З принагідних відгуків про доробок Михайла Стрельбицького
* * *
"1973, 18 февраля. Был у Фащенко. Ходили гулять. Стрельбицкий опубликовался в "Літературній Україні". Большая статья. Вся семья Василя Васильевича довольна - наш Михайло вышел на републиканскую трибуну",
Борис Деревянко. Дневники 1962 - 1982. - Одесса: Астропринт. - 2004, С. 149.
* * *
"1979, 6 января. Юбилей В.В. Фащенко. ... Молодые (а иные и не совсем) ученые произвели не лучшее впечатление. Только в Стрельбицком чувствовалась незаурядность".
Борис Деревянко. Дневники 1962 - 1982. - Одесса: Астропринт. - 2004, С. 295.
* * *
«Михайло Стрельбицький належить до покоління, громадянська свідомість котрого формувалась у 60-і роки. Його ровесники понад усе ставили – і ставлять! – активну громадянськість життєвої позиції, вірність покликанню, здатність творити добро… Перша збірка Михайла Стрельбицького знайомить нас з поетом вдумливим, серйозним. Вона зсвідчує як обдарованість автора, так і досить упевнене володіння поетичною «технологією».
(Бригітта Вєтрова. Причетність. // Друг читача. – 1976, №22).
* * *
«Название книги «Несруби-Дерево» определяет в значительной мере её содержание. Близость к природе, ощущение её как родного живого существа сквозит почти в каждом стихотворении. Порою образ природы обретает символическое значение… Благоговение перед искусством и природой, истинно творческим трудом диктует строгость к себе, к собственному творчеству».
(Елена Уманская. // Литературное обозрение, 1976, №7).
* * *
«Серед інших, багатих на факти та коментарі записів "Повісті минулих літ" М. Стрельбицький зустрів і такий : "В літо тисяча двадцять дев'яте. Мирно було". Для літописця це був "неврожайний" рік, по-своєму навіть нецікавий, який би так і канув у Лету, без жодного сліду, якби історія у віках не переорієнтуваяа етично-соціальну свідомість. Що мало першорядне значення для літописця? Походи, війни, зміни князівства і пов'язані з цим усобиці тощо. А для нас? Перед лицем реальної загрози ядерної війни? Риторичне запитання. В поета і його ліричного персонажа різні завдання, різне ставлення до суспільно-історичних цінностей, але саме у цій різниці, у цьому підтекстовому ідейно-філософському діалозі народжується розуміння миру як стану унікального за значимістю. І разом з тим світогляди сучасного поета і стародавнього літописця мають певні спільні риси, вони споріднені вже самим багатовіковим процесом гуманізації суспільної думки…
Мирно було.
В літо тисяча двадцять дев’яте
мирно було. Розумій: втихомирилось зло.
Думав-подумав, ну що його, що записати?
Все перебрав – нічогісінько. «Мирно було».
Видався ж рік: ні походів, ні битви, ні бійки,
ані знамення у небі,
ані бісівських намо.
Волх не об’явиться.
Бог не покличе у свідки
знатного мужа. Тихо у світі, немов
тиша навіки настала зеленошумна.
Вищає небо, і повниться небом Дніпро.
В небі купаються діти, і діви, і луни, –
людям на радість, землі молодій на добро.
Благістю дихає поле, трави в степах забуяли,
ходять дощі напинають золото-срібло струн.
Віриш, а не вгадаєш, де причаївся диявол.
Знаєш, але не скажеш, де заховався Перун…
Барви такі яскраві – не передати в слові.
Птаство таке строкате
(пергамен такий дорогий),
а що вже квіття пахне, а що вже у серці любові, –
слів не знайти. Хай буде запис короткий такий:
«Мирно було»… Хмарини
мирно пливли, і діти
мирно кричали. Сонце
мирно гойдалось. Вози
мирні скрипіли мирно.
Смерди спішили радіти,
мирні, хоч не сумирні,
у довгої грали лози.
Та… обпивалися вої.
Та… поважніли бояри.
Та, певне ж, довкіл і в небі
добре було всім чуть
дзенькіт густий і гострий,
що линув із княжих зброярень,
бо вже у літо наступне
пішов Ярослав на чудь.
(М. Стрельбицький. В літо 1029. Прощання з морем. – Одеса: Маяк, 1983).
Скільки тут точних психологічних ознак далекої епохи, яке прояснене і самобутнє її язичницько-християнське обличчя, виписане з великим теплом, тактом і розумінням — наївне і вольове, веселе і жорстоке...
Отже, запорукою успіху у використанні елементів культурної діяльності є функціональність, виявлена в активній взаємодії самобутньої авторської свідомості з відбитою в осмислюваному явищі мистецтва.
Прекрасним зразком справжньої поетичної аналітики може бути невеличкий за обсягом цикл М.Стрельбицького "Попереду слів". Скільки поетів (лише за останні роки!) намагалися висловити таке знайоме і мінливе передчуття поезії, складну гаму ще не зовсім усвідомлених емоцій, настроїв, оцінок, що супроводжує акт творення, але, як правило, вдовольнялися загальниками. А М.Стрельбицький показав, що це відчуття підвладне ліриці, зродженій самими емоціями.
...А травневий запах трави,
А тривожне мрій дозрівання,
Погляд, що віщує змагання,
Відчуття під снігом трави,
Відчуття себе — поготів —
А таки попереду слів.
Можна зробити припущення, що подібний екстенсивний розвиток поезії — освоєння нею нових, непіддатливих раніше ідейно-тематичних масивів — у найближчий час визначатиме її еволюцію».
(Володимир Моренець. На відстані серця. – К.: Радянський письменник, 1986).
* * *
«Йоцемидаєсія» М. Стрельбицького, це його велике не-географічне відкриття (можливо, велике лише в масштабах його власної творчости – не знаю), мене особисто захоплює насамперед тим, що тут співіснують земні «паралельні світи»: соціальні й асоціальні, національні, наднаціональні та недонаціональні, – а відтак жанрові й мовно-стилістичні, – різних рівнів… Зокрема дуже тонка гра затівається у співвідношеннях власне «йоцемидаєського» з власне українським, так що абсолютний знак рівности між ними не ставиться ніде, але відчуття якоїсь зрощеності-нерозривності присутнє всюди».
Анатолій Власюк. Йоцемидаєсія велике не-географічне відкриття. / М. Стрельбицький. Йоцемидаєсія – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 1999.
* * *
«Незвичний творчий експеримент здійснив відомий літературознавець, критик і поет, нині – доцент Вінницького національного технічного університету Михайло Стрельбицький – у двох книгах «Під небом Коновалюка» він поетичним словом інтерпретує конкретні картини свого земляка – подолянина, видатного живописця ХХ століття Федора Коновалюка. Це своєрідний, надзвичайно цікавий і, сказати б, ризикований культурологічно-натурпсихологічний дискурс… Вийшло незвично, оригінально».
Журнал «Українська культура», 2006, №10; редакційна передмова до традиційної рубрики «Бібліотечка «УК».
* * *
«Своєрідним формальним пошуком відзначається оригінальний "Вінок шипшиновий» (перший варіант циклу сонетів "Вдячність Коновалюкові" – ред.) Михайла Стрельбицького, що являє собою цикл із 48 віршів, присвячений творчості геніального Федора Коновалюка. Твір побудований таким чином, що акровіршева вертикаль (ім'я і прізвище художника) з першого сонета почергово "зсувається" на другу, третю і наступні колонки літер відповідно в другому, третьому і аж до двадцять четвертого сонета, який є вісьовим і від якого вертикальна хвиля починає зворотний шлях, вертаючи на круги своя в останньому, сорок сьомому сонеті, де ім'я і прізвище художника знову прочитуються на вертикалі з початкових літер кожного рядка, акровіршево».
Анатолій Мойсієнко. Традиції модерну і модерн традицій. Книга 2. – Умань: Софія, 2007.
* * *
«…Є в книзі «Наука вдячності» і збірний образ Івана, який створений ще в радянські часи. У процесі ходіння по редакціях рукопис мало не загинув, уцілів на сімдесят відсотків. Михайло Стрельбицький дещо відредагував, дописав – і маємо твір "Іван Ходяча Совість" – про великого Селянина, який пережив усіх дурисвітів, усі біди періоду розвинутого соціалізму – і все ж залишився сам собою, Людиною… Поряд із збірним Іваном діє Федір Зотикович Коновалюк, реальний пейзажист і портретист, який народився у селі Калівка (нині Ягідне) Муровано-Куриловецького району на Вінниччині. Майстрові присвячено сімдесят оригінальних сонетів, через які проходить «рухомий» вертикальний рядок «ФЕДІР КОНОВАЛЮК».
Петро Шкраб'юк. Наука вдячності Михайла Стрельбицького. / Сто кроків до храму. Невідоме про відоме. – Львів: НВФ «Українські технології». – 2008.
* * *
«Із вінничан у всеукраїнський набуток напевне ввійде й нова книга поезій Михайла Стрельбицького «Школа перепитувань» з поповненим варіантом його таки геніальної і єдиної в українській літературі сатиричної поеми «Йоцемидаєсія» та навдивовижу оригінальним циклом колючих байок, що піднімаються ледь не до рівня Біблійних притч».
Леонід Пастушенко. Новорічна анкета «Української літературної газети», 2010, №1.
* * *
«…Електронна пошта принесла мені ось такий вірш Михайла Стрельбицького. Один із найкращих поміж моїх приятелів знавців української мови і, до речі, глибокий аналітик сучасного літпроцесу, написав цей твір російською. Спочатку я не зрозумів, чому він до того вдався. Але, прочитавши цю дотепну віршоісторію, солідаризувався з логікою вірша і доцільністю висловлення її саме російською – щоб це було добре зрозуміло адресату без перекладачів.
Усе тут сказано чітко й виразно. Цей вірш можна вставляти в підручники не тільки з російської історії, а й зі словесності – щоб наступним поколінням, які сядуть за шкільну парту, не треба було довго пояснювати, що, навіщо, як і чому було тоді, коли російські інтервенти напали на Україну:
Разговор с убиенным и покинутым своими в Донбассе
богатырем русским Иваном Козловым (Челябинцем)
Алексею Мочанову, барду и человеку
– Иван Козлов… чего вам не хватало
в Челябинске-расхлябинске своём?
– Работы мало, заработка мало,
к тому же мы для Родины живем.
– Иван Козлов, кровавую работу
в Донбассе тебе Родина нашла…
– Мы издали стреляли, не в охоту,
но, вишь, ответка всё равно пришла.
– Иван Козлов, ты ведь недолго верил
всем сказкам про пиндосов и бендер?
– Дурак, немножко дольше – про Бендеру.
Теперь не верю, только что ж – теперь?
– Иван Козлов, так ты напомни Богу,
чтоб он попам напомнил в самый раз:
Бандера не ходил ни к Таганрогу,
ни к Курску, ни, тем болей, – на Кавказ.
– Напомню, да, конечно, извините,
простите, украинцы и хохлы.
Не думайте, шутя не говорите,
что, мол, Козловы все как есть – козлы.»
(Михайло Слабошпицький. Велика війна 2014…: Україна: виклики, події, матеріали. – К.: Ярославів Вал, 2015, стор. 240 – 242).
* * *
«В дорозі до Києва я не відривався від подарованої мені книги віршів і поем Михайла Стрельбицького, названої ним «Наука вдячності». За читанням творів цього відомого поета, який одночасно є доцентом кафедри культурології нашого університету, непомітно пролетіли майже 6 годин дороги. Особливо мене вразили вірші, присвячені його дитинству, яке виявилось дуже подібним до мого, та вірші, присвячені воїнам УПА… Наступного дня я навіть не втримався від того, аби не прочитати два вірші Стрельбицького на ректораті і заявити, що наступить час, коли, ставши сивочолими, сьогоднішні студенти нашого університету будуть гордими від того, що колись мали честь слухати лекції самого Стрельбицького».
(Борис Мокін. Вибірковий і, звичайно ж, тенденційний літопис, або Я так думаю. – Вінниця: УНІВЕРСУМ-Вінниця, 2007).
* * *
«Добридень, Михайле! Знайшов Коновалюка в Інтернеті: http://www.korners.com.ua/russian/painters/231. Зворушливі «віконечка» в Україну. Справді, для мене це — більш, ніж малярство. Принагідно краще відчув Ваш двотомничок «Під небом Коновалюка». Якщо колись напишу про нього, то стаття моя починатиметься так: «Думаю, що вірші Михайла Стрельбицького мають не дуже багато читачів. Але справа, певне, в їх якості. Вони потребують якісного читача.
Маю сміливість вважати себе якісним читачем Стрельбицького. Поринаючи у світ його поезії, можу з певністю сказати: у нього багато віршів про мене. І про кожного з вас, шановні читачі. Адже у справжній поезії ми вчуваємо, вбачаємо самих себе. Спиняємося біля якогось рядка: це ж я так думаю! Повторюємо той чи інший образ: це ж я так відчуваю! Згадуємо щось своє, думаємо про себе, про своїх близьких…
У Михайла Стрельбицького думки й почуття покладені на вірші, що їх не треба цитувати. Поет цитує нас. Така властивість істинної поезії». У моєму віршованому виразі це нині записалось так: «Прогрес. Що це? Як відповісти? / Перекази відомих істин / І невідомих ще думок: / Цитатні бурі, зливи, смог? / Ото науці заморока: / Що на душі — не для потоку. / Поезії ж це до пуття: / Вона цитує почуття!»
Григорій Усач, м. Беер-Шева, Ізраїль.
2 листопада 2010 р.
(Цит. за: Михайло Стрельбицький. Під небом Коновалюка. Поезії, кн. 3. – Вінниця: ВНТУ, 2010, стор. 288).
* * *
«Критик, якому за все творче життя вдається відкрити бодай одне яскраве літературне ім'я, може вважати, що свою найголовнішу місію в літературі він уже виконав. М. Стрельбицькому поталанило неабияк, бо він «засвітив» не одне, а троє яскравих поетичних імен: Оксана Барбак, Дмитро Штофель, Сергій Білохатнюк».