденди ми від цього матимемо.

Я розумію, пан професор має внутрішнє задоволення від критики свого шефа, хоча й хибує вона на дезинформацію.

Але в буквальному розумінні мене шокувало звинувачення ректора у тому, що він запропонував для Іноземних студентів викладати українську мову. Рвачов з цього приводу заявив: «У нас єсть болєє престіжниє язикі, поєтому пусть ізучают русскій». Ось тобі й на — скажімо, у маленькій Словакії іноземці вивчають словацьку обов'язково, а в Україні, за переконанням нашого професора, вона не може бути такою.

Правда, мені зразу стало зрозуміло, чому професор Рвачов заявив так. Надто живучий імперський синдром, до того ж йому буде, напевне, незручно, коли студент з Гвінеї-Бісау відповідатиме державною мовою, якою оволодіє за рік, а пан професор ніяк не може її опанувати за десятки років, хоч народжений на Львівщині.

Знаю, не всі росіяни так думають. Є вони і серед науковців нашого університету. Отож, може, професору Рвачову якось вдасться зцілитися від своєї “хвороби” активним спілкуванням саме з ними.

Серед росіян українського походження, а також серед зрусифікованих українців, є багато порядних людей, але разом з тим, є й такі, які із задоволенням напишуть у графі національність “віннічанін”, “кріжополец”.

І навпаки, національно свідомі громадяни, у тім числі і бізнесмени, які сповідують національні інтереси, не зроблять нас колонією, бо вболівають за долю нашої культури, роблять пожертви не на дешеві п'яні застілля для вчителів, артистів чи пенсіонерів, а підтримують українські газети і журнали, книжкові видавництва, митців, церкву — словом, духовність. Бо хто ми — ми уже знаємо (хоч і не всі), а хто не ми — нам тепер теж стало відомо.

Коли я говорю “ми”, то маю на увазі не тільки українців етнічних, але і усі нацменшини українського походження, які цивілізовані І, природно, не вимагають державності для мови польської, литовської, грузинської. Адже українські закони щодо мов найгуманніші — всі вони захищаються державою. І якщо якась мова потерпає в нашій державі, то це мова українська — як на півдні, так і на cxoдi, а у нас на Вінниччині — від окремих чиновників і чинуш та нуворишів від бізнесу і так званих культрегерів, які говорять на “общепанятном” і іменують себе “культработнікамі”, бо знають ще одну мову — “матерню”. Прикро, що святе слово матір пов'язують з найогиднішими матюками. Це сором російської мови. І якщо в дев'ятнадцятому столітті українське населення відкрито зневажало матюгальників, то сьогодні вже учні третіх класів наших шкіл “криють” і “перекривають” цими “перлами” один одного — теж мають отой, з дозволу сказати, культурний вплив.

А тепер про ще один аспект словесного і дієвого лицемірства, яким прикриваються працівники культури.

У музшколі № 2 на педрадах з патетикою говорять про патріотизм. А що насправді? При знайомстві з програмами музшколи складається враження, що вони написані для Пензи. Поодинокі українські народні пісні, майже відсутня українська класика, абсолютно відсутня сучасна українська музика. У викладачів В. Волкова і В. Остроухова є і “Времена года” Артуняна, і “Любовь — моя музика”, “Чудные картинки” Іванова, і “Песня о земной красоте” та класика західноєвропейська (росмовою), але українська — боронь Боже!

І це тоді, коли, наприклад, українська духовна музика, скажімо, в двадцятих роках полонила весь світ. Ось лише кілька цитат з рецензій на концерти хору Кошиця, які виконували духовну музику українською мовою. Лондон, “Вестміс-терська газета”: “Справді, трудно пригадати собі, що будь-який виступ подібного роду настільки знаменитий коли-небудь чули в Лондоні”. “Газета Голландська”: “Нема досить слів ні на якій мові, щоб подякувати тим, хто дав нам цю велику насолоду... Від цього треба плакати, сказав відомий співак. Після того, як ми чули їх цілий вечір, ми сказали собі: “Які ми бідні, народи Заходу!””.

До речі і сьогодні в Голландії є хор з місцевих жителів, який виконує тільки українську духовну музику. Франція. “Кореспонданс гавас”: “Концерт українського хору, який нам вчора вдалося чути в залі Ґаво, був таки справді однією з найоригінальніших та найвидатніших подій на полі мистецтва”.

Після цього хочеться сказати, які убогі ті викладачі музшколи № 2, як і адміністрація, що до цього часу не спроможні навчити дітей творів Березовського, Бортнянського, Веделя та Інших. Більше того, викладача цієї школи О. Чміля, який склав власну програму, де є українська духовна музика та класика, постійно намагаються дискредитувати і навіть вижити.

Отак в галузі культури: потворний совковий менталітет, неосвіченість, невігластво в духовному процесі, шароварщина. Це і є наша візитка. У “Плеяді” “пріглашают на ночное шоу” за 200 тисяч карбованців, у філармонії — ведучий “віннічанін”, що не може звести докупи двох слів українською, а ще — запорновані кінотеатри, продавальники з секс-жах-методичмою літературою, де біля Біблії лежить “187 способів”, а поряд з “Лісовичком” для дітей — “Еману ель”...

Отож “відроджуємось”, панове, хай Господь береже від такого ренесансу і такого повітря здичавілої доби.

1992

У “Вінницькій правді” від 5. 01. 91 р, надрукована стаття І. Бондарчука “Якого кольору наш прапор”. Автор зазначає, що певні демократичні сили безпідставно претендують на роль єдиних виразників інтересів українського народу, намагаються використати нинішню ситуацію на догоду власним амбіціям. Так, у суспільстві, дійсно, сьогодні протистояння: ліві намагаються зберегти командно-адміністративну систему, праві ж воліють, аби дійсно реалізувались на практиці всі положення Декларації про державний суверенітет України, аби наша республіка стала повноцінною державою і на основі рівноправності зберегла дружні взаємини, економічні, культурні, наукові зв'язки із сусідніми і не тільки сусідніми народами.

Останнім часом у нас з'являється дуже багато статей історико-аналітичного характеру (хай вибачить мені І. Бондарчук) непрофесіоналів, а тому давайте будемо пам'ятати мудрий вислів: “богу — богове, а кесарю — кесареве”.

Оскільки у вищезгаданій статті в основному, м'яко кажучи, заперечується синьо-жовтий прапор, як національний символ (автор називає його жовто-блакитним, а це неправильно, бо за законами визначення символів спершу називається барва верхня, а потім нижня), мені хотілося б спростувати деякі твердження.

Насамперед, щодо самих кольорів. “Вода і вогонь — дві стихії, з яких утворився світ за давнім народноруським розумінням” (проф. М. Максимович). Отже, жовтий колір вогню, синій — вода, а разом це дві складові світобудови і самого життя. Прошу також зауважити, що у кельтів є переказ про народження русинів від шлюбу води і сонця. В українських звичаях вогонь і вода — разом. На Різдво коло горняти із свяченою водою ставлять свічку. На Різдвяні свята “Йордан” панотець гасить у воді запалену трійцю і знову запалює її, опускає у воду хрест (знак сонця, вогню). На похороні моляться над водою, на Великдень зливають воду на вогонь (перед тим до неї кладуть писанки і умиваються), а ще пригадайте купальське весілля: вогонь і вода, на зелену неділю ллють воду на вогонь, після Водохреща запалюють на трійці свічку, роблять нею три хрести на покутті і п'ють свячену воду — це у народних звичаях.

А тепер — ближче до історії. Так, ніхто не заперечує, що навколо Києва єднаються українські землі. Проте, скажімо, в Італії, ніхто не дивується, що Рим став столицею італійської держави, хоч центром національно - визвольного руху був П'ємонт. Отож давайте трохи поглянемо на історію власну.

На кінець XIII століття могутнє Галицько-Волинське князівство приєднало київські землі, галичанин-воєвода Дмитро, призначений князем Данилом, очолив у 1240 році оборону Києва від монголо-татар. Під якими символами? Ми єдиний народ і не треба, шановний товаришу Бондарчук, нас роз'єднувати. До речі, Пониззя (Поділля), теж певний час було у складі Галицько-Волинського князівства. Та і наш, Подільський, герб: жовте сонце на синьому тлі. Отож нікуди не дінешся від цих «клятих барва. До речі, діалект музичний з галичанами у нас теж один і говір подільський належить до західних українських говорів.

Щодо кольорів, то давайте не будемо затятими і цитувати те, що вигідно вам. Прочитайте статтю історика В. Сергійчука (Наука і суспільство, № 10, 1990). Запорізьке козацтво сприймало національні барви українського народу як малинові, так і синьо-жовті.

Відомий мученик, останній кошовий Запорізької Січі Петро Калнишевський писав до київського священнослужителя. аби той знайшов майстрів для пошиття військового прапора на “блакитній канавеце” подібного що є при коші на жовтій тканині. Починаючи з XVIII століття, все більше козацьких прапорів виготовляється з блакитного полотна, на якому золотою барвою зображаються хрести, небесні світила зброя, постаті святих. Чимало полкових і сотенних прапорів на Лівобережжі мають синє і жовте забарвлення.

Оскільки ви, шановний І. Бондарчук, часто робите посилання на академіка Яворницького, то хочу нагадати, що саме він консультував митця і позував Рєпіну при написанні знаменитої картини «Запорожці пишуть листа турецькому султану», так-от там зображено два згорнуті прапори, синьо-жовтий і малиновий.

У Києві кінця XIX ст. під цими прапорами проводила урочистості (у тому числі і вшанування пам'яті Шевченка) місцева “Плеяда”, куди входив цвіт української інтелігенції: Лисенко, Леся Українка, Русова, Самійленко, Старицький та інші. До речі, після перемоги Лютневої революції 1917 року в місті Петрограді під час маніфестації українці мали і синьо-жовті, і малинові прапори. Отже, саме козацька барва і була затверджена Центральною Радою, і цим займався Михайло Грушевський, найбільший наш історик, і вибачте, шановний І. Бондарчук, він краще за нас з вами знав історію наших символів.

Мені дуже дивно, чому ви пишете: хто уповноважив “так звану Малу Раду” це робити? Природні повноваження, адже вона була виконавчим органом Української держави, яка мала уряд, національну валюту, армію, дипломатичні представництва, що захищали-Інтереси громадян і, врешті, законний уряд, визнаний державами. (До вашого відома: уряд Української Радянської Республіки іноземні країни не визнавали).

