Статті про Михайла Стрельбицького

Віктор Савченко. «…А ДУМОФОРМИ, ЯК ВІДОМО, НЕ ЗНИКАЮТЬ»

Олена Іванова. ОЧЕВИДЦЕВІ CЬОГОДНІШНЬОГО ПОСТМОДЕРНУ ДО «СИНКРЕТИЧНОГО ТЕАТРУ МІНІАТЮР» ЗАПРОШЕННЯ НА ПЕРФОРМАНС

Віктор Мельник. ПОВЕРНЕННЯ МАЙСТРА

Орест Cливинський. ЩЕ СПАЛАХНУТЬ СТОРОЖОВІ ВОГНІ

Валентина Соболь. ПОЕЗІЯ МИХАЙЛА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО

Валентина Соболь. АКСІОЛОГІЯ ТА ЛІТЕРАТУРНА ПЕДАГОГІКА МИХАЙЛА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО

Микола Суховецький. СІЗІФОВА ПРАЦЯ НЕ МАРНА, або ОПІР З УСМІШКОЮ НА ОБЛИЧЧІ

Віктор Грабовсікий. ПІЗНАВАЛЬНИМ РОМАН У КОЛЬОРАХ

Віктор Мельник. ДОБРА ІРОНІЯ ДОЛІ

А. Г. НЕБО ПОЕТА, НЕБЕСА ЖИВОПИСЦЯ

Любов Ісаєнко. ВИСОТА УСТРЕМЛІНЬ МИХАЙЛА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО

З літературознавчих та мовознавчих студій про творчість М.Стрельбицького

Віктор Савченко

«…А ДУМОФОРМИ, ЯК ВІДОМО, НЕ ЗНИКАЮТЬ»

   Українські (та й не тільки) поети, за невеликим винятком, прошкують протоптаною дорогою. А щоб бодай чимось відрізнятися у своєму творчому поступі, вони, образно мовлячи, хто просто йде, хто – підтюпцем, хто біжить, хто пристрибує. Але мало хто збочує з традиційного плану буття, ім’я якому матеріалізм. Межі, за які заборонено переходити, встановили діти князя світу цього, що їх було десантовано з астрального плану землі в десятиліття, наближені до 1881 року. Це вони проголосили, що ніякого потойбіччя, а відтак Бога, немає. Тих, хто цього правила не дотримувався, знищували. Це й наклало відбиток на всю радянську літературу і зробило її пласкою, яким пласким було й царство тіней, що проіснувало 73 роки і 7 місяців. А тим часом світ об’ємний, багатоплановий. Варто хоча б на мить зазирнути за паркан матеріального, як опиняєшся у вимірі, де відкриваються необмежені можливості фантазувати, синтезувати незнані досі сполуки слів і думок. Мабуть, це можна назвати авангардом і це розгледіла у Вашій творчості, пане Михайле, у творчості І. Іова та й інших Валентина Соболь. Я теж, почавши знайомство з Вашим доробком, завважив у ньому не протоптану багатьма дорогу, а власну стежку – потяг до незвичайного як в ідеї, сугестії твору, так і в його формі.

   Наскрізною ідеєю всього Вашого доробку є боротьба за визволення українця з духовного рабства, у якому він існує, немов би в густому тумані; а в ньому – тумані - неможливо розрізнити де добро, де зло, розпізнати хто брат, а хто запеклий ворог. На мою думку, Ви обрали єдино правильний спосіб нейтралізації того туману, відтворивши образ героя – художника Коновалюка – людини, котра усвідомила себе елементарною часточкою – клітиною великого організму, ім’я якому український етнос. У Вашій творчості і великі, й малі форми підпорядковані саме цій ідеї. От і в новому циклі «Галерея. Сонети-силуети» Ви змальовуєте десятки персонажів подібного плану: подвижників слова, трудяг на полі справді художньої творчості, людей, які добровільно прирекли себе на злидні і страждання в ім’я свободи Людини.

   Те, що для представників більшості націй є прописною істиною, українцеві доводиться втокмачувати в голову навіть на сімнадцятому році незалежності про те, що свідомість Великої Людини (етносу) залежить від свідомості елементарних її складових. Як і життя «складників» залежить від розуму Великої Людини. У своїй творчості Ви, здається, зазирнули за паркан матеріального світу, бо називаєте цю невидиму сутність «матір’ю». Я називаю її «Великою Жінкою». Скільки етносів, стільки й великих жінок. Сталося так, що нашу Матір колись підступом і хитрістю заманили в гурт, а потім мало не забили до смерті інші великі жінки. Якщо людині, котра зазнала важких травм, доводиться одужувати місяцями, а то й роками, то Великій Жінці на це потрібні століття. І вимагати від неї те, що часом вимагають поети, це – дорікати немічному. Нам самим її треба доглядати, кріпити, просвітлювати кожну клітину її хворого тіла, бо кожен з нас – це Велика Жінка в мініатюрі. Я – щодо Ваших слів «Вкраїно – мамо сурогатна...»

   Ви цікавилися, що таке егрегор. Велика Матір і є егрегор; це те, що об’єднує окремі сутності в етнос. Боюся вживати слова «нація», бо йому тепер надають іншого смислу. Релігія, ідеологія, всіляке вчення – також егрегори. Але чи не найстійкіший з них – інформаційне поле етносу, бо він тримається не тільки на спільній ідеології, а й на генетиці, мові, провідних постатях; все це зрештою синтезується в національну ідею. На жаль, у нас цього – останнього – поки ще немає.

   Не переживайте, що наші книжки виходять малими тиражами. Головне те, що ми їх надумали. А думоформи, як відомо, не зникають. Вони збагачують пам’ять, розум Великої Жінки, додають їй сили і здоров’я; вони ж доходять до свідомості її елементарних часточок – людей. Вся Ваша творчість, навіть у російськомовному збірнику «Мѣсячникъ Роssiи» та пародійній щодо суржику книжечці «Йоцемидаєсія», направлена на повернення «відбитої» пам’яті, а відтак на відновлення пам’яті недужої ще Великої Матері.

   Це – щодо ідеї і підтексту творчості. Якщо ж казати про форму, то тут до слів В.Соболь можна додати, що Ви – еквілібрист слова. Такої вільної маніпуляції (у хорошому розумінні) мені ще не доводилося зустрічати. А в мене – досвід упорядкування й видання «Антології поезії Придніпров’я» – п’ятдесят імен (1999 р., 440 стор.). Я – до того, що маю уявлення, що таке легкість (не легковажність) у поводженні зі словом. Ви його – слово – часом мнете, а часом рвете, але воно живе, несе ту чи іншу емоційну барву. А головне – поглиблює смисл і сугестію твору.

   Можна було б окремо поговорити про Ваші поезії в журналі «Вінницький край», але всі вони вписуються у вищесказане.

   Щодо рядків:

     «...а щось чекає другого Пришестя,

    Бо на іконах вогневіють жести...» (вірш «Апостолів назвав...», – журн. Вінницький край», 2007, №2), то тут радив би прочитати деякі розділи з моєї книги «І бачив я звірину...», яка у Вас є. Друге Пришестя вже почалося. Перший етап його – очищення свідомості людини й суспільства. Прикладом такого очищення для людства буде Україна. Вона вже стає ним.

   Хотів би згадати про рівень журналу «Вінницький край». Він високий – принаймні це – ювілейне число, яке Ви мені надіслали. Високий у доборі художнього слова – поетичного й прозового, в художньому оформленні, у виставках художника І.Коваля та фотографа О.Гордієвича.

   Те, що я тут написав, не схоже ні на рецензію, ні на відгук. Воно скоріше нагадує роздуми, що виникли після знайомства з Вашою творчістю. Якщо маєте де надрукувати – надрукуйте. Якщо ж матеріал у жодні часописні ворота не впишеться, – ну, що ж... Він стане складовою все того ж інформаційного поля, про яке я згадував.

   Хай щастить!

На перелік статей про автора

Олена Іванова

ОЧЕВИДЦЕВІ CЬОГОДНІШНЬОГО ПОСТМОДЕРНУ ДО «СИНКРЕТИЧНОГО ТЕАТРУ МІНІАТЮР»
ЗАПРОШЕННЯ НА ПЕРФОРМАНС

Почну з очевидного: переді мною книга в м’якій обкладинці з пейзажем у свіжо-зеленавих тонах. Коли їх яскравість вгамовується, стаючи майже звичною, прийнятною, з’являється можливість перевести погляд, читаю, що це збірка поезій, рожденних «під небом Коновалюка», — тим небом, яке щойно досягло аж дна очей, разом з листям, водами, травами, височінню... Що, власне, дивного чи хоч би нового? Поет дає життя невидимому, маляр осягнуте перетворює на видиме, оче-видне. Один приносить довіру до слова, інший — вміння бачити очима. Так в мистецтві визначено їх ролі, розписано партії, розподілено інвентар, вказано позиції. Одному — драматизм, іншому — етюдність. Та традиційність сьогодні — діло важке й, головне, малокорисне. Художньо орієнтована свідомість перенасичена авторитетними теоріями та стомлена від безкінечних апеляцій до естетичних аксіом. І дійсно, сучасний читач апріорно, вже з порога читальні, обтяжений уявленнями про ліричне як тип художньої творчості, тупцятиметься, увійшовши з того порога, губитиметься в здогадках та відмітатиме сподівання перед явленим.

Поезії М. Стрельбицького й, сумніву нема, пейзажно-портретна лірика та літературознавча рефлексія не дає й шансу на легкий (проторений) шлях читання: пейзаж-портрет той, що в книзі «Під небом Коновалюка», є духовним чи природним, етюдним чи драматичним, ліричним чи натурним? Читацьке «я» на поміч зве глядацьке «я», помічаючи поряд з зациклованими ліричними поезіями репродукції картин живопису. Ілюстрована книга поезій, — шепоче розчарована читацька уява (що ще є під мистецьким небом більш звично-традиційного!). Та жоден з відомих їй варіантів ілюстрування не збувається: від загальноописового до вибірково-фрагментарного. Це видання прокоментованих поетом полотен живописця — підказують перед- та післямова, анотація: поезії-перевіршування образного змісту та структури конкретних картин (їх заголовки співпадають з назвами полотен), вірші-медитації до конкретних творів та в дусі коновалюкової манери і творчої філософії, вірші-біографії внутрішнього світу маляра-творця. Ці пояснювальні коментарі беруться до уваги не відразу й залишаються, як зазвичай, десь на периферії сприймаючої свідомості, бо в центрі завше опиняється книга — саме вона в її конкретності, з плоттю (видимим) та кров’ю (потаємним). І знову ця насичена інформацією свідомість торочить: книга — це обкладинка, друк, колір паперу, характер ілюстрування, розташування коментарів, творів, додаткових елементів тощо. Про що це?

Пам’ятаю достеменно, без часово-просторових та вікових втрат, своє дитяче рецепіювання мистецтвотворення (кінофільму, книги, спектаклю, ін.): майже третину часу всі духовно-тілесні сили спрямовані на запам’ятовування наочно зафіксованого у перспективі «до нюансів», щоб потім, коли туман відчуження-нерозуміння розсіється і лінії дотиків-перетинів планів, ракурсів, подій, речей вирізняться, скласти-розташувати деталі так, щоб точно-таки зустрітися з художнім цілим. В умовах ні з чим не зрівнянного лавиноподібного зростання книжкової продукції, під шквалом мільйонів тиражів, тиском не-, мало- та занадто доброякісних видань, коли «горизонт очікування» читача щодо можливостей книги не лишається сталим (неторкнутим, незміщеним), увага до збірки поезій М. Стрельбицького «Під небом Коновалюка» цілком виправдана й очевидна з огляду на її художню цінність, але ще й своєчасність.

Чи то література дійшла своїх меж, торкнулася краю можливостей, чи то синтетичні види мистецтв (кіно, театр, телебачення, ін.), зваживши обставини, перейшли до відкритого наступу, але визначеність фактів красномовніша за розмірковування: в сучасному мистецтві відбувається щось на кшталт ревізії, перепису, інвентаризації. Чи не кінець царюванню семи традиційних мистецьких муз?!

Обстоювана нині думка, що епоха постмодерну кладе край будь-яким обмеженням, заборонам, визначеностям, заводить художні пошуки на не-освоєні території, породжуючи явища «візуалізації поезії» та «поетизації живопису». Результат? Книга з ілюстраціями, як і альбом з коментарями, поступається місцем іншому типові видання, здатному зафіксувати перформативне творіння з візуальними та вербальними ознаками, на зразок того, що переді мною. Стоять поряд слово і фарба, звук і лінія, інтонація й колорит, саме стоять поряд, а не просто подаються разом. Стоять не тому, що одного замало, недостатньо, не тому, що один іншого доповнює...

Тиша натхнення аж дзвенить з кожного рядка разом з подивом від запашності слова. Віршацький інтер’єр М. Стрельбицького — «робоча точка», не палаюча кузня, де з горна відливається печатка рими, але дзвінкоголосий простір учнів пензля, змішувальників яскравих, справжніх, невисохлих фарб. Природа — єдиний натурник — бере занадто високу платню за свій відбиток на папері, пом’якшуючи навмисно контрасти, грайливо змиваючи обриси, на свій смак бентежачи та перемішуючи думки, та все ж шанобливо схиляючи свої принади перед пензлем-словом. Поезії занадто свіжі, аж щойно намальовані майстром, що заходився в своєму прагненні довершеності, ось вже наступної миті він тішитиметься з новонародженості рядків, називатиме це чи то природою в собі, чи то натхненням слова.

Та ось доходить кінця 10-й цикл, останнє зі звернених до коновалюкових полотен ліричних творінь, й розумієш, що картини й вірші — репліки взаємопояснюваного коментаря до народженої наспільно думки. Лінеарність розгортання книги підривається: щоразу (щомиті, щоплану) ми в точці альтернативи, в книжковій «аномалії», в ситуації необхідності вибору: читати далі чи звернутись до тексту-джерела, зміститися в площину полотна, помандрувати в топосі «іншого» (фарби) й знайти себе в «своєму» (слові). Перекодування (конгеніального!) зазнають наскрізні мотиви, символи, метафори, постають поряд унаочнені аналоги словесно явленого духовного досвіду про те, як «квітка вростає в міт», «сад уцвітає в небеса», «вічний наївняк предвічне боре зло», як світ тримають «жертовні, велемовні, неспростовні дерЕва-деревА», як журавлі колодязні, «вартівничі щасть», мають відлітати, про те, що «душа твоя — сонячний зайчик з люстерка у Божій руці», про те, що «вітри про тебе дують, про тебе папороть цвіте», а «камінь каменя любить тисячу років», що жива вода омиває «мутні очеса», доводячи, «що не вмерло в тобі єство», а «світ бреде до тями».

