Персональний сайт Михайла Стрельбицького

Портрет М. Стрельбицького

Михайло Стрельбицький

Cтатті та рецензії

Аргументи Бортняка, аргументи за Бортняка

Рукописи, буває, й горять,а от черепки – не б’ються!

Урок родинної пам’яті від ученого-садівника

Псевдоніми справжності людської

Жити, щоб розвиватися

Ні марксизму, ні футуризму. Сентименталізм!

Відгук

Хай би усім нам гикнулося

Жанр і стиль енциклопедичні

Математизована лірика А. Секретарьова

«Українського «Дон Кіхота» напише Стусенко?

Пристрасність в одежі аскетизму

Рубаї від рубаки-полеміста, в миру енциклопедиста

Я – модерніст? Се новина… приємна!

«Я плачу, - отже, я живу»,

Епіграматичний Височанський

Павло Халебський, Миколою Рябим актуалізований

«Не для себе – для свого пегаса»

Навчительське літературознавство від Павлини Андрійчук-Данчук

Кримськотатарські сентименти у Вінниці

 


Аргументи Бортняка, аргументи за Бортняка

 


Перший варіант цієї статті був написаний як участь в обговоренні кандидатур на здобуття Шевченківської премії 2008 року, а надрукований в «Літературній Україні» від 28. 2008 під декларативним заголовком «Аргументи майстра» уже поза рубрикою обговорень. Отже – з вини авторської моєї з певним запізненням надрукований. І хоча не такі поодинокі статті визначають результати тих комітетівських голосувань-ухвалень, мені було прикро за своє запізнення.

Але, мабуть, і справді не буває такого прикрого, щоб на добре не вийшло.

Нині, зберігаючи основну частину своїх тодішніх обгрунтувань, я намагаюсь вивірити їх на тривкість. Плюс – додати якісь нюанси розуміння явища поета Бортняка. Пам’ятаючи, певна річ, основну настанову тверезих авторів ювілейного жанру: «Не заювілеюй!».

Отже – аби, як древні мовили, почати від початку, - спробуємо довершити завжди першоважливу у таких випадках справу: параметрувати особистість цікавого нам автора на карті історико-літературній, у контексті найближчих та найактуальніших, найзначніших суспільно-культурологічних тенденцій.

Новітня полемічна література українців, яку так пам’ятно-знаково започаткував часів хрущовської «відлиги» трактат Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», і після дисидентського та «перестройкового» етапів не вичерпала себе. Починаючи з по-своєму знакових «Покаянних псалмів» Дмитра Павличка (1992), вона стабілізується й розгортається уже не просто на антиімперських та антинеоколоніальних мотивах; дедалі певніше й повніше осмислюються в ній такі надбані суспільством та індивідами виразки бездержавного існування, як малоросійство й т.зв. стокгольмський синдром формально унезалежнених. І все це – на етичному підґрунті авторської сповідальності, номінально покаянних сюжетів та ремарок.

Мотиви покаянні звучать, можливо, не завжди адекватно, зчаста – як непрямий прийом віртуозного перекидання відповідальності з власного «Я» на «обставини», але вони звучать. І що більшою мірою щиріше, то й результативніше в сенсі обґрунтування основних, власне ідеологічних полемічних спрямованостей. Автори (зрозуміло: старшого й «середульшого» поколінь) спішать принагідно поквитатися з часами та чинниками пережитої творчої несвободи, чи й запізніло усвідомлюваних творчих деформацій, і це, бува, переконує додатково.

Анатолій Бортняк на означенім шляху здійснив справу допоки безпрецедентну: він на рубежі ХХI ст. скрупульозно перечитав-перебрав три десятки своїх попередніх (здебільше публікованих до 1991 року) книжок, уклавши коментоване - «покаянне» й полемічне водночас – вибране. Назву дав: «Важке щастя». Тринадцять (а могло бути принаймні ще два) циклів, перемежовані новітніми роздумами-уступами, заяскравіли по-новому.

Шанувальники великого філософа од літературознавства Михайла Бахтіна мають змогу переконатися: справді, у новім контексті одне й те ж саме висловлювання звучить неповторно по-новому. В цім разі – вагоміше, аніж колись у першодруках. Вихованець одеської філологічної школи А.Бортняк спеціально М.Бахтіна не ілюструє, але виявляє рідкісну єдність поетичного й літературознавчого самоаналізу-самоусвідомлення. Він назагал віддає перевагу відборові перед редагуванням. Методологічна засада:


Я писав, здавалося, на рівні

тих часів, уже прожитих днів.

Ось вони, рядки мої наївні:

то крикливий, то безмовний спів…

Може, їх сьогодні у покуту

відредагувати до пуття?

Ні, цього робити я не буду.

Як підправиш пройдене життя?


Цикл «Восьмивірші» закономірно відкриває збірку-вибірку, вияскравлюючи особливе сьогоднішнє прагнення автора до лаконізму та афористичності. У процитованому тексті рядок 4-й звучить наскільки сильно щодо констатації загальної біди поезії риторично-ригористичного спрямування часів СРСР, настільки й перебільшено щодо індивідуальних, мовляв, гріхів поета А.Бортняка. Втім, міру самокритицизму, тон автоіронії кожен обирає сам. Важливий, як і в усьому іншому, результат. Перший вагомий результат приходить до отакого, аж настільки самовимогливого А.Бортняка уже в друугому циклі зб. «Важке щастя» - «Відблиски». Її промовистий підзаголовок «Окремі розділи з поеми» засвідчує самовимогливість у дії. Адже ця, не така уже й оригінальна за задумом поема «воєнного дитинства» у першодруці дійсно дещо грішила рихлістю композиції, розтягнутістю. Наразі стала нагадувати ліричну повість у новелах, де епізоди й персонажі об’єднуються й розокремлюються водночас рефлексіями ліричного (воно ж і публіцистичне!) «Я». Рефлексіями, що в окремих випадках сягають точності й місткості літописного стилю:


Смертоносці тікали від смерті,

залишаючи нам (і мені)

неодмінне питання в анкеті:

«В окупації був ти чи ні?»

        (Розділ «Над анкетним запитанням»)


Подібним же чином найсамокритичніше вибрано-перебрано автором сторінки з поеми „Фактор непокоєння” (підзаголовок – „Вибрані монологи”).

Річ ця сьогоднішньому історикові літератури, певне, особливо цікава відразу з двох поглядів. Жанрово – маємо актуалізацію вже дещо призабутого, але дуже популярного в середовищі поетів-шістдесятників прийому монологів неодушевлених предметів та істот. Тематично – Бортняк з-поміж першопрохідців поєднання поетичного й наукового мислення у царині екологічної проблематики рубежа ХХ – ХХІ ст. „Монолог сполоханої гуски” – щО може бути трепетніше в ряду картинок на тему екологічного терміну „фактор непокоєння”? А от що: „Монолог обгорілої трави”, „Монолог обломленого дерева”, „Монолог зірваного проліска”, „Монолог списаного коня”, „Монолог зацькованого кита”... – все це назви наступних з-поміж вибраних монологів.

Але Бортняк не був би Бортняком, якби на фінал цього ряду не виставив „Монолог кислотної хмари” – виявляється, хмара-винуватниця теж є жертвою людської недалекоглядно корисливої господаровитості: „Я бувала купчастою чи шаруватою... Але досі кислотною ще не була.”

Вінок сонетів „Слово про воду” вдало продовжує цю водно-екологічну ораторську трепетність.

У трьох циклах культурологічного спрямування – „Дитинство людства. З міфологічного циклу”, „Пісня Пісень. За сюжетом Старого Заповіту”, „Біблійна алегорія. Іронічні катрени” – поет, по-перше, намагається розширити свої версифікаційні, власне стилістичні можливості. По-друге – цілком у своїй ще молодечій манері раз за разом гостро публіцистично перелицьовує хрестоматійні вислови, передражнює трюїзми.

Цикли „Так чи ні? З віршів для дітей” та „Автопам’ятники. Пародійний цикл” сусідять у збірці-вибірці невипадково: дитячість поведінки та претензій значної частини представників літературної братії у такім контексті додатково увиразнюється. Подібним же чином, але в іншому регістрі сусідять публіцистична поема „Самоспалення” (пам’яті Олекси Гірника) та „Дух гідності” – цикл своєрідних „лаоконізмів” (від імені троянського жерця Лаокоона) – мініатюр у сенсі провісницьких засторог та оскаржень.

Фінальний же, за визначенням автора, „умовний цикл” під назвою „Вік за віком” зібрав найрізноманітніші (але кращі з кращих) вірші з різних збірок та циклів. Така собі „збірна команда” окремих-самодостатніх текстів (по-сучасному висловлюючись) – своєрідна мікроавтохрестоматія. Її гучно завершує знаменитий уже вірш „Одинадцята заповідь”, що складається з восьми карбованих строф. Визначальне місце відведено другій та третій строфам – власне ж, визначенню отієї 11-ї заповіді:


Її у фразу лаконічну втисну,

щоб простоти тієї ж досягти:

„Люби народ свій і свою Вітчизну!”

Хіба вона не варта десяти?

Мені здається: у синайськім громі,

що долунав через віки до нас,

Господь прорік оті слова питомі.

Мойсей прослухав. Та почув Тарас.


Щоб НЕ ПРОСЛУХАТИ СКАЗАНОГО САМИМ ТАРАСОМ, написав Анатолій Бортняк свою поему ремінісценцій „Що ми?” (1988). Усі ремінісценції, як і епіграфи до всіх частин поеми, - з Шевченкового „І мертвим, і живим, і ненарожденним...” Поема „Що ми?” у збірці „Важке щастя” виставлена під номером три, але посідає місце заголовне й центральне водночас. У ній – обгрунтування необхідності бути ідентичними – українцями, громадянами, врешті – й відтак! – представниками гомо сапієнс у вищім сенсі цього визначення. І от, було, сталося так, що п’ять років тому ми у Вінниці силами скромного за своїми потужностями видавництва Ольги Власюк уклали й видрукували збірочку-візитівку: „Анатолій Бортняк. Три вірші про найголовніше”. Усі три тексти взяли з поеми „Що ми?” – „Балада про позиченого полководця”, „Принагідно – про мови” та „Заповіт дітям”. У другій частині мікрокнижечки отакого мікровибраного – стаття М.Стрельбицького (таки ж про проблеми ідентичності) з конкретним аналізом трьох поезій. Збірочка мала резонанс. Одеський тижневик „Думська площа” передрукував її від початку до кінця. Ще кілька поетів зацікавилися жанром такого мікровибраного; говорилося навіть про серію „Вибране з вибраного”, однак... віз не зрушився. А шкода! Бо шанс же був: А.Бортнякові ще більше утвердитися в ролі легкого на почин ентузіаста, поетам-сучасниками – опанувати тип лаконіки видавничої: аби не утопати самим собі у власних многословіях...

Найновіша Бортнякова оригінальна збірка – „Янгол-охоронець” – попри не надто оригінальну назву являє та виявляє нам автора у розповні творчих сил. Мабуть, найголовніше тут те, що традиційне для нього риторично-ораторське, публіцистичне начало поет нині доповнює психологічною рефлексією, спонтанністю ліричного самовияву. Гостре відчуття минущості нашого індивідуального існування й непроминальності духовних звершень та злетів дозволяє створити йому викінчені, вочевидь – хрестоматійні речі: „Полеміка про Діогена”, „Розмова з музою”, „Тарасова гора”, „Бандерівська ремінісценція”, „”Симоненко”, „У пітьмі”, „Смертельна спокуса”, „Притча про Матвія”, „Не опустись, поезіє, до бруду...”, „Тахікардія”, „Давно вже належить мені...”, „Амурна елегія”, „Мова –дар безцінний. А проте...”, „Коментар до пісні”, „Батькова балада”, „Про модерних поетів”, „Щодо совісті”...

Прикметно, що в останньому з цього переліку творі автор знову оглядається на пройдений шлях. В цім разі – не задля самоїдства – задля самоствердження. За епіграф-бо бере рядки з власного вірша, датованого 1973 роком: „В правоті своїй, в своїй вині / ти за спини інших не ховайся, - / слово „совість” завжди в однині...”

Що ж до власне полемічних сьогоднішніх спроможностей поета світоглядного, то тут особливо значущими є не ті тексти, у назві яких наявне саме слово „полеміка”, а „Бандерівська ремінісценція” та дві інвективи – „Горить Москва” й „Не звіть його „бацькай”. Нехай і звете...” В інвективах особливо цікавим є те, що засновуються вони на міцній філологічній основі. Зокрема, у „Горить Москва”, взявши за епіграф документальний рядок Василя Кобця „Горить Москва, повзуть димища...” (про підмосковні торфові погарища йшлося), А.Бортняк далі асоціативно розвиває власний дитячий спомин: про те, як одного разу голос диктора Левітана для подільського хлопчака прозвучав неадекватно: „Гаарит...” Зрозуміло, від цього витонченого обігрування однієї лексеми залишається тільки крок до знущального пародіювання новітніх радіо- та телеголосів проімперського штибу.