Варто, мабуть, пам'ятати, що і більшовики деякий час співробітничали з Центральною Радою і теж засідали під синьо-жовтим прапором.

Цей прапор — національний, історичний. Він був символом відродження державності і тому для багатьох став прапором надії на реалізацію продекларованого суверенітету. А поки що хай будуть поряд і — національний, і радянський.

Не треба злостити людей. Нас 73 роки ділили за класовими та ідеологічними ознаками: загнали у прірву, і нехай колір неба й золотого сонця нашої надії майорить поруч із конституційним прапором нашого сьогодення, історія визначить і кольори, і перспективи.

1991 рік

У нових часописах друкується чимало сповідей та аналітичних оглядів журналістів і просто громадян, яким не байдуже наше знервоване життя.

Добре, коли це зроблено професійно, тобто кваліфіковано — маєш задоволення. Смішно, коли це нагадує вівцю в крислатому капелюшку. І, повірте, прикро, коли недоладно як кажуть у народі: “На городі бузина, а в Києві дядько”.

Саме такі думки виникають після прочитання статті “К чему делить неделимое?”, надрукованої в газеті “Наше слово” в числі третьому за 1991 рік.

Автор, як вона пише “журналіст” О. Остапенко використала чималу площу для двох частин і післямови. Менторський тон і “розвінчання” в ній на рівні 1937 року: “многие (“українські”) печатные издания позволяют себе делать конкретные замечания (отакої)”. “Літературна Україна” выступает, с мягко говоря ненормальными статьями по поводу нациовального вопроса (!)..., копаясь в национальном прошлом (ну і ну)..., доходя в етом до самого крутого маразма”. А далі: “ярая националистическая борьба уже ведется, наглое шовинистическое заявление, диктат, тоталитарная идеология, подлое убийство” — це вже про “Просвіту”.

Ви знаєте, ще бракує “империалистические прихвостни, подлые шпионы и убийци”, і вам, О. Остапенко, потисне руку сам батько Сталін.

Шановна Олено, емоції це добре, але до них ще треба історичних знань і вміння аналізувати, я вже не говорю про хист. Повірте, ваша стаття, вашими ж словами “путает людей”, бо, бачте, “Літературна Україна” дозволяє собі робити конкретні зауваження”. Повірте, це краще, ніж неконкретні і некомпетентні.

Вас дратує, що газета «копається» в минулому, а мене дивує, як можна таке писати взагалі, адже нашу історію було не тільки понищено, але й поставлено з ніг на голову. Та, власне, що вже говорити про вас (до речі, хотів би вам нагадати. що слово «москаль» походить від назви Московська держава, так колись називалась Росія), коли на сторінці четвертій цієї ж газети В. Блохін, науковий співробітник з Ленінграда, пише: “...во второй половине 1-го века возникло христианство в восточных провинциях Русской империи» — оце вже диво, навіть ті, що мали двійку з історії, напевне, сміялись би, бо ніколи такої імперії на той час не існувало.

Мабуть, тут уже і дивуватись не слід, якщо «науковець» з Ленінграда дає Російській Імперії 2 тисячі років, М. Горбачов тисячу, то хто-небудь дасть і десять тисяч. А ви кажете “копаєтесь в історії”, та тут, добродійко, не тільки “копати”, а й викопане від невігласів лопатою захищати треба.

Не знаючи нічого про діяльність української “Просвіти”. Ви ображаєте товариство в межах лексикону Еллочки з відомого сатиричного роману. А чи знаєте ви, що на українську пресу поза Україною існує податок, що нашим землякам у тій же РРФСР взагалі в багатьох місцях відмовляють у передплаті українських видань, що сотні просвітян змушені їм надсилати з України бандеролями наші часописи? У тій же Вінниці сьогодні не можна вже купити “Молодь України”, “Голос України”, “Літературну Україну”, тa інші популярні видання. Подивіться, якою пресою завалені наші кіоски. Союзні ж видання у нас не обкладаються ніякими податками, а окремі республіканські газети не можуть виходити через дефіцит паперу, та хіба тільки паперу?

Ви, журналіст О. Остапенко, шукаєте ворога там, де його немає і залякуєте обивателя, бо розумні люди ваші кривотлумачення серйозно не сприймуть. Товариство “Просвіта” робить благородну справу по національному відродженню, і це розуміє більшість. Скажімо, до нас на “Світлицю” приходять люди різних національностей. Я особисто знаю росіян, які не тільки володіють українською, але й сприяють відродженню. До речі, українську мову ніхто не нав'язує, кожна нормальна держава сама захищає її, як і мови та культури інших народів. На Україні на сьогодні до цього, принаймні, прагнуть і тепер особливими привілеями користуватиметься не тільки російська, але й всі інші. Повірте, “Просвіта” теж за те, щоб усі народи могли мати свої газети, школи й культурні осередки. До всього цього хотілось би додати: справжня повага до неукраїнців є саме у республіканському правлінні “Просвіти”, де працюють ассірієць Євген Варда, кореянка Світлана Лі (до речі, вони бездоганно говорять українською), а Світлана у Київській міськраді — голова комісії у справах національностей.

Отож, шановна “госпожа Остапенко” (це ваш вислів), кричати ґвалт щодо “Просвіти” і вішати їй найреакційніші “ізми” це просто “багато галасу з нічого”. Перше, ніж писати ліричну післямову, подумайте, чи варто народжувати таку передмову. До цього хотілось би додати, що історія це не дівка під брамою, на спині якої тільки одна звивина, що ділить тулуб навпіл. І останнє. Ілюструє Вашу статтю в газеті чорно-білий чоловік, схожий більше на рекетира, ніж на Шевченка. Як для поета, це образливо, а для Вашої позиції — це дешифровка.

1991 р.

Не ліпіть... панове!

Ліцей у Вінниці?

Яків Гальчевський і національно-визвольні змагання на Поділлі у 1920-25 роках

Іван Богун на відстані століть і в сьогоденні

Мури крізь століття

Подолаймо круту дорогу.

Маємо за честь...

„Савой” – лютий, 1919

Для того, щоб не повторити помилок в майбутньому, варто їх уважно вивчити з минулого. Ця думка повсякчас не полишає, коли студіюєш історію нашого народу, коли вивчаєш 1919 рік, один з найважчих років відновленої державності. За словами історика Ореста Субтельного „Україну поглинув цілковитий хаос”, адже, справді, у цей важкий період на наших теренах діяли шість різних армій: українська, більшовицька, біла, Антанта, польська, а ще анархісти, які в залежності від часу та уподобань ставали тимчасовими союзниками тієї чи іншої сили.

Сьогодні є чимало досліджень про цей період: і солідні монографії, і статті, і посібники, які врешті побачили світ і в нашій Україні. Мене ж особисто привабив лише один місяць – лютий 1919. Просто ми прагнули простежити хроніку перебування та діяльності уряду УНР у місті Вінниці, коли вона тимчасово стала столицею України.

Але перед цим коротка історична інформація. Повстання, яке підняла Директорія проти Скоропадського, закінчилося перемогою і 14 грудня 1918 року в Києві проголошено відновлення Української Народної Республіки. На думку істориків причиною поразки Гетьманату нерозв’язання двох основних питань: соціально–економічні реформи та національна незалежність.

Одначе, в цей час політична ситуація була не на користь Директорії. В Одесі висадився десант Антанти, який прагнув допомогти білій армії в реставрації імперії. А більшовики, ведучи переговори з Директорією, вдруге розпочали свій віроломний похід і захопили Харків. Армія Директорії нараховувала на початку лютого 25 тисяч чоловік і, звичайно, поступалася по кількості більшовикам. 2 лютого 1919 року Директорія і уряд переїхали до Вінниці. Більшість міністрів розмістилася в готелі „Савой” (нині „Україна”), а державна канцелярія під числом 12 по вулиці Б.Хмельницького (нині вул. Козицького). Директорію очолював Володимир Винниченко, а кабінет міністрів – Володимир Чехівський, в уряді якого провідну роль гратимуть молоді політики. Взагалі уряд був більш лівим у порівнянні з попереднім.

Кілька слів про сам готель „Савой” („Україна”). Будівництво готелю було завершено в 1912 році. Проектували його архітектори Г. Артинов, В. Ваксман, В. Кричевський. До речі, Кричевський, знаменитий автор споруди сьогоднішнього Краєзнавчого музею в Полтаві, крім готелю на цій же вулиці спроектував будинок Стаховського (нині дитяча поліклініка), а також, за твердженням краєзнавців, розробив ескізи розпису ресторану готелю „Савой”.

Сама споруда готелю – це модний на той час еклектичний стиль модерн, у якому знаходимо елементи класицизму та бароко, що гармонійно поєднується з ампіром і ренесансними деталями. Вінничани любили „Савой” – це був будинок з найвищою комфортністю, де був перший у нашому місті ліфт і дуже красиве і дороге дзеркальне скло. До речі, коли тут розбили вітрину півміста не спало.

Ми не випадково зупинилися на цьому будинкові, адже тут перебували міністри, деякі міністерства і взагалі „Савой” тимчасово став своєрідним урядово – державним центром.

Уповноваженим по евакуації та розташуванню дипломатичних місій, державних установ був міністр внутрішніх справ Трухлий, який разом з комендантом Вінниці здійснював переведення державних служб.

Міністерства крім „Савою” знаходилися в готелях „Франсуа”, „Бель–Вю”, „Континенталь”, „Палас”, „Гранд Отель” (наше місто мало тоді 6 готелів), а також в Учительському інституті, помешканні міської управи, будинкові окружного суду, 1-й і 2-й жіночих гімназіях, приватних помешканнях, римо–католицькому костелі, комерційній школі.

Робочий час у міністерствах був від 9-ї ранку до третьої пополудні, але засідання кабінету міністрів проходило, як правило, від 18-ї до 24-ї, а то і до пів на першу ночі. Вихідними були неділя та церковні і державні свята. Всі міністри отримали наперед тримісячне утримання. Саме у Вінниці було затверджено суму 200 мільйонів карбованців на утримання всіх 16 міністерств. Державна канцелярія, за відомостями Департаменту загальних справ, мала 190 службовців, серед яких були і вінничани. Так, наприклад, на посаду заступника міністра фінансів був призначений голова Подільського Союзбанку Петро Ведибіда. До речі, доля цієї людини досить цікава. Дослідженням його діяльності займається відомий київський історик Сергій Білокінь, частину даних про Верибіду я дістав саме в нього. Народився він в с. Стрільченці на Брацлавщині. Рано пристав до національного руху, ще в Кам’янець–Подільській семінарії. Далі був фізико–математичний факультет Київського університету і робота в кооперації та головування в банкові. Глибокі патріотичні почуття спонукали до державотворчої діяльності. Після поразки УНР продовжує діяльність священником на Волині, секретарем митрополичої канцелярії, а згодом висвячений на єпископа Краківського, трохи пізніше – Львівського. Після 1944 року – Німеччина, а далі США. В Америці очолював УАПЦ в екзилі і помер в 1971 році.

Проте повернімося до державних органів, які здійснювали свої функції у досить напружений і нелегкий для України час. Управління державою засадничо формована згідно проекту Закону „Про тимчасове верховне управління та порядок законодавства в Українській Народній Республіці”: Координацію своїх функцій Директорія здійснювала з Радою народних міністрів і Державною Народною Радою, а саме: вона затверджувала закони, ухвалені Державною Народною Радою, як і проходження їх через Раду народних міністрів та всі призначення, здійснювані останньою.

Цікавою з історичної точки зору є „Урочиста обітниця урядовців” і подібна до неї урочиста клятва суддів. Уникаючи певних сентиментів мені хотілося б наголосити на виховному значенні цього документу, який і сьогодні морально міг би спонукати наших сучасних урядовців бодай до простого самоусвідомлення своєї ролі на державній службі. Виходячи з цієї тези я пропоную повністю ознайомитися з цим документом:

„Я (нижчепідписаний), даю цю привселюдну урочисту обітницю, що буду вірно служити Українській Народній Республіці та її верховній владі. Накладені на мене обов’язки служби буду виконувати з повним навантаженням сил, чесно й сумлінно, керуючись лише благом народу і республіки та законами її, не жаліючи життя для своєї Батьківщини; всяку довірену мені по службі таємницю берегтиму, державне майно оберігатиму і на свою користь проти служби й обітниці не робитиму”.

Про те, що Директорія була виразником інтересів українського народу, свідчить і ухвалення нею від 18 січня 1919 року „Закону про державну мову в Українській Народній Республіці”, де чітко зазначено, що українська мова є обов’язкова для вжитку в армії, флоті, державних установах. До речі, саме у Вінниці 6 лютого при затвердженні „Закону про освіту” тодішній міністр освіти Іван Огієнко в ІХ пункт вніс доповнення, що в усіх вищих школах УНР засновуються „лектури з української мови”. На 1919 рік на потреби освіти асигновано 6 мільйонів гривень. З них 4 млн. на утримання педагогічного персоналу, а 2 млн. на канцелярські, господарські та інші потреби. Управління освітою здійснювала „Головна шкільна Рада”. 9 лютого 1919 р. на засіданні Ради Міністрів на поточний рік на облаштування українських бібліотек при учительських інститутах та учительських семінаріях виділено 610 тисяч карбованців, до цього ще по 2 тисячі щорічно виділялося на утримання зразкових бібліотек.

Взагалі уряд УНР, будучи глибоко інтелігентним за своїм складом, постійно дбав про потреби духовного відродження і навіть у найважчі моменти для держави прагнув сприяти культурно – освітньому рухові. Так, наприклад, 14 лютого 1919 року він виділяє 22 млн. гривень на допомогу культурним організаціям Галичини, 9 тисяч 200 карбованців було надано на 4 місяці педагогічному колективові Холмської духовної колегії.

Чималі кошти для видання книжок одержали регіональні товариства „Просвіта” (так, наприклад, Кам`янець-Подільська організація одержала 500 тисяч крб.), які через власну пресу та мережу організацій ширили правдиву інформацію про події в Україні, публікували актуальну інформацію, історичний матеріал. У нашому місті також була прийнята постанова про виділення 300 тисяч карбованців на придбання певних приватних архівів та окремих документів. В іншій постанові Ради Міністрів ми знаходимо інформацію про надання щорічної допомоги в розмірі 5 тисяч гривень Подільському церковному історико–археологічному товариству, яке до 1919 року випустило 12 томів своїх „трудів”. Таку ж допомогу надано „Товариству природодосліджувачів”, яке об’єднувало 250 чоловік на чолі з професором Бучинським. Товариство влаштовувало читання лекцій, організовувало літні екскурсії і за 6 років свого існування видало 4 томи „Записок” та „Бібліографію Поділля”.

Водночас Директорія виділила 45 тисяч гривень одноразової допомоги на утримання ремісничих шкіл Поділля. І взагалі нашому місту було суджено зіграти роль активного організатора освітянського життя – затвердження різних статутів, положень, наказів.

Цікавим з нашої точки зору є документ „Про управління шкільно освітніми справами в межах УНР”. Шкільно–Просвітня управа складалася з відділів:

• загальної освіти;
• технічної освіти;
• кіоскового;
• видавничого.

Аналізуючи зміст документу можна визначити такі основні завдання:

• навчання і виховання проводити в державно – національному дусі;
• всіляко поліпшувати і модернізувати навчально – виховний процес на засадах кращих здобутків української та світової шкільної науки;
• підвищувати лікарський та санітарний контроль в освітянських закладах;
• постійно організовувати конкурси на випуск підручників та навчальних програм;
• систематизувати і вдосконалювати мережу курсів підвищення кваліфікації;
• розширювати мережу позашкільних освітянських закладів;

На Шкільно–просвітню управу покладалися функції управління кошторисним відділом на утримання шкіл, ця управа скликала педагогічні з’їзди, ініціювала скликання нарад та організовувала і практично здійснювала видання педагогічного органу.

Чимало цікавих рішень уряду УНР знаходимо в галузі культури, це надання коштів для ремонту і підтримки українських театрів, музеїв, організацій концертних турне відомих художників колективів, зокрема, знаменитого хору Кошиця, мистецтво якого із великим захопленням сприймала Західна Європа, Північна та Південна Америка.

Особливо зворушливо виглядає прийняття рішень про призначення пенсій вдовам видатних діячів української культури та науки. Так, наприклад, призначено пенсію у розмірі 2400 крб. річних вдові відомого українського вченого Федора Вовка Олександрі Вовк, таку ж пенсію призначену Варварі Житецькій, дружині видатного діяча, дослідника і педагога Павла Житецького.

А тепер дещо інший аспект діяльності уряду УНР у м. Вінниці. Саме у нашому місті закінчилися повноваження уряду і був призначений новий кабінет міністрів на чолі з Сергієм Остапенком у такому складі:

• Григорій Чижевський – міністр внутрішніх справ;
• Степан Федюк – міністр фінансів;
• Іван Фещенко-Чопівський – міністр народного господарства;
• Євген Архіпенко – міністр земельних справ;
• Костянтин Мацієвич – міністр закордонних справ;
• Дмитро Маркович – міністр юстицій;
• Пилип Пилипчук – міністр шляхів;
• Іван Огієнко – міністр освіти;
• Іван Липа – міністр культів;
• Оксен Корчак-Чепурківський – міністр народного здоров'я;
• Михайло Білінський – міністр морських справ;
• Абрам Ревуцький – тимчасово виконуючий обов’язки міністра єврейських справ;
• Державний контролер – Йосип Назарчук;
• Державний секретар – Михайло Корчинський;
• За голову Директорії – Симон Петлюра. Члени: Макаренко, Александрієвський, член-секретар Директорії – Ф. Швець.

Вивчаючи журнал засідань кабінету міністрів у Вінниці ми знаходимо, що найвагомішими тут були питання військово-оборонного та господарського характеру. Власне, інакше і бути не могло, оскільки нова більшовицько-російська інтервенція руйнувала господарство, нищила людей, прагнула деморалізувати населення. Чимало українців прибувало з Росії. До речі, цікава мотивація більшості заяв: „Я українець і в Совдепії жити не хочу”. Незважаючи на контроль за ввозом і вивозом товарів тільки за відповідними документами в країні бачимо розгул спекуляції. В уряд надходять скарги, які вказують на спекулятивне підвищення цін при нижчій якості товарів ніж у Києві, а тому уряд видає указ про боротьбу зі спекуляцією.

Із доповіді міністра народного господарства дізнаємося про жахливі пограбування більшовиками продовольчих і промислових баз, банків. Уряд УНР закуповував товари за кордоном для населення, а носії марксистських ідей спустошували склади, створювали дисбаланс економічного життя, полишали населення на голодну смерть. Зокрема, називають такі факти пограбування в Житомирі і на Поділлі. Міністр народного господарства у своєму виступі називає це причиною зменшення оборотного капіталу і просить для Союзу кооперативної організації в банку позику в сумі 10 мільйонів гривень.

Грабували більшовики не тільки під час ординських набігів, але й на своїй території в Росії дипломатичні представництва. Так, діловод департаменту шляхів Степан Макаренко скаржиться на реквізицію у нього більшовиками срібла і взагалі майна (навіть білизну забрали) під час переїзду в Україну.

Окуповуючи українські землі, більшовики не знаходили широкої підтримки у населення. Переконавшись у облудливості гасел про землю, легковіри досить швидко зайняли протилежну позицію і організовували масовий спротив. У Вінниці, Гайсині, Могилів-Подільському та інших містечках організовувались загони, які воювали під гаслами: „Геть комунію”, „Хай живе УНР”. 24 лютого уряд приймає закон про залишення за штатом урядовців і співробітників державних установ, які залишилися на території, зайнятій більшовиками. Цим працівникам повинні були видати платню у розмірі тримісячного окладу. Тут же у Вінниці були підготовлені документи про закупку зброї в Німеччині та видано закон про достроковий призов громадян до військової повинності народжених у 1900 році, з освітою не нижче 2 класів.

Цікавим документом цього періоду є статут „Ліги молоді України”. Серед найголовніших завдань молоді люди ставили собі за мету „плекати у народі українському почуття національної гідності, охороняти і розвивати ідею національного індивідуалізму для подальшої цивілізації, яка засадничо визначає самовартість, охороняти і розвивати цілісність і непорушність соборної української національної ідеології та прагнення до її реалізації”. Все це має базуватись на триєдиній єдності освіти, культури і закону. Враховуючи те, що різні українські партії, як і тепер, не мали блокової єдності, ця молодіжна організація ставала своєрідним прикладом ідеї національного єднання.

Поряд із цим уряд прийняв рішення про святкування 22 січня як Дня проголошення самостійності.

До цього хотілося б додати, що керуючим справами Директорії був наш земляк Володимир Лотоцький. І тут же ми знаходимо ще один цікавий документ про виділення 100 тисяч гривень на таємний фонд міністра пошт і телеграфів для діяльності розвідки працівниками цього відомства.

25 лютого видане спеціальне розпорядження про асигнування 112 мільйонів гривень на військові потреби, а 28 лютого 1 мільйон 800 тисяч видано земствам (для адміністративних функцій), які потерпіли від більшовицьких нападів. Незадовго перед цим, 22 лютого, був тимчасово припинений кредит в розмірі 200 мільйонів гривень, асигнованих на кораблебудівництво. А поряд з цим інший цікавий факт: під час призову до армії чимало хотіло служити в українському флоті, особливо серед гуцулів Карпат (2 тисячі чоловік), до речі, частина з них служила в австро угорському флоті. Наявність бажання служити Україні свідчила про високий рівень національної свідомості серед населення Західної України. Про це свідчили і реальні факти діяльності українських січових стрільців і гуцульського полку морської піхоти, які у липні зайняли і утримували Жмеринку.

Після затвердження нового уряду у Вінниці 19 лютого розглянуто питання про тимчасові штати особистої канцелярії голови народних міністрів, а 24 лютого прийнята постанова Ради народних міністрів УНР про утворення пресового державного бюро пропаганди.

Значну допомогу бюрові пропаганди, як і самому урядові, надавали повітові агітатори, які тримали зв’язки з усіма громадськими організаціями і надсилали інформацію про місцеве життя, діяльність політичних партій, на поширювані листівки. Ці ж агітатори залучали до роботи національно свідомі кадри, які були на всіх зборах і таке інше.

Особливу роль у консолідації сил прагнув відіграти „Трудовий конгрес” представницький орган. Його гасло було: „Оборона державності”. Засновниками Трудового конгресу було 350 делегатів зі всієї України: інтелігенція, міська та сільська буржуазія, селянство. В готелі „Савой” знаходилося керівництво Конгресу. Сам Конгрес виступив із зверненням до народу і армії – це глибоко патріотичний документ, який закликає підтримати Директорію. Варто знати, що Конгрес також брав на себе і контрольні функції над Радою народних міністрів, про це свідчить переписка з урядом. 30 депутатів безпосередньо контактувало з різними міністерствами, прагнучи допомогти у вирішенні важливих і важких питань.

В оглядовій статті „Вісника УНР” (25.02.1919) про неясні відносини з Антантою, війн з Росією, боротьбу з Польщею, „Трудовий конгрес” кличе до консолідації. Цікаві думки з приводу полеміки між більшовиками і представниками народу. Бачачи, що більшість інтелігенції підтримує Директорію, комуністи, прагнучи, дискредитувати захисників української державності, називали їх крикунами, агітували селян не вірити їм. З цього приводу наводиться цікава фраза селянина, який відповів більшовикам: „Нам інтелігенція потрібна – вона наш розум і мозок, і без неї ми пропадемо”. На жаль, не всі це розуміли, і подальша доля української інтелігенції в так званій Радянській Україні стала духовною трагедією.

Серед численних документів періоду Директорії мені вдалося натрапити на цікавий лист масонської ложі: „Великий Схід Франції”. Читач може більш детально дізнатися про масонство в Україні з історичних досліджень Сергія Білоконя. Я хотів би бодай поверхово ознайомити зі структурою ложі. В Україні Сергій Білоконь називає Київські ложі „Правла”, „Святий Андрій”, у Харкові – „Шевченко”, у Чернігові „Братство”. Мета лож – об’єднання всіх опозіційних сил і визвольного руху з метою повалення самодержавства та встановлення демократичної системи. Найвідоміші українські масони – Грушевський, Єфремов, Дорошенко, Матушевський, Чижевський, Чехівський з Вінниці Лозинський, Борковський, Фіялковський та інші. Як бачимо, серед масонів відомі українські політичні та державні діячі. В ложі було не більше семи чоловік, кожна жила своїм життям, не допускалися зносини з іншими ложами. На чолі був голова і секретар (наглядач). Система перевірки жорстка, багатоступнева, з відповідними рекомендаціями членів ложі. Член ложі давав зобов’язання любити братів-масонів і виконувати всі накази ложі і властей масонських, берегти всі таємниці.

У знайденому мною листі „Великий Схід Франції” (мова українська) йдеться про потребу визнання Великої ложі України, а далі говориться так: „Великий Схід Франції” уважно стежить за подіями в Україні, поважає шляхетні прагнення України до соборності”, а далі мовить про те, що масони „Великого Сходу Франції” будуть користуватися усіма способами підтримки Великої ложі України.

На мою думку, подальші урядові місії на чолі з масонами-державцями, що виїжджали до Західної Європи, мали таку підтримку економічну, військову, політичну. Про це свідчить закупка зброї, товарів промислових і продовольчих, встановлення дипломатичних взаємин з країнами Європи, Америки, Азії.

У зв’язку з подальшим наступом більшовиків на початку березня уряд виїжджає на Проскурів а далі Кам’янець-Подільський. У подальшому урядові установи протягом 1919-20 років знову будуть повертатися до Вінниці, чимало цікавих і драматичних подій ще буде на території нашої області, але про це треба буде написати пізніше. Мені ж до всього цього хотілося б додати кілька штрихів про роботу в державних установах УНР окремих вінничан, можливо хтось із нащадків їх мешкає у нашому місті і міг би дати якусь інформацію із сімейних архівів.

Ось деякі з них. Збереглася заява Петра Шекеряви з проханням взяти його на посаду в канцелярію. Він був активний просвітянин, січовик, брав участь у повстанських загонах проти більшовиків. Гнат Борковський, що проживав на вулиці Катеринській під №7, звертаєтьться письмово аж до Кам`янця-Подільського, куди переїхав уряд, аби його знову прийняли на урядову службу. З таким же проханням до державної канцелярії звертається Михайло Павловський з вулиці Гоголевської, 6.

Після відходу УНР з Вінниці російсько-більшовицькі окупанти почали кривавий терор проти української інтелігенції міста. Вінницька газета „Шлях” товариства „Просвіта” подає свідчення очевидця: „Страшне місце. Люди – звірі, які вбивали збройною рукою беззбройних, зв’язаних своїх політичних супротивників”. Трупи скидали в ями в Грохольському лісі, а потім досипали землею. Де це місце, хто поставить хрест на цій „могилі” українських патріотів?

Хто ці люди – на це має дати відповідь майбутній дослідник. Ми ж сьогодні лише відкриваємо сторінки забутої спадщини. Кажуть, що рівень цивілізованості визначають за ставленням до могил своїх пращурів, а рівень повноцінної громадянськості? На мою думку – ставленням до своїх державних та політичних діячів.

Сьогодні повз готель „Україна” проходять тисячі, байдужий погляд багатьох не піднімається вище вітрин, хтось вдовольнить цікавість і погляне на сумного маскарона. Проте хочеться вірити, що незабаром він, отой байдужий, під нашим древнім гербом прочитає: „У цьому будинку в 1919-20 рр. знаходилися міністри уряду України”. На сходах готелю лишилися сліди світочів нашої культури і державницької думки, а точніше, національної еліти: Івана Липи і Івана Огієнка, Володимира Чеховського і Дмитра Антоновича, Володимира Винниченка і Симона Петлюри, генерала Тарнавського і геніального Петра Холодного... Перелік можна продовжувати, тільки дай, Боже, пам’яті нащадкам.

На одному старому цвинтарі біля забутої могили мене вразив чорний хрест, на якому традиційне розп’яття Ісуса Хреста безсило кричало у німій розлуці. Не було видно бездонних очей, а дощі і плин часу змили вуста разом з пам’яттю про того, хто пішов у небуття. Моторошно стало, що і нашу пам’ять при велетенських крилах, не давши зробити другий змах, забивали “стрільці-піонери” із “сталінських Артеків”, затоптуючи її у подільський чорнозем, аби потім сурмити на весь світ: тут зможуть рости лише “бурячки рядочками”. Та пам’ять людська невпинна і в просторі, і в часі. Перебудова нам сприяла у відновленні старих імен. І десь із Парижа чи Нью-Йорка залунали голоси про Леонтовича, якого вони нарекли Бахом хорової музики.

Отже, про пам’ять! Крім краси і музики, подільська земля народила не тільки тих, хто сіяв високохудожнє слово, а й тих, хто збирав його у найбільшу нашу всеукраїнську скарбницю – словник.

Якось невтомний вінницький аматор – краєзнавець Павло Давидович Каролінер висловив припущення про наявність в центральній науковій бібліотеці архіву відомого в двадцяті-тридцяті роки вчителя-етнографа, пропагандиста і збирача перлин народної творчості Олександра Кривіцького. Подальша доля О. Кривіцького, за словами Павла Давиловича, склалася трагічно. Він нібито працював у СШ № 2 м. Вінниці, був розстріляний у 1937, як сотні тисяч інших невинних людей.

Розшукуючи відомості про Олександра Крівицького, а про нього залишились деякі публікації в республіканській та обласній періодиці, я мав тільки дані, котрі стосувалися озаринецького періоду життя. До того ж в СШ № 2 вдалося дізнатися, що репресованого вчителя Крівицького звали не Олександром, а Володимиром – це підтверджували не тільки листи-спогади, які зберігаються в музеї історії школи, а й учні-випускники 1937 року, котрі ще живі і мешкають у Вінниці. В їх спогадах Володимир Олексійович залишився педагогом, добру пам’ять про якого проносять крізь усе життя. Його уроки людяності, пізнання навколишнього середовища через призму набутків нашої культури назавжди вкарбувалися в серця тодішньої юні. Але чому ж Володимир? Чому, пишучи про відомий Озаринецький музей, створений вчителем-дослідником, не зустрічаємо імені Володимира, там йдеться лише про Олександра. Відповідь на це запитання частково вдалося знайти з розповіді директора Озаринецької середньої школи Могилів–Подільського району М. І. Рудник, яка дала адресу нащадків Олександра Кривіцького, що мешкають в Києві.

І от зустріч з Ганною Кривіцкою - дружиною сина Олександра Олексійовича, нині теж покійного Іполита Олександровича. Родинний альбом з фотографіями, документами і неквапна розповідь привітної господині нарешті розв’язують рівняння з одним невідомим. Виявилось, що в СШ № 2 працював рідний брат Олександра - Володимир, саме він і був розстріляний в 1937 році.

Серед родинних реліквій один цікавий документ ”копія” фонд 301 Подільского губернського жандармського управління ”справа № 1007 опис 1 за 1906 р.”. У ньому йдеться про виступ Олександра на мітингу у Вінниці. Жандармські борзописці зафіксували: він закликав до знищення самодержавство, юнакові був лише 21 рік, тоді ж він був перше заарештований.

Отож, обидва брати увесь свій молодечий запал віддали революції. Вони йшли до людей, будили їх свідомість, активно працювали для народу і для свого краю. Обидва брати виховувались в пошані до народу, його культури. Все це прищеплював їм батько - Олексій Йосипович, який працював директором Вінницького двокласного училища і мав тісні зв’язки с такими світочами нашої культури, як Леся Українка, Михайло Коцюбинський та інші.

Невдовзі я звернувся до відділу рукописів центральної наукової бібліотеки Академії наук України. Особистого рукописного архіву Олександра Кривіцького там не було, та й, врешті-решт, звідки він міг там бути, адже під час арешту у сумнозвісну добу інтелектуального геноциду сталінські яничари, як правило, шукаючи криміналу, дуже часто нищили те безцінне, що збиралось в продовж десятків років. Але коли я почав вивчати картотеку листування, то знайшов два листи. Це й були ті дорогоцінні реліквії, які відкрили нову сторінку в біографії нашого славного земляка. Ось деякі рядки листа до Марії Загірної, дружини Бориса Грінченка - головного упорядника нашого академічного словника української мови. Лист датований 18 червня 1928 року.

“Щиро шанована Маріє Миколаївно! Давно те діялось... Ви з дружиною (тоді ще вважалось це слово як синонім до чоловіка), коли пам’ять не зраджує, жили на Бульварно-Кудрявській.

Ліворуч від дверей невеликий кабінет і постать Бориса Дмитровича за коректурними листами. І дарунки до Вінниці: ”Харитя” Коцюбинського, ”Веселий оповідач”, ”Енеїда” Житецького, безконечні, так милі тепер розмови про те, що от треба таки записувати в коляді “грішная панна”, а не “гречная”, бо таки так вимовляють, і запитання Б.Д., чи мешканці вимовляють “Вінниця”, чи ”Винниця”... А гість 14-річний (тепер мені 42), невинний як Адам сидить голодний на українське слово, на пораду, не збирається йти...

І писання до Біляшівського, і ювілей Лисенка з першою демонстрацією української опери! І багато, багато встає передо мною картин минулого, повитого, як це й завше, ніжним серпанком... Я вже от 19 років вчителюю, випустив до 400 дітей, до 38 душ вчаться по профшколах, а діловод ВУЕТ Василь Парасунько також мій учень... Я і тепер збираю вишиванки, писанки, навчаю дітей школи своєї любити просту і глибоку красу своєї хати, мови...

Пишу оце до вас, М. М., і думаю, що треба ж таки і паспорт показати. Пошукайте у передмові до академ. словника, там знайдете моє прізвище”.

Я відкрив передмову до Грінченкового словника, насправді знайшов там прізвище О. О. Кривіцького. Варто зауважити, що Борис Грінченко включив до передмови прізвища найактивніших дописувачів. А тому приємно було дізнатися, що і наш земляк причетний до цього видання. Певно, тепер ми можемо пишатися цією людиною на рівні видатних осіб нашого краю. А яка ж подальша доля Олександра Олексійовича?

В Озаринецькій школі він створив геологічний музей. Який пізніше розширився за рахунок етнографічного матеріалу. Музей був відомий далеко за межами Поділля. Сюди приїздили гості не лише з України, а й з-за її меж. Ганна Устимівна познайомила мене також з учнем Олександра Крівицького, згадуваним у вищезазначеному листі, Василем Семеновичем Парасуньком. За фахом він лінгвіст, має 87 років. І разом з дружиною мешкає нині в Києві. Саме від нього я довідався, як невтомний вчитель за допомогою учнів збирав фольклорні матеріали, місцеві назви рослин, лікував селян від черевного тифу.

Діти дуже любили свого вчителя, приходили до нього додому за книжками чи порадою, а інколи, щоб втамувати голод. Одначе сталінська сокира не минула ні вчителя, ні окремих його учнів. Олександру Крівицькому інкримінували приналежність в минулому до СДРП і заслали на трудове перевиховання на новобудови Донбасу. Музей зруйнували.

По війні хворий і знесилений вчитель повертається до рідних Озаринець і в неопаленій хаті, на мішковині помирає від голоду.

- Мене також не минуло, - продовжує розмову Василь Семенович.

До 1934 молодий вчений надрукував 20 статей з проблем мовознавства, які “фахівці-опричинники” визнали контрреволюційними, а тому забороняли жити в Києві і запропонували змінити фах “на революційний пафос з електродротом”. Пізніше він повернувся до Києва, але працював електриком, так і пішов на пенсію. Лише недавно з КДБ прийшов документ, який підтверджує невинність, - це відповідь на запит, зроблений дружиною.

На очі Василя Семеновича накочуються сльози : “Але знаєте – то нічого, - говорить він, - ми – озаринчани міцні”.

До речі, його дружина, Олександра Пилипівна, як і Ганна Устимівна, дружина нині покійного Іполита Кривіцького, теж з озаринець. Вони були здружені. У важкий час допомагали один одному. Ось і зараз Кривіцька принесла гостинець Парасунькам. І стало якось тепліше на душі від цього милосердя, вистражданої солідарності двох інтелігентних родин маленького озаринецького братства, що не згубилося в кількамільйонному Києві.

У цій сумній історії немає фіналу. За що розстріляли Володимира Кривіцького в 1937 році? – невідомо. Його ж син загинув у роки війни, про дружину ніяких повідомлень. Але ще живі учні Володимира Кривіцького, є відомості про нього в музеї СШ № 2. Гадаю, товариство “Меморіал” і краєзнавці школи допоможуть встановити істину, адже час збирання каміння ще не минув.

Газета “Вінницька правда” (1993 р.)

Поділля завжди було славне своєю історією та доля не завжди була прихильна до його літописців. Про одного з них нам і хочеться розповісти. Дев'ять років в нашому місті прожила людина, якій суджено стояти біля витоків організації краєзнавчої роботи в пореволюційний час. Валентин Дмитрович Отамановський, так звали цю людину, прибув до Вінниці у 1920 році. Він виходець із сім'ї дрібних власників, що мешкали в місті Києві. Із гімназійної характеристики (а він закінчив із золотою медаллю Києво-Печерську гімназію) довідуємось: це був здібний до наук, з розвиненим почуттям власної гідності гімназист – принциповий і честолюбивий.

Досконало знаючи класичні та іноземні (англійську, французьку, німецьку, польську) мови, він обирає юридичний факультет Київського університету. З самого початку предметом особливого зацікавлення Валентина Дмитровича стало Магдебурзьке право у міському ладі Правобережної України включно до XVIII століття. Як здібного студента, у 1918 році його посилають на стажування і підготовку докторату до Віденського університету з вищеназваної проблеми, який він успішно завершує у 1920 році.

У цьому ж році Валентин Дмитрович переїжджає до Вінниці як науковий співробітник історико-юридичної комісії при АН України, одночасно в Києві він студіює бібліотекарську справу і невдовзі стає директором Подільської філії національної бібліотеки Академії наук УРСР.

З моменту заснування філії діяльність її відділів він спрямовує на створення бази для дослідження Поділля. Бібліотека збирає і бібліографує літературу про наш регіон, проводить дослідницьку і видавничу роботу. З 1924 року у складі бібліотеки з'являється «Кабінет вивчення Поділля», до якого залучено чималий загін дослідників – як професіоналів, так і аматорів, що вивчали Подільський краї. Фонд бібліотеки і кабінету в Мурах (до речі, Мури – це був вінницький краєзнавчий заклад) становив 110 тисяч книжкових одиниць і 90 найменувань стародруків і рукописів. Протягом свого п'ятирічного існування кабінет видавав книжки історико-краєзнавчого характеру, присвячені клімату, флорі, фауні Поділля, історії міста Вінниці та його околиць, подільських часописів та культури краю. Ось лише деякі з них: «Клімат Поділля», «Ссавці Поділля», «Вінниця та її околиці», «Ріка Бог та її сточище», «Михайло Коцюбинський» та інші.

Валентин Дмитрович Отамановський, вболіваючи за розвиток краєзнавства, намагається значно розширити межі досліджень, в етнографічному, філологічному, фольклорному та географічному аспектах. Основні засади організації краєзнавства в краї викладені в його книзі «Краєзнавство на Поділлі», виданій у 1926 році. В ній поставлені найближчі завдання для дослідження історії Поділля, визначені потреби і роль краєзнавчої діяльності в житті суспільства. У цьому ж виданні автор проймається тривогою, що байдужість і незнання особливостей розвитку породжує екологічну сліпоту, а краєзнавча неписьменність призводить до нищення не тільки матеріальної культури, але й живої природи. Валентин Дмитрович порушує питання про підвищення кваліфікації в краєзнавстві кожного службовця, адміністратора, вчителя, кооператора, робітника. До речі, хіба не промовистим підтвердженням цього є безглуздий проект побудови спортзалу на заповідному історичному місці біля пам'ятного знака Івану Богуну сьогодні?

Прагнення розвивати духовні потреби нашого народу стали головним кредо В. Д. Отамановського. В 7 і 18 номерах «Вістей ВУАН» за 1929 рік виходить його стаття «Про утворення кабінетів вивчення територій у культурно – економічних осередках УРСР міжокружно-краєвого значення», яка свідчить про високий рівень громадянської свідомості, уболівання за долю національної культури та її розвиток. До 1930 року Валентин Дмитрович зробив такі публікації: «Вінниця і її минуле», «Про походження С. Руданського», «Бібліографія краю як одне з основних завдань наукової бібліотеки», «До історії медицини і аптекарської справи у Вінниці і Вінницькому повіті у 1-ій половині XVIII століття». Варто зазначити, що праця В. Отамановського «Краєзнавство на Поділлі» вийшла німецькою мовою в Берліні у 1928 році.

Одначе активна діяльність кабінету і Валентина Дмитровича була не до вподоби приспішникам Кагановича.

У 1929 році Отамановського заарештовують і звинувачують у приналежності до «Спілки визволення України», одночасно розформовують і кабінет. Подальший його шлях – це Вінницька і Харківська тюрми, заслання до Татарії етапом, пішки, з цькуванням собаками, приниженням особистої гідності. Після звільнення з тюрми, у 1934 році, Валентин Дмитрович просить прийняти його науковим співробітником до бібліотеки Казанського університету. А невдовзі він уже працює заступником директора бібліотеки з наукової частини. При відрядженні на наукову конференцію до Москви з його характеристики ми дізнаємось про високий рівень наукової підготовки, фахової ерудиції. Але вже навесні 1935 року дається нова характеристика в дусі «кращих зразків» політичних доносів, і Валентина Дмитровича звільняють з роботи. Подальший його шлях – постійні переїзди до Краснодара, Ташкента, Сімферополя, Саратова, де він працював, як правило, викладачем латині в медінститутах. Незважаючи на лекційну, методичну, перекладацьку завантаженість та немилість долі (в нього двічі забирали власний архів), Валентин Дмитрович не полишає своєї улюбленої справи – дослідження історії Поділля. Він крадькома виїздить на Україну, зокрема у Вінницю, при зустрічі з рідними плаче від розчулення, що може поговорити рідною мовою. Цей факт племінниця Валентина Дмитровича пояснює тим що листування велося російською мовою, оскільки його кореспонденція перевірялась.

У 1946 році при Московському університеті він захищає кандидатську дисертацію на тему: «Вінниця як тип українського міста Південного Правобережжя 14–17 століть», а через 10 років – докторську: «Міста Правобережної України під владою шляхетської Польщі від середини 17 до кінця 18 сторіччя». До речі, автореферат дисертації з дарчим написом автора є в обласній науковій бібліотеці імені Тімірязєва.

У повоєнний час у Саратові, Москві та інших містах, тільки не в Україні, Валентин Дмитрович видає цілу низку праць, присвячених Подільському краю. Це, як правило, дослідження про розвиток медицини та аптекарської справи на Поділлі та функціонування тут Магдебурзького права. Ось деякі з них: «Медичне минуле Правобережної України 16 – 18 ст.», «Вітчизняні лікарі – новатори другої половини 18 ст.», «Медичне минуле південного Правобережжя України від 17 ст.». Це був своєрідний Подільський Ренесанс у науковій діяльності невтомного краєзнавця.

У 1958 році професор Отамановський нарешті виривається, в буквальному розумінні цього слова, до Харкова. Його не відпускали з Саратовського медичного інституту, де він працював завідуючим кафедрою латинської мови. У пояснювальній записці на ім'я ректора Харківського медінституту він пише, що вже минув термін від часу подачі заяви на розрахунок і згідно з трудовим законодавством його повинні звільнити. За цими скупими рядками можна лише здогадуватися, що діялося в душі професора Отамановського.

Останні роки життя (1958 – 1964 рр.) пов'язані з дослідженням історії медицини України. Одна за одною виходять такі цікаві його праці, як «Перші аптеки на Україні», «Аптекарська справа на Україні», «Розвиток аптекарської справи на Україні від середини 18 до початку 19 ст.». Своєрідним завершенням досліджень історії медицини були книжки – «Давньоруська церковна монастирська медицина» та «Боротьба медицини з релігією в стародавній Русі», які були опубліковані в Москві після смерті автора. Посмертним науковим пам'ятником Валентину Дмитровичу була книжка «Вінниця», яка вийшла в нашому місті у 1964 році, де розділ «Вінниця в період феодальних відносин» був повністю побудований на його матеріалі.

В останні роки він мріяв купити будиночок під Києвом, часто приїздив у столицю в пошуках його, але не судилось. Хворе серце і підвищений тиск на лаві старого Харківського парку назавжди відібрали ці мрії.

У наступному році минає двадцять п'ять років з дня смерті Валентина Дмитровича. Краєзнавчий відділ обласної бібліотеки ім. Тімірязєва, кабінет історії інституту удосконалення вчителів та краєзнавчий музей м. Вінниці пропонують вшанувати пам'ять видатного дослідника Поділля і провести науково-практичну конференцію, присвячену діяльності Валентина Отамановського та «Кабінету вивчення Поділля». Ми пропонуємо одну з вулиць в районі Мурів назвати його ім'ям, а на приміщенні історичного архіву помістити пам'ятний знак на його честь. Ми звертаємось до тих, хто знав Валентина Дмитровича та його оточення, з проханням надіслати матеріали про нього на ім'я автора, аби належним чином вшанувати пам'ять про краєзнавця.

1988 р.

№ 11, 19

Ідея національної єдності, як і проблема духовних цінностей, тісно взаємопов'язані. Сучасні етнопсихологи, філософи, культурологи і політологи досліджували це питання. Повертаються як і вкотре, до проблем менталітету, прагнули з'ясувати, що є основою засад цілісної нації у її поступі, які пріоритети економічні, соціальні чи духовні є першовизначальними, яким способом національна ідея здатна згуртувати народ у його виживанні.

Нині ми прагнемо окреслити майбутні контури нового образу нашої держави, водночас розуміючи; що її первенем, становим хребтом має бути ідея національної єдності, яка і психологічно, і культурологічно, та й врешті-решт соціально, має бути орієнтована на людину з її менталітетом.

На мою думку сьогодні саме держава повинна взяти на себе реалізацію потенцій українського менталітету, що втілює духовні національні цінності у своїй здібності повернути честь і гідність кожній особистості. І тут не треба винаходити велосипед, оскільки в ХХ столітті про це встигли сказати відомі дослідники, починаючи, скажімо, від Міхновського і Липинського, і, закінчуючи, Кульчицьким, Шлемковичем, Шаяном, Силенком, Шморгуном та іншими. Пригадаймо, що зберігало наш народ в умовах бездержавності-це мова, церква та культура у широкому розумінні. Коли не стало держави, духовні осередки взяли не себе функцію плекання покоління, збагачення його природними українськими цінностями, водночас синтезуючи здобутки інших культур.

Осереддям національної ідеї завжди була людина як творча особистість. Як зазначає Степан Вовкович, “Суспільство не можна будувати, його можна розвивати на основі національного ґрунту”. Через слово, що стало інформацією, ми можемо почути голос минулого, нести його в сучасне і говорити з – майбутнім.

Отже, якщо говорити про місію слова-інформації в реалізації національної ідеї, то воно мусить бути за схемою “ідея-інформація-дія”. Акцентуючи увагу на духовних цінностях в ідеї національної єдності, ми перш за все маємо звернути увагу на інформаційну мобільність, яка базується на засвоєнні здобутків минулого, професійного вміння відроджувати їх у всій привабливості, що спонукає покоління засвоювати це з чистим і спраглим серцем, водночас стимулюючи творчу активність для примноження духовних цінностей у нашому суспільстві.

Першою ознакою кожної нації у її духовнім вимірі є мова, одна із найболючіших проблем сучасної України. Совість нашої нації митрополит Іларіон (Іван Огієнко) у своїй праці “Наука про рідномовні обов'язки” зазначав: “Без єдності літературної мови ми не будемо сильною закінченою нацією”, бо літературна мова – то “міцний фундамент для нації”.

Складність цього питання пов'язано з регіональними особливостями, одначе на Вінниччині це не може бути проблемою, просто місцева влада не здійснює як слід належного контролю згідно закону про мову, а малоцивілізований обиватель з цього користає.

Інша проблема духовних цінностей полягає у тому, що частина працівників культури Вінниччини, внаслідок незнання нашої духовної спадщини, працюють за усталеними стереотипами. Достатньо сьогодні опанувати бодай те, що дають найпотужніші осередки нашої культури – Київ та Львів. До речі, ця проблема вирішується просто – кошти, за які можна придбати відео- та аудіопродукцію, літературу, кінопродукцію, та ініціативні люди-патріоти, які зможуть це зробити. А вони є.

Наш народ пережив великий духовний геноцид, голодомори, нищення інтелігенції – мозку нації, а тому сьогодні відновити все це природно дуже непросто. Наші земляки, які живуть у цивілізованих країнах, здатні зберегти себе краще, ніж ми, на сході чи півдні України. До речі, традиційно-державницькі нації: німці, бельгійці, та ті ж росіяни значно швидше асимілюються в англомовному середовищі, ніж українці – це доведено зарубіжними дослідниками. Отже, там українців єднала церква, біля неї виникала школа, культурологічні заклади, а далі виникли часописи, з'явилися теле- та радіоканали.

У нас же на Вінниччині, на жаль, лише українська православна київського патріархату та Українська греко-католицька церкви сіють разом зі словом божим духовність, що формує національну свідомість народу.

І нарешті, освіта різновікова, багатогалузева, яка несе духовність і формує потребу в ній. Саме вона складає основи духовності, національної свідомості, виробляє потребу жити інтересами народу. Саме тут національна ідея має опануватись природно, інтенсивно. Відомий український філософ Дмитро Чижевський, даючи змістовну характеристику національній ідеї, акцентував увагу на моментах романтичної традиції, національно-політичному радикалізмі, релігії та Кирило-Мефодіївському дотриманні “Божої правди”, яка полягає у любові, мирі, свободі, рівності та братерстві народів, реалізації духовних принципів людської єдності.

Ми ж дослідили лише деякі чинники, пов'язані зі ставленням до батьківщини, і спробували визначити потребу в духовних цінностях.

Соціологічне дослідження було проведено серед 462 вінничан і 141 жителя районів області, з них 281 – молодь від 18 до 25 років. Насамперед хотілося дізнатися, чим є для них Україна – батьківщиною чи місцем для проживання. Батьківщиною Україну назвали 79,3 % опитаних (абсолютна більшість українців та частина росіян і інших національностей), місцем для проживання Україну назвали 20,7 %, з них близько 20 % українців. Одночасно з цим ми прагнули дізнатись про потребу у духовних цінностях, а тому запропонували на вибір 4 варіанти їх:

• у вас є потреба глибше пізнати українську культуру,
• пізнати і українську, і культуру інших народів;
• пізнати російську культуру,
• немає потреби пізнавати будь-яку культуру.

Із числа усіх опитаних потреба пізнати українську культуру і культури інших націй виявило 484 чоловіка (80%), російську культуру – 5%, 15% не мають бажання пізнавати культуру взагалі.

До речі, кількість тих, хто хотів пізнати лише українську культуру, складало 230 чоловік – майже половина від 80% опитаних.

У процесі дослідження ми прагнули визначити і інформаційні джерела. Згідно наших результатів аналіз про події в країні для наших земляків більше важить позиція українського ТБ (331 чол.), але 238 чоловік довіряють “Останкіно”, близько 40 чоловік не довіряють обом каналам, мають своє бачення, або вірять зарубіжним інформаційним агентствам. На нашу думку, ці дані, попри всі економічні труднощі, мусять орієнтувати працівників з гуманітарної сфери на здорову духовну діяльність, яка засадничо повинна базуватися на здобутках української культури і толерантному ставленні до культур інших народів.

Інформаційний простір Вінниччини повинен природно задовольняти потреби українського народу, а не бути філією незрозумілої орієнтації типу деяких агентств у місті Вінниці.

Більшість фахівців вважають, що головні ідеї, що можуть поєднати народ – це права людини, права нації, матеріальний добробут. Мені ж особисто імпонує думка Олександра Шморгуна, який до цього всього додає необхідність “знайти і спільні підвалини української духовності”, та “виявити гуманістичний потенціал національної української ідеї, який би був прийнятий всім народом України”, де розум, воля, здорове духовне натхнення і єдність сформують із нього сильну націю.

Камертон (№ 16, 1995 р.)

Хто ми?

Шановний читачу! Живемо в такий час, коли доводиться з попелища віднаходити рештки нетлінних скарбів, що здавалися вже назавжди втраченими, збирати скалки з вітражів наших соборів духовності, які у своїй первинній красі збереглися що в довідниках-мартирологах, вигрібати рештки дивних слів, що були кинуті у смердюче імперське багно.

Сьогодні мале дитя, як і тисячу літ тому, ставить оте біблійне запитання: „Мамо, хто я, для чого живу і куди йду?” Саме нині, коли, здається, уже можна з чистими вустами і з легким щемом в грудях сказати: „Ти – українець, твоя земля вимірюється багатьма сотнями кілометрів від Сяну до Дону, від Запутивльської Слобожанщини і до Чорного моря” – дехто неспроможний осягнути бодай географічно цю аксіому. Проте, щоб зрозуміти сентенцію: Для чого живу і куди йду, - треба щей зрозуміти істину: „відколи і на чому стою, що в собі несу і кому, і що по собі залишу, і чи пізнаю себе сповна, аби побачити дорогу до свого храму”.

Власне, про це і хотілося б поговорити. Кожна нація – це неповторність у розумінні конкретної інфраструктури. Відомо, геополітичний чинник суттєво впливає на долю народу, даючи йому, з одного боку, добру перспективу духовного та економічного розвою, а з іншого – заздрісні зазіхання агресивних сусідів.

Мудрі державні діячі прагнули навчити свій народ не боятися холоду, голоду і боротьби задля збереження своєї ідентичності, права бути вільним – бо останнє дає перспективу виживання та сприяє соціальному, духовному та економічному поступу.

За теперішніх умов суто по – людськи можна зрозуміти тих, хто говорить: „Треба вижити”. Але як? Насамперед закарбувати у своїй пам’яті: у виживання найперше правило – право залишатись собою, опановувати науку бачити себе з середини власного „я”, а не з боку сусідів.

Історично, на превеликий жаль, Велика Україна найбільше потерпла від надмірної прозорості кордонів, через які скеровувалася політика російщення, нищення національного духу, виховання комплексу меншовартості, деформацію і фальсифікацію української історії та культури. Прозорі кордони давали право бачити себе через деформовані і запліснявілі скельця окулярів московського ґатунку, що були вдягнені на цілком здорові українські очі, які тепер не могли шанувати душу поколінь.

Киньмо наш не зовсім пильний погляд на терен сучасної України, яка ще не сповна географічно осягнула свої кореневі землі. Погляньмо історично, як билося її серце і пульсувала кров у не завжди з’єднаному організмі.

Слава і велич – Київ – з’єднав українські племена у могутню державу, чвари не зломили її до кінця, бо ще могутнє було праве плече Русі – України з королем Данилом Галицьким, але й коли воно було порубане, виживання і духовність буяла з прадержавної Волині до берегів Славути, а діти України обживали Східне Порубіжжя, що називалося Слобожанщиною.

Коли німотно – пістрявий південь ладен був втратити свою ідентичність, в гетьманстві Лівобережжя і Слобожанщини опановувалась державна думка, підперта козацтвом півдня. Коли і це було упосліджено Московською імперією все одно Порубіжжя України народжувало видатних осіб, які були символами тіла її кордонів. Слобожанщина і Схід – Міхновський і радикальний Донців, лірик Олесь і не спокійний Хвильовий, Донбас – романтик Петренко і лірик Сосюра мудрий Руденко і полум’яний Стус, Південь – літератор Винниченко, державники Іван та Юрій Липи. Все це поставало, як природний захист нації, її духу. Проте східний українець, навчений загарбниками бачити себе з боку Пензи, у більшості своїй втратив потребу відчувати себе зсередини власного „я”.

Що наше?

У всьому цивілізованому світі кожен народ знає, що на його землі всі духовні цінності належать йому. Окремі народи запозичували назви розвиненіших держав, від яких були в адміністративній чи духовній залежності, але при всьому цьому аж ніяк не говорили, що ті є складовою їх частиною.

Румунія, будучи провінцією Великого Риму, запозичила для себе його назву, та й мова Риму лягла в основу її власної говірки, але та ж Румунія ніде не заявляла, що Італія її частиною. Франція (в минулому Галія) теж була провінцією Римської імперії, успадкувала в значній мірі духовні цінності її, але, боронь Боже, не дозволить назвати ту ж Італією своєю територією.

Проте у світовій практиці, мабуть, чи не єдиний випадок, коли колишня провінція Київської Русі – пізніше Московське царство ( з ХVIIІ століття Росія ) почала заявляти, що Українська Русь є її складовою частиною. Правда, ця нав’язлива думка головним чином формувалася протягом ХVIII – XIX століть, але й до сьогоднішнього дня лідери сучасної Росії, починають від Горбачова і закінчуючи Жириновським, просторікують про „тисячілєтіє расійскаго гасударства”.

Історики не тільки українські ( чесні ), але й зарубіжні ( теж чесні ) так не думають. Однак нашому народові їх не давали читати. Проте, щоб мене не звинувачували в однобічному підході, я процитую російських ( чесних ) великих істориків, які чітко сказали, хто є хто. Видатний російський історик М. Покровський у своїй „Истории русского государства” пише: „В жилах сучасних росіян тече, щонайменше, 80 відсотків фіно–татарської крові”. Подібну думку ви знайдете і в не менш відомих науковців А. Спіцина, П. Третьякова, В. Мавродіна. Той же Третьяков на основі археологічних досліджень пише: „Судячи з археологічних знахідок, племена горішнього Дніпра, Оки, Волги були автохтони і з племенами середнього Подніпров’я генетично не були зв’язані”. Ці автохтони й були предками сучасних росіян й їх чимало: чудь, весь, перм, меря, мурома, чухна, єрзя, печора, мокша, корель, самоядь, мещера, зиряне, мордва, удмурти, ханти, мансі і т.д. Окрім них, формували майбутніх росіян слов’янські племена в’ятичі, кривичі. Одначе, як свідчить Н. М. Шмельова в розділі „Русские” („Етнография восточних славян”), саме угро–фінські племена жили в ядрі етнічної території росіян: Володимиро–Суздальській, Новгородській, Смоленській і Рязанській землях. Ці племена азіатського походження зі своєю оригінальною культурою, мовою справді мають тисячолітню історію, не всі з них вижили – лише мордва, удмурти, татари, башкири, ханти, мансі сяк–так тримали свою мову, народну культуру – більшість уже асимільована. Слов’янізація (мовно, культурно, релігійно) цих племен розпочалася в XI ст., а тому негоже відрікатись від свого коріння „істинно русскім” патріотам, які шукають свої території в Україні–Русі, де держава утворилась понад тисячу років тому на основі об’єднання слов’янських племен полян, сіверян, волинян, уличів, тиверців, древлян, білих хорватів та інших.

Підсумовуючи вищесказане, процитую тепер уже нашого великого вченого Михайла Грушевського: „Київський уряд пересадив у великоруські землі форми суспільно–політичного устрою, право, культуру, вироблені історичним життям Києва, але на сій підставі ще не можна включати Київської держави в історію великоруської народності”.

Наші символи

У 1993 році наша держава видала дитячий календар. На першій сторінці карта України, а поряд – гімн „Боже великий, єдиний, нам України храни”. Це добре, що діти тепер починають вивчати себе через найперші сигнальні слова: мама, Україна, Київ, земля, світ. Але коли дитина задає питання, а як давно ми на цій землі, найлегше їй відповісти через символи, які вона опановує зримо.

Ці символи сягають глибин більш, ніж п’ять тисячоліть. Територія України і частина Молдавії помережена стоянками Трипільської культури. Серед символіки часто зустрічаємо давній арійський знак, який в Україні називався павучком. Але з 20-х років ХХ століття у нас стали його називати свастикою, оскільки німецькі фашисти зробили його своїм символом. Вінниці в часи будівництва комунізму забороняли демонструвати подільську вишивку ХIХ століття, де цей павучок в орнаменті прикрашав рукави і груди сорочки.

На тій же кераміці з Поділля ми також бачимо цей зламаний хрест – символ вічного руху, але тепер павучок буде в рослинній орнаментиці. Отже, щоб відповісти на питання, скільки літ нашій культурі, треба просто показати ці речі, а якщо їх нема то покажіть своїм дітям репродукцію: трипільську керамічну фігурку або картину ХIХ ст. нашого земляка Тропініна „Дівчина з Поділля”, де ваш нащадок в орнаменті легко знайде отого павучка.

Допитливі діти можуть запитати: „А як давно є наша мова?”. Російські шовіністи нашому народові твердили, що вона виникла десь у XVI – XVII ст. внаслідок впливу польської та російської. А ви їм запропонуйте порівняльний словник українсько–санскритський. До того ж нагадайте, що санскрит–найдавніша мова, з якої багато тисяч років тому виникли германські, романські та слов’янські мови. Для прикладу візьміть українські слова у перекладі на санскрит.

Українська          Санскрит

багато                    багута

дати                       дата

кара                        кара

карб                        карб

мур                         мур

кіл                            кіл

міра                        міра

кут                          кута

матір                       матар

неня                       нана

калюжа                  калюша

Певен, ваша дитина зрозуміє, що найрідніше – неня і найцікавіше – калюжа має тисячі років і ніякий йолоп, в якого буде хоч десять учених ступенів, тепер не переконає, що ваша мова походить від сусіднього „старшого брата”, мова якого справді походить від вашої.

І мова наша в камені

Як відомо, з часів Київської держави в Україні існувало дві мови: церковнослов’янська (староболгарська, старослов’янська) мертва мова, якою з грецької було перекладене святе письмо, і жива руська (староукраїнська) мова, якою спілкувались люди. Першою (як і латиною в Західній Європі) послугувалась церква, до XIII ст. в Україні писали літописи, але поступово жива староукраїнська витісняла її. Як зазначають вчені – філологи, між руською мовою ділових актів і літургійною уже в XIV ст. ніякого зв’язку, по суті, майже не було („Історія української літературної мови”, К. – 1971).

Я певен, що читачеві буде цікаво знати: професор Висоцький, досліджуючи графіті (написи на камені) на стінах Софіївського собору епохи Київської Русі, знайшов напис: „Господи, допомози Василеві”, а в приміщенні Михайлівського вівтаря на стіні прочитуємо напис „Пищан писав, до дяка ходивши виучеником”.

Оскільки пам’ятки української культури нещадно знищувались – камінь залишив нам нашу мову. Писемну українську мову знаходимо і серед золотих та срібних скарбів Києва XI – XII ст. Ці написи були зроблені на прясленях (використовувались з веретеном) багатих киянок. Ось ці написи: „Потворині пряслень”, „Янка вдала пряслень жирці”, „Господи допомози – „Георгіс – Марія”, „_як в той день 30... бабине моє”. А ось напис з Любеча „Іванко зробив се тобі, єдина дочко”, а це вже з Новгорода „Іван знайшов”, „Івана пряслень”.

Після всього цього залишається тільки дивуватися. До якого стану треба було довести народ, аби частина його не знала чи не вивчала свою мову! Але я певен, що і це ви зможете пояснити своїм дітям.

Кого просвіщали?

Якось під час дискусії одна з учасниць заявили: „А вот в Великом княжестве Литовском в XV веке государственным языком был русский”. До речі, плутають поняття „ руський” і „русскій”, хоча ще Грушевський пропонував відповідну транскрипцію для означення мови росіян і українців. Але ж давайте подивимось, яка то була мова. До речі, стосовно означення національності, то в європейських хроніках та ділових паперах між XIV – XVIII ст. бачимо: українців і білорусів цього князівства називають рутенум – русини, а сучасних росіян московітум від назви московська держава. Проте подивимось сам документ „Судебник” або „Литовський статут XV–XVI століть”. У преамбулі цього найголовнішого документу держави записано (цитую мовою оригіналу): „А писар земський маєть по руску літерами і слови руськими всі листи, виписи і позви писати”. А ось ще зразки староукраїнської (руської) ділової мови: „... просили нас абихом вас пустили (до Лучцька торговать) через берстіє аби вам не закажали, ми хочемо ради то учинити вам” (1341 р.); „а таки би пан Васко не дали тіх ста куп пану Івашкови” (1421).

До речі, з цього приводу український поет Ян Пашкевич у 1529 році написав такий вірш: „Полска квітнет лацизною, Литва квітнет русчизною. Без той в Польще не пребудеш, без сей в Литві блазнем будеш”. Отож, шановні добродії, тут і малюк скаже, що то все писане українською (руською) і ніякі липові „концепції” це не спростують.

Я також хотів би нагадати, актове діловодство в Польщі в XIV-XV ст. велось латинською мовою і тому не могло безпосередньо впливати на стиль і мову українських грамот цього періоду. Отож, наша мова була дійсно пов’язана з мовою ділового письменства Київської Русі. Але коли після Люблінської унії 1569 року утворилась об’єднана держава Річ Посполита, почалася і експансія польської мови. Одначе українська шляхта Києва на це зреагувала миттєво. Уже в 1571 році вона пише королеві Польщі „... просили, аби листи сеймовиє, універсали, конституції і каждая справа подлі обєтниці і привілею виданого не іншими літерами і словами одно руськими літерами і єзиком до землі Києвської писали і видавані були”.

Отже, мені здається, що не треба було б і затверджувати новий Закон про мови, варто було б відновити отой споконвічний закон, повторно затверджений ще в п’ятнадцятому столітті нашими пращурами, які любили свою мову і захищали її, як ознаку ідентичності.

Цікава особливість – нашим дітям ще нещодавно втокмачувалось через совєтські підручники історії тільки про благотворний вплив російської культури і водночас замовчувалось абсолютно зворотнє.

Щоб мої опоненти не звинувачували мене в однобічності, я процитую чесних російських учених про вікові благотворні впливи української культури на російську.

Так, член імператорської Академії Наук П.Пекарський в монографії „История русской литературы” пише: „Впродовж XVII – XVIII століть до Москви щораз більше проникають впливи Київської школи. В половині XVII століття врешті зрозуміли, що для книжної справи треба справжніх учених людей, в себе в дома таких не виявилося. Їх почали викликати з Києва”. Це і зрозуміло, бо саме Україна мала єдиний вищий навчальний заклад на всю східну та південну слов’янщину – Києво-Могилянську академію, яка засновувала шкільництво і забезпечувала фахівцями з вищою освітою Болгарію, Сербію, Московію, Білорусію.

Той же Пекарський зазначає: „Тим новим елементом, який з кінця XVІ, а особливо з XVII втрутився у московську книжність і запанував над нею, була освіта і література, що розвинулась у Західній Русі та в Києві”. Далі вчений зазначає, що наші земляки „бралися до роботи, про яку в Москві й не думали і до якої московські книжники були не здатні... граматика... словники... перший виклад катехізису... історичні твори... церковні настанови, врешті багата література полемічна”. Тут же Пекарський пише, що ці чужинці є: „Як помічники з перевірки і публікації книжок, як учителі в школах, як дорадники патріарха, вчителі царських дітей і придворні поети”.

А російський вчений П.Бессонов додає, що наші земляки „посіли тут найвизначніші і найвпливовіші місця... від єрархів до конститорських правлінь, ними заснованих, від духівників царської родини до монастирських настоятелів, ректорів, префектів та вчителів... адміністраторів, секретарів” і т. ін. Про це ж пише і російський філософ М.Бердяєв, який чітко визначає, що Київ був центром освіти і для Росії.

Винагорода за цивілізацію

Яка ж дяка Україні була за це? У другій половині XVIII ст. Катерина ІІ знищує гетьманство і Запорізьку Січ, на початку 80-х років XVIII ст. царські сатрапи спалюють 21 тисячу томів Києво-Могилянської академії, Московський патріархат вилучає навіть українські букварі зі шкіл, забороняє ввозити церковну літературу, писану українською мовою – закривається Києво-Могилянська академія!

А ось ще кілька сторінок нищення української церкви молодшою дочкою – Московським патріархатом. У 1686 році Київська Митрополія, яка була в канонічному зв’язку зі Вселенською Константинопольською патріархією, насильно вводиться до складу Московського патріархату. Незаконність цього акту визнав собор в Константинополі в 1687 році. Вселенський патріарх Григорій у 1924 році своїм Томосом підтвердив незаконність приєднання Української православної церкви Київського патріархату.

А це вже нищення української греко-католицької церкви. Нехай вибачить читач, цитую мовою оригіналу ( додаток до „Подольських Епархиальных Ведомостей” №28, 1886 р.) – йдеться про кінець 18 ст. на Поділлі, документ підписаний архімандритом Гавриїлом „... предписать всё не только в Кременецком уезде, но и по всей подольской губернии (каплицы), находящиесь при домах помещиков, яко дающие прибежище еретичествующим унией попам, влекущим собою простому народу суемудренным блядословием душогубством запечатать...”.

Отак раз і все на Поділлі з „блядословием” покінчили, храми позабирали, а тепер з цими ж „ словами” осілий Московський патріархат уже забирає храми у Вінницької влади, а міськвиконком, кажуть, ще й дав два мільйони карбованців руйнівникам органного залу – це в незалежній Україні.

А що ж далі?

Нині мусимо відродити в собі повноцінного українця, який знає, що з усієї планети Земля тільки українські вчені Кибальчич і Корольов допомогли першими вийти людству в космос, що з тої ж таки України стероризований більшовиками Кондратюк допоміг, уже американцям, винайденим ним апаратом сісти на Місяць. Означення першим у світі можна було б продовжувати, починаючи від кави Кульчицького та ноосфери академіка Вернадського і закінчуючи вченими провідних галузей сучасної цивілізації.

Теперішнє покоління мусить пам’ятати, що поневолення нашої землі дало можливість народитись на ній комунодушогубцям Лейбі Троїцькому і Лазарю Кагановичу, владарювати смертоносному Постишеву і народженими ними суперкомуністами – манкуртами Щербицьким, Маланчукам, В. Шевченкам... (перелік дуже довгий), які вели наш народ до духовного зубожіння, а далі і до нового винародовлення.

Духовна пустота сьогодні проростає, скажімо, чортополохом – абеткою, яка видана не в Москві для нацменшини (так я подумав про поліграфічно гарно видану „Азбука”, видрукувану в Вінниці „ОПТИМИСТОМ” аж трьома мовами), а для вінничан консультантами тов. О.Беліною, Н.Вітковською, „заслуженим учителем УРСР” і доцентом ВДПІ та авторами Махоцьким і Заярною.

Подумалося, не дай Бог, щоб ці вчителі в українській школі навчали первачків. Бо якщо вони подають „у перекладі” на українську „Ємеля”, „Юла”, не можуть перекласти „подъезд”, а про апостроф взагалі не знають, то кого вони випустять? Я вже не кажу про висхідні дані, що подаються не державною мовою „Оптимістом”.

В одному з катренів „Центурій” відомого тепер астролога Нострадамуса (XVI ст.) йдеться про Україну, він пише:

„Гряде новий, стократ привабні ший звичай.
Старому, бусурманському, на зміну,
Де мова тішить слух, там Борисфенів край (Дніпро)
Початок здвигам покладе,
Злама рутину”

Дай Боже, зламати цю рутину, проте знаю, якщо в головах наших вчителів, культпрацівників, адмінапарату (а таких є чимало) буде ковбаса, а не звивина, то торуватимемо ми той шлях в Гвінею – Бісау, бо мова, на жаль, ще не „тішить слух” ні в Замостянському, ні в Ленінському райвиконкомах, мовчу вже про інші „нкоми”, де „Ємелі правят бал”, а народ наш потерпає, бо для Київського патріархату в центрі Вінниці немає місця для собору, зате „Бойкие коробейники” вибудовують „суперхалупи”, чи „халупи – шопи”, що стануть „справжньою” окрасою нашого центру...

То де ж порятунок? У нас самих, - що хочуть побачити себе з середини власного „я”, яке базується на прозрінні і заклику Мудрості. „Доки ви, нерозумні, глупоту любитимете? Аж доки насмішники будуть кохатись собі в глузуванні, а безглузді ненавидіти будуть знання” („Біблія”).