Що це як не типово авангардно-постмодернова манера інтертекстування?! Та робиться вона можливою лише завдяки єдиному — тонкій палітурці м’якої обкладинки, що склала до цілого 138 сторінок білого поплямленого паперу, явивши «синкретичний театр мініатюр». І це не діалог двох співрозмовників — таке собі двомовне спілкування, — це орієнтованість одного виду мистецтва (в його чистому, не прикладному, не додатковому вигляді й розумінні) на інший, це потреба в усвідомленні себе через визначеність іншого. Здається, саме до цього «бреде» сучасне мистецтво.

І виявляється, що підсвідоме устремління всякого поета в будь-які часи до розуміння (перш ніж визнання) спрямоване на пошуки ідеального читача, точніше — абсолютного слухача (адже лірика — образно-чуттєве наближення до Абсолюту через слово), реалізується в сучасну епоху в обретінні цього самого реципієнта в митцеві-живописцеві. А хто ще зможе зрозуміти твій автопортрет в образі Катерини, як не той, хто побачив жіноче єство, його довірливість і біль у власному дзеркалі?... (Цикл 9-й)

Та й що казати, коли книга сама мовить, закінчуючись розділом «Нерозкраденний Коновалюк, або Третій розспів Поділля», есеєм про художника, зрефлексованим монологом поета до (про) свого читача чи, пак, слухача, а може — глядача... Лише примружиш внутрішнє око — поезії заграють відблисками, замиготять.

Вірші, як паліндром враженості, здатні і захоплювати, і відтворювати, і породжувати справдешнє, бо між зациклованих аркушів під небом Коновалюковим (взором, покровом, духовним орієнтиром)

До Атлантиди

Паперовим (!) човником

Знов хтось рушає...

Вагання — марнотратні...

На перелік статей про автора

Віктор Мельник

Повернення майстра

Сутужні дев’яності роки примусили замовкнути не одного професійного письменника. Хтось відчув, що так звана “лафа” (у вигляді суспільної поваги до письменницької праці з її матеріальним вираженням) скінчилася, тож одразу подався чи то в депутати, чи то в бізнесмени, чи то на чиновницьку службу. Комусь довелося тяжко заробляти на хліб щоденний, тож на писання не залишалося ні сил, ні часу. А інші, не маючи пробивного характеру і вміння знаходити гроші на випуск книг, просто не могли видаватися, потихеньку пишучи “в стіл”.

До останніх можна сміливо зарахувати одного з найавторитетніших вінницьких літераторів Михайла Стрельбицького, до кінця вісімдесятих добре знаного в Україні поета і літературознавця (до речі, єдиного на Поділлі справді іменитого критика). Десятирічне мовчання було перерване малесенькими несміливими книжечками-метеликами “Поема колорадського жука” та “Йоцемидаєсія”, що вийшли мізерним тиражем. Однак це був прорив, після якого з’явилися нові книжки. Ба – у автора навіть виник замисел видати ціле тринадцятикнижя...

Збірка “Прощаючи вік XX...” (“Велес”, 2001) не просто органічно лягла в реалізацію замислу (яка, сподіваємося, незабаром отримає продовження), а й дозволила стверджувати: Михайло Стрельбицький знову повернувся в літературу. Поки що – як поет. Та якщо взяти до уваги, що в першому номері “Згару” за цей рік опублікована також його аналітична рецензія, то можна припустити, що на порі – повернення критика.

Книжка “Прощаючи вік XX...” є не тільки спробою підсумувати минуле сторіччя. Це – органічне продовження письменницької праці автора, змога сказати те, що раніше не дозволяла цензура. Саме тому видання відкривається поемою “Терновий вогонь”, яка 1988 року була вилучена цензурою з рукопису збірки “Сторожовий вогонь”.

Інші поеми і цикл маршів показують, над чим працював М.Стрельбицький в останні роки. Його лірика, здебільшого інтелектуальна, повертається до читача новою гранню – іронічно-сатиричною. Як доказ можу процитувати марш “Найкращі в світі яничари”:

А закінчується збірка трохи несподівано. Замість післямови – невелике інтерв’ю з автором, яке зробив директор видавництва Анатолій Власюк. У ньому Михайло Стрельбицький у невимушеній формі “розжовує” читачам свої плани і замисли, розповідає про те, як і завдяки чиїй допомозі пощастило вирватися з мовчання і все ж таки повернутися в літературу, хоч зовсім недавно це здавалося малоймовірним.

Віримо, що – надовго.

На перелік статей про автора

Орест Cливинський

ЩЕ СПАЛАХНУТЬ СТОРОЖОВІ ВОГНІ

1. Не чекати синю птаху з вирію

Бачу на чатах біля вартових веж, котрі ось-ось шугонуть над степом чорними димами, уже не тих давніх і самотніх козаків у червоних чи синіх жупанах, із високими жалами списів та шаблями при боці й настороженими, готовими до стрімкого лету, румаками. Небезпечна-бо для нашого люду орда набула нині інших обрисів та й діє вона інакше. У різних ликах суне до України не тільки ззовні, а більше - хоч як це дивно - немовби зсередини, із нашого ж таки середовища. Тому й сигнали про смертельну небезпеку найперше тепер зуміють подати, чи то пак мали б уже інтенсивніше надсилати їх громадянству воїни інші, зосібна ті, чиїм смолоскипом і навіть зброєю покликане бути перо.

Аж замлоїло під грудьми, коли оце намагався охопити думкою небачені досі події, котрі сьогодні відбуваються у світі. І завмираєш не так від кожної з них зокрема, як від усвідомлення їхньої результативної у близькому майбутньому сутності й од простежених на цій основі наче й не зовсім логічно сформованих тенденцій, за яких нам, українцям, не слід дуже сподіватися на швидке відродження економіки, культури, духовності. Особливо ж коли будемо лишень байдуже спостерігати за всім, що діється навколо нас.

Тривожно стає ще й тому, що цей не зовсім іще зрозумілий грядущий феномен у житті не тільки нашого народу десь уже нутром відчуваєш як небезпеку. Хоч воно, це з’явище, тільки ще набуває більш-менш уловлюваних контурів. Тож тим більше в цій поки що неувиразненій ситуації, немов до ангела-охоронця, линеш думкою до художньої літератури, яка в усі часи допомагала вдумливому прошарку громадянства бодай трохи прозирати у свій завтрашній день. Бо таки здатна була виділити з об’єктів своєї обсервації такі людські типи, факти й навіть ще мало ким помічені, сказати б, підводні течії, котрі в скорому часі на багато десятиліть визначали шляхи, що ними пішло ціле суспільство з не раз катастрофічними для нього наслідками.

Так, як це, приміром, умів колись робити Федір Достоєвський, що своєю «карамазовщиною» й особливо романом «Біси» наперед окреслив розгул дикого більшовизму, яким утягнуто було в смертельний вир майже півсвіту й загублено десятки мільйонів невинних душ та загальмовано чи точніше буде сказати - відкинуто на ціле століття нормальний розвиток людства.

А візьмім-но нашого Івана Нечуя-Левицького хоча б із знаною всім повістю «Дві московки», де письменник немовби у великий дзвін ударяє на сполох, застерігаючи краян од руїнницького впливу на національну свідомість, врешті й на моральні засади українців, що його несло на наших теренах силоміць і всуціль зрусифіковане шкільництво - бо он дивіться, якого духовного покруча, зденаціоналізовану й бездумну потвору зробило воно з Ганниного сина Івася, персонажа з «Двох московок»! Про цей аспект повісті в нашому літературознавстві й шкільництві в минулі десятиліття, певна річ, не прийнято було мовити жодного словечка.

У руслі заторкнутої теми хіба не бачимо в нас як подальшу тяглість цього явища - великомасштабних і жахливих «плодів» уже пізнішого, знову масового, переведення імперкомуністами українських шкіл на російську мову викладання, яке призвело до того, що більшість молодих людей, особливо в містах, ще й нині, навіть за вже здобутої державної незалежності, засліплено цурається рідної української мови, нашої національної культури, народних традицій, коли серед юнаків та дівчат неймовірно зросли злочинність та моральне виродження. За результатами найновішого опитування понад сорок відсотків нашої молоді взагалі не пов’язує власного майбутнього зі своїм народом...

Довго Україна виправлятиме ці страшні результати змосковщеної освіти, якщо тільки взагалі вона зможе колись здолати це своє всенаціональне лихо. І я цілком згоден з письменником Валерієм Шевчуком, який в одному з газетних інтерв’ю так сказав: «Бачу причину бід наших у тому, що ми з давніх часів живилися чужим розумом, були виховані в чужих школах».

Печально це. Тож є підстави стверджувати, що персонаж із «Двох мос+овок» І. Нечуя-Левицького, отой знікчемнілий український Івась, помножений на сотні і сотні тисяч - та що там, на мільйони! - і нині живе серед нас. І коли уважно придивитися, то його можна бачити скрізь, нерідко навіть у такій ось грубо вираженій формі.

Не так давно їхав я електричкою. Між Фастовом та Козятином сидів поряд із жінкою років сорока та її сином, як з’ясувалося, десятикласником. На верхній губі його вже висіявся молоденький вус, а постійний вираз обличчя був такий, неначе цей кремезний молодик щойно розкусив прекислу ягоду. Й особливо вже кривився його вид, коли мати просила не вибігати щоразу в тамбур покурити. «Пєтя, та тобі ж іще нізя, шкоду собі дєлаєш». - «Чєво-чєво!? - гарикнув він, люто зиркнувши на матір. - Што хачю, то і буду дзєлать! І прікусі ти...» На мою репліку - як так можна розмовляти з матір’ю? - нічого не відповів, наче не було мого зауваження, тільки скоса глипнув у мій бік, мовби лезом ножа зблиснув, та ще горбкуваті жовна жорстко ворухнулися на його вилицях. І він повагом рушив до тамбура.

Цього разу довгенько не повертався, тож ми з жінкою розговорилися. А що пасажирів по сусідству не було, то вона аж із сльозою в очах тихо забідкалася. Вибралися вони до діда й баби в село на Козятинщині, насилу вмовила сина поїхати, аби продуктів більше привезти до Києва, де вони й живуть. Якось дід візьми й спитай: «Чому ж ти, внучку, по-нашому вже й балакать перестав? Усе змосковська та змосковська. А ще й, коли заговорю з тобою, то невдоволено чвиркаєш... Наче ж як меншенький був, то й казочки мої радо слухав, навіть справно так переповідав їх». Боженьку ти мій, що тут зчинилося! Пєтя вже шукає шапку та поквапні до поїзда збирається, хоч ми ще цілий день мали бути в селі. Ледве стримали. Дідусь уже й пробачення просив... Та й удома, в Києві, теж нерідко бунтує, коли спілкуєшся з ним по-вкраїнському, ти, каже, нє забівай мнє мазгі етой хахляндієй. «А батько ж його, - запитую, - як на це дивиться?» - «Та що батько... Шоферує він, геть байдужий до цього, усе повторює: «Яка разніца, по-якому із’ясняться». А мені, учительці, нехай і початкових класів, боляче все це бачити». - «Але ж самі ось потураєте йому... вибачте, суржиком розмовляєте з сином... Хоча б оте «нізя», «Пєтя», а не «Петрусь» чи «Петрик».

«Ой чуєте, так же ж раніше по-нашому й називала його, а тоді заборонив, бо як почули його дружки зі школи, то дуже стали насміхатися. Відтоді й перейшла на «Пєтя». - «Школа, де він навчається, українська?» - «Ні, російська. Батько наполіг записати туди сина, як він сказав, «пєрспектіва в руській буде больша», хоч українська школа поряд, а ця далі від нашого дому»...

Жінка замовкла, бо вже перевальцем підходив Пєтя. Він усівся на своє місце, потер долонями добіла вишмульгані (мабуть, камінцем) на колінах джинси, закинув ногу на ногу, торкаючись моднячим на грубезній підошві черевиком материної спідниці, аж мати змушена була відсунутися.

Я не захотів більше відчувати на собі цю вкрай негативну енергетику молодика й, тяжко збентежений, пересів подалі від них. Душа скапувала кров’ю, а думка все чомусь билася над полум’яною і правдивою публіцистикою І. Нечуя-Левицького, яку він друкував у Галичині, за межами російської імперії, і де гостро засуджував «обрусение» українців головним чином «через адміністрацію і великоруські школи», картав офіційну політику імперських властей - «великоруськими школами скрізь повбивати невеликоруські літератури, а потім і попсувати і самі національності і в кінці всього з усіх поробити колись москалів, великорусів» (Зібрання творів у десяти томах, т. X, К., 1968).

Ще зовсім недавно те ж саме норовило зробити й імперсько-більшовицьке всевладдя СРСР, та, слава Богу, відкинуло копита. Але ж розкручений маховик русифікації не зупинився! І за часів нашої незалежності близькі до владних структур зловорожі сили далі із шкури пнуться, аби в усіх сферах вести політику денаціоналізації українських дітей та підлітків, хоча й частині недавно зросійщених шкіл начебто повернуто український статус. Але що з того статусу, коли дитина в таких «українських», особливо міських, школах чує рідну мову хіба що на уроках та й то не на всіх. А так - усе життя школи, спілкування між усіма учнями й переважною більшістю педагогів, як і раніше, цілком просякнуте російським духом, зневажливо-іронічним ставленням школярів та й багатьох учителів (опріч хіба що в західних областях) до всього українського. То що вже тоді, питається, казати про школи з російською мовою викладання! А їх же в нас - ой вистачає, причому їх набагато більше, аніж належало б бути для російської меншини, надто ж у південно-східних регіонах, де сотні населених пунктів узагалі не мають українських шкіл або там одна-дві числяться на великий промисловий центр.

Отож відома імперська інерція вільно й нищівно далі діє на юні душі. Й ота примара Івася-покруча з «Двох московок» нині таки висить над підростаючим поколінням. І це трагічно.

На жаль, наша влада, котра мала би щось терміново робити для виправлення такого становища, дивиться на це крізь пальці. Бо й сама вона за духом не українська, ото ж така дика неприродність у державі її цілком влаштовує.

Але щоб краще вловити глибинну суть цих задавнених та й уже тепер набутих наших проблем, озирнімося ширше на світ.

Ніяк не можу позбутися подиву, чому цс художня література основним своїм масивом ще й досі обминає увагою нинішні, можна сказати, епохального значення та всесвітнього виміру виспілі враз переміни, од яких стає не по собі. За малим винятком, до якого відношу, зокрема, новий роман Павла Загрсбельного «Брухт», де зроблено лише вузький, тільки з одного боку, хоч і виразний штрих до лиховісного портрета нашої дійсності; та зовсім недавно опублікований у журналі «Київ» роман Юрія Мушкетика «У пастці», в якому вже стикаються два світи - традиційно сформований, благородний та отой користолюбно-бандитський, що повсюдно править нині бал. Не можу тільки вважати виправданим, що в обох цих творах представники чорного, замішаного на крові, «бізнесу» в кінцевому підсумку зазнають цілковитого краху. Як, до слова, бачимо це і в давніше випущеному романі Володимира Дрозда «Злий дух. Із житієм».