Але знову ж таки: Бортняк не був би Бортняком, якби делікатно не убезпечився від можливого читацького тотального негативізму супроти й такої ото Москви яко держави:


По-християнськи лиха їй не зичим.

Та, Боже, спопели у ній дотла

пиху ординську з духом войовничим,

зажерливість дводзьобого орла!


Найперший (природньо, емоційний!) відгук поета й журналіста Юрія Сегеди на цьогорічну присутність Анатолія Бортняка в числі реальних виборювачів Шевченківської премії був на сторінках обласної газети „Вінниччина” озаглавлений: „Тримаймо кулаки за Бортняка”. Відтак настав час аргументів. І найголовніші з них, передовсім у сенсах змістовності, ми намагалися навести.

Але є ще й виміри стилю, власне формальних (але ж не другороядних!) особливостей, якими наш ювіряр і відомий, і славний та авторитений у середовищі літературному. Вони, ці виміри, стабільно центруються довкола логічної чіткості та образної рельєфності вислову. Іноді – як на чийсь смак – можливо, й дещо прямолінійної, але дзвінкої афористичності, зокрема у прикінцевих рядках віршотворів.

Смаки дійсно бувають різні. В якійсь давній-давній рецензії я й сам висловлював, було, закиди щодо перебільшеного, як мені здавалось тоді, захоплення поета афористичними кінцівками. Але ось свідчення-зізнання доброї пам’яті Василя Дзекана – вінницького хірурга й літератора. А Дзеканові маємо вірити як людині рідкісно чесній, прямій і добротворчій (це він, Дзекан, сформулював своє ставлення до поетичної діяльності в принципі: «Є вірші, які можна написати, а є такі, яких не можна не написати»). Так от, Василь Дзекан, згадуючи своє (студента медичного технікуму!) несподіване для самого себе навернення до віршування, доленосним вважав те, що майже одночасно прочитав Расула Гамзатова та Анатолія Бортняка. З Бортняком у ті юні літа він активно спілкувався, а по-читацьки захоплювався фактично до останніх днів свого передчасно обірваного невблаганною недугою життя.

І вже зовсім знаменне визнання останнього часу подибуємо у статті одного з наймолодших та найяскравіших наших поетичних талантів Дмитра Штофеля. Промовиста назва цієї статті: «Між Бойчуком та Бортняком» (Щомісячник Вінницького національного технічного університету «Імпульс» - 2008, №2, С. 12 – 13). Виявляється, Богдан Бойчук – амбітний та екстравагантний представник т.зв. нью-йоркської школи української поезії – заманіфестував свою антипатію до традиційно-класичних форм віршування, закликав писати виключно верлібром, робити поетичну мову «шорсткішою, драматичнішою, буденнішою». Автор двох книжок (друга окрім віршів містить рецензії, статті та діалоги) Дмитро Штофель в особі Анатоля Бортняка віднаходить протилежну самодостатню істину – істину традиційнішого творчого самовизначення. Поєднуючи у своєму молодечому доробкові верлібр і випробувану поколіннями силабо-тоніку, позиціонується Штофель, отже, між Бойчуком та Бортняком. При цьому повністю зацитовує у своїй статті вірш останнього «Апологія рими» зі збірки «Янгол-охоронець». Виступає себто у несподіванй ролі миротворця двох протилежних (незрідка ж у реальному літературному побуті й антагоністичних) творчих прямувань. Штофелів висновок, що цікаво, звучить якось аж майже по-бортняківськи злагідно-великодушно та з гідністю: «Поезія – це мистецтво слова, і визначити, в якій системі віршування воно має вищу вартість, більшу смислову вагу, неможливо… Тому питання про те, як потрібно писати, у який спосіб це робити краще, не повинно, гадаю собі, поставати. Поет мусить використовувати ту форму, яка надає найбільші можливості для реалізації конкретного його творчого задуму. Не можна у сучасних умовах бути винятково «класиком» або «верлібристом». Необхідно використовувати всі наявні в арсеналі митця засоби, а також синтезувати нові. А для цього потрібно знати і розуміти всі переваги та слабини кожної форми, кожної літературної традиції…»

Що до цього залишається мені додати? Хіба тільки власний сонет під невигадливою назвою «Анатолій Бортняк» з рукопису моєї нової книжки «Школа перепитувань» (розділ «Сонети-силуети. Подільська галерея») дістати та на закінчення статті поставити. Відважуюсь – ставлю:


У Вінниці поета Бортняка

Якщо хтось десь колись-то і не знає,

То все одно земляцьки поважає.

Отож бо й є: опінія така.

Опінія не твориться злегка,

Її у люди серце посилає:

Коли і як – само воно чи знає?

Дізнатись як в поета Бортняка?

Чи на віку поету Бортняку

Написано і суджено світитись,

Промінитись, кривитись, а – іскритись?

Загадку відгадаєм нелегку:

Тут річ, сучасно кажучи, не в текстах, -

В претекстах, в непіддатності на несмак.

І… в нЕсмаку, ага, до несмакУ?


Бо таки ж у нЕсмаку таки ж до несмакУ: побутового, естетичного, господарського, управлінського, політичного (й – якого ще там?) насамперед і визначально полягає означуваний бортняківський феномен. Зі славним 70-літтям якого й привітаємо нині і його, й самих себе. Відтак же й – всеньку Україну соборну.


Cтатті та рецензії




Рукописи, буває, й горять,
а от черепки – не б’ються!


Володимир Титаренко. Миски Поділля. – Переднє слово: Євген Шевченко, - К.: Народні джерела, 2007. – 152 с.: іл.

Книга розкішна – це без жодних перебільшень. Формат, якість паперу, якість друку, - все на рівні кращих традицій вітчизняних (принаймні) подарункових видань. Таким чином примітка у вихідних її даних – оте скромне «іл.» (ілюстроване) - цим разом дещо дезорієнтує того, хто знайомився б лише з анотацією. Перед нами альбом, на 152 сторінках якого умістилося 283 виразних фотографій, відібраних та певною мірою систематизованих шедеврів подільського гончарства; одна сторіночка переднього слова від очільника Національної спілки майстрів народного мистецтва України Є.Шевченка, чотири сторінки вступної статті упорядника видання В.Титаренка, одна сторінка з подячними реверансами музеям та приватним колекцінерам (усіх їх В.Титаренко іменує фундаторами альбому), дві сторінки з фотографіями сучасних гончарів Вінниччини плюс резюме англійською мовою – ото й увесь, мовити б, супровід.

Сталося так, що я у двох своїх сонетах, Володимирові Титаренкові присвячених («Вінницький край», 2007, №2; 2008, №1), вже певною мірою виказав свій пієтет цьому доблесному подвижникові на ниві відшуку й збереження скарбів народного мистецтва. Тут зараз хіба додам: історія з виданням цього альбому – реалізація однієї з мрій нашого подвижника – стала ще й свідченням рідкісної, як для людини поважних літ, мобільності Володимира Васильовича. Фінансування виявилося, зрозуміло, ексклюзивним. Тож аби не пропали залишкові (наприкінці фінансового року) кошти Міністерства культури, В.Титаренко разом з ентузіастами-фотографами за лічені дні об’їздили всі основні музеї Києва, Вінниччини, Тернопілля, Хмельниччини, зуміли зібрати й представити зразки з майже двох десятків приватних колекцій.

Усього сфотографовано, виявляється, було понад 700 зразків, так що на сторінки альбому потрапило менше половини від цього числа.

Послідовно витримано регіональний принцип групування матеріалу на сторінках. Вдало – за принципом контрасту – дібрано тло, на якому миски в усій своїй не вишмульганій розмаїтій красі постають.

Вочевидь, емоційне враження (вражаюче емоційне враження!) від різноманітності орнаментальних мотивів – геометричних, рослинних, бестіарних, архітектурних та антропоморфних символів і сюжетів – планувалося як основне. Інакше й не буває у виданнях такого, альбомного, типу. Що планувалося, того й досягнуто - безперечно. Нам залишається захоплюватися та дякувати. Втім (нехай тільки не сприйметься це як рецензентська «ложка дьогтю»), культурологічних коментарів мало би бути бодай трішки більше. Якщо не одна-дві сторіночки окремим текстом, то бодай на берегах світлин-фотографій. І стосуватися такі коментарі мали би, певне, передовсім специфіки організації художнього простору кожного окремого зразка та найпоширеніших символів, про які сказано, що вони йдуть ще від часів Трипілля. Тимчасом навіть такі з них, як безконечник та «павучок» (свастика) не прокоментовані гаразд. Причиною став поспіх? Або, можливо, більш фундаментальне, наукове видання має прийти по слідах оцього – в кращім значенні популярного? Хотілось би вірити в останній аргумент. Якщо не відразу в паперовому, то бодай для початку в електронному – більш повному й більш аналітичному варіанті – нехай би таке реалізувалося. Аналітизму п. Титаренкові, знаємо, не позичати. Адже це автор, здатний просто сказати про непросте: «Миска, зрозуміло, була атрибутом не тільки поминальних обрядів… Ще якихось сто років тому будь-яке застілля в родині відбувалося як духовне дійство. Вся родина перед тим, як сісти споживати страву, стоячи проказувала молитву «Отче наш…», батько чи дід благословляв стіл і страви на ньому хресним знаменням, і лише тоді всі члени родини сідали їсти. Споживали страву мовчки, зосередившись. Якщо ж хто говорив, то не голосно і по черзі, не перебиваючи один одного… Сніданок, обід, вечеря… В проміжках між цими акціями (! – М.С.) ніхто не міг сісти до столу – то було не етично. (Стор. 8 – 9).

Дане видання «Миски Поділля» - трапеза естетично-духовна. Представляючи переважно зразки гончарства ХІХ – ХХ ст., коли мистецька традиція спиралась на зрослий технологічний рівень, воно відкривається світлинами двох мисок трипільської (ІІІ тис. до н.е.) давнини. Склеєні, вони ото й спонукають спробувати трішки перефразувати відомий вислів Михайла Булгакова про рукописи, які не горять…


Cтатті та рецензії




Урок родинної пам’яті від ученого-садівника


Василь Яропуд. Історія мого роду. – Вінниця: О. Власюк, 2004. – 176 с.

Аби краще зрозуміти (принаймні стати на шлях до розуміння) сенсу цієї книжки, нашому читачеві варто поставити перед самим собою бодай два таких запитання:

1) Чи знаю я імена усіх моїх прадідів та прабабусь і хто вони були у світі цьому?;

2) зі скількома сім’ями пов’язане моє сімейство родинними узами?

Мабуть, відповіді переважаючої частини з-поміж нас будуть неповні й неточні. Надто ж – у вихідців з села, хліборобських нащадків. Адже, як зауважив з цього приводу кілька років тому відомий російський письменник Борис Васильєв, «селяни живуть трьома поколіннями, історія ж – наука дворянська, оскільки дворянам йшлося про вивід їх привілеїв».

Так от, шановний читачу (не знаю Ваших відповідей самому собі на отих два запитання), Василь Миколайович Яропуд, син і правнук селянський, уродженець підвінницьких Бохоників, прослідкував древо свого роду до початку ХУІІІ ст. , а сімей, з якими споріднений, родинними зв’язками пов’язаний, нарахував… понад 120! Й то не просто нарахував – коротко представив, лаконічно охарактеризував.

При всьому цьому й фотографій – фотодокументів! – на сторінках книжки не бракує. Інтерес же до характерів та доль родичів, ближчих і дальших, свідчить про реальну практику родичання. Ту, що становила колись одну з підвалин українського традиційного укладу життя (етнокультури української власне). Ту, що її ми з різних причин, соціальних та культурно-ментальних зокрема, продовжуємо втрачати. Це розуміє й це переживає наш автор, подаючи повчальний позитивний приклад того, як нам не перетворитися на Іванів Безрідних. Для самого ж себе, осмислюючи один за одним пам’ятні та повчальні події, вчинки свої й родичів своїх, прагне, між іншим, з’ясувати: а що воно таке – яропудівське, з одного боку, яблунівське (Яблунівська Тамара Трохимівна – дружина автора – М.С.), з боку іншого, у цім житті?

Останнє запитання, певна річ, із розряду найважливіших. Подейкують, у США практично кожен індивід з числа тих, чий річний прибуток починає наближатися до 500 000, заводить особистого психолога саме з такою метою: аби психолог пояснив індивідові його самого. Мета? Правильно розпорядитись капіталом, не наробити дурниць у житті. А Василь Миколайович Яропуд, бачимо, принагідно на психологові й зекономив. Іншим приклад ще й для подібної економії щедро та щиро подає.

Три роки тому я, ведучи з Василем Миколайовичем діалог про таку його унікальну книгу в ефірі програми обласного радіо «Кафедра культури», візьми та й обмовся: назвав його, кандидата сільськогосподарських наук, багатолітнього директора Подільської станції садівництва, що у Ведмежім Вушку, ученим-селекціонером. Поправка з боку співрозмовника була негайною, поправка пішла на область: мовляв, ніякий я не селекціонер, був я лише колекціонером сортів (й між іншим: колекція одних тільки сортів яблунь у Ведмежім нараховує понад 1000), впроваджувачем тих сортів у виробництво, одне слово – виробничником був…

Підстава для моєї обмовки все ж, гадаю, була суттєвою: увесь психологічний склад і поведенція поважаного пана Яропуда завжди (так мені й нині здається) мали в основі принцип селекції. Селекція яко відбір і класифікація – фактів, вражень, почутого й навіть (що так рідко у нас, українців, буває!) самим ним сказаного – це яскраво проявлялося і яскраво запам’яталося у його виконанні ще з першої нашої з ним зустрічі десь на початку 1980-х… Зустріч, правду казавши, була колективною: півтора десятка вінницьких літераторів (ще тільки півтора десятка, ще тільки грамотних і професійних) на чолі з новоспеченим мобільним керівником обласної організації Михайлом Каменюком, приїхавши до Ведмежого Вушка, ходили, приглядалися, доскіпувалися, пробували навіть сперечатися з приводу стану та перспектив промислового, технологічного садівництва… а він, виявляється, не мавши зайвого ж часу, усіх слухав, майже усіх запам’ятав…

Видана власним – уже пенсіонерським – коштом, книга Василя Миколайовича Яропуда «Історія мого роду» вчить, як на світі жить, - раз; як бодай у побуті-бутті селекцію важливішого та значимішого вести – два. А те, що ціла низка фактів та епізодів житейських з цієї книги може бути розгорнута в новелістичні чи й які ширші сюжети – хіба ж не три? Має рацію автор передмови письменник Іван Волошенюк, оцінюючи це Яропудове дослідження як «першу в пострадянській дійсності спробу простежити, наскільки було можна, свій родовід, в якому ні князів, ні графів, ні родинних гербів, один лише титул –

землероб» (стор. 4).


Cтатті та рецензії




Псевдоніми справжності людської


Наталія Павликівська. Словник псевдонімів ОУН – УПА. – Вінниця: О. Власюк, 2007. – 440 с.

У видавничій анотації сказано, що цей словник, який нараховує 17 000 найменувань (3277 псевдонімізованих словесних одиниць), адресується «широкій читацькій аудиторії; його можуть використати філологи, історики, видавці архівних документів, усі, хто цікавиться культурно-історичними цінностями рідного краю».

Вислів «рідного краю», мабуть, не дуже й вдалий, він якусь мимовільну локалізацію містить – тимчасом коли йдеться ж тут про масштаби вітчизни, народу. Бо взагалі сучасні полеміки довкола ОУН – УПА, безприкладно трагікомічні в своїй суті, значною мірою саме такими – трагікомічними – є через постійну плутанину понять «край» і «вітчизна». Недруги та мутанти України бажали б, з одного боку, замкнути явище УПА в локальнім краї – Галичині, з боку іншого – відмовити тим краянам-галичанам, все-таки найчисленнішим та найближчим свідкам і родичам свідків, – носіям, отже, реальної історичної пам’яті у праві вирішального ж свідчення та оцінки. Виходить просто таки ідіотська ситуація: там, де УПА найбільше проявилася, діяла, в основному таборилася, спецгрупами радянських спецслужб люто всіма кривавими засобами компрометувалася й забріхувалася, там про них співають пісні і ставлять їм пам’ятники, а чим далі від тих теренів, тим істеричніше верещать про «злодеяния», «предательство», «колаборационизм» й т. ін. В Криму навіть «Памятник жертвам УПА» додумались з чужого голосу «соорудить»: тамтешньому краянинові, мабуть, дуже «кльово», викупавшись у хвилях «братньо» розлитого «славянского мазута», мітингувати… ну, звісно ж, не про розмір плати за оренду краю Чорноморським Флотом, й навіть не з екологічної – з «антинационалистической» тематики. Вказати суспільству і світові на цю ідіотську (перепрошую – іншого відповідного слова просто не знаходжу) невідповідність у нас не вміють ні наші записні публіцисти, ані державні чинники.

Мовознавець Наталія Павликівська і вказує (ненав’язливо), й матеріал для подальшого осмислення надає. Опрацювавши фактично всю розмаїту документалістику - як друковану, так і усну (спогади учасників та свідків національно-визвольних змагань), - авторка, певна річ, мислить передовсім мовознавчими та культурологічними категоріями: «При виборі псевдонімів відігравали роль різноманітні фактори: освіта, соціальний статус, походження, зовнішність, вікові особливості, звички, риси характеру та вдачі, бажання ідентифікувати себе з якимись історичними постатями, фольклор, природно-географічні особливості краю, реалії традиційного побуту. Псевдонімікон ОУН – УПА віддзеркалює українське світосприймання, своєрідність ментальності, реалії національної культури» (стор. 6).

Справді, з 440-сторінкового тому світ людських імен-псевдонімів, вимушено (в основному з конспіративною метою) прибраних, постає напрочуд розмаїтим, вигадливим, і, що не менш важливо, навдивовижу позитивно наснаженим. Так, тут є одинокі «Помста» і «Кара», але немає «Карателя». Щодо координат географічних та етнологічних теж показово: є Київ, є Полтава, Херсонець, Одеса (все - яко псевдоніми конкретних стрільців чи старшин!), є й Калмик, Грузин, і навіть один Німець та один Фриц – є!

Видно, що якісь псевдоніми свідомо (здебільше) обиралися носіями, якісь – як у часи козацькі – треба було заслужити й підтверджувати своєю діяльністю, ще якісь просто приліплялися ситуативно.

З-поміж найчисельніших лідирують «Чорний» (166 носіїв), Дуб (150), Богдан (116), Орел (112), Береза (111), Орлик (97), Лис (94), Богун (89), Мороз (86), Бистрий (80), Калина (80), Кармелюк (80), Вихор (79), Білий (72), Нечай (68), Веселий (67), Морозенко (66), Яструб (62), Вовк (61), Бук (54)…

Домінують, отже, не регіональні – загальнонаціональні поняття, назви, імена і символи, так що й «Бук» більш ніж удвічі поступається «Березі», а «Дон» у кільканадцять разів переважив «Буг»…

Величезна кількість екзотичних характеристичних псевдонімів нараховують по 1 – 3 носії: Будяк, Будячок, Шепіт, Фараон, Стовп, Стояр, Міль, Мідь, Миш, Каблук, Зима, Війт, Вік…

Щасливе число 7 зібрало носіїв псевдоніма «Грузин». Що цікаво, всі вони – українські мали прізвища; отже, мало йтися щораз чи про якісь кавказькі риси зовнішності, характеру, а чи про певні сентименти його розрізнених носіїв саме до грузинського народу?

«Псевдо справжності» - так, було, озаглавив я один тематичний розділок у своєму кількарічної вже давнини циклі «Армія Пресвятої Покрови». Нині, вчитуючись у «Словник псевдонімів ОУН – УПА» Наталії Павликівської, радію ще й авторською своєю радістю: не помилився – псевдоніми справжності людської!


Cтатті та рецензії




Жити, щоб розвиватися


Ганна Волошенюк. Жити, щоб малювати, або Слово про Івана Коваля. – Вінниця: О.Власюк, 2006, 100 с. + 16 іл.

Публікація у минулорічному №2 «Вінницького краю» кількох репродукцій картин Івана Коваля та кількох уривків з біографічно-аналітичного есею про нього Федора Панчука не пройшла непоміченою. Навіть такий найвимогливіший поціновувач сучасного мистецтва, яким є письменник-фантаст з Дніпропетровська Віктор Савченко, на перше місце у тій журнальній книжці порставив ці матеріали.

Справді, вдивляючись у напрочуд фактурні, оптимізуючим життєлюбством наснажені композиції І. Коваля з їх якимсь прозеленаво-небесно-морським, як правило, колоритом, мимоволі співвідносиш його доробок не з примітивістами-самоуками – з Феодосієм Гуменюком, Андрієм Антонюком, тим же Федором Панчуком…

І все-таки недарма ще за радянських часів особу і творчість І.Коваля ідеологи поспішали вписати у «корчагінську традицію»: з народження прикутий до ліжка невиліковним поліомієлітом, він викликав захоплення уже самим фактом свого змагання за мету в житті.

Книжка вінницької журналістки Ганни Волошенюк, якій судилося І.Коваля не просто знати, але й бути в числі активних вболівальників за його долю та помагальників у його судьбі, багата на побутові та психологічні деталі життя-буття кирнасівського стражденця-подвижника. При цьому авторка власні враження доповнює цитуванням статтей свого чоловіка Івана Волошенюка, разом з яким вони І.Ковалем опікувались, широко цитує листи та щоденникові записи – своєрідні автобіографічні новелки самого Івана Дмитровича Коваля: про себе й родину, про друзів по нещастю й медицину, про Кирнасівку, Тульчин, Вінницю й Київ і, звісно ж, - про шлях до малярства, а вже відтак і в малярстві шлях.

Книжка тяжіє до традиції, що її у ХІХ ст. називали натуральною (жанр фізіологічного нарису) прозою, не замикаючись однак на приземлених подробицях життя-побуту.

Відсутність чіткої композиції та випрямленої сюжетної лінії тут обертається тільки на користь читачеві. По суті перед нами цілий космос народного життя, у якому закономірності й випадковості стосовно одного чоловіка химерно переплелися й міняються місцями, негаласлива велич духу сусідить з крикливою дріб'язковістю егоїстичних людців, творчість у будь-якому її вияві є рятівною, а фінальна самотність будь-якого життя – найбільшим з випробувань.

У цьому космосі далеко не все віддячується, отож дівчина-інвалід Рая, яка навчила Івана розумітися на фарбах та радила всерйоз братися до малювання, майже забулася – ні прізвища, ні звідки родом була; зате районний методист-«знавець», який своєю нищівною критикою майже на 10 літ будь-яке бажання малювати відбив, не забудеться; а батько-невдаха, основним самоствердженням якого в часи епізодичних наїздів до Кирасівки «зі світів» стає знущання над дружиною та дітьми, над сином-калікою особливо, - буде цим сином великодушно прощений…

До найбільших заслуг авторки варто віднести образ Іванової матері – Ксенії Семенівни. Традиційне словосполучення «мати-страдниця» не передає й половини сенсу її великомученицького життя: спершу мусила піднімати осиротілих молодших братів та сестер, згодом розриватися між колгоспним буряковим полем (ланкова), домашнім господарством та трьома залишеними в хаті дітьми, з яких найбезпораднішого треба було впродовж ночі перевертати 6-7 разів, аби не утворилися рани-пролежні на тілі. В Івановому малюванні теж мала бути і асистентом, і консультантом: допомога у вигляді сконструйованого винахідником Олегом Андрійовичем Остапенком спеціального ліжка на колесках та з опорами для хребта й рук нагодилася вже в останні роки.

Назва книжки «Жити, щоб малювати…» могла би, певне, прозвучати і в оберненому варіанті: «Малювати – щоб жити…» Так, було, подумалось мені по першім прочитанні. Та от, перечитуючи, зупиняюсь на сторінці 34-й – на рядках Іванового автобіографічного оповіданнячка «Хліб від «зайця»: «Я любив з дитинства все, що природою і Богом створене… Життя є життя, і яким би важким не було, а все ж воно дуже є цікавим.» Ні – ловлю себе на думці: цей незвичайний Іван та його унікальна матуся (інакше він її не називав – тільки «матуся»!) насправді… не такі вже й унікальні. Вони – типові, хоча й раритетні представники тієї традиції, про яку Шевченко сказав: «на світі жить – людей і Госпоада хвалить»; відповідно й народжувати – скільки Бог пошле, і доглядати народжених – не грішити ні словом, ні вчинком проти Божого дання. В цім сенсі жити – щоб жити. Нести свій хрест. Бо всяке живе життя – цікаве ж. Уже відтак воно для Івана Коваля дістає інтерес у вимірі розвитку і вдосконалення своїх можливостей: жити, щоб розвиватися.

Невелика за обсягом, книжка ця має бути цікавою для етнологів, культурологів, фахівців з психології художньої творчості.

Дослідникам же видавничого процесу в сучасній Україні тут ще одна нагода поміркувати про скромне вінницьке видавництво Ольги Власюк: як спромагається воно продукувати одне за одним отакі раритети, та чому ці раритети не здобуваються потім на перевидання у потужних загальнонаціональних видавничих фірмах?


Cтатті та рецензії




Ні марксизму, ні футуризму. Сентименталізм!


Александр Филин. Город мой и неМОЙ. Стихи, рассказы. – Винница: Вид-во «Діло» СПД Данилюк, 2006. – 176 с.

Зарікався, було, писати про російськомовну літературу України. З тих пір, як видрукував своє скромно-нескромне полемічне книжище «Месячник России» (2003), а в ньому довів собі, що ми у нашій незалежній реально маємо Валуєвський Культурний Простір (Зону), де уже об'єктивно панує «півторамовність» не на користь української, але й номінальна російськомовність більшості місцевих авторів та преси є ущербна, сиріч «валуївська» (колоніальний варіант «великого и могучего»), зарікся. Щоправда, обумовивши при цьому свій власний принцип полемізувати обов'язково російською з тими, хто української «не сприймає». В загальних рисах ситуація такою ж бачиться мені й сьогодні, але з єдиним (під враженням і від книжки Олександра Філіна) необхідним уточненням: окрім авторів та видавців – експлуататорів і тріумфаторів означеного ВПК (Валуєвського Простору Культурного) існують же й його – ВПК – пасинки: ті, для кого російська справді є мовою материнською, семантично чистою і свіжою, і вони, природньо творячи нею, міцно вросли в тутешній ментально-культурний грунт, жодних імперських ідеологічних чи ментальних євразійських інтересів не обслуговують, ба – й тутешнього Бузини (Олеся) сахаються. Бувши пасинками ВПК, такі автори для російської (кондової!) критики фактично не існують, з поля аналізу виключаються. Адже суворий розподіл на літературу російську та російськомовну де-факто існував у московській критиці і в часи радянські, та й так, що навіть Пастернак з Мандельштамом багатьма професійними зоїлами зараховувались… всього лиш в російськомовні…

Але чому таке сильне враження від книжки О.Філіна? Причин принаймні дві. Перша – він яскравий представник овіяної легендою шістдесятницької (1960-х р.р.) спільноти т. зв. вінницьких маркфутів - молодих поетів, що називали себе марксистами-футуристами, але були люто биті режимом КПРС. Друга – особистість автора, чий ліричний герой – зовні кострубатий, типово розхристаний «настоящий мужик», народжений для вчинків та звершень, але не цурається й сентиментів. Сотня віршів та кілька автобіографічних, напівдокументальних оповідань-нарисів, об’єднані рельєфною виразністю отакого героя, творять міцну фактурну й емоційну цілісність. Під багатьма віршами – дати (починаючи від 1960-х), перед багатьма – присвяти. Присвята-спогад другові маркфутівської юності Олександру Єременку, датована вже спогадальним 1988-м, дає зрозуміти й відчути, за яке світовідчуття маркфутів переслідувано: «И зачинался високосный год… В большой стране, похожей на распятье. Пытающейся вытащить проклятья За сумрак костенеющих пустот. Так разгорался високосный век В большой стране, свернувшейся в воронку…» Останній рядок – просто могутній не тільки образністю, але й поєднанням інвективи та співчуття. Загалом же – якісь незнищенно декабристські («південної», еге ж, тембральності!) полемічні нотки. І таких ноток розсіяно по сторінках книжки (отже – й по літах автора) принагідно, але достатньо. Який тут марксизм? Хіба що – про людське, наглядацьке себто, око – міфологічно підправлений, до свободолюбства та сакраметальної «розкоші людського спілкування» редукований. Відповідно й футуристичних викрутасів, футуристичних спрощень у віршах О.Філіна обмаль. Ні марксизму, ні футуризму! Зате – сентеминталізм, сентиментальність, сентименти – зі сторінки на сторінку. У кращому, власне літературознавчому розумінні цих понять. Особливо там, де йдеться про дружбу, вірність, випробування почуттів та порядності, випробування самотністю. У цих випробуваннях навіть природа діалогізується: «Есть краткая встреча мороза и неги Следов неглубоких на мартовском снеге. На улицах старых, что в память вмерзают, Где вечно какой-то изгиб ускользает…» («Есть краткая встреча…»). А така традиційна (аж зашмульгана!) тема покликання поета вибухає унікальними контрастами: «Не бейте, люди!.. Я – поэт! Затем исподтишка Наш черно-белый белый свет Подкрашивал слегка…» («Не бейте, люди!,,»).

Відзначивши, що до найкращих звершень Філіна-поета належать його численні вірші-присвяти, констатуємо: три таких присвяти – пам'яті Т.Мельничука, М.Прощерука, В.Прилипка – він написав українською. Розкішною українською, злегка, вочевидь, стилізуючи своїх адресатів, але сутнісно залишаючись самим собою: повчальний приклад того, як і перейматися-стилізувати, і собою в такім разі залишатись.

Філін-прозаїк – ще більший сентименталіст. Сентименталіст-гуманіст на документальній (меморіальній) основі. З восьми його таких сюжетів один – «І білого серпанку на обличчя» - обов’язково має прислужитися біографам відомого журналіста Олександра Івановича Гетьмана. Три інших – «Прощание с олигархом», «Иноходец», «Неединождырожденная» - могли би, власне мали би стати основою для добротного авторського кіно. Кінематографізм оповіді, контроверсійність сюжетів і характеристик героїв (особливо це стосується «Прощания с олигархом») – поета з усім цим можемо тільки заздро вітати.


Cтатті та рецензії




ВІДГУК

про автореферат кандидатської дисертації
ІЛЬКІВ Анни Володимирівни «Жанр щоденника в українській літературі
другої половини ХХ – початку ХХІ століть»

Гарне українське дієслово опанувати (вид доконаний) спадає на думку після ознайомлення з цим авторефератом. Дисертантка зуміла таки ж опанувати – чималий і досить строкатий літературний матеріал, багатоаспектну методику його дослідження, а до всього – ще й деякі порубіжні (про що свідчить, зокрема, друга частина списку її публікацій) з основною темою теми. Відповідно й стиль викладу у п. Ільків лаконічний, чіткий, економний, а композиція роботи має в основі не механічне поєднання, а концептуально-проблемне розгортання розділів та параграфів.

Наслідком усього цього маємо: досить повну (й – несподівано багату!) картину сьогочасного розвою українського літературного щоденнникарства; визначення й аналітично розгорнуту характеристику трьох основних модифікацій жанру щоденника (фактографічного, белетризованого, белетристичного); цілий ряд принагідних окреслень індивідуальних стилів та манер письменників; простеження одного з перспективних (почасти ж, вочевидь, і спекулятивних) шляхів документалізації новітньої белетристики.

У талановитій роботі все талановите й цікаве. Навіть – мимовільні неточності чи непроясненості в дрібницях. Однією з таких повчальних дрібниць для мене стало те, що авторську дефініцію Петра Сороки «денники» дисертантка послідовно бере в лапки. Ще б один маленький відважний крок – та й посперечатися з маститим тернополянином: чи не ламається він у відкриті двері з цією своєю подвійною (з польської та російської!) калькою? Адже у семантичних контекстах українства антонімом до слова «денники» є «нічники», тож невже п. Сорока своєю дефініцією хотів наголосити денний, присонячний, характер записів? Схожим чином, але, як на мене, даремне опиняється в лапках синтагма «жіноча наративна модель письма» (с. 13). Може, такої (яко окремої) й не існує?

Окреме питання: чи не пройшла дисертантка повз четверту модифікацію досліджуваного жанру, пройшовши повз «Блокноти» Володимира Брюґґена? Адже існує – видрукуване, аргументоване! – досить гучне потрактування тих «Блокнотів» Миколою Шатиловим саме як щоденників: «Бльокноти – це щоденник без авторської еволюції» (В. Брюгген. Блокноты. Книга вторая – Харьков: Майдан. – 2007, с. 193).

А всерйоз взявшись за Брюґґенові специфічні записи (багатократ датовані, з позначенням місця записування), п. Ільків мала би, по-моєму, ще одну цікаву проблему для дослідження: двомовність і функціональні межі двомовності в одного й того ж автора щоденників. Вона ж, оця проблема, навіть складніша, аніж її кілька літ тому принагідно означив у своїй рецензії вельмишановний науковий керівник дисертантки (рецензію передруковано на сторінках згаданого харківського видання - «Блокноты» - с. 456).

Поза цими моїми сутнісно другорядними зауваженнями-побажаннями автореферат звістує науковій гуманітарній громаді про самоствердження талановитого дослідника, що мислить, ставить і розв'язує вагомі проблеми. Висновок: п. ІЛЬКІВ Анна Володимирівна заслуговує присвоєння їй наукового ступеня кандидата філологічних наук.


Cтатті та рецензії




ХАЙ БИ УСІМ НАМ ГИКНУЛОСЯ


Людське око бачить глибоко. Прислів’я та приказки. Фольклорні записи В. П. Вовкодава. Упорядкування А. М. Подолинного. – Вінниця: Континент-Прим, 2006 – 56 стор.

Нехай гикнеться тому, хто мені винен

           Прислів'я з рецензованої збірки

Це я, таким епіграфом, веду до того, що багато хто з нас, літераторів, культурників, освітян і просвітян, просто читачів та слухачів, просто земляків, йому, Володимиру Петровичу Вовкодаву, «винен». Хто – іскру для натхнення, хто – інформацію для роздуму, хто – заохоту до оптимізму у час гіркоти чи нудьги. А комусь же – та й не одному! – кров заслуженого донора СРСР В. П. Вовкодава було порятунково влито. Бо такий він – і характером, і вдачею-самовіддачею, - колишній розповсюджувач листівок УПА, політв’язень ГУЛАГу, багатолітній завідувач медпунктом с. Кармалюкове у Жмеринськім р-ні, ерудит національно-визвольної тематики, фундатор Кармалюкового музею і апологет отамана Якова Гальчевського, збирач фольклорних скарбів українства, невтомний дописувач до газет та журналів і збірників… Заслуженим донором української культури, було, назвав я його на сторінках «Урядового кур’єра», й принагідно повторюю те визначення нині.

Збірочка «Людське око бачить глибоко», що вмістила понад 600 приказок та прислів’їв, активно вживаних на Поділлі, - третє монографічне видання п. Вовкодава. У передмові до неї упорядник наголошує складність записування саме цього жанру, оскільки приказки та прислів'я пригадуються людьми лише спонтанно, а це вимагає від фольклориста таланту бути цікавим співбесідником. Від себе додам: почувши та записавши навіть найнебувалішого для вас народного афоризма, ви, збирач, не гарантовані від того, що ваша радість першовідкривача завтра зникне, щойно розкриєте якийсь маловідомий фольклорний томик або й «Позиченого чоловіка» Є.Гуцала. Отож народні афористичні діаманти можуть бути цінні і своїми варіантами – порядком слів, регіональною вимовою, натяком на життєву ситуацію побутування. Про це не раз думаєш над сторіночками «Людського ока…»

Шість сотень вибраних перлинок розподілені практично за всіма основними для жанру проблемно-моралістичними рубриками. Кожен крилатий вислів – як на долоні, а водночас, разом з іншими сусідніми творить нерідко промовистий асоціативний сюжет. Як-от у рубриці про розум: «Розумний і в корчмі людина», «Не хитруй, бо є мудріші», «На хитрих є мудрі люди», «Розум не купиш», «Розум не загубиш», «Думай, голово, то шапку куплю», «Не пером пишуть письмо, а розумом», «Шукай розум між людьми», «Від розуму голова не спухне», «Наш Гордій має розум не свій».

Розділок «Сила хитрість, ризик» умістив усього… дві приказки: «Того перевага, в кого відвага» і «Тяжко плисти проти води, та часом треба». Отож про хитрість у Вовкодава не зібралось ніякого позитиву. Зате про відвагу й долання труднощів – вислови, у яких впізнається і його, Вовкодавове, життєве кредо.

Збірочку видано за сприяння Обласного центру народної творчості (директор Т.О. Цвігун). Тираж, щоправда, міг би бути й більший. Кишеньковий формат, мала кількість сторінок, вдала рубрикація роблять її такою, що варта бути подарованою, наприклад, учителем (школою) своїм випускникам. Принаймні – кращим, вдумливішим з-поміж них. Розуміється:

натякаю на потребу повторного тиражу.

І ще кілька слів не зовсім рецензентських. Важко нині Володимиру Петровичу: дев’ятий десяток розмінявши, втратив зір. Незмога писати для нього понад усі матеріально-побутові проблеми. Надиктовувати спогади ще, либонь, зміг би. Але… ниточка пам’яті склубочується. Тут би прислужився кваліфікований співрозмовник-записувач. Тільки ж де такого взяти, щоб достатньо часу мав, щоб у Кармалюковому попосидів? Була надія на небогу - журналістку Ольгу Вільчинську, яка, до речі, й завдячує дядькові вдалою профорієнтацією. Та… постійні цейтноти у журналістки: «33-й канал» дарма грошей не платить. От і думка: може б, у цій ситуації виручив вдало складений «питальник»: 200, 300 конкретних запитань по канві подвижницького Вовкодавового життя. Об’єднаємо інтелектуальні зусилля? Звертаюся вже й до читачів “ВК»: кому гикнулося?


Cтатті та рецензії




ЖАНР І СТИЛЬ ЕНЦИКЛОПЕДИЧНІ


Анатолій Подолинний. Жити Україною. Статті, рецензії, есе. – Вінниця: ПП «Едельвейс і К», 2007, 306 стор.

Упродовж десятиліть писавши багато для енциклопедій та хрестоматій, професор Вінницького педуніверситету Анатолій Подолинний виробив, слава Богу, не т. зв. «професорський» (багатослівно-невиразний), а енциклопедичний стиль письма. Лаконізм, чіткість, прозорість викладу в устремлінні до всеохопності та вичерпності з’ясування природи оцінюваних явищ і проблем – в основі цього стилю. Відповідно й жанр енциклопедичної статті стає для нього домінуючим. Настільки, що й у рецензіях на літературні новинки (а бувають це, як правило, книжки не найзнаменитіших, не найвидатніших навіть авторів, бо головний критерій рецензентського вибору послідовно простежується один – земляцький) міряє п. Подолинний животрепетну матерію сучукрлітпроцесу все тим же аршином – енциклопедичної розважливості.

Книжка, про яку оце мова, зібрала кращі зразки й виявила кращі риси означеної дослідницької своєрідності; зібрала настільки повно, що й кілька статтей, виконаних у співавторстві (з Б.Хоменком, О.Безверхим, К.Завальнюком, Іриною Подолинною) на її сторінки потрапили.

Традиційне співавторство в критиці здійснюється за формулою «Аспірант пише, науковий керівник підписується (в кращім разі дещо додає, редагує)». Тут же – співавторство на рівних. Вочевидь, діє формула: один зі співавторів краще володіє фактологією, інший… таки ж енциклопедичним стилем. Обоє ж сходяться в небайдужості до того, про що пишуть.

Таке співавторство тільки увиразнює нам відповідальність п. Подолинного перед його величністю життєвим (науковим) фактажем.

Зрозуміло отож, що до найбільш викінчених, культурологічно вагомих його розвідок належать ті, де фактаж – свій: зібраний, пережитий, випробуваний часом, й що не менш прикметно – здобутий у тривалому конкретному спілкуванні з конкретними особистостями-постатями. Нариси про подільських фольклористів – Настю Присяжнюк, Гната Танцюру, Марію Руденко, Володимира Вовкодава в цім сенсі у нього і для нього на першому місці. Рецензії на нові книжки, окреслення лаконічних персоналій літераторів, з якими спілкувався, спілкується (а це передовсім Анатолій Бортняк, Василь Кобець, Володимир Забаштанський, Володимир Прилипко, Петро Перебийніс, Степан Литвин, Віктор Мельник т. ін) цей ряд гідно доповнюють.

Особливе місце займають нотатки про поета Ореста Корсовецького, людини мужньо-незламної, з додатком його, Корсовецького, автобіографічних споминів, на прохання А.Подолинного написаних. В цім разі п. Подолинний продовжує літературознавчу лінію свого вчителя Б.В.Хоменка: ініціювати, підохочувати й навіть по-доброму провокувати адресатів на спомини й творчість. Лінія, варта, щоби її продовжувати постійно: хтозна, можливо, це якраз те, що згодом дослідники назовуть однією з прикмет вінницької філологічної школи?

З не меншою віртуозністю виконує А.Подолинний лаконічні етюди на документальній основі у жанрі, що його колись називали «причинок до теми». Найяскравіше – про листування В. Стуса. А ще два таких «причинки» - «На ковейєрі смерті. Невідоме про Василя Земляка» та «У «рідній стороні» Василя Земляка» - можуть прислужитися витворенню глибшої концепції розуміння як Землякового доробку, так і того явища, яке я для себе іменую Великою Сублімацією найуспішніших українських письменників доби СРСР. Пропоную нині ці дві статті увазі М.Слабошпицького, від якого, Землякового шанувальника, очікуватиму (вже цілком у дусі Б.Хоменка – А. Подолинного!) вагомої монографії про автора «Лебединої зграї».

Десятки більш лаконічних, переважно довідкового, спрямування матеріалів з цієї книжки п. Подолинного вияскравлюють десятки ж постатей українських, російських, єврейських літераторів та культурних діячів, з Поділлям так чи інакше пов’язаних. Варіант довідника! Такі ж статті, як «Добре ім’я краще багатства» (у співавторстві з Іриною Подолинною), «У своїй хаті своя правда», «Що ми? Чиї сини? Яких батьків?», являють нам хист неабиякого полеміста у захисті цінностей національної ідентичності українців.


Cтатті та рецензії




МАТЕМАТИЗОВАНА ЛІРИКА А. СЕКРЕТАРЬОВА


Анатолій Секретарьов. Поезії. Вінниця: Видавець Усатюк О.І., 2007, 38 С.

Математик за першим фахом, знаний у Вінниці викладач математики популярний бард Анатолій Секретарьов і у віршах своїх мислить достоту формулами. На кшталт: «В полоні дум сумних про смерть і злидні / не розживешся (ось так відкриття!) / нічим, окрім знання, що люди – бідні: / хто на маєтність, хто на майбуття. / Втім, це нажИток теж, бо треба знати, / чого ти прагнеш – бути або мати». Останні піврядка – цитація назви відомої праці філософа Еріха Фромма - підтверджують закономірність приходу означеного формульного («математизованого») поетичного мислення до джерел філософії, прагнення згущувати ліричний сенс до рівня філософської максими, водночас з небажанням у тій максимі ліричний сюжет розчиняти, риторично та ригористично вивищувати кінцівку вірша над матерією поетичною.

Принаймні ще добрих два десятки мініатюр з цієї його, другої за ліком, збірки могли би бути процитовані як демонстрація тієї «формульності». Хрестоматійно чи майже хрестоматійно звучать тут «Весняний хор», «Кожний крок чоловічий – то вже розлука…», «Вечірня зустріч з сурмачем Соловйовим», «На лобі Комарова», «Другий день весни», «Обманути в цім світі можна тільки себе самого…», «Березень. Я увійшов у хату, схожу на кімнату…», «Порятунок від падіння», «Пам’яті рудого», «Уверх Дніпром, на Канів», «Спить Комарів. А «Боїнги летять…», «Право на своє існування відчуваєш зрідка…». Ну й звичайно ж - заключний у збірці восьмивірш «Якщо хочеш навчитись літати…» з його парадоксальним обгрунтуванням умови тої науки: «навчись спочатку не брати в політ самого себе. Подивись, як від себе гребе, штовхаючи човен, весло…».

У віршах та піснях більшого формату з’являються фабула – найчастіше з елементом сентиментального спогаду («Осягнення форм. Диптих з шкільних меморій») або не менш сентиментальної адресації – «Георгію Куркову, музиканту, диригенту вінницького камерного оркестру «Арката», на ювілей», «Памяти киноклубов и прочих примет восьмидесятых годов» (присвята кінознавцю В. Владімирському). Серпанок фантасмагорії витає у таких випадках понад текстом-картинкою, то згущуючись, то невловно танучи, то враз обертаючись усміхненою стилізацією фольклорно-барокової стихії деталізованих небилиць (пісенька «Зелена ліщина», літературна інвектива «Надихане сучасною українською маргінально-модерновою, танатосо-еротичною прозою і поезією, або Як позбутися міазмів пані Розамунди»).

Окреме місце посідає невеличкий цикл «Вірші для дітей». Тут – уміння звертатися до найменшеньких без сюсюкання. Та й аж так, що і декому з доросленьких може знайтися привід почухати лисину: мовляв, от хороба, чом це мені колись такого віршика не трапилось вчасно до рук, чом батьки не прочитали! А не трапилось, не прочитали тільки тому, що аж весни Божої 2006 р. він, цей віршик-побажання під назвою «Три ніколи для Миколи», з-під пера п. Секретарьова зійшов:


Ніколи не хотів бути схожим на іншу людину.

Ніколи не усамітнювався, щоб з'їсти якусь смачнину.

Ніколи моє збудження не залежало лише від себе самого.

Дякую за це собі, долі і Богу.


Знову «формула»? А майже молитовна! Сказати б – для дітей усіх вікових груп: від 8 до 80!

Про особливості двомовності у А.Секретарьова розмову відкладемо, либонь, до іншого разу. Зазначмо хіба, що двомовність у нього подвійно функціональна. Орієнтована ж бо на дві різних бардівських традиції, українську й російську. Та й стилізувати усне мовлення різних стихій України-сільської та, у його, Секретарьова, визначенні, «містечкової». Остання переважає у текстах для голосу та гітари (й гурту «Очеретяний Кіт»), які увійшли головно до нового диску, а не цієї збірки. Можливо, зворотнім боком «формульності» є відносно небагатий лексичний арсенал автора. А звідси – й окремі випадки русизмів та кальок («рижого» замість «рудого» і т. ін.)?


Cтатті та рецензії




«УКРАЇНСЬКОГО «ДОН КІХОТА» НАПИШЕ СТУСЕНКО?


Олександр Стусенко. Чорні вогні. Проза. – К. : Університетське видавництво «Пульсари», 2005, 208 С.

«П. Михайлу на мужнє читання» - з таким авторським надписом принесла мені несподівана пошта цю книжку невдовзі по її виході. «Олександрові Стусенку, від якого чекатиму «українського «Дон Кіхота» - написав я через кілька днів автограф у відповідь на своїй збірці «Під небом Коновалюка. Кн. 2».

У чому мала полягати моя читацька мужність? Здогадно – у сприйнятті щедро намазаної на деяких сторінках практично усіх 12 оповідань збірки ненормативної лексики та іншого разу нав’язливого раблезіанства. Але хіба до такого читачеві сучасної молодіжної (та й не тільки ж!) прози звикати? Хоча й правда: сумно й нудно і дратливо буває (що аж дочитати до кінця – справді мужності вимагає), коли автор за автором (авторкою), образно кажучи, ламаються у не недоступну вагіну чи розстібнуту ширіньку… І такий сум, було, спробував мене нападати у кількох місцях двох найбільш автобіографічних оповідань книжки – шкільних «Мемуарів» та студентського «Автобіографічного фрагментарію». Напади тут же знейтралізовувалися: текст бо Стусенків насичено іскрометний. В основі його сюжетів – майже як у класичній ренесансній новелі – анекдотична фабула; в основі стилістики – контрапункт, так що й зовсім поверхове, на перший погляд, зубоскальство чи раблезіанство здатне обернутися то не по літах діткливою печаллю, то навіть несподіваною фінальною майже героїзацією ще хвильку тому смішного персонажа. Навіть якщо прізвище персонажа Блядирчук або Колгоспниченко…

По-вченому кажучи, перед нами зовсім не типова молодіжна – питомо амбівалентна проза. Принаймні у кількох найкращих, найбільш викінчених і (що особливо тішить) найбільш об’ємистих оповіданнях («Десяте коло пекла», «Корчі круч», «Чорні вогні», «Кольори і звуки») амбівалентність у сенсі поєднання протилежних змістових і стильових начал торжествує. Торжествує на всіх рівнях – сюжету, композиції, характерології персонажів, окремо взятої фрази. Сам О. Стусенко, дитя свого покоління (нар. 1981 р.), при цьому покликається на постмодернізм: «Завдання письменника постмодерної доби – розповісти правдиву історію так, аби читачеві здалося, що все в ній – вигадка. Блукаючи лабіринтом тематичних і сюжетних самоповторів автора, читач, зрештою, губить ту межу, яка відділяє правду од вигадки, смішне від сумного, зерно від полови. Якщо в процесі творення письменник і сам загубить ту межу, то це й буде найбільшою перемогою мистецтва». Сервантес у «Дон Кіхоті», Шевченко у «Перебенді» («Заспіває веселої, а на журну зверне») пізнали те задовго до постмодернізму. Та й чи тільки вони, та й чи тільки у названих творах?

Але повернусь до перспектив «українського «Дон Кіхота» від Стусенка. Мова не про те, щоби якось дублювати чи варіювати великі світові образи – щоби творити співмірні їм. Найкраще б – без жодної попередньої професійної письменницької на те настанови самому собі, а тільки (!) вдивляючись у національний космос життя-буття розмаїтого – то не збагненого, то незбагненного. І якщо у такий спосіб українське авторське перо (дисплей) виведе – от візьме та й виведе! - десь на якісь стежки-доріжки паралельні (колами – а паралельні!) Сервантесовому ідальгові, то… чом би й ні! Здається, в найпершому наближенні так воно уже й сталося на сторінках Стусенкового «Десятого кола пекла». Історія провінційного містечкового члена Спілки письменників, що здобувся на те членство вже по виході на вчительську пенсію, терпить то насмішки, то поблажливе ставлення рідні та земляків, марнується в одноманітних застольних дискусіях з трьома подібними номінально творчими індивідами, всю свою полемічну енергію спрямовуючи проти «хохлів, які пожерли українців», врешті, дійшовши переконання в непотрібності своїх писань, кілька днів садистично палить рукописи, аби на 70-літньому своєму ювілеєві почути від представника видавництва «Макула» (!) пропозицію укласти двотомник творів… - хіба ж не питомим українським донкіхотством позначена?..

Коли в середині 90-х років школяр з м. Бар Сашко Стусенко надсилав до «Вінницької газети» свої віршовані гуморески, вони не вражали самобутністю. Коли 2003 року у київському видавництві «Вус» з’явилася збірка його вже професійного віршогумору, здалося: іде слідами А.Бортняка, А. Гарматюка. Паралельно ще й критику друкував. Виявилось, все те - екзерсиси! Сподужився бо на перспективного творця амбівалентної прози.


Cтатті та рецензії




ПРИСТРАСНІСТЬ В ОДЕЖІ АСКЕТИЗМУ


Анатолій Глущак. Ковчег надії. Вибрані поезії, переклади. – Одеса: Фаворит, 2007, 232 С.

«Анатолій Глущак – в Одесі подоляк» - озаглавив, було, я свою про нього ювілейну статтю у «Вінницькій газеті» в січні 2000-го. І не для «прив’язки до ландшафту» так озаглавив (тодішній бо редактор «ВГ» доброї пам’яті Олександр Олексійович Ратушняк спекулятивних прив’язок не вимагав), а лиш для констатації сущого факту: приїхавши до Одеси з підволочиського села Писарівка у 17 абітурієнтських літ, А. Глущак крізь десятиліття не розгубив ні подільських мотивів («Мотиви» - назва 1-ї його збірки), ані колориту подільського; та ще й – зональне книжкове видавництво «Маяк» впродовж кільканадцяти літ очолювавши - не одній книжці не одного вінницького літератора на світ з’явитись допоміг.

Й от нова мені втіха: у книжці вимогливо укладеного Глущакового вибраного під промовистою назвою «Ковчег надії» з-поміж 3-4 десятків найновіших, досі мені не знаних, віршів кількоро найяскравіших – подільського кореня, подільського тембру. Зокрема – й вартий прикрасити шкільні хрестоматії «Батіжок і Зозулька»: вірш про наші маловідомі маленькі річечки. Відразу ловлю себе на думці: як шкода, що цього 20-рядкового шедевра не знали і не мали при собі учасники викладацько-студентської культурологічної експедиції Вінницького національного технічного університету, коли 21.06.07 здійснили пам’ятну подорож у рідне село художника Федора Коновалюка (Ягідне Муровано-Куриловецького р-ну) й там, біля колишньої садиби батьків відомого живописця, почали спонтанно читати хто яку пригадав лірику, а внизу, затиснутий спекою в лоно рівчачка, нечутно борсався… Батіжок! Воїстину: «Це – здоров’я спрагненний ковток. / Це – димок від козацької люльки… / Потрудися, щоб жив Батіжок, / Захисти, мій народе, Зозульку.»

Звичайно, багато інших віршів з цього ошатного, поліграфічно довершеного томика корінь і тембр мають степовий, приморський, одеський. Та до якого б ландшафту, до якого б пленеру не ріднився конкретний текст, своїм пафосом він, як правило, апелює до вищих – загальнонаціональних, й уже відтак - загальнолюдських масштабів та цінностей. Переліки самих тільки назв вдаліших прикладів таких апелювань зайняли б забагато місця в короткій рецензії. Поспішу отож звіритися читачеві у ще одному висновковому дуже важливому – власне ж найважливішому - для мене спостереженні: «Ковчег надії» увиразнив та вияскравив одне давнє моє (заздрісне навіть) вражіння від Глущакової поезії: у ній гармонійно поєднуються пристрасність та аскетизм. Пристрасність полеміста й аскетизм, заснований на здатності лірично тамувати біль і крик: інтонаційною витонченістю, композиційною дисципліною, словниковим багатством, контекстуально обумовленою доречністю авторського словотвору. Треба трохи знати запального, легкозаймистого Глущака у житті, аби простежити й оцінити у Глущака-поета послідовне гамування інвективи до стану поблажливо-співчутливого прижмуру пильного ока. «Дурний пішак стає ферзем / У штовханині до шинквапсу» («Така пора») - прикметні рядки з цього ряду свідомо й вольовито негучного полемізму. А найпромовистішим прикладом пристрасності, закутої у вериги художнього вивершення є присвячений поетові В. Базилевському вірш «DUBIA». Кожна з чотирьох строф тут починається запитальним «Що?», і коли б зібрати тільки початкові ці запитання із першим, ключовим словом-відповіддю, щораз уміщувані в перший рядок строфи, ми мали би отакого неримованого, але екклезіастично місткого чотиривірша: «Що відписує життя? – Невдоби… / Що кохання заповість? Печалі…/ Що дарує щастя? Ржаві кітви… / Що вітчизна уділяє? Стигми…» І от, стоїчно сприймаючи такий світовий стан речей, поет у кожній строфі встигає по-своєму вичерпно сформулювати свій позитив. Зокрема у першій - морально-поведінковий: «Йти до правди чорноробом, а не випасати льоху-лжу»; у заключній - патріотичний в екзистенції: «Що вітчизна уділяє? Стигми. / Мову й віру. Творчості ужин. / Шлях крутий – аби здолати встигли!.. / І ковчег у щирозлоті глин».

Шлях від пристрасності до аскетизму – самопросвітління по-глущаківськи. Крізь неминучість розчарувань і фатальність втрат. От і на могилі матері: «Посадив утішну горобину… Глянув: як далеко до небес, / Де єднають Бога і людину / Янголи Надзбруччя і Одес…» («Посадив утішну горобину…»). Світ не без янголів. До небес далеко, глини невідворотні, але ковчег духовного досвіду щось та важить. Питомим же подолякам – принагідна втіха: Одеси – в множині, Надзбруччя – єдине…


Cтатті та рецензії




РУБАЇ ВІД РУБАКИ-ПОЛЕМІСТА, В МИРУ ЕНЦИКЛОПЕДИСТА


Дмитро Пилипчук. Мої рубаї. – Івано-Франгківськ: Гостинець, 2007, 208 стор.

Коли кілька літ тому я хвалив дебютну збірку сонетів Д. Пилипчука, зауваживши, що дебютант успішно перейшов рубіж свого другого ювілею, один мій слухач, непогано обізнаний щодо земляцьких кадрів красного письменства, подивовано звів брови: «А сонети – молодецькі! Невже й цей – з Бершадського району?» (Саме ж на піку своєї дебютантської слави перебував тоді уродженець Бершадчини гуморист-сатирик Володимир Красіленко). «Ні, - довелось відповісти. – З-під Нової Ушиці». «Е, - зреагував співрозмовник. – та це ж майже однієї географічної широти!» Мовляв, як інакше пояснити таке довготривале, а разом з тим результативне визрівання талантів?

І хоча питання про неранній дебют не є першорядно важливим, у випадку з Д.Пилипчуком варто зазначити: він довго перебував у тіні Д. Павличка. Тривалий час співпрацюючи з цим видатним поетом і найбільшим сучасним версифікатором як на творчій, так і на політичній ниві, п. Пилипчук наснажувався від нього не тільки наукою мистецтва поетичного, але й… досвідом творчої самовимогливості. І от – звершилося: слідом за збіркою сонетів збірка рубаїв. Обидва жанри – «павличківські», в обох же Пилипчукових збірках шукаємо і дошукуємось, знаходимо «пилипчуківське». Наразі – мова про рубаї.

Як учень, соратник і послідовник, Пилипчук у своїх рубаях, звичайно ж, насамперед продовжує Павличкову стезю полемічності. Іншого разу нагадуючи навіть войовниче драстичного полеміста-рубаку: «Якби не був сліпий Ти, мій народе, / То бачив би: вожді твої – заброди / З манкуртами під звуки «Ще не вмерла…» / З Твоєї познущалися свободи!» Або у тому ж дусі отака реакція на рубрику телевізійних «Чесних новин»:


Де манять правдою, як мишею кота,

Там правди стільки, як в кози хвоста.

Помітив я: хто божиться, що чесний, -

Боїться правди, наче чорт хреста!


І ще чимало яскравих зразків подібного полемізму найточніше вгадуваними конкретно-часовими прив'язками можна було б тут наводити, цитувати. Але відзначимо й інше: знавець мов, багатолітній редактор наукового видавництва «Генеза» (колишнє «УРЕ»), так само широко розгортає Д. Пилипчук інше крило своєї творчої натури – виходить на ті простори філософування, де замість гарячої інвективи результатом є холодне споглядання істини:


Гнів – як вогонь, мудрець Конфуцій вчить:

Не стритмався – і може все спалить!

Хіть – як вода. Не стримався – і грізним

Потом все заллє в єдину мить!


Уміння стриматись, пройти між вогнем і водою у такому безапеляційному своєю жанровою суттю чотиривірші, як рубаї, Д. Пилипчук засвідчує також не однораз. Найчастіше – торкаючись грайливих струн амурної теми:


Круг рота ямочки Твої –

Чим не об'єкт для рубаї?

І так, як я їх оспіваю,

Не оспівають солов’ї!


Окличний знак – однак! – вінчає й цю премилу сентиментальну адресацію. А скільки їх ще, подібних адресацій, – нехай розгадують адресатки. Бо насамкінець не можна не процитувати рядки про витоки тої любасної сили: «Течеш в мені Дунаєм, Прутом, Пслом, / Дніпром течеш – нечутно й напролом… / Ой Дано ж моя, шіді ріді Дано, / Прийми любові срібляний псалом!». Примітку енциклопедист подає: «Дана – тут славетна богиня української міфології». Міф, філософема й життя взаємоперетікають.


Cтатті та рецензії




Я – МОДЕРНІСТ? СЕ НОВИНА… ПРИЄМНА!


Валентина Соболь. Не будьмо тінями зникомими (Навчально-методичний посібник) - Донецьк: Східний видавничий дім, 2006, 256 стор.

Доктор філології, член НСПУ, професор Донецького, а останні роки Варшавського (кафедра українознавства під орудою знаменитого Стефана Козака) університету, Валентина Соболь почергово пише то про давню (переважно епохи Бароко), то про найновішу українську літературу. Контекст – зрозуміло – загальноєвропейський, теоретичні засади широкі культурологічні. Пише академічно, але не нудно, та й так, що розокремлені, здавалось би, статті, з’явившись першодруком у пресі, майже без адаптації стають розділами монографій, навчальних посібників.

Незважаючи на дещо публіцистичну назву, навчально-методичним посібником є рецензована книга, що має й відповідний гриф Міністерства освіти і науки України. Теоретичний підзаголовок відсутній, але коротке вступне слово та заголовки двох основних розділів чітко формулюють дослідницький задум: означити панораму розвитку й вибірково представити характерні зразки творчого методу модернізму від його зародження до наших днів. В основі – розгляд творчих персоналій, яких усього нараховуємо 14. У розділі першому – «З раннього і розвинутого модернізму» - це Ю. Липа, В. Пачовський, Б. Лепкий, В. Сосюра, Марія Матіос, Д. Павличко, В. Стус. У другому – «З пізнього українського модернізму» - І. Іов, О. Лапський, В. Шевчук, В. Дрозд, В. Яворівський, В. Савченко, М. Стрельбицький.

Перефразовуючи І. Франка, вигукую: «Я модерніст? Се новина… приємна»! Приємність подвійна: які сусіди! - раз; у хрестоматійному ілюструванні повністю наведено найбільшу мою поему «Прощаючи вік ХХ» - два. Але є ще й третя, як подумати… не-неприємність: оскільки в тексті самого нарису двічі замість «Стрельбицький» сталася описка «Слабошпицький», - яких ще треба доказів, що цей матер’ял: а) не куплений (буває ж нині у світі й таке); б) мені для дорадчого вичитування не надсилався – тож і не приятелістський. Що й дає моральне право оцей відгук зацікавлено зараз писати. Йдеться ж бо про актуальні й здебільше вагомі у книзі аргументи на користь того, що модернізм: 1) метод великий, у часі довготривалий; піна постмодернізму й імітацій постмодернізму його не замулила; 2) інтелектуалізм, особистісність та виборювання національно-культурної ідентичності продовжують становити основу його. Власне – ведуть у майбутнє. Так що й прикметник «пізній» хочеться поставити під сумнів: можливо, точніше б – «новітній»? «актуальний»? Відповідно й про місце деяких персоналій у розділах з дослідницею можна б подискутувати: от чому Марія Матіос репрезентує модернізм «розвинутий», а В. Шевчук та В. Дрозд – «пізній»?

Формула книжки – стаття-студія (нарис творчості) плюс хрестоматійний зразок з письменникового доробку – вимагала від дослідниці літературознавчого лаконізму, точності визначень і означень. І цього їй ніде у принципі не забракло (хіба що стаття про земляка-дніпропетровця прозаїка-фантаста В.Савченка вдалась закороткою та відносно поверховою). Ну й М.Стрельбицького напочатку однозначноно названо поетом-сатириком… В усіх інших випадках претензій не можемо мати. Вражає щораз оригінальність аспекту розгляду більш досліджених авторів: поетичне слово в історичній прозі Б. Лепкого, зорова поезія В.Сосюри (отакої вам, шанувальники «нутряної» сосюринської лірики!), листуванння В. Стуса в контексті епістолярної традиції, джерела поетики О. Лапського, універсум світу під знаком української долі у В.Яворівського тощо.

По-особливому актуальним вийшов 3-й розділ посібника, вмістивши перекладені Валентиною Соболь з польської тексти Еви М. Томпсон «Націоналізм, колоніалізм, самототожність» та Джонатана Куллера «Самототожність, ідентифікація і суб'єкт».

Безумовно, така книга (тираж 300 примірників) потребує перевидання в якомусь з центральних видавництв. В тім разі не завадив би все-таки деякий загальнотеоретичний аргументаційний вступ. Та й нові письменницькі персоналії, вочевидь, додадуться: той же М.Слабошпицький – цей «український Андре Моруа» - просто проситься тут бути представленим аналітично. Крім нього… а чом би й не вінничанин Григор Мовчанюк з його 800-сторінковим поетичним «Сяйвом»? «Сяйвом», що актуалізувало наше розуміння творчої школи В.Барки (чи ж не найбільшого українського модерніста на межі ХХ – ХХІ ст.?).


Cтатті та рецензії




«Я ПЛАЧУ, - ОТЖЕ, Я ЖИВУ»,
або
ГЛИБОКЕ ДИХАННЯ ВОСЬМИВІРША-ДВОСТРОФНИКА


Анатолій Бортняк. Вдих і видих. Двострофи, - Вінниця: О. Власюк, 2008, 168 стор.

Про те, наскільки важливо авторові знайти СВІЙ ЖАНР, сказано немало. Зіркий та недремноокий Петро Сорока не в одній зі своїх щоденникових тернопільських літературнокритичних візій обнародуваних наголошує: це все одно, що дуелянтові до поєдинку ставати з улюбленим видом зброї. І доводить, що багато з-поміж навіть здібних і талановитих письменників програють з причини нерозуміння цієї першопричини. За «авторитетнішими», форматнішими жанрами погнавшись.

Анатолій Бортняк, заживши своєї найбільшої досконалості у жанрі пародії та епіграми, либонь, тільки оце зараз до СВОГО ЖАНРУ доступився-дорухався. Восьмивірш-двострофник, двокатреновик, - цьому жанрові ім’я. Теза – антитеза, спостереження – умовивід, рефлексія – ствердження, рефлексія – запитання, цитата – перепитування, - основні типи змістонаповнювання означеної художньої форми на сторінках збірки «Вдих і видих».

При цьому двоєдиність авторського самоозначення ВДИХ – ВИДИХ, звичайно ж, залишається найвитонченішою та узагальнюючою. Так що аж спонукає рецензента висновувати про глибоке дихання восьмивірша-двострофника. Справді, доведена до лаконізму дихотомія ВДИХ – ВИДИХ щасливо засвоює, всотує, асимілює найголовніші впізнавані риси Бортнякової поетики: афористичність, антитезу, іронію, автоіронію, примат раціо, дещицю ригористичності. Якісь із них колись в розповідних віршах та поемах могли виглядати стильовою гіпертрофією, надуживанням прийомом? Восьмивірш у каноні ВДИХ – ВИДИХ зараджує й цій небезпеці.

Але чому рецензент розпочинає своє слово про книжку з міркувань та інтонацій власне ж підсумково-висновкових? А про всяк випадок: не утопити б основну думку в рясноті цитувань (бути процитованими «просяться» щонайменше десятки восьмивіршів) та принагідних міркувань. Принагідні бо міркування (як свідчить мій перший досвід аудиторного читання деяких текстів з цієї книжки студентам Вінницького національного технічного університету) здатні повести і завести далеко від естетики та поетики: в публіцистику, політологію, етнологію, історіософію, проблеми побутової культури, проблеми спілкування індивіда з іншими й з самим собою, іншого разу – в біблієзнавство навіть…

Перша цитата – ну звичайно ж, з першої (обліково – ну звичайно ж – третьої) сторінки:


Метай, поете, блискавиці стислі.

Пиши від серця, а не від руки.

Марнот цурайся хоч у тому смислі,

що в наші дні не платять за рядки.

Не розганяйсь, поете, до безтями.

Все, що тобі спахнуло там чи сям,

пресуй в рядки, немов у телеграми,

де кожне слово ти оплатиш сам.

        («Апологія лаконізму»).


Cтатті та рецензії




ЕПІГРАМАТИЧНИЙ ВИСОЧАНСЬКИЙ


Олександр Височанський. Триндирички. - Вінниця: Континент-ПРИМ, 2005, 48 стор.

«Йду з Томашполя й сміюся» - називалася, либонь, найвідоміша збірочка п. Височанського-гумориста (бо ж пише потроху ще й лірику, твори для дітей). Нині, взявши до рук його «Триндирички», констатуємо: йшовши – доходить. Того й гляди, дійде піку своїх творчих можливостей. Незважаючи на плачевний (просто таки ляментозний!) загальний сьогоднішній стан гумористики у світі, у номінально постколоніальній Україні зокрема.

Подумати тільки: відважився там десь собі на Томашпільщині винаходити новий жанр. Триндирички! Зрештою – чому б і ні? Якщо реально існує – оточує, тут і там живу душу наздоганяє, в очі лізе, у вуха залазить! - щоденне тринди-ринди, то це само собою здатне породити не тільки триндирички, але й (будьмо свідомі найближчих перспектив!)… триндиричкізм як такий. Жереб кинуто! Видавництво «Континент-ПРИМ» його підняло, трохи обдмухало… І забриніла, заойойойкала, заогогокала, заегегекала струна народницька: «Мінімальну би зарплату / Президентові надати. / Кажуть, він простого роду, / Щоб відчув життя народу»; «Взявся Гершко працювати, / Україну рятувати. / Там - купив, а там – украв, / На машину «врятував»; «П’ять колгоспів він пропив, / В КСП стажується. / Той Вкраїну розвалив, / Хто тепер будується»; «Я авто рахую власні, / Що висвистують по трасі. / Збивсь з рахунку й затужив: / От дурний, що чесно жив»; «Для мафії брат, / Для нас ідіот. / А був демократ, / А був патріот»; «Танцюй польку, танцюй твіст: / Здох останній каґебіст. / А натомість СБУ є - / Не читай а то почує»… І т. д. Й здебільше у тім же дусі.

Й от що (трясця ж його біді!) цікаво: ніби й не добирав я оці вище процитованих п’ятірко творів за якимсь таким контекстом, а, гляди, в якийсь асоціативний сюжет вони асоціативно ж і змикаються… Автора (та й рецензента) перед суворим профілем СБУ наразі захистить хіба що видавнича дата: збірку здано до складання післяріздвяного 10. 01. 2005, тож усі сюжети, штрихи і натяки у ній – з епохи допомаранчевої. Інша річ – чому вони мовби не здаються цілковитими анахронізмами… Як і отакий триндиричковий чотиривірш зі сторінки 35-ї: «На майдані голодує Президент. / По-чужинському розписаний намет: / «Трєбую пєрєізбрать мєня!..» / І насниться ж, вибачте, дурня».

Політичні натяки та соціальні ознаки у збірці домінують. Не завжди це звучить іскрометно, бо далеко не завжди нашому авторові щастить затіяти витончену гру стилістичних несподіванок та логічних парадоксів. Бува, що й необхідної гумористові великодушності чи доконче необхідної сатирикові філософської печалі п. Височанському бракує. Тоді він або впадає у прямолінійщину банального констатування, або зривається на крик: «Україні – волю! / Українці раді. / Вибирали долю, / Призначили – гадів!» Хоч, звісно, це кричить жива душа, але показово, що й слово у таких випадках підводить: «призначили» - вочевидь, тут не найточніше; та й «гади» проблему висування очільників у номінально постколоніальній вітчизні спрощує.

Задля справедливості треба відзначити: нехай і меншою мірою, але з неменшою чесністю виповідає поет моральні ґанджі народу – усіх нас, хто ото «вибирали волю» та «призначали гадів». Піддавшись історичній спокусі щось «узяти», а щось задля власного виживання і вкрасти з огляду, мовляв, на гріхи верхів, соціальні низи втратили (якщо мали) право фольклорного «морального суду». Та ще й до того інфікувалися спокусами кар'єризму, ситуативного угодовництва: «В господарстві збори йдуть - / Знов Івана оберуть. / Ми терпіти більш не годні, / Але згодні, згодні, згодні»…

У цім же ряду народницької самокритики – й кількоро мініатюр автоіронічного штибу. Витончено й ушпетно підсміюється лірико-гумористичний автогерой збірки то над своїми неподоланними житейськими спокусами, то над (увага! увага!) безпретензійністю власною: «Вперше я сиджу в трамваї, - / Щастя, бач, в житті буває. / А чому нема людей? / Бо трамвай в депо іде»… Бачить Бог: епіграматичний О.Височанський знайшов себе (і – почасти - нас!) у своїх триндиричках вчасно й значущо.


Cтатті та рецензії




ПАВЛО ХАЛЕБСЬКИЙ,
МИКОЛОЮ РЯБИМ АКТУАЛІЗОВАНИЙ


Павло Халебський. Україна – земля козаків. Подорожній щоденник. / Упоряд. М.О.Рябий; Післям. В.О.Яворівського. – К.: Укр. письменник; Ярославів Вал, 2008. – 293 с.

Подорожній щоденник Павла з міста Алепо у Сирії, що супроводжував свого батька патріарха антіохійського Макарія Третього в його дорозі спершу до Москви (1654 р.) через Україну, а потім зворотнім маршрутом (1656 р.), - одна з найважливіших чужомовних пам'яток для характеристики українського життя доби Хмельниччини. Неоціненні подробиці й захоплені оцінки «прекрасної країни, що повна мешканців і замків, як гранатне яблуко зерен», перемандрували з цього документу не в одне історичне (історико-культурне) дослідження, не в одну публіцистичну статтю. Найчастіше - і справедливо! – вказувано бувало при тім, що не тільки у порівнянні з молодою Московією, але й у зіставленнях з тогочасною Європою Україна, побачена очима знатного подорожувальника, вагомо виграє (і це – ледве по закінченні важкої визвольної війни!). Виграє щодо загальної культури, широкої грамотності населення, високого суспільного становища жінок та громадського дбання про сиріт, має специфічну красу церковного мистецтва.

Цілісне найповніше україномовне видання цієї пам'ятки проте маємо щойно зараз - зусиллями відомого письменника вінничанина Миколи Рябого, який і упорядкував, і широко прокоментував текст. Праця тривала майже десять літ і першим етапом мала вихід скороченого варіанту та менш грунтовних – більшою мірою публіцистичних коротких коментарів. Нині текст і коментарі якщо й не урівнялися щодо обсягу та значення, то принаймні сприймаються як глибинніше взаємопов'язані. Маємо давньоколишню пам'ятку, актуалізовану сучасним письменником відразу для кількох рівнів сприйняття: історико-фактологічного (детальні довідки про ландшафт, населені пункти, культуру та постаті згадуваних подорожувальком діячів), історіософського (концептуальні думки щодо місця, ролі та духовної суверенності України у світі), політологічних алюзій. Злободенними політологічними алюзіями, до речі, сповнена й післямова Володимира Яворівського, що постала з матеріалів його авторської щотижневої програми на Українському радіо, де фрагменти першого видання, здійсненого М. Рябим, звучали.

Головне враження від самого тексту пам’ятки, нині перечитуваного, співставне хіба що з емоціями першого сприймання Шевченкового “Назара Стодолі» та Кулішевої «Чорної Ради», – це враження таки ж духовної суверенності та поведінкової самодостатності українців середини ХYII ст. Враження, треба визнати, значною мірою ностальгійне. Надто, якщо зважити на епіграф, що його М. Рябий драстично виставив до книги на окремій чистій сторінці: «Чи знаєте ви, через що дух геройства в Україні пропав? Через те, що від деякого часу місце козацтва зайняло школярство, що замість давніх героїчних постатей нащадилися кар’єристи, які шукають тільки посад та відзнак» (Олександр Безбородько, політичний діяч ХYIII століття)». Не зайве хіба що нагадати: Олександр Безбородько (звеличуваний нині О.Бузиною та Д.Табачником канцлер при Катерині ІІ) сам був одним з тих українських вислужників.

Свою коротку передмову М. Рябий озаглавив: «Українська Євангелія від Павла». Справді, якщо мати на увазі буквальне значення слова «євангелія» (добра вість), то для багатьох читачів усіх поколінь текст Павла Халебського прозвучить дійсно доброю вістю про духовну силу та культурну велич українства у самодостатності його існування. Мовознавчу дискусію щодо написання літературного імені – Халебський чи Алепський? – стосовно Павла із Алеппо тут розгортати не будемо. Натомість згідливо процитуємо з тієї передмови: «І, немов рятівне коло на поверхню ошалілої стихії, виринали з «Опису подорожі патріарха Макарія» рядки про те, що триста сорок років тому, за гетьмана Хмеля, в Україні не було ні злодіїв, ні грабіжників; люди, здобувши волю, жили у радощах та веселощах…» Старші читачі, напевне ж, асоціативно пригадають, що й у 40-50 роках ХХ ст. по іншій великій війні, що прийшла, між іншим, слідами страшного голодомору, привівши за собою голодомор «переможців», в українській глибинці хати стояли незамикані - клямки «закладалися на патик». І це у час, коли як терміни звучали вислови: «урка московський», «донбаський урка», «одеський урка», а «пітірска» було синонімом слова «шльондра».

Бачить Бог, ця подорожня книга – джерело невичерпних асоціацій!


Cтатті та рецензії




«НЕ ДЛЯ СЕБЕ – ДЛЯ СВОГО ПЕГАСА»


Петро Головатюк. Я купив би Вам, панно, півсвіту… Поезії / Упорядник і літературний редактор В.С.Рабенчук. / Передм. Анатолія Бортняка. – Вінниця: ДП «Державна картографічна фабрика». – 2008, 128 с.

Про те, наскільки непросто, наскільки відповідально видавати книжку автора, що відійшов у засвіти, свідчить обмовка А. Бортняка у передмові про те, що, передмову пишучи, він ще не знає, яку назву книжці упорядник визначить. Визначено, як на мене, не найвдалішу. А цю не найвдалішу (може, й найневдалішу?) у видавничій анотації вже й геть без пуття переведено з регістру інтимно-ліричного (ну зірвався з вуст рядок!) у патріотичний: мовляв, «панною» тою є… Україна – «якій він так і не встиг купити того найкращого півсвіту». З жодного боку жодної логіки! Раз – що це саму Україну давненько вже під шумок фінансових криз скуповують стратегічно за безцінь. Два – не був П. Головатюк за суттю свого характеру купувальником-торгувальником. Козарлюгою – ментально, психологічно й поведінково був. Власне ж про це – такий абзац з Бортнякової передмови: «Творив Петро Йосипович бурхливо, імпульсивно, нерідко стихійно, ніби поспішаючи надолужити прогаяне (припізніло вийшов на творчий шлях) і вихлюпнути все, чим переповнена душа. Від гарячкуватого поспіху та ще від браку не те, що філологічної, а й загальної освіти (всі його біографії фіксують лише закінчення Рогізнянської семирічної школи в 1957 році, а потім служба у війську, трудова «школа» на шахтах Луганщини, а з 1973 року на Вінницькому агрегатному заводі) часом спотикався об мовні перепони, допускав зужиті образи, самоповторювався… Але те найкраще, найглибинніше в його поезіях виблискує неповторними самоцвітами, вражає проникливістю та яскравістю».

Щодо останної фрази можна б хіба уточнити: і проникливість, і яскравість, коли у нашого козарлюги траплялися, то мали під собою основу таки ж притаманної мужності, безоглядної пристрасності, прямолінійності навіть. Зрештою - отієї в добрім сенсі маскулінності, якої все менше й менше подибуємо нині у віршувальників чоловічої статі:


Пізня злива цілунків твоїх…

Їх ніяк я не можу збагнути,

Чи то мука солодка, чи гріх,

Чи твоя запізніла покута?

Ти не знала тоді і не знаєш тепер,

Невибаглива і незваблива.

З тих обіймів, напевно, я й вмер…

То чому ж твої очі щасливі?


Як сказав колись один класик про іншого: стисло, сильно і страшно. Й оцих «три С» - стисло, сильно і страшно – зі сторінок посмертної Головатюкової збірчини раз по раз то волають, то притамованим стогоном озиваються. Здебільше – у мотивах суспільницьких: «Зігріває сонечко трави / І біжить десь туди в далину, / Де поля моєї держави / У тісній гіркоті полину. / У полиннім полоні журбою / Де-не-де спалахне деревій… / Не задряпане поле сівбою, / Як народ, що не має надій».

І тематично, й жанрово П. Головатюк в останні літа все очевидніш перегукувався з В. Забаштанським (з яким щиропосвятно дружив), почасти – мабуть, і з А. Бортняком (те найбільш відчутно у восьмивіршах). Тож у контексті їх чималих доробків і варто буде спеціально простудіювати його небуденне поетичне козакування. Пам’ятаючи лишень, що перегуки в однодумництві – то не є недолік. Навпаки – у кращих зразках те взаємнонаснажувальне однодумництво здатне творити творчі дива. Зокрема – у форматі стисло, сильно і страшно.

«Не для себе – для свого Пегаса». Є у нього такий рядок. Не просто рядок – кредо.


Cтатті та рецензії




НАВЧИТЕЛЬСЬКЕ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВО ВІД ПАВЛИНИ АНДРІЙЧУК-ДАНЧУК

Павлина Андрійчук-Данчук. Національне питання в драматичній поемі «Бояриня» Лесі Українки. – Джерзі Ситі, Ню Джерзі. – 2007. - 142 с.


Народилася (1914 р.) у Вівсяниках Козятинського р-ну, закінчила філологічний факультет у Житомирі. Решта діяльного життя – на еміграції: Париж – Буенос-Айрес – Нью-Йорк; була вчителькою недільних українських шкіл, приватним секретарем, літературним редактором, активісткою релігійних та громадських українських організацій. До рідних Вівсяників завітала вже на схилку літ, а залишилася – у Вівсяниках, в Україні й для України – цією ось невеликою за обсягом, але напрочуд місткою щодо змісту книжечкою, де на обкладинці портрет-негатив Лесі Українки тиснено золотим по густозеленому.

Книжка справді змістовно містка, бо й тематично суттєво ширша, аніж заявлено у назві. Опріч драматичної поеми «Бояриня» в ній коротко, проте окремими розділками подано життєпис, характерологію та нотатки про ряд інших визначних творів найбільшої поетки. Зміст книжки проситься бути зацитованим повністю, аби зорієнтувати й заінтригувати освітянську громаду – найпевнішого читача-поцінувача. Отже, після короткого вступу у змісті значаться: «Середовище, в якому формувалася особистість Лесі Українки; родина; природа; хвороба; освіта»; «Творчість Лесі Українки. Лірика – вірші. Громадянська лірика. Проза. Переклади. Поеми – титанічний хід по верхів'ях»; «Драми. «Одержима»; «Йоанна жінка Хусова»; «Адвокат Мартіян»; «В катакомбах»; «На полі крові»; «Оргія»; «Драматичні поеми на українську тематику: «Лісова пісня», Бояриня»; «Післяслово»; «Бібліографія».

Окремі розділки того місткого тексту займають дві-три, а то й одну неповну сторіночку 12-м шрифтом. Стиль – нотатки, фіксація передумаого. Місцями - щось на кшталт нашого грунтовного учительського робочого (календарного) плану; без надуживань, щоправда, прямолінійною школярщиною. Так що іншими місцями – ну майже стиль і жанр… шляхетного дівочого щоденника: з великими цитаціями тексту улюбленої Лесі (цикл «Сім струн» наводиться повністю), з фотографіями.

Ідеологічно та методологічно книжка вивірена в дусі націоналістичної концепції, знаменито розгорнутої раніше працями Дмитра Донцова, Олени Теліги, Олега Ольжича, які, до речі, багато в чім опиралися на твори, статті й листування тієї ж Лесі Українки, ще не спримітивізованої псевдоінтерпретаторами до рівня «співачки досвітніх огнів» яко провісниці т.зв. пролетарської революції.

Драматична поема «Бояриня» все-таки є в центрі уваги п. Андрійчук-Данчук: про неї – принагідні згадки, до неї принагідні апеляції в контексті розгляду інших творів та біографії Українки. Головне ж, чого не можна не відчути: духовно дослідниця ідентифікує себе з головною героїнею «Боярині» Оксаною, з її, Оксаниним, «убий, не здамся», кинутим у вічі чоловікові Степанові, чий шлях від угодовства московському цареві фатально проліг до зради Україні. Та й з ким би ще мала ідентифікуватися п. Павлина – удова героїчного воїна-націоналіста? Тож власний досвід емігрантських поневірянь у незламності допомагає їй сформулювати ідейну квінтесенцію «Боярині»: «Леся Українка з'ясовує нам, що той «мир», що дає нам чужинець-окупант, є сто разів гірший за всі страхіття війни, а війна, коли б не було Степанів, могла б кінчитися перемогою» (с. 132). І, на продовження, в іншому місці: «…Угодовство з Московщиною приводить до нещасного подружжя, до родинної трагедії і національної руїни. Сьогодні (писалося в часи гонінь на Симоненка й Стуса – М.С.) ця тема є дуже актуальна, бо муки й тортури Московщина продовжує, а це вказує, що «гієна» не стане «голубкою» (с. 133).

Повномасштабне й багатогранне протиставлення двох національних світів – України й Московщини – вважає дослідниця основню темою «Боярині». З нею в цім важко не погодитись, особливо, коли на підтвердження думки нагадує вона факт: в СРСР «Бояриню» не тільки не публіковано, але й замовчувано. Інша річ, коли для загострення думки дослідниця-навчителька починає стверджувати: мовляв, не ностальгія, а протиставлення двох національних світів… Адже саме через ностальгію (чи не вперше детально зображену дійсно як смертельну хворобу!) й реалізується те протиставлення. І хіба не в цім сенсі найнаціональніший Лесин сюжет найпереконливіше набирає значення загальнолюдського?


Cтатті та рецензії




КРИМСЬКОТАТАРСЬКІ СЕНТИМЕНТИ У ВІННИЦІ

КАНДИМ Юнус. Серцем прикрита земля. Поезії. Упорядник Кандимова Сабріє Халіловна. Вступна стаття Мірошниченка М.М. – К., - Етнос, - 2008. - 240 с .


Від часу, коли влітку 1990-го у Ялті поспілкувався з татарами – пікетувальниками міськвиконкому, більше цікавлюся їх історією та літературою. Доля народу, з яким в українців взагалі, а в подолян зокрема, упродовж кількох століть було усього й усілякого, доброго й лихого та кепського, несподівано глибоко діткнулася серця. Ті пікетувальники вразили, по-перше, дивовижною урівноваженістю, якимсь, сказати б, спокоєм вищої справедливості. Навіть на сварку відповідили просвітлено. Деталі ж і наслідки виселення їх з Криму воєнного 1944-го р. звучали як урок планетарний. «От у наші ще теплі оселі, - розповідала одна бабуся, - заселили людей з Росії. Може, і нема в тому їхньої вини. Але як господарювати тут, вони не знали. Стали своїм звичаєм копати колодязі, рівень грунтових вод і впав. Постраждала природа, почастішали посухи, збільшилось солончаків. Бо в Криму треба не колодязі копати, а тільки знаходити природні витікання джерел з-під каменів на поверхню, прочищати їх, доглядати». Інша, геть сивокоса, тим же спокійним епічним тоном повідала, як вивозили: чоловік – у Червоній Армії, на фронті, а їй з трьома дрібними дітьми о другій годині ночі енкаведисти з автоматами грюкають у двері, дають двадцять хвилин на збір; вагонів на станції забракло, то посадовили… в цистерну…

Зрозуміло, що у творах кримськотатарських письменників ця трагедія віроломної насильницької депортації стає мотивом наскрізним і багатоманітним-невичерпним, раз по раз бринить то підтекстами, а то – частіш - публіцистичними актуалізаціями. Як-от у рядках однієї з кращих поем одного з найкращих новітніх поетів свого народу Юнуса Кандима «Ліси шумлять»: «Імперці голови свої знов підняли, / На здобич хижо ждуть, немов вовки. / Ми стишили ходу – їм сили додали. / Болять Уралові зариті кістяки». Чи ж випадковим є те, що переклав цю поему, біль Уралу якось аж по-кармалюківському відчув уродженець села Кармалюкове, кармалюківець духом, Степан Литвин?

Та левова частка перекладів, як і вступна стаття у посмертній книзі Ю.Кандима під промовистою назвою «Серцем прикрита земля», належить Миколі Мірошниченкові – самобутньому уродженцеві Донбасу, а нині київському поетові, літературознавцю, багатолітньому перекладачеві з кримськотатарської. Наполегливий і невтомний майстер слова, М.Мірошниченко теж не раз і не двічі актуалізує інонаціональний нерв і біль так, що рядки звучать по-українському для серця українського. Пронизливо й заповітно звучать:


«Об каміння твоє збив я ноги, Вітчизно,

В вітровінні відчув подих Бога, Вітчизно,

Бачив много – не бачив нікого, Вітчизно,

Через що й обіймає тривога, Вітчизно»

        («Вітчизна»)


Мабуть, двох тільки тих рядків – про біль Уралові чужого болю та «Бачив много – не бачив нікого, Вітчизно» (варіація на діогенівське ходіння зі свічею під сонцем у пошуках людини) було б достатньо, аби відчути масштаб поета визначного й талант перекладачів, об’єктом перекладу захоплено перейнятих. Але подібного рівня рядків та строф рясно знайдемо чи не на кожній сторінці. Втім - не змістом єдиним жива її величність поезія. Не можна не відзначити, отож, і власне художні, версифікаційні достоїнства текстів, справі збагачення творчих арсеналів україномовного віршування в цім разі корисні. Оскільки ж книга у кращих видавничих традиціях двомовна (на одній сторінці оригінал, на іншій – переклад), спонука випробувати на звучання рядки оригіналу виникає сама собою. Дзвінко звучать: багато відкритих складів, багато алітерацій та повторів. Того й гляди, дзвінкість та когось спонукатиме до опанування кримськотатарської. Дослідникам же дзвінкої поезії самого М. Мірошниченка принагідна адреса: так от де цей Мірошниченко камертонить-камертониться!


Cтатті та рецензії