Що це? Узяло гору сильне бажання авторів якомога швидше розправитися з темними силами? Але ж, панове, реальність поки що інша - оті вовкулаки набагато живучіші, аніж це видно з ваших романів; і поки що десь у найзагальнішому плані на близьку перспективу їм нічого не завадить неподільно панувати в нашый країні. То більше, що на сторінках згаданих романів поборюють-то один одного клани однаковісінької фізіономії. Інша річ, коли б показати, як поволі у глибинах суспільства вже зароджується нуртування свіжої, ще мало знаної потуги, котра, гадаю, дедалі відчутніше протистоятиме їм...

А дуже хотілося б почути провісницький голос літератури, й не з якихось там сухих трактатів чи публіцистики; через внутрішній, такий часто мінливий, світ людини цс відчути, через моральні зрушення і, власне, через формування нової реальності з її боріннями й надіями...

Література тим часом чомусь не квапиться виконувати цю жадану всіма нами її функцію. Чи то вона внутрішньо здрібніла, знечулилася, а тому зводиться.тепер здебільшого до вихоплювання з потоку життя речей не завше визначальних? Дбаючи при цьому більше про задоволення низьких інстинктів та епікурейсько-розважальницьких потреб сучасних читачів. Або ж впадає в іншу крайність - абсолютно нечитабельно й так уже закручено та замудровано норовить підкотитися до читача, що той просто знизує плечима і якщо, бува, здолає якісь там десять сторінок цієї (за Чеславом Мілошем) «оргії самозамилування», то це ще добре. Доходить просто до смішного, коли навіть чимало членів журі або комітетів дуже поважних премій нецеремонно зізнаються, що ніяк не могли дочитати - нуднющий-бо неймовірно! - висунутий на здобуття премії твір, а тим часом чомусь, не без моральної для себе ущербності, самі й голосували «за». Чи й не тому тільки, щоб не виглядати в чиїхось очах відсталими й некомпетентними?..

Але ж, панове «судді»! Доводжу до вашого відома, що навіть найзатятіші апологети різко вираженого у французькій літературі модернізму з його, скажімо, ірраціоналізмом, гучно проголошеною «елітарністю», запереченням самого історичного прогресу тощо вже десь із півтора десятиліття тому схаменулися і стали гаряче доводити, що слід усе-таки повертатися до сюжетності, хай і дещо видозміненої, без якої проза не має перспективи й інтерес до неї в суспільстві може звестися до нуля.

Не заспокоїло їх навіть те, що в сімдесятих роках модернізм поступово переходить у постмодернізм, де вже згасає «потік свідомості», бо філософські теорії тут часто й не переломлюються через особисті розмисли персонажів чи авторів, а буквально не раз в оголеному вигляді вклинюються у літературний твір, зосібна це стосується поглядів Ніцше. Властива постмодернізмові фрагментарність, постійна непевність, усепоглинаюча деканонізація і настирлива маскарадність із глумливим іронізуванням над речами справді вартісними та непроминальними - усе це вже призвело багатьох людей із європейських суспільств до духовної спустошеності й відповідно теж не робить літературу привабливою не те що для широких кіл громадянства, а й навіть для тих самих постмодерністських теоретиків та вдаваних гурманів...

А тим часом що ж ми бачимо в нас? Саме тоді, коли схаменулися французи, тобто напередодні дев’яностих, чимало українських літераторів навперебій якраз і кинулися писати «по-модерністському», вважай, за старим уже західним зразком. І навіть, на свій сором, не подумали, що ті, хто сформував цей напрям у літературі, уже про нього фактично забули й, навчені досвідом, не сприйняли також з відкритими обіймами, а досить таки скептично, його «наступника» - постмодернізму.

Тож аж пече у п’яти від спокуси висловити тут принагідно ще й таку «крамольну» думку: цілком-бо схоже на те, що той, хто нині висуває в нас такі непридатні для читання романи на вельми поважні премії та гарячково агітує комітетників підтримати їхніх авторів, свідомо, ще й підсміюючись у жменю, дискредитує у такий спосіб нашу літературу в очах громадянства. Ось, мовляв, дивіться, яким непотребом бавляться і захоплюються самозакохані українці. Тонкий це й дуже, скажу я вам, хитрий спосіб дошкульно принизити українське письменство перед міжнародною культурною спільнотою. Чому ж ми все-таки вчасно та пильно не роззирнемося трохи ширше по земній кулі?

Гадаєте, був би популярним американський роман у США та в багатьох інших країнах, якби писався в такому ж пренудно-штукарському ключі? Дзузьки! Ні, він весь, усім своїм масивом, до останнього нерва жорстко прив’язаний до реальної дійсності. Це - його козир, саме це й робить його привабливим у нинішньому прагматичному світі.

Отож час би й нам подумати, через які такі причини наша література збайдужіла до того, що з нами діється сьогодні, та що нас чекає завтра. Бо як би там хто не вигороджував її в нинішньому вигляді, за найбільшим рахунком вона таки перестала бути отим надчутливим індикатором, що заздалегідь дає знати про тривожні явища чи то про народження небачених досі типажів, котрі визрівають у надрах суспільно-політичного життя, надто ж у царині моралі, яка є формою гуртової свідомості.

Хто з відомих романістів, нарешті, зрозуміло й на рівні серця переконливо скаже нам, що з нами твориться в третьому тисячолітті? Кардинальне запитання до сучасної літератури. Про це вже треба нині волати! Особливо коли бачиш, як чимало талановитих літераторів, на превеликий жаль, дотримуються нігілістичного розуміння ролі художньої літератури в житті народу. І навіть більше - деякі з них разом із частиною політиків ще й заграють перед новітньою ордою, підлещуються до неї, ба навіть колінкують перед ординськими ханами. І це ті, хто мав би у своїх творах найтонше відчувати небезпеку, що нависла над нами й щонайгучніше попереджати українське суспільство про неї.

Уже ж бо й деякі рядові публіцисти та політологи, котрі, бува, не особливо й відзначаються інтуїтивною мудрістю чи то футурологічним мисленням, і ті починають подавати свій голос, навіть забарна у своїй роздумливості філософія вже не мовчить про нинішній вияв фундаментальних перемін, що починають стрясати людством. І тільки велика література, надто ж наша, національна, поки що пасе задніх. А саме їй би під силу розкрити головні пружини, що розкручують усі трибики новітньої дробильної машини історичного процесу; саме воно, красне письменство, здатне належно показати розгублену людину в цьому жорсткому середовищі й головне - дати якусь опору зніченому несподіваними й дуже несприятливими обставинами, приреченому на дедалі більшу самотність індивідуума, бодай пунктирно окреслити для нього приблизні орієнтири в бурхливих течіях велетенського світового дійства, яке дедалі інтенсивніше формує свою безжалісну й вельми слухняну команду. Хто до неї входить чи то тільки збирається увійти - що це за типи й чого від них можна чекати? Це архіважливе запитання, над яким конче слід би застановитися літературі.

Адже тільки вдумаймося, що відбувається! Нинішня цивілізація, яку знаємо, до якої звикли, через яку пройшли десятки поколінь, таки відходить у минуле, сиріч у небуття. Так-так, народжується новий, ще до кінця не усвідомлений нами світ зі своїми, як видається, зовсім неприйнятними, оскільки вони бездушні, порядками та законами, за якими, хай поки що й поодинокі, з’являються майже незбагненні риси у відносинах між державами, культурами, релігіями та й навіть у взаєминах між окремими людьми так само. Одне слово, нова жорстка епоха таки стукає, панове, у наші двері дедалі настійливіше.

Хтось, спостерігаючи за цими планетарними змінами, тішить себе надією, мовляв, нарешті вирвемося із заскорузлих форм суспільного буття, і це, за його розумінням, дасть сильний поштовх до швидкого розвитку економіки, науки; а є такі (і цих переважна більшість), хто в розпачі заломлює руки, бо їх лякає всезростаюча прірва між багатством і бідністю, різкий занепад гуманістичних засад у світовій культурі, небачений розмах тероризму, все нахабніша корупція, кричуще продажництво на всіх рівнях життя й особливо бізнесу. Ті, другі, вже навіть нагадують про давні пророкування щодо кінця світу. А ще дехто покладається на модні нині астрологічні передбачення, за якими перехід минулого року планети Уран у знак Риб (символ релігії) виразно позначиться на світогляді не лише окремих людей, а й цілих народів. І в зв’язку з тим начебто можна буде сподіватися, що в найближче десятиліття виникнуть принципово нові ідеології, а в мистецтві та літературі на передній план вийде містичне спрямування.

В усякому разі поміж істориків, філософів та й серед економістів, соціологів про всі ці назрілі феноменальні явища чуємо все більше схвильованих розмов, як і несподіваних, хоч і не зовсім певних,передбачень.

То в чім же тут річ?

Мудрі голови вже давно спостерегли ще не пояснену мегациклічність у розвитку людства, а саме: через кожних десь п’ятсот років воно переживає колосальні струси, якими закінчується попередня цивілізація і починається нова. Найбільше це стосується християнського світу. Наприклад, у V столітті утверджується державне християнство Візантії, яка поки що не пориває з Римом, але цей факт мав гучний резонанс у міжнародному житті. Тоді ж триває велике переселення народів, до якого, зосібна, відносяться також спустошливі походи гуннів на чолі з Аттілою; початок XI століття - цілковитий розрив між римо-католицькою та східною (тобто візантійською, яка стала називатися православною) церквами і бурхливий розвиток Західної Європи; XVI столітгя - дуже неспокійні часи Реформації, котра відобразила, зокрема, нагальну на той час потребу утвердження нових буржуазних порядків, відкрито й освоєно Новий Світ; й ось ми нині - саме минає півтисячоліття - теж на новому рубежі...

Зауважено також, що кожного разу на отих стиках між зазначеними етапами його шляху людському племені таки сильно дошкуляли руйнівні потрясіння в господарсько-економічній сфері, розруха, занепад культури, моралі. Якраз це й маємо сьогодні. Іншими словами, як стверджує О. Неклеса в статті «Трансмутація історії» («Новый мир». - 2002, №9), ми з вами присутні при народженні зовсім нової, іще не цілком зрозумілої цивілізації. Але ясно вже одне: в іі основі - передовсім глобалізація, про яку все частіше чуємо й читаємо в засобах масової інформації. І власне, вона дає те попереднє наймення новому світовому порядкові з його супутніми явищами антиглобалістичними рухами, які набувають усе більшої сили й котрі, до речі, теж далеко не завше мають позитивний характер. Хоч начебто і є вони відповіддю на негуманні тенденції в розвитку сучасного світу, на початок перетасування держав за їхнім впливом на планетарні процеси, реакцією на занехаяність добропорядних, людських основ у політиці, економіці, культурі, у системі норм та оцінок, які регулюють поведінку членів суспільства. Попри те, як запевняє автор «Трансмутації історії», «мова, здається, іде про дуже особливий випадок «великого роблення» історичних метаморфоз... «Уважно вдивившись у цей калейдоскоп, - пише він, - ми починаємо розрізняти, як крізь фон звичних реалій, що розпливається, проступає подоба якоїсь непізнаної культури, і нам залишається лишень розпізнати її...»

Та все ж прояснюється ось що: виробляється тип своєрідного «світового управління», система транснаціонального характеру, яка буде представлена неурядовими організаціями, світового масштабу корпораціями, що матимуть реальну владу. Зосередиться вона в руках не політиків, як практикувалося досі, хай там хоч і рідкісні в них виявляються харизматичні таланти, а тих особистостей, часто й не дуже помітних, у кого згромадяться найбільші фінансові ресурси. Та що там говорити про майбутнє - он уже сьогодні тільки троє перших на планеті товстосумів мають у своїй власності капітал, що перевищує сукупне багатство майже півсотні держав. І гроші таких діячів стануть не стільки засобом купівлі-продажу, навіть не багатством у звичному розумінні цього слова, скільки інструментом управління світом, знаряддям необмеженої влади, здійснюваної через систему міжконтинентальних корпорацій та шляхом (і тут маємо ще одну тривожну ознаку сучасності!) так званих транснаціональних війн - цього лиховісного породження глобалізації, свідками чого ми вже стали.

Найпечальніше, що цей новий світовий порядок, який фахівці вже охрестили «грошовим устроєм», виразно викристалізовується як винятково жорстокий. І в ньому найбільша небезпека підстерігає ті нації і культури, котрі внаслідок багатовікового поневолення імперіями не надбали ще сили, не розвинулися, або точніше - не мали часу відродитися належним чином, щоб протистояти шмальким вітрам новітньої історії. У тому числі - о, ці мої недобрі передчуття! - загроза нівеляції та уярмлення в нових, більш завуальованих формах чигає і на нас, українців, на нашу національну культуру, зрештою, на саму українську неповторність; та он уже тепер «нових українців» не дуже то й притулиш до рідної етнічної спільноти, не залучиш до розв’язання її пекучих проблем, бо швидко набувають типових рис, що властиві безликим ділкам міжнародного бізнесу.

Як би краще обгрунтувати своє побоювання? Під новий каркас дійсності, що таким чином змінюється, хочемо того чи ні, уже влягаються всі основні пласти культури, зокрема й літератури, котрі дедалі частіше «розглядаються як особливий інтелектуальний ресурс, сировина для інформаційних і комерційних проектів». І якраз тут клубочуться густі чорні хмари над українською культурою, котру віками топтав імперський чобіт.

До речі, процеси глобалізації, що все пришвидшуються, уже потроху виявляють своїх небагатьох країн-лідерів, які в недалекому майбутньому жорстко домінуватимуть у трьох-чотирьох величезних регіонах земної кулі. У цьому сенсі для розуміння нинішньої ситуації великий інтерес викликає японський проект «Новий погляд на розвиток», порівняно недавно виконаний у рамках Римського клубу на підставі аналітичних даних з усіх континентів. Щоправда, у проекті таке конкретне чиєсь главенство на певних великих теренах ще тоді не визначалося, але, враховуючи, як сьогодні розвиваються події, гадаю, можна вже говорити, що одним із таких регіональних лідерів глобалізованої планети досить упевнено утверджується Росія. Уже хоча б тому, що всі змушені рахуватися з ядерним страховиськом, потугу якого ми ще й самі зміцнили, добровільно віддавши йому належне Україні ракетно-ядерне озброєння.

Стисліше кажучи, йдеться про колишню імперську метрополію, котра століттями душила все українське. Тож у новітній іпостасі й тепер, можна не сумніватися, певно ж, за мовчазної згоди своїх заокеанських партнерів, з якими нині дедалі зближується, вона й далі справлятиме над нами (та чого там - уже це робить!) свою прпгноблювальну, неоколоніалістську політику. Он не то що сам П. Глоба вже «пророкує»: унаслідок зіткнення зі Сходом США перестануть бути супердержавою, а «геополітнчну розкладку XXI століття визначатимуть Росія і Китай». І тоді, мовляв, «Україна розділиться. Лінія поділу проляже по Західній Україні, по Карпатах, у зв’язку з чим вони відійдуть до євроцивілізації. Східна Україна повернеться у православно-ісламсько-євразійську цивілізацію». Але навіть відкинувши астрологію, за всією логікою речей, можна не сумніватися, що горопашна перспектива українцям таки вимальовується. Якщо, звісно, і далі будемо розвішувати вуха та рішуче не скажемо самі собі: кінчай вертеп, закидаємо на старі бантини павукам для сітей чвари у своєму колі - нумо нарешті триматися гурту!

Та й справді, за нинішніх умов тим більше час уже не запобігати ласки перед кимось, а зосереджувати свою енергію на самозахисті. А щоб був він ефективний, насамперед національно-патріотичні сили мають бути єдині. Або іншими словами (це вже для тих, хто ніяк не здатен уторопати цієї елементарної істини), аби ця самооборона стала реальною і достатньою, слід стати дужчими, бо «лишень тоді, коли ми покажемо свою силу хоч на частині своєї землі, зверне на нас увагу і Європа» (М. Драгоманов). Коло, отже, замкнулося.

І знову ж тут виходимо на постулат: великий у цій справі та благородний вплив передовсім на більш-менш мислячі прошарки суспільства може зробити література, якщо вона буде спрямована на самоусвідомлення і згуртованість нації.

Й одразу при цих словах розлягається збоку скептичний смішок, мовляв, то все одно, що проповідувати в пустелі. А даремно, панове. Бо практичний досвід уже не раз переконливо доводив силу літератури, котру ще називають зброєю непрямої дії. Досить назвати болгарський роман, що виразно спрямований саме на таку концептуальну мету. Або згадаймо хоча б ту роль, яку відіграли на західних українських теренах численні бібліотеки довоєнної «Просвіти», укомплектовані головно художніми творами патріотичного змісту, у піднесенні національної свідомості українців. Це були твори Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки, а потім ще - історичні романи й повісті про козацькі часи, наприклад, Андрія Чайковського, або про боротьбу Івана Мазепи за незалежність України широко знані книги Богдана Лепкого, багато було творів про Українську революцію XX століття і серед них, зокрема, дуже популярні твори Олеся Бабія. Цією літературою масово зачитувалися не тільки представники інтелігенції, а й робітники та селяни різного віку, гімназисти й студенти. Драматичні вистави за п’єсами про визначні події рідної історії завше збирали дуже багато глядачів як у професійних міських театрах, так і в сільських клубах-читальнях, де ролі виконували звичайні сільські хлопці й дівчата, а також люди старшого віку. Організовувалися в читальнях обговорення найцікавіших вистав, щойно прочитаних багатьма людьми книжок з української минувшини - як художніх, так і публіцистичних, науково-популярних...

Сотні й тисячі томів такої літератури в кожному, навіть найменшому селі зробили свою добру справу. Тож, зовсім не перебільшуючи, можна нині впевнено сказати: передовсім на цій основі швидко зростала не лише кількісно, а й за своїм бойовим духом героїчна Українська Повстанська Армія. Сталінсько-беріївські опричники добре це усвідомлювали, тим-то й спалювали просвітянські бібліотеки в західних областях України, як тільки 1944 року фронт перекотився на територію Польщі.

Шкода, що сучасне наше письменство, із видавцями включно, мляво діють і поки що самі чекають якоїсь і хтозна-звідки (бо нинішні державні мужі високого рангу та й переважна більшість бізнесменів глухі до культурних потреб нації) підтримки у випуску літератури, а надто ж у книго-розповсюдженні. Але ж дивіться: хіба довоєнна «Просвіта», тодішні приватні видавці, як, скажімо, той же знаменитий Іван Тиктор, громадські патріотичні організації Галичини мали у виданні потрібних українцям книжок допомогу від настроєної по-антиукраїнському польської влади? Ні, вони просто хотіли й уміли знаходити для цього кошти, щоб таку літературу випускати й розповсюджувати, як уже мовилося, буквально в кожному селі, не кажучи вже про містечка та більші культурні центри.

То, може, варто й нашим сучасним українським організаціям, тій же «Просвіті», партіям, різним фондам, товариствам, котрі так патетично іменують себе національно-патріотичними, використати цей досвід батьків і дідів; тільки подумати трошки й чимось менш істотним поступитися, пожертвувати та й узятися до масового випуску й широкого розповсюдження гранично дешевих, тобто без цупких та глянцевих і золотолітерних палітурок, навіть на простому газетному папері, книжок такого змісту. Це може бути й класика, і вдумливо дібрані твори сучасних письменників. Треба лишень, братове мої, за-ба-жати!

Ось вам перший твір, що збіг мені на думку. Василь Захарченко написав роман, який би варто було запустити в таку серію. Героєм тут виступає сучасний юнак, який виріс у зовсім зрусифікованій сім’ї, але в нього дивним чином пробуджується українська душа, і, відповідно до тієї внутрішньої метаморфози, хлопець починає жити й діяти в цьому антиукраїнському світі... Інтригуюче й за духом добре закроєно цей твір. Уривок його вже друкувався в «Літературній Україні»; кажуть, що скоро буде й журнальна публікація. Але ж тут потрібен набагато більший тираж! Дуже втому відношенні покладаюся на цього прозаїка. Дастьбі, гарний приклад не загубиться...

Дорога «Просвіто», зроби-но такий зачин, може, із твого струмочка та розіллється могутня ріка, з якої наша юнь черпатиме снагу для свого патріотичного дозрівання, стань на чолі цього оздоровчого для нації процесу, бо від партій із гучними українськими назвами, а вже тим паче від влади нашої неукраїнської, видко, чекати нам чогось подібного немає сенсу.

Як і правда також, що з нинішніх літераторів до такої акції далеко не всіх можна залучати, оскільки чимало авторів, як уже мовилося, або змавповують давнішу західну моду густомодерністського зразка, і їх... ну хоч ти щипай себе, не вчитаєш, або ще вперто дотримуються насаджуваної дутими авторитетами думки про те, що література - це не йнакше, як такого собі пустого штибу гра, котра не має жодного відношення до реального життя та його проблем; а від творів їхніх несе таким сопухом, немовби від паленого неподалік сміттєзвалища - матірщина на матірщині, оголено грубий секс, культивування насильства, аморальної поведінки персонажів... Ось таке воно розважаннячко для авторського самозадоволення та роздування пихи перед напівзомбованою масою краян. Аж так це іноді увиразнюється, що мовби зовсім списане з американських і російських телесеріалів, котрими напханий через край український інформаційний простір і від яких уже. верне, мов за симптому тяжкого отруєння.

Та ось зовсім недавно одержав я поштою рукопис саме такого прозового твору юної літераторки зі Львова. З мовностилістичного боку ніби й вправно написаний, що може вже свідчити про певне обдаровання авторки. Але про що ж вона пише! Про вбивць та смертельні погоні - усе чисто навіяне цими фільмами-бойовиками. Я відповів своїй кореспондентці, що йти належить не від цього, а від життя самої людини, од її внутрішніх терзань і борінь у нинішньому непростому світі передовсім од її, авторки, власних буднів, од цікавих історій, фактів як особисто пережитих, так і десь побачених або почутих; важливо виокремити з потоку життя людське благородство, щирі почуття дружби, кохання, вияви саможертовності - усе те, що підносить людину у взаєминах з навколишнім, далеко не завше зичливим до нас, світом, а не принижує її.

Але круті «прагматики» від літератури кажуть при цьому: що ж ви хотіли - саме така нині тональність усього нашого життя, і мистецтво віддзеркалює це. Так то воно так, уже ми однією ногою у вселенському глобальному котлі, і справді, нашій дійсності властиві ці темновідворотні риси. Але хіба це означає, що письменник повинен аж так смакувати всі брудні грані життя або лишень грайливо пурхати понад його проблемами? Небесні сили обдарували його талантом, аби він, показуючи реальність, допомагав людині з її крихким внутрішнім світом вистояти, не зламатися, щоб розкрив їй на прикладі своїх яскраво виписаних героїв резерви людської стійкості. Бо без цього саме лиш «замилування» автора моральними виродками, якими нині аж кишить суспільство, без показу протилежних їм гуманістичних сил скидається подекуди аж на якусь наче, хай і мимовільну, проповідь отого розбишацтва в духовному світі сучасної людини та її морального розкладу.

А тим часом, усе так і сприймається в очах іще неоперсного шанувальника літератури. Чітко й безпомильно уявляю собі молодого читача одного саме з таких романів, що його я недавно прочитав, і де якраз загущено до краю цей негатив у сфері сучасного бізнесу та його побутових реалій. Глуха безпросвітність так і давить звідти на тебе, мовби нема тобі під сонцем нічого світлого! Просто жити не хочеться після того, як перегорнеш останню сторінку такого роману. Це на мене так подіяв твір. А на того юнака? Та він бачить цей роман мало не як настанову для свого подальшого життя. Бо що ж йому ще читати? Модерністських чи то пак постмодерністських сучасних писань не втне, до класики капітально відбила охоту школа...

Але маємо щастя, що не всі письменники погналися за різного крою ефемеридними модами на догоду скороспеченим літературним «теоретикам», котрі погрозливо розмахують жупелом, як вони кажуть, «примітивної громадянськості». І творча думка митців безнастанно в’ється над болями й печалями рідного народу, вишукуючи й розкриваючи співвітчизникові ті шпарини чи то пак ще не всуціль зарослі терням стежки, де за всіх суспільно-політичних перипетій можна зостатися людиною, гідним представником свого народу, який після віковічної неволі поки що тільки-тільки робить перші кроки до свободи, до свого можливого повносилля.

2. Щоб не знало промаху перо

Не буду вдаватися до всебічного розгляду книжок тих небагатьох наших письменників, котрі у творчості своїй постійно замислені над долею України. Ми їх знаємо й глибоко шануємо. Може, хіба що недостатньо вміємо чи то не знаходимо часу належно популяризувати їхні талановиті твори серед молоді, особливо студентської. Я ж хотів би у своїх подальших намірах повести мову про літераторів, котрі, можливо, менше знані широкій громадськості, у тому числі тих, які живуть у віддалених од Києва регіонах, а їхні твори за доброго художнього рівня так само трепетно перейняті проблемами дуже складного, якщо не сказати, трагічного національного буття.

Сподіваюся, що то буде, можливо, цілий цикл статей, мовби продовження цієї розмови, які спробую опублікувати в літературних журналах. Нині ж у цій літературно-публіцистичній подачі хотілось би, роздумуючи про вагу літератури в житті нації, послуговуватися в основному творами письменника Михайла Стрельбицького, який живе у Вінниці. Поет, критик, літературознавець, вихованець славного одесита, професора Василя Фащенка, нині доцент Вінницького державного технічного університету, де на кафедрі культурології, мистецтва та дизайну ще й керує літературною студією «Студентська муза».

Мова ця про нього, сказав би, не зовсім літературно-критична, коли ото йдуть розлогі філологічні, текстові промацування та холоднокровні вимірювання, що там і як побачилося у версифікаційних мудрощах поета, хоч є і цього трохи теж. Ближчим до істини ось яке визначення цього мого писання: літературно-політичні роздуми за матеріалами книжок М. Стрельбицького, що із спостереженого в творах цього автора найбільше мене схвилювало, або коли казати ще точніше - озвалося щемкою луною в моїй душі, ставши поряд із власними переживаннями та неспокоєм. Особливо коли думаю про нашу українську зорю, яка не мислиться без розквіту рідної словесності. Іншими словами, трохи порозмірковуємо з вами, читачу, про сам дух поезії М. Стрельбицького та про першопричини її появи на світ.

Ще коли оце недавно тільки взявся читати його нові поетичні книжки, то, чесно кажучи, і не гадав, що вони знайдуть такий у мені відгомін як за своїм тематичним спрямуванням, так і за художньо-естетичними вимірами. Й одразу тут скажу, чому вони стали для мене особисто приємною несподіванкою.

Дссь іще на початку вісімдесятих років я ознайомився був із деякими його поетичними творами, загалом досить добрими. Хоч коли говорити прямо, тоді мені здавалося, вони ще не свідчили про появу першорядного поетичного таланту. Знав цього автора більше як прекрасного, із незбитим літературознавчим інструментарієм, критика, котрий уміє глибоко й об’єктивно аналізувати, оцінювати поезію, прозу, намагаючись при цьому уникати важких фіміамних кадильниць, що ними в той час наскрізь були прокурені пера представників «рухомої естетики», особливо ж коли писалися цілі «полотна» про твори маститих письменників і надто ж тих, які обіймали керівні посади не тільки у спілчанських структурах. Мені подобалося, з яким тонким чуттям М. Стрельбицький уміє вирізнити з літературного потоку нові явища, тенденції нерідко, бувало, ще на початкових, не всіма помічених, стадіях їхнього розвитку.

Така його принципова позиція, високий фаховий рівень критики відразу впадали в око і, як то мовиться, прихиляли до себе кожного, хто цікавився проблемами красного письменства. Тож і я ловив кожне його слово, принаймні прагнув не пропустити жодної з його публікацій у цьому жанрі.

І сталося так, що, будучи якось настроєний на цілковиту чистосердєчність, в одному з листів до М. Стрельбицького (хоч ми разом із ним не дерли горобців) я висловив про нього - і мушу сказати, що необачно, тієї миті якось не подумалося, наскільки творчі люди вразливі - десь таку думку: в морі літературної критики М. Стрельбицький - яскравіша постать, аніж автор в океані поетичному. Допіру з листа-відповіді зрозумів, що мій адресат не те щоб кровно образився, але сприйняв ту мою сентенцію, мабуть, болісно, бо заговорив щось там про «поетів хороших і різних» і т. д.

Я потім навіть був пошкодував, що так мені написалося, нехай і в приватному листі. І от сьогодні думаю, що незле вчинив, таким ладом висловившись. Бо, можливо, саме отакі тодішні наші перемовини чи й не спонукали його до жорсткішого поцінування власної поетичної творчості та й більшої вимогливості до себе. А це, звісно, завше йде на користь кожному вдумливому, не зацикленому на власній непохибності, авторові.

У царині літературної критики він і далі працює вельми професійно, хоч дуже шкодую, що виступає тепер у періодиці рідко. Такий потужний талант у цьому жанрі мав би постійно виявляти себе активніше. Навіть задавати тон у діяльності колег із критичного цеху; бо нині багато їх або вперто відмовчуються, або декого (скажемо так, із чистих аматорів у цій сфері) заносить, бува, у такі нетрі, що від цього літературі не те щоб якась там була користь, а більше шкода виходить, особливо коли такий автор зневажливо ставиться до важливої ролі та суспільного призначення красного письменства.

Правда, нині можна почути таке пояснення ослаблених позицій критики: перестали в нас читати художню літературу, тому й відпадає сама потреба в критиці, яка, на добрий лад, мала би бути посередницею між письменником і читачем. Надто це спрощене розуміння проблеми. Можливо, якраз тому люди рідко й беруть у руки книжку, що критики залягли у сплячку, а якщо котрийсь і виступить із статтею чи рецензією, то вони такі далекі від життя, що нікого, окрім хіба що вузького фаховика-філолога, не цікавлять. А якби в такій публікації та мовилося і про пекучі проблеми реальної дійсності (через призму розгляду й оцінок художнього твору, звісно), то неймовірно зросла б кількість читачів і книжок письменників, і тих же літературно-критичних публікацій про них. Бо це вже була б наполовину пристрасна публіцистика, якою напевно ж зацікавився б не тільки літератор, а й інженер, учитель, бізнесмен... та й допитливе студентство різних навчальних закладів. Усе-бо в житті й мистецтві взаємопов’язане. І цей принцип критики - через літературу небайдуже говорити про саме життя - блискуче утвердився у класиці. Гріх забувати про нього.

Що ж до нинішньої поетичної творчості М. Стрельбицького, то, на мій погляд, порівняно з тим, що виходило з-під його пера в цьому жанрі понад два десятиліття тому, вона стала ваговитішою, із більш виразними ознаками авторської неповторності. І, як на мене, передовсім з огляду на те, що на кардинальні в роздумах про будь-яку літературну творчість питання - про що пише чоловік і на якому рівні це робить? - схиляєшся десь так відповісти: М. Стрельбицький не вважає, що література - цс така собі легковажна річ, далека від суспільно-політичних, національних, моральних питань, які нас тривожать. Судячи з віршів, поем, можна також легко пересвідчитися в його несприйнятті поширеної нині серед ультрамодерних літераторів засади, котра полягає в тому, що найголовніше для автора - цс намагатися виразити тільки свій особистий, хай там він і дріб’язковий, а то й зовсім нікчемний, внутрішній світ, усе ж решта, мовляв, пусте й у мистецтві слова цілковитий непотріб.

Але навіть якщо керуватися логікою саме таких літературних «метрів», то український письменник, який почуває себе сином свого народу, не може бути байдужим до пекучих проблем нації і він, виражаючи хай лишень свій внутрішній світ, неодмінно говоритиме і про них. Це природно! А обминатиме їх той, хто цілком байдужий до того, як складеться доля його племені. Отже, саме тут і лежить той лакмусовий папірець, за яким легко визначати, хто є хто...

А втім, і в першій половині вісімдесятих, як довідуюсь про це нині, з тогочасного рукопису поетичної збірки, що її М. Стрельбицький готував до друку, цензори зняли добротний твір, котрий став, можна сказати, отим замковим каменем, який тримає всю конструкцію арки чи то пак нинішньої книжки «Прощаючи вік XX...» («Велес», 2001). Мова про поему «Терновий вогонь». Є в ній такі рядки:

Цим словам можна б надати ось такого смислового навантаження: ідейний ключ до всієї творчості М. Стрельбицького.

Роздумуючи про XX сторіччя як «велику ніч», герой поеми тривожиться, запитуючи себе, що ж там попереду, чи не скрадається до нас нова «орда, лаштована в колони»? Або радше - пізніші виплодки тої орди, що плюндрувала нас віками, кращих синів і дочок нашого народу гноїла в сибірських нетрищах, мільйони українців виморила зумисне влаштованим голодом, під маскувальний гуркіт тракторних моторів вистріляла в енкаведистських підвалах. То які ж вони, цікаво, оті плеканці новітньої орди?

І найстрашніше те, що серед них, отих новочасних вовкулаків, якщо не більшість, то дуже й дуже багато «своїх» же виродженців, із нашого ж таки роду-племені. На перший погляд, їх, бува, навіть важко розпізнати, бо ж і очі в них, фігурально висловлюючись, не вузькомонгольського крою, й інколи слово материнське в пісні десь там за хмільною чаркою прорветься... «Свої... а духом тхне чужим». Через те належить нам бути особливо пильними, не дрімати під сигнальною вежею, не заснути під нею «сном пропащим» та не скотитися до того, щоб своїм «хропінням звеселять світи». Чуйно дослухатися, «чи не засвистить стріла ординська, чи обрію не трісне пруг» на такому тендітному й поки що непевному нашому державно-незалежницькому обрамленні...

Мотиви такого ж спрямування простежуються і в «Дюжині маршів для перманентної української революції» (та ж збірка). Кожен з них, окрім четвертого та одинадцятого, присвячений тому чи іншому діячеві нашої історії - деяким відомим князям України-Руси, козацьким полковникам, гетьманам Іванові Виговському - тріумфаторові конотопському, Іванові Мазепі, Головному отаманові Симону Петлюрі й навіть такій цікавій, більше того - я б сказав, визначальній постаті першого періоду української незалежності у справах військових, як генерал Костянтин Морозов. У маршах підкреслюється те найістотніше, що характеризує їхніх персонажів як істинних українських патріотів.

Збірний і так само зігрітий авторською симпатією образ українця-борця бачимо тільки в одинадцятому марші під назвою «Юність УПА». Поет возвеличує цю молоду силу нашого народу, котра саможертовно стала на прю з найзажерливішими диктаторами XX віку - Гітлером та кремлівським, не менш потворним «вождем усіх народів» Сталіним, бузувірські служаки якого, «кривавозоряні кати Готові у сибірську прірву Всю Україну повезти».

А таки-так, тисячі й тисячі ешелоиів-телятників, сповнених жіночих і дитячих плачів, кілька років тяглися з України в сибірські сніги, щоб там викинути на поталу, на голодне вмирання наших невинних людей. І було б тих жертв незрівнянно більше, якби за наругу оружно не піднялися на захист своїх співвітчизників воїни Української Повстанської Армії. «Руйнуємо катівські плани, Щоденно важимо життям, А європейські шарлатани Пішли в підбрехачі катам. І тільки в Бога правда суща, І тільки Бог нам судія, І юність наша невмируща До неба ранами сія!»

Але навіть у цьому високопатріотичному маршовому циклі автор не може обминути особливо гострої проблеми - віковічного й дуже поширеного яничарства, котре, погодьмося, і нині в різних бридких формах спокійнісінько процвітає собі на нашій землі, а владні структури, правоохоронні органи України, що, власне, покликані бути на сторожі наших національно-державних інтересів, мовби й не помічають цього кричущого неподобства, ба навіть потурають йому. Мовляв, як тут підступишся, гасло ж у них начебто прогресивне: «Права человека - прежде фсєво!» Але ж, панове можновладці! Під гаслом оцим знов у нас розперезалися нині найзатятіші україножери, які зовсім безкарно, де лишень можуть, устромляють дрючки в колеса молодій українській державі!

Тож час би вже розрізняти, де права людини, а де найперші принципи безпеки країни.

Але повернімося до тих, хто орудує дрючками для коліс. Найбільше вражає, коли це робить не якийсь там нахабний заброда із чужих земель, а всуціль оголено й грубо постає найлютішим ворогом усього українського той же українець з походження, внутрішній світ якого зводиться здебільшого до набивного вола.

У марші «Найкращі в світі яничари» автор гнівно таврує цих нікчемних людців, яких так багато в нас розвелося. Оперуючи, правда, здебільшого історичними атрибутами з часів турецького яничарства, поет так веде мову про цю гидку дивовижу, що читач подумки сам собі перекидає місток у сьогодення. «А наші яничари - найкращі в цілім світі, А нашим яничарам нічого не болить; Увагою султана високою зігріті, За діло бусурманське готові кожну мить. Готові розтерзати, готові помирати, їх не лякає дідько, їх не страшить упир; І нюхом своїм чують, де найбагатші хати, І серцем своїм знають, де кращий взять ясир». Це такі почвари, що їх, за твердженням автора, «навіть обходять бусурмани», кажучи точніше - самі ж їхні господарі, бо «їм в очі дивитись не видержить ніхто».

І мова тут не тільки про той найогидніший вид яничарів, яким вітер свище в голові й котрі за наказом турецького паші чи то енкаведистського, гестапівського, кагебістського начальства бездумно, ні на мить не вагаючись, ріжуть, стріляють, отруюють своїх же одноплемінців чи як 1933 року витрушують із комірчини в буквальному розумінні цього слова останню картоплину у свого ж таки односельчанина, прирікаючи його з маленькими дітьми на голодну смерть. І що там для них докірливий погляд із глибин минувшини їхніх же пращурів із солоним, сповненим ярості, запитанням: «Чи ти не став розщепленим, як атом, Недовірком, схизматом чи прелатом, Ярижкою нікчемним, псом на влові? - Дитино наша, ягодо з любові!..» (А. Малишко).

А тим часом явище це в Україні має безліч різновидів і форм, іноді, на перший погляд, досить невинних або ж прихованих під машкарою інтелігентності чи там навіть національно-політичної «свідомості». Згадаймо-но хоча б, як ііце зовсім недавно, за нині покійного вже есересера, мало не постійною була ось така суто «українська» практика. Талановитий письменник написав чудовий роман, надрукував його в Україні, а така публікація в республіці вже тоді ставала першою підставою для того, аби можна було офіційно пропонувати твір для перекладу російською мовою та видання у Москві й виходу автора, як у ті часи мовилося, на всесоюзну арену. Шлях цей, однак, для багатьох українських літераторів був дуже непростий. І, зверніть увагу, передовсім ось з яких причин.

Домовився письменник із навіть добре відомим, високої кваліфікації перекладачем, якого знали й шанували московські видавці, а то й уже готовий переклад роману завіз у видавництво «Советский писатель», як дивним чином про цю справу в Києві швидко поширюється інформація. І тут же до Москви терміново летить із десяток листів од інших літераторів, навіть, може, зовні «приятелів» того автора, ось якого змісту: в жодному разі не видавайте! це вам такий націоналюга, якого світ не бачив! він тільки прикидається прихильником радянської влади!.. І як результат-досить часто, хоч і не завше, нашому авторові перекривали там дорогу. Дивувалися московські видавці: що ж ви, кажуть, за народ такий, українці! Та надішле чи привезе до нас письменник гарний твір із Грузії, Литви, Латвії чи Естонії - то йому навздогін ми теж одержуємо листи, але якого характеру! Колеги літератора з тієї республіки, добре знані й шановані майстри слова, діячі культури навперебій апелюють: неодмінно видайте, це чудова, дуже талановита річ, треба, щоб її читали в усьому союзі й за рубежем і т.д. І книжка виходила, набувала доброго розголосу.

А чи не тому, задумаймось-но сьогодні, такою популярною була в ті роки література прибалтійських республік та республік закавказького регіону? І в Україні теж сформувалося на той час багато оригінальних письменників, але чимало їх на отій, іменованій всесоюзною, арені так і не засвітилися, не заяскріли...

Я б назвав, хай і наближено, однією з форм українського яничарства глуху байдужість до горя ближнього, свого ж таки одноплемінця, до нещастя навіть брата, сестри, до гіркої чаші всього народу нашого. Ось із мого рідного села на Прикарпатті - який разючий приклад. Помирає недавно чоловік, а його рідний брат, котрий живе зовсім поряд, садиби тин у тин, навіть не вийшов із своєї хати на похорон, крадькома тільки зиркав із світлиці через вікно з опущеною тюлевою фіранкою, як виносили з обійстя труну з тілом брата. Бо, бачте, за щось там вони посварилися між собою, через дріб’язок якийсь...

Хто ж нам допоможе стрепенутися? Щоб хоч у такій ось ситуації, що її висвітлив колись у вірші «Везли їх зранених...» Олександр Олесь, поводитися чи бодай думати гідно. Везуть із рідного краю в далекі чужі сторони на каторгу політичних в’язнів, стомлених, змучених, які саможертовною працею хотіли вибороти кращу долю своїй нації. Навіки - і вони це добре знають - прощаються ці герої з Україною.

То хто ж усе таки напоумить нас внутрішньо підвестися, здерти з очей полуду, отямитися? І відповідаю сам собі з твердим, хоч і зрошеним сльозою, переконанням: література, тільки вона - зрозуміла й цікава широкому читачеві! Однак лишень утому випадку, якщо вона не буде байдужа до долі народу, а її трудівники не шукатимуть тільки вигоди й тимчасового задоволення власного марнославства. Пригадалися мені тут мудрі слова, вибиті на табличці, яка постійно, на спеціальній підставці, була на столі президента Сполучених Штатів Америки Рональда Рейгана в овальному кабінеті Білого дому: «МОЖЛИВОСТЯМ ЛЮДИНИ НЕМАЄ МЕЖ, ЯКЩО ЇЇ НЕ ХВИЛЮЄ ВИЗНАННЯ ЗАСЛУГ».

У руслі дальшої розмови про цю нашу апатію, про варту найбільшого осуду млявість, ба навіть відсутність якогось найменшого вияву життя, коли йдеться не раз про саме існування народу як такого, хотів би ще зупинитися на книжці М. Стрельбицького «Йоцемидаєсія» («Універсум-Вінннця», 1999). А правда, що надто вже закручена назва? Хоч як далі побачимо, вона досить-таки точно передає основну думку збірки. І все ж (це вже до слова) проситься тут на пам’ять така істина: найвизначніші літературні творіння всіх часів і народів здебільшого звертали на себе увагу передовсім своєю, мовби сонцем просвітленою, простотою. Та той же згадуваний щойно Олесь - писав поезію, скажемо так ну ...звичайнісінькими, аж ніби зовсім буденними словами, а так їх складе у фрази, що глянеш - диво твориться. Чи не в цьому полягає найвища поетична майстерність? Справді, для спілкування із вдячним читачем зовсім не потрібен лінкос, цебто спеціальна мова, якою послуговуються за спроб нав’язати контакт із космічними братами по розуму.

Але нумо ближче до «Йоцемидаєсії». На титульній сторінці зазначено: «Поезії». Зовні так воно й виглядає, коли гортаєш це видання, хоч за суттю своєю це, можна сказати, одна своєрідна поема - крик поетової душі, плач і водночас сардонічний сміх, самоіронія та вбивча сатира, які місцями переходять майже в розпач, а то й у глуху безнадію. Бо таки справді, не можна спокійно дивитися, як твої одноплемінці, а надто ж владні посадовці, замість того, щоб шанувати бодай елементарну гідність - свою власну й усього народу, який вони представляють, - не забувати про лицарську честь наших пращурів, дійшли нині до того, що, навіть маючи де-юре незалежну державу, тільки й знають, що низько, в запобігливих поклонах згинатися на всі сторони світу...

Ця книжка - то поетичне, замішане на жорсткому сарказмі дійство, цілий спектакль-діалог, з якого постає вельми невесела картина сучасного українського життя, де наш люд чи радше його «вожді» та «вождики», - мов недотепи останні, навіть стали вже сумніватися в тому, що вони є вони... Тут поспішаю застерегти свого читача: але в такому саркастичному ключі це сприймається не пасквільно, а як образ, котрий має своєю метою розворушити зашкарублі душі, розбурхати нас із летаргічного сну й срамотного самозабуття.

Персонажі тут переважно колективні, збірні. Власне, один він тут, герой літературного твору, буквально висмикнутий із життя таким, яким він і є насправді. Бачиш його зі сторінок цієї книжки зовні (хоч автор про це прямо й не каже) десь отаким: брови підняті, очі заокруглені, ще й рот, бува нерідко, розкритий, особливо коли його невиважена поведінка призводить до несподіваних і вкрай негативних для нього самого наслідків. Що він упевнено вміє робити - так це наївно запитувати про якнайпростіші речі («Йо, це - ми ? Йо, це - ми! Йоцеми! Ой, знов не віриться... Треба, щоб хтось або підтвердив, або заспокоїв...»). А ще він, кажу, неперевершений мастак розкланюватися навсібіч і притакувати, що б там хто не вимагав од нього. В один бік, звідки чується - ЙО, у другий, відкіль грубо гримотить - ДА, та в третій, де по-зміїному сичить ЄС... Його, кому лишень не ліньки, піддурюють, на нього можуть нецеремонно ні за що гарикнути, а він у відповідь знай одне: доземний уклін і тоном відповідно до категорії кривдника з чемною готовністю проректи якраз оті звичні, що стали вже зашмульганими, ЙО, ДА, ЄС ну й, звісно ж, запобігливо відреагувати на них відповідними діями. Отак і народилася, як сказано в анотації до збірки, «одна історично сформована, але ж історично ж і здеформована людська спільнота» - ЙОЦЕМИДАЄСІЯ... Або ще по-нашому - отаке собі агакало. Цебто словечко «так» кількома мовами стає на всі випадки життя немов той карб од різця скульптора, яким усе далі увиразнюється сутність образу йоцемидаєсів.

А вони ж таки справді мов та запрограмована на миттєву реакцію мембрана, завше тільки запопадливо відгукуються на всі побажання та вимоги передовсім тих, хто каже «да». Звелено було он віддати стратегічну зброю -

Далі на цю тему знаходимо й цілий вірш. Уже без виразно окресленого внутрішнього діалогу, в іншій ритміці, як «співаночку з притулом». А суть її така ж: після розпаду імперії у йоцемидаєсів зосталося багато зброї - що з нею робити?

І тут у зв’язку з цією темою неодмінно належить сказати ось про що. Є серед нашого громадянства особи, котрі дуже вже пишаються тим, що в Українській державі немало поетів пішло в політику, мовляв, це просто щастя, адже то здебільша свідомий у національному відношенні елемент, можна навіть сказати, рятівний, оскільки по-справжньому українських політиків-професіоналів іще не вишколено, а тим часом пильні державні справи чекати не можуть і т. д.

Я коли чую від когось такі ейфоричні словеса, то мимоволі високо піднімаю один кінчик своїх вусів та ще й прищулюю над ним око. Тому що якраз навпаки, дорогі мої панове, дуже то вже сумнівна й навіть небезпечна річ - отаке «поетично-емоційне» аматорство у великій політиці. Бо хіба, скажіть, не так? Одразу, як тільки відкинула пазуристі лапища більшовицька імперія, це добре зрозуміли в колишніх її прибалтійських республіках і чи то не впустили поетів до парламентсько-урядових крісел, а чи то самі тамтешні літератори відмовилися залишити свої письмові столи й стали працювати на утвердження молодих держав пером. У всякому разі, без найменшого сумніву, Литві, Латвії та Естонії це якраз вийшло на користь.

У нас же все чомусь крутнулося навпаки. За роки незалежності в парламенті всіх скликань літераторів завше вистачало. І що з того? Був хоч якийсь особливо помітний хосен од їхньої там діяльності? Я б цього не сказав. Одні з них полюбляють, не без словесних пишнот, поораторствувати перед телекамерами, хоч здебільшого за цим посипанням мовної позлітки ой небагато путнього змісту; другі - місяцями понуркувато й затято мовчать навіть тоді, коли конче належить подати хоч якийсь там свій голос - ну так немовби язики їм до піднебінь поприлипали, зате як уже хтось із тих мовчазнюків націлюється щось там змірковане під лавкою вибовкнути, то, їй-бо, озирайся, де б та спертися об стіну, аби не впасти.

Саме так сталося на початку дев’яностих, коли один із народних депутатів, відомий український поет, справді талановитий у своїх писаннях, підвівся в залі засідань Верховної Ради і, як йому, либонь, здалося, страшно глибокодумно, а я собі думаю, що й не без чийогось злого нашіптування, патетично прорік-виголосив нібито від себе особисто, але таким тоном, іцо мовби від імені всієї держави, отакенну (як на мене, просто фатальну) пропозицію чи то пак заяву: Україна відмовляється від ракетно-ядерного озброєння і буде надалі без’ядерною державою! Хоч офіційно наша країна ніякої на той час урочистої, скажемо так, присяги щодо цього ні перед ким не давала, але світ, особливо та його частина, де мовлять «єс» і «да», миттєво підхопив це гойно-недолуге поетове «віршування» щодо відмови од ядерної зброї і надалі став його трактувати яко клятвене, скріплене мало не сімома печатями та автографами щонайвищих посадових осіб України священне зобов’язання перед усім людством. Ну й, річ природна, одразу ж почали домагатися, навіть іще не зовсім ультимативно, виконати його.

А ми ж тоді що? Президентсько-урядові структури цебто? Йо! Да! Єс! - дружно й, навіть не замислюючись, гукнули в цілковитій екзальтації, а при цьому ще й покірненько, у три погибелі, зігнулися в усіх потрібних географічних керунках та хутко й повністю позбулися третього (!) в світі ядерного арсеналу. Навіть суто оборонного характеру ракети середнього радіуса дії і ті бігцем тицьнули в руки колишній метрополії: аякже - ЙОЦЕМИДАЄСІЯ! Вона ж бо йнакше не може й не вміє. Хтось десь, бува, невиразне щось там невдоволено буркне, а їй уже здасться, що то святий Ілля грімкотючою колісницею промчався українським небом.

Між іншим, яка іронія долі! Потім, як, віддавши зброю, ми потирали від задоволення руки, світами шугонула чутка (і мабуть, небезпідставна): коли свого часу між Україною і Росією загострилися були відносини, то, кажуть, декотрі з подарованих нами ракет буцімто вже були націлені на греблю Київської ГЕС. А з її раптовим руйнуванням, відомо, яке страшне лихо могло би спіткати не тільки Київ, а мало не пів-України.

Перегодом іще раз притупнули ногою ті, що кажуть «єс», і було дощенту знищено в Україні всю вельми складну й надзвичайно дорогу технічну базу колишнього ракетно-ядерного озброєння. А далі навіть унікальні, міжконтинентального засягу літаки-бомбардувальники, що їх не встигли віддати північному сусідові, розпиляли на металобрухт.

Ну, але зате ж ми спершу як натішилися: за такий глобального значення вчинок будуть нас надалі ого як ушановувати та прославляти! А скільки-то в результаті нашої виняткової слухняності та небаченої досі акції самороззбросння широких компенсаційних рік тепер хлине в Україну! Одне слово, гадалося, що вся планета стане носити нас та підгуцькувати на руках. Ще б пак, ніхто ж інший навіть би не доглупався до чогось подібного вчворити зі своїми збройно-оборонними цінностями. Навпаки, більшість країн хотіла б мати такий арсенал. Не для нападу на когось, ні, а як надійну гарантію безпеки держави перед імовірними агресорами, як фактор його стовідсоткового стримування.

А що ж тим часом вийшло? Всі оті, хто каже «йо», «да», «єс», тут же нечемно обернулися задом до нас. А наша йоцемидаєсія? Од прикрої несподіванки та краху дитячих ілюзій стала собі похнюплено, опустивши вуха, як лопух на дощ. А вже особливо їй одвисла щелепа, коли дізналася, що деякі впливові американські високопосадові політики настійливо радять керівникам своєї наддержави, аби ті відтепер налагоджували тісну взаємодію тільки з ядерними країнами, а всі інші в кардинальних питаннях світової політики, можна, мовляв, узагалі не брати до уваги. Що ж тепер сказати: їж, Левку, хоч і глевко... Так тобі й треба, йоцемидаєсіє! Достеменно, як ото трохи пізніше вийшло із закриттям Чорнобильської АЕС, за яке нам було обіцяно чималі кошти на створення більш безпечного укриття для зруйнованого реактора та компенсаційне будівництво енергетичних потужностей замість втрачених у Чорнобилі цебто. Та довго чекатимемо «гарантовано» обіцяних зелених, ой довго! Хоч ні, запевняють-таки, що дадуть, але аж тоді, як... рак свисне.

А попри те ми знову трепетно й розчулено вигукуємо: ЄС! - так і не йнакше! Уже за інших обставин намітилося вигідне для України промислове співробітництво з Іраном - тут же з-за морів-океанів прилетіла до золотоверхого відома в світі пані-дипломатка й легенько так, навіть зовсім не боляче, наступила каблучком у нас кому слід на мозольний палець - і ми вже витягнулися в нитку та й анулювали угоди з іранцями. Знову ж таки з величезними для себе втратами. І так - куди не кинь оком. Йоцемидаєсія - що тут поробиш... Діє ж бо вона завше за відомим принципом: запрягай воли - ярмо потім знайдемо...

Тим часом якщо говорити тільки про ядерний арсенал, то це за мудрого та вольового з ним поводження міг був бути могутній інструмент утвердження воскреслої, вважай, із небуття нашої держави, особливо в перші роки незалежності. Та й пізніше так само. Усього-навсього годилося достойно й жорстко, із залізною логікою, обґрунтувати власну позицію; та що там - бодай елементарно й реально поторгуватися і щось таки виторгувати для своєї країни, якщо вже так дуже кортіло позбутися свого неймовірно сильного оборонного щита. І ще, бач, балакають при цьому деякі наївні бевзі (впіймали в сороки на хвості): а-а, навіщо він нам здався, той щит, коли валізка із пусковими кнопками була не в нашого президента. Та отямся, йоцемидаєсіє! За такого могутнього науково-технічного потенціалу, яким володіє Україна, у кліп ока можна було все перекодувати. Учені це підтвердили. Але що тепер про те говорити... Ясно тільки, що, якби були тоді так не поквапилися, слухняно виконуючи вимоги опонентів, перебували ми б сьогодні в куди кращому становищі як у себе вдома, так і на міжнародній арені. Це - безсумнівно. Принаймні що-що, а ракетно-ядерну зброю середнього радіуса дії таки конче слід було залишити у своїх Збройних Силах. Індія, Пакистан он значно пізніше, аніж Великобританія чи Франція, запопали цю зброю, то не повісили ж їх за це.

Сьогодні ось дивлюся - чомусь не згинається, як ми, у покірливій позі й не стає назадні лапки перед стовпами світової глобалізації невелика, незрівнянно менша від України й територіально, і за своїм господарсько-економічним, науковим потенціалом Північна Корея. Вона жорстко зажадала для себе розмови на рівних; навіть не за самі боєголовки, а ще тільки за припинення роботи атомного реактора, де за технологією можуть вироблятися матеріали для виготовлення ядерної зброї, вимагає чітко організованих процесів відповідної компенсації. І ті, що кажуть, «єс», за найновішими даними, змушені піти на значні поступки корейцям.

Мені, чесно кажучи, подобається така в цьому питанні політика (хоч зовсім не до душі сам комуністично-диктаторський режим Північної Кореї), бо вона гідно означена конкретними умовами та вимогами, а не медузно-розслабленим та вкрай наївним сприйманням обіцянок, якими нас уже не один раз обгодовували, заганяючи в цупкошнурі тенета. Це вже інше питання, як світові застерегтися від імовірного виготовлення в Північній Кореї й тим паче від можливого застосування нею атомної зброї. Жаль, що не зважився наш президент десь приблизно так само відповісти отим, що кажуть «єс», коли свого часу вирували пристрасті навколо українського ядерного арсеналу, як це нині зробило північно-корейське керівництво; а воно зовсім неполохливо заявило: якщо проти КНДР застосують торговельно-економічні санкції, то вони будуть сприйняті як оголошення війни північно-корейській державі.

І мовби замикаючи тут чергове коло в розмові про цю справу, яка так само несприятливо обернулася для нас, хочу знову наголосити: усе ж бо почалося із того абсолютно кволого за політичною мислю, даруйте на слові, макоцвітного вискакування поета на засіданні Верховної Ради із заявою про те, що ми врочисто відмовляємося від свого ядерного арсеналу. Чого ж ти, депутате-віршувальнику, та попхався тієї непоправної миті на парламентську трибуну, навіть близько не усвідомлюючи собі недобрих наслідків того, що збираєшся сказати, для твого народу й такої ще хисткої на ногах нашої держави! Воістину це так: швець знай своє шевство, а в кравецтво не лізь!

Зіставляючи сьогодні поведінку наших властей із діями в подібній ситуації урядів інших держав, передусім подумаймо бодай тепер, як нам надалі, не гублячи найпростішої самоповаги, поводитися в часи всезростаючої глобалізації. Бо йнакше ці процеси, немов той велетенський вир, наче космічна чорна діра чимраз далі засмокчуть нас, перетовчуть так, що в перспективі й сліду від нас може не зостатися. Усе то речі надто серйозні, і жарти тут кепські, панове. А коли житимемо на рівні йоцемидаєсії - нам каюк.

І наша дорога література таки ж не повинна би (!) про все це забувати. Саме тут у неї мають викристалізовуватися на новий історичний період (у різних, звісно, варіантах) провідні теми та доступні й, головне, цікаві для широкого читача, без нуднющих ультрамодерністських викаблучувань, форми їх опрацювання. Інакше-бо який сенс її існування, особливо для української спільноти, - без читачів, без орієнтації на оту її функцію «останню й головну - рятувальну».

Припускаю, що взяті в лапки слова з епіграфа до цієї статті хтось та зачепить гострячком шпильки. Чого ж, ми цс вміємо, особливо коли за житейсько-інтелектуальними дрібнощами та марнотами перестаємо мислити історично. Ну, хоча б елементарно - про давно усталені й цілковито виправдані три найзагальніші типостилі поезії, а саме: народнопісенний, стиль класично традиційний з його, серед іншого, сповідальними елементами в шуканні смислу буття і, нарешті, третій, так званий агітаційно-ліричний або, як ще іноді про нього кажуть, спонукальний стильовий напрям, проти якого, бува, так наїжачуються нинішні новоспечені «законодавці» літературних мод. З далеким, розуміється, прицілом...

Але - шановні! Ви ж, мабуть, забули чи й не знали, що до цього третього ключа належить всесвітньо відоме й незрівнянне за художніми якостями «Слово о полку Ігоревім»! Який вам іще потрібен доказ, яких іще хочете підстав, аби з усією повагою ставитися саме до цієї гілки нашого поетичного дерева?! Тим паче, що саме в наш час вона, ця притлумлена шаленим галайканням ординців павіть, може, якраз найбільше й потрібна читацькому громадянству - такому нині розгубленому й здеморалізованому, несприятливими суспільно-політичними, націєтворчими обставинами в Україні.

Чому б, наприклад, письменству - вміло й усебічно, за допомогою образів, яскравих персонажів, та ще так, щоб пробрати декого аж до пекучого сорому й довести до хоч якогось прозріння не взятися за таку ось нібито ура-патріотичну, насправді ж зовсім фальшиву, а за М. Стрельбицьким - йоцемидаєсівську, заяложеність. По ній він жорстко черкнув уже рашпілем, аж трачиння віялом сипонуло. Але того замало, тут би належало гуртом навалитися на цей звапнілий, але ще живучий у наших мізках і для нас же самих дуже небезпечний стереотип:

І фінал уже мовби цілком від самого автора:

Або зиркнути на таку ось дивоглядію (тут у конкретиці деякий у мене відбіг од збірки М. Стрельбицького)… Гукнув якось той, що каже «йо»: нумо в нашій державі впроваджувати футбол у кожну загальноосвітню школу як обов’язковий предмет! Із хитрощами кинув цей клич - щоб і знеславити йоцемидаєсів, та й щоб у подальшій перспективі ще більше притлумити розумовий потенціал титульної нації, і, зрештою, щоб мати фінансовий із цього зиск... І що ж ви думаєте, може, вони, йоцемидаєси цебто, хоч почухали потилицю чи бодай на мить одну засумнівалися (не кажу вже добре ворухнули мізками - особливо посадовські персони)? Де там! Раз-два - і вже здійснили, що було рекомендовано-звелено. Навіть для цього скоротили викладання рідної української літератури, яка значною мірою і виховує у молоді національний патріотизм. Та й низи в цьому відношенні не набагато свідоміші. Гадаєте, були з приводу масової футболізації шкіл громадські протести? Анідзелень! Якихось двох-трьох інтелігентів, котрі виступили в пресі з аргументованими запереченнями, за ревищем усечиновницького одобрямсу хтось може й почув. Основна ж маса громадян, коли запитуєш про це в різних місцях, відповідає: ну-у, знаєте, що я можу зробити, у власних он клопотах захряс... хоч я того... і сам учитель, але зрозумійте - потребують догляду і город, і корова, а тут і свої діти... на все мене не вистачить... які там, пане-товаришу, протести...

Воно ніби й правда, та не зовсім. Є ж бо ще наче так звані національно-патріотичні партії, громадські організації, яким сам Господь велів стояти на сторожі інтересів нації. Але їх теж не чути, їх так само «на все не вистачає», бо, бач, потонули з головою у твані братоборчих чвар та міжусобиць.

М. Стрельбицькому болять отакі наші проблеми. Саме в цих його душевних стражданнях і народилася збірка «Йоцемидаєсія», у якій, відповідно до теми, тональності вірша часто змінюється і його форма. Тут ціле різнобарв’я ритміки, розмірів, римований вірш змінюється білим чи верлібром, одні написані в стилі співомовок, другі нагадують народні думи, свідомо вкраплюються в тексти (для дошкульнішої характеристики відповідних персонажів) елементи осоружного суржику Така мовностилістична амплітуда в розмові про надзвичайно серйозні чи то навіть доленосні для народу речі разюче підсилює недолугість поведінки йоцемидаєсів; і вже особливо в тому сенсі, що вони (знову на цьому наголошую) ну буквально кожному розбишаці, який уломлюється до їхньої хати й суне своїми закаляними чоботищами Fia застелений білим обрусом стіл, усе притакують і притакують, ще й гостолюбно розшаркуючись перед ними.

Що ж сталося з ними? Таж предки їхні не такими були - і в XVII, і у XVIII, і на початку XX століть та навіть ще років п’ятдесят тому на західних теренах витав гордий, нескорений дух їхніх дідів. А нині вже й державу мають, щоправда, більше якусь неначе бутафорську, не свою, бо зусібіч цілком залежну від впливових недоброзичливців як зовнішніх, так і внутрішніх.

А що ж поробляють у цій державі ті, хто іменує себе національними патріотами? Самопоїдання їхнє і далі процвітає. Під нашіптування, звісно ж, проімперсько-московських сил та й далеких західних мудрагелів. І під їхні ж в’їдливі, навіть не зовсім приховувані кпини. Тим часом пустопорожні балачки про єднання «нацпатріотів» тривають роками без жодних позитивних результатів. Ось і в січні 2003 року теж гучно заговорили про об’єднання двох РУХів, навіть визначено було дату врочистої церемонії. Але знову на цю стезю хтось викотив гнилу колоду, об яку позбивали собі пальці на ногах ті, хто оповіщав про цю акцію. Тоді було вирішено повернутися до справи об’єднання цих двох політичних сил аж після президентських виборів, тобто майже через півтора року. Ну, хай уже так, не першина, отаке відкладання, котре, як відомо, корисне хіба що в одному випадку - при виробництві сиру.

Аж тут раптом 25 січня того ж року на з’їзді Українського народного руху знову запаморочливий виверт: УНР перейменовано в Українську народну партію (там тої народності - що кіт наплакав). То що ж тепер? Пробубнений намір об’єднати два РУХи взагалі вже відпадає, оскільки одного з них уже нема!? Ну й ловкачі, оце так маніпулятори й неперевершені догоджальники власному самолюбству! Таки здорово працюють відповідні фахівці з недолугими йоцемидаєсами, які називають себе політичними «лідерами» карликових партій та об’єднань; і кожен з них дметься, мов та, що, даруйте, квакає на болоті. Та ще засліплено тільки й марить що про всеукраїнську булаву. А тим часом не сягають своїм куцим розумом тієї зовсім простенької істини, що за такого стану речей жодному з них (жод-но-му!) не бачити тої булави, як своїх вух. Можу поклястися. Бо слушно казали запорожці: до булави треба голови... І все це я теж називаю одним із найпотворніших виявів перевертництва - прихованого й тим небезпечнішого.

Є у марші М. Стрельбицького такі рядки: «Ми наших яничарів найкраще зустрічаймо, Всіляко добре дбаймо, щоб душу з тіла - геть! Ми нашим яничарам тортур не завдаваймо: Найкращим яничарам - найлегша в світі смерть!» Ні, це не якийсь там заклик до фізичної ліквідації всілякого штибу відступницьких нечистот у суспільстві, не роздмухування настроїв громадянської війни. Мовиться про кончу потребу моральної смерті цих покручів. Причому публічної! Так, щоб не кортіло більше нікому й ніколи опинятися в такій ролі під гострим осудом суспільства, і, звичайно ж, в особливо виражених випадках підлого ренегатства - під нищівною карою державних правоохоронних органів. Але для цього спершу належить у середовищі останніх синім полум’ям випалити цю задавнену й вельми отруйну гнилизну.

І хто ж тут мав би подати найперший і найвагоміший голос, аби всі без винятку чиновники, навіть найвищого рангу, прямо кажучи, зарубали собі на носі - зневажатимеш перший закон держави, Конституцію України, приміром, десяту її статтю, то нахабство це відзразу ж дорого тобі обійдеться? Хто? Звичайно ж, глава держави мав би озватися. Однак він у нас чомусь (?) у подібних справах, делікатно висловлюючись, занадто вже м’якотілий, а якщо ближче до правди - байдужий, коли б не сказати гостріше...

Може, панові Президенту не вистачає історичних аналогій, які б його чогось навчили? Будь ласка, можу навести повчальний приклад, причому не дуже давній. Та ще й такий, що своєю ситуативністю неймовірно нагадує наші нинішні українські обставини.

Після Першої світової війни польський народ відновив свою державність, яку було ліквідовано внаслідок відомих в історії трьох поділів Польщі. Тоді основну її територію разом з Варшавою захопила Російська імперія, котра, як і в усіх будь-де загарбаних землях, повела жорстку лінію на нівелювання національних особливостей місцевих жителів, на витіснення з основних сфер суспільного життя польської мови й натомість повсюдне насаджування мови російської. Відома всім практика. І вже за якусь сотню років імперсько-російський, виражено шовіністичний, режим навіть у такій, здавалося б, дуже патріотичній Польщі домігся багато чого. Поміркуйте самі.

Коли по війні західні країни посприяли полякам відродити державу, новий її керівник Юзеф Пілсудський несподівано зіткнувся з таким печальним фактом: багато офіцерів щойно створеного польського війська, які до того служили в царській армії, виявляється, не бажали переходити в службових справах, у спілкуванні з вояками на польську мову. А відвертіші з них навіть не церемонилися у поясненні такої своєї поведінки; мовляв, «відітєлі, как-то нєхарашо, нєполно, што лі, звучіт на польском ваєнная цєрмінологія... І ваабщє вєдь ліцєратура па ваєнной наукє в нас на русском... ето, панімаєтє, процес длітєльний, так што нєчєва тут пароть гарячку...» Інші офіцери про людське око нібито й не заперечували проти впровадження польської мови й у присутності начальства навіть досить вправно послуговувалися нею, а відійшов той вищий чин далі - уже й знов у них: «што» та «как».

Скажіть, хіба це не точнісінька картина із сучасного життя українського війська? На кожному-бо кроці таке баламутство у військових частинах бачимо. Різниця тільки в тому, що тут державна мова, а отже, і службова, цебто обов’язкова в армії, українська; та ще в тому велика відмінність, що в нас ця «картинка» вперто майже не змінюється уже дванадцятий рік. І ще, певно, мине стільки, якщо не більше, часу, поки, можливо, настануть якісь відчутніші зрушення на краще. Якщо настануть...

А тепер зверніть-но увагу: що зробив, виявивши серед свого офіцерства таке дивовище, Юзеф Пілсудський? Він видає суворе розпорядження, за яким кожного офіцера, котрий протягом дуже стислого часу (якщо не помиляюсь, чи й не за чотири місяці) цілком не перейде на польську мову, гнати з армії у три вирви! І що ж? Миттю віднайшлися у гонорових зросійщених панів офіцерів просто чудові філологічні здібності до екстреного засвоєння польського усного й писемного мовлення. І навіть військова література російською мовою, поки не з’явилися відповідні книжки національною, не стала в цій справі на заваді - читали ці книги й тут же перекладали, що було треба. Усе пішло, як по маслу! Одне слово, польський дух у військах швидко й повністю запанував раз і назавжди. Завдяки рішучості першої особи в державі.

То чим це не приклад для наслідування нашому головнокомандувачеві? Якщо він, звісно, бажає залишитися в історії Збройних Сил України і взагалі нашого народу з добрим ім’ям патріота й істинного реформатора в найвищому значенні цих понять.

Але з другого боку - це справа й усього нашого громадянства, зокрема елітної його частини, до яких належать також письменники. У своїх творах вони мали б енергійніше пробуджувати в, даруйте за прямоту, затурканих, здеморалізованих краян національну самосвідомість. У різних жанрах - у публіцистиці прямо й відверто казати їм про ті небезпечні провалля у внутрішньому світі; і яскраво, тонко виписаними образами героїв-українців у романах та повістях, де такі персонажі постають небайдужими до визначальних цінностей народу, зосібна до споневаженої навіть за умов уже досить тривалої державності мови титульної нації; і знов про ті ж таки речі - свіжим, трепетним словом у поезії, як це, наприклад, просто й неперевершено колись робив уже згадуваний Олесь... Та й навіть у звичайній журналістсько-видавничій діяльності, цебто публікуючи інших авторів, яким болять проблеми виживання українського народу в цьому жорстокому, уже закроєному на бездушному глобалізмі, світі, чистому видавцеві, рядовому редакторові теж можна дуже багато зробити в цьому напрямі.

Нема що казати, є в нас письменники, які в цей зламний для історії час десь саме так і розуміють своє високе покликання і в міру власного таланту, творчих спроможностей, пишуть у цьому тематичному ключі. За це їм доземний уклін. Але таких, однак, я міг би назвати, на жаль, дуже й дуже небагато - ну... зо три десятки. Це із більш як тисячі семисот членів Національної Спілки письменників України. А ще ж є АУП, інші угруповання літераторів.

Перераховувати імена тих, хто через свою творчість щиро прагне розбудити в українській душі національну гідність, рішучість самозахшцатися, чи й треба. Але як же тут, скажіть, обійтися без того, аби не згадати хоча б Павла Загребельного, Юрія Мушкетика, Ліну Костенко, Дмитра Павличка, Миколу Вінграновського, Романа Іваничука, Валерія Шевчука, Анатолія Дімарова, Івана Дзюбу, Петра Перебийноса, Сергія Плачинду, Євгена Дударя... Як обминеш сповнені болю й заклику до національної самоповаги книги Анатолія Погрібного чи недавні ще виступи Василя Плюща в «Літературній Україні» на зразок отого просто блискучого коментаря, що звався: «Особливості національного стриптизу». А ще збірки оригінальних мініатюр Петра Осадчука, над якими смієшся і плачеш. Чи ось козацька тема в останньому за часом написання романі Олеся Лупія «Лицарі помсти» - хіба нам не вчувається тут поклик його серця: читачу, краянине мій дорогий, чи ти усвідомлюєш себе українцем? А ще ось що бачу в новому художньо-документальному романі Ігоря Кравченка - на прикладі родини Симиренків подається чудовий, особливо як на нинішні бізнесові часи, взірець того, як на найвищому патріотичному рівні та ще з максимальною віддачею належить жити й працювати для України. Розділи цього твору вже друкувалися в періодиці, і жаль, що авторові поки що не вдається знайти спонсора на видання книжки. Може б, хтось із наших патріотів-скоробагатьків та відгукнувся на цю потребу й подбав, аби цей непересічний роман якомога швидше дійшов до читача? Хай би подумали - уже ж бо сама причетність сучасного мецената до виходу книжки гідно була б поцінована культурною громадськістю.

Захоплююсь організаторською діяльністю в літературному процесі письменників Григорія Гусейнова, Дмитра Чередниченка, Віктора Савченка, Олександра Завгороднього, Олега Мики- тенка, Яреми Гояна, Олександра Глушка, Олександра Васильківського, Анатолія Камінчука, Любові Голоти, Марії Влад, Михайла Слабошпицького...

А хіба не заслуговують нашого зачарування плідні творчі діяння Рауля Чілачави, який уже кілька десятиліть працює на стикові двох культур і для якого, як він сам каже, Грузія й Україна в його «з’єдналися слові». Він навіть у сні бачить себе сином українського народу, хоч із походження грузин (вірш «Український сон»). Зворушливо, чи не так? То нехай би замислилися над постаттю цього феноменального чоловіка деякі наші питомі українці, надто ж оті із замшілими душами, збайдужілі до духовних надбань свого народу, а то й не раз (о, парадокс!) навіть вороже налаштовані проти власного національного кореня - таки ж бо безнадійно-жалюгідна йоцемидаєсія!

І, певна річ, до цього переліку імен без вагань додаю, як мій читач уже здогадується, Михайла Стрельбицького. Бо й справді, щойно прочитані кілька його нових книжок дають мені для цього підставу. Тим більше, діапазон його поезії значно ширший, аніж можна собі уявити з того, що я тільки пунктирно вже сказав про неї вище. Зосібна, варто б виокремити в ній ще таку властивість, як пильна увага автора до істинно прекрасного не тільки в житті, а й у... мистецтві.

3. «Погляд, схоплений на думці»...

Пам’ятаю, коли 1963 року вийшов друком роман Івана Єфремова «Лезо бритви», то серед журналістів Дніпропетровська, де я тоді працював, твір цей викликав цілий ажіотаж. День чи два тільки був на прилавках книгарень, а далі купити вже не можна було, тож ми записувалися на чергу в публічних бібліотеках, у власників приватних книгозбірень, які мали цс видання. А ті, хто вже встиг прочитати роман, жваво його обговорювали й дружно запевняли співрозмовників, що коли перегорнули останню сторінку книжки, то немовби їм в очах розвиднілося, і стали вони відтепер дивитися на красу навколишнього світу й особливо ж на осяйну жіночу вроду зовсім по-новому, набагато глибше розуміючи й цінуючи її. Бо й справді, варта уваги хоча б одна лишень добре матеріалізована в художніх образах, у взаєминах між персонажами теза романіста, яка несподівано розкриває перед тобою саме генетичне підґрунтя прекрасного.

Чому красиві в жінки великі очі? Тому що вони краще, ширше бачать. Чому вважаються гарними довгі й густі на них вії? Та тому що надійно захищають очі від пилу, вітру. А волосся густе й пишне чому так усім до вподоби? Бо воно добре оберігає голову від холоду чи то спекотного сонячного проміння. Нарешті, які підстави загальноприйнято вважати красивими довгі в жінки ноги? Бо з прадавніх часів вони допомагали їй швидко бігати й рятуватися від небезпеки...

Отже, переважно десь так виходить: що було колись - та й нині теж - корисне тобі, твоїм рідним, коханим, а ширше - і всьому твоєму народові, те для нас красиве. Це, мовити б, такий всеосяжний і найзагальніший погляд на цю справу. Хоч далі він має чимало розгалужень, які навіть переходять, бува, у концептуальні варіанти, надто ж коли говорити, наприклад, про таке усталене вже філософське твердження: естетична насолода людини, її задоволення від сприйняття мистецьких цінностей зумовлюються не зовсім утилітарним інтересом. Та ніхто, однак, не стане заперечувати, що в першооснові своїй естетичне начало більшою чи меншою мірою завше переплітається із, скажемо так, добрим чи кепським виконанням тим об’єктом, до якого ми придивляємося як до ймовірно прекрасного, свого практичного призначення. Хоч, можливо, не стільки в нинішньому, поточному нашому житті, скільки у самих витоках поняття прекрасного, котрі з тими чи іншими незначними відхиленнями все ж закріпили свої позиції на всі часи.

Спитаєте, а як же бути з поезією, отією, звісно ж, істинною, високохудожньою поезією, котра також належить до категорії прекрасного? Які її, мовити б, «утилітарні» функції? А відповідь дуже проста: поезія для нас є джерелом радості, вона, приносячн нам насолоду, непомітно для нас самих збагачує наш духовний світ, естетично розвиває, формує, відшліфовує його, робить нас благороднішими, витонченішими. Перед нами, отже, виший щабель функціонального призначення того, що зветься прекрасним.

При цьому завше, однак, бажано пам’ятати, що мистецтво у всіх формах і виявах, у тім числі й словесне, не гублячи з поля зору своєї головної мети, перебуває в безупинному розвитку й оновленні. І негоже дорікати нині поетові, який, бачте, не пише більше у строго традиційній формі віршування; краще придивитися, наскільки його стиль відповідає естетичним і, хай когось це не лякає, громадянським потребам читача. І головне - чи достатньо сильно впливає автор своїм твором на людські емоції, чи пробуджує свіжу думку, чи не обмежується, бува, нейтрально-крижаним розумуванням, нехай і незле заримованим чи то ще зверліброваним? Останнього штибу зразки ще іноді зараховують до філософської поезії, хоч філософії там, як правило, нема ні на гран. Бридня це «теоретична»! Якщо серце тобі не ворухнулося після прочитання вірша, то це вже не поезія, які б «філософські» пояснювальні таблички до неї хтось та не пришпилював. Мені іноді кажуть на те: то із суспільством щось коїться, тому дуже знизився інтерес до поезії, у тім числі й філософської. Частка правди тут є, тільки не вся, ой не вся...

Отож поетичне слово на часових вимірах неодмінно - у невпинному русі. І саме він є тим живильним середовищем для народження новизни, без роблення якої - нехай і в малих дозах - нічого й братися за перо. Алє й сам цей рух, звісно ж, має бути не хаотично-сліпий, а осмислений, із врахуванням усієї гами поточного соціокультурного процесу інакше ж напевно вийде відірваність митця од потреб реальної дійсності, а отже, і нссприйняття його творчості читачами.

Є в академіка Д. Лихачова прецікава стаття: «Майбутнє літератури як предмет вивчення», у якій простежуються найімовірніші напрями змін у літературі. На що передусім автор звертає увагу? Помічено вже в красному письменстві виразну тенденцію до скорочення інформації, досить швидко згортається просвітницька роль не лише літератури, а й усього мистецтва, а натомість дуже посилюватимуться морально-філософські засади. І ще така істотна річ - хоч і поволі, але неухильно зростатиме синтез видів мистецтва. Він то й раніше вже був. На його кончій потребі наголошували ще представники барокової поезії, а особливо відомий італійський поет Д. Маріно (кінець XVI - початок XVII ст.), який просто не мислив собі розвитку літератури, музики й малярства без їхнього щонайтіснішого зв’язку. Але така спорідненість мистецтв у наступні століття хіба що тільки жевріла де-не-де, обмежуючись чимось уже усталеним, як, скажімо, образотворчим оформленням літературних видань. Чи як ото пізніше - писанням творів музичних до художніх фільмів... З

Але надалі, за прогнозами авторитетного літературознавця й культуролога, процес такого поєднання різних видів мистецтва вельми пожвавлюватиметься й урізноманітнюватиметься. Тож це годилося б мати на оці всім, хто причетний до сфери будь-якої художньої творчості.

Дивовижно, але (як побачимо далі, сталося то, мабугь, на рівні підсвідомості) саме це відчув і вже зробив перші кроки в такому напрямі М. Стрельбицький. Принаймні так можна зрозуміти з авторської післямови до його збірки віршів «Під небом Коновалюка» («Універсум-Вінннця», 2000).

Досі, кажу, ми звикли бачити: художники ілюструють книжки, літературні твори цебто. А тут раптом усе навпаки: на матеріалі картин високообдарованого художника Федора Коновалюка народжується збірка талановитих віршів. А все почалося з кількох поетичних рядків, які автор написав і включив до своєї статті про полотна цього художника. «Ніяких намірів продовжувати, а тим паче укладати з подібних «вторинних» поезій цикли, тоді, добре пам’ятаю, не малося. Ще б пак, як критик, я у літа попередні таки повоював з означеною «вторинністю», відстоюючи, певна річ, «примат життя» у ліриці». Одначе сталося потім у нього щось зовсім непередбачуване: коли кілька віршів такого плану М. Стрельбицький прочитав прилюдно на меморіальному вечорі Ф. Коновалюка, так би мовити, «у присутності» його картин, то, як зізнається він сам, зазнав на собі «сугестивного зворотного впливу».

Ні, це не були якісь там собі простенькі поетичні замальовки, начерки з натури чи в цьому випадку - з картин художника. Речі виявилися куди серйозніші. «Нині можна пояснити це таким чином, - уточнює М. Стрельбицький, - що віршувальник відчув смак образного перевираження шедеврів неприступного йому малярства засобами більш приступного поетичного рядка».

Вірші ці спершу друкувалися в періодичних виданнях підзаголовком «На теми Коновалюка» й мали добрий розголос серед читачів, шанувальників поетичного слова. Одначе, як дійшов висновку сам автор, була то «справа не в темах. Головне - у коновалюківській мірі речей, моральному наставленні й естетичній точності», котрі мовби кликали поста намагатися і в поезії наблизитися до їхнього рівня. Цей поклик, як мені видасться, і допоміг М. Стрсльбпцькому вивести свої «конова- люківські» вірші далеко за межі можливих віршованих начерків з образотворчої «натури», коли б ішлося тільки про звичайний заримований відгук на картину.

Хоч належить тут сказати й про те, що серед деяких літераторів і взагалі тих, хто любить поезію, суперечка таки спалахнула навколо циклів М. Стрсльбицького, які своєю появою завдячують прагненню автора осягнути глибинний смисл полотен Ф. Коновалюка. Одні схвалюють це його захоплення, і таких більшість, а є опоненти, що ставляться до такого роду творчих джерел, делікатно висловлюючись, стримано, нагадуючи при цьому такий ось відомий факт. Коли археолог Л. Борхардт знайшов скульптурний портрет прекрасної Нефертіті, то зразу ж узявся був письмово передати своє захоплення цим геніальним витвором древнього мистецтва. Одначе спромігся тільки на одну фразу: «Описувати безцільно - дивитися!» Так, але то був не поет, якому слово підвладне, мов струна віртуозові-гітаристу...

Ось що М. Стрельбицький тим скептикам відказує: «А це - моя відповідь на ваш сьогоднішній квазі-постмодсрн! Але я не перелопачую чужомовні цитати, іноземні алюзії - я перелицьовую великого краянського маляра, от! Що ж до моєї «грандіозії»... то як же інакше передати враження від невичерпного? Лише множиною! И моя сотня віршів - то лиш мінімальний мінімум у справі якогось бодай означення духовно-естетичного світу, закарбованого в кількох тисячах полотен, у 80-ти літах невсипущої творчості!..»

Сам автор усі вірші, що ввійшли до збірки «Під небом Коновалюка», умовно поділяє на такі чотири підгрупи чи що: ті, де досить докладно відтворюється образний зміст того чи іншого полотна, імпровізації з приводу конкретних картин, цикл «Мініатюри» із зовсім вільною передачею творчої філософії художника та вірші, що мають відчутний стосунок до біографії, характеру митця. І здається мені, що сам поет іще не зовсім визначився, яка з цих ліній найвище підноситься у мистецькому відношенні. А збоку, пане Михайле, наче й трохи видніше, куди вкладається найбільша частка вашого серця. Гадаю - що у твори-імпровізації з приводу конкретних картин. Як на мене, тут вимальовується у коновалюківському циклі найбільший успіх, оскільки вірші цього плану мовби вільніше почувають себе поза картинами. А ті з них, котрі дуже вже прив’язані до полотен різними деталями, дещо втрачають у художньому відношенні й, бува, справді інколи нагадують якесь мовби дублювання конкретики, що є в картині. Більш виграшно виходить для автора, коли наголос робиться на тих почуттях, настроях, що їх переживає поет, споглядаючи чудові роботи майстра-маляра, і коли вони, картини цебто, стають головно першопоштовхом до написання вірша.

Або ще такий короткий, сповнений чуттєвості, вірш, навіяний однією з багатьох, сказати б, київсько-дніпровських картин Коновалюка:

Благоговіння перед рідною землею та зачудування її красою тут навіч. А ще - незглибимий смуток через її всесвітню безпритульність передається читачеві, який немовби споглядає величавий твір самого художника, полотно незмірно панорамне й сповнене зажури. Та, власне, у багатьох випадках так воно буквально й відбувається з читачами збірки, у якій - треба сказати, дуже доречно - уміщено чимало кольорових репродукцій полотен художника. Зіставивши їх із поезіями, більшою чи меншою мірою причетних до них, можна дуже рельєфно уявити собі дивовижне поєднання двох мистецтв як вияв нової синтезованої артистичної сутності, оті тремкі переливи споетизованих думок, почуттів та образів у розмаїтих кольорах і їхніх ледь уловимих нюансах.

Я вже навіть уявляю собі прецікаве поліграфічне видання із двох томів в одному комплекті: перший - це альбом із репродукціями картин Коновалюка, а другий - збірка віршів М. Стрельбицького, що їх навіяла творчість майстра пензля. Дастьбі, колись це та здійсниться і стане, гадаю, подією в мистецькому житті. Такий здвоєний образотворчо-поетичний альбом - то була б наче затримана неоціненна мить життєвих потоків, що зливаються в одну річку, і видання це можна було б неквапливо (не бігцем, як у фільмі - зображення з музикою) розглядати, вдихаючи аромат майстерно відтвореної натури та дивуючись із народжених над нею і матеріалізованих у слові почуттів.

Що тут іще впадає в око - фактично над усім тим єднанням пера й пензля домінують мінорні тони; як у художніх картинах, так і слові поетичному. Сумна гармонія. Вона, як мені видається, великою мірою походить ще від того, що Ф. Коновалюк - художник особливий. Його творче кредо точно передають слова, мовлені ним, коли свого часу він зрізався у гострій суперечці зі своїми лютими недоброзичливцями: «Я гордий, що доля дала мені можливість відображати саме те, чого скоро не буде».

Звичайно ж, кому з гайдуків од мистецтва за доби тоталітарного більшовицького режиму, які звикли нецеремонно висвистувати нагаями понад головами митців, могла подобатися така принциповість художника, котрий відверто уникав змальовувати спримітизовані й до оскоми затерті в мистецтві того часу атрибути «розвинутого соціалізму» та комвождівські фізіономії. Не випадково перша його персональна виставка відбулася аж тоді, коли майстрові вже було під сімдесят; та й до Спілки художників України його прийняли перед виходом на пенсію.

І тут я відзразу ж маю сказати, що й поет наш, М. Стрельбицький, теж зосереджено думає і пише про те, чого, за нинішнього стану речей у нашій державі та у світі, який уже починають трощити вальці глобалізації, скоро може не стати, а саме: решток нашої національної гордості, мови української, котру зловорожі сили, причетні до нинішніх владних важелів, усе нахабніше відтручують на узбіччя, врешті, самої нашої етнічної неповторності...

У цьому сенсі заслуговує на увагу Катериніана обох митців - Коновалюка й Стрельбицького. Річ у тім, що художник протягом усього свого життя малював образ Шевченкової Катерини. За різних обставин її трагічного життя. І жодного разу не повторювався, щоразу долучав щось нове до постаті стражденної діви. Навіть створив «Автопортрет в образі Катерини». Як пише М. Стрельбицький, «ця, можливо, найоригінальніша річ взагалі всієї світової автопортретистики є тими, фігурально висловлюючись, вратами, крізь які входимо у сокровенне шевченківське єство самого Федора Коновалюка». Адже за виразної різноманітності в усіх його «Катеринах» є одна спільна риса: «наївна, безоглядна довірливість і глибинний, паралітично-судомний біль - постають перед нами як субстанційні ознаки змалоросійщеної України».

Віршів на тему Катерини в книжці близько десятка. І вони теж різні, як і вся ця Коновалюкова серія. Від отої тужливої і смертельно небезпечної миті, коли Катерина «відхукує дитя, Од вітру відмагаючися ліктем. Регоче вітер: «Ге! Якби ж знаття?!» У пітьмі вітру... вовче око світить?.. Стримить замет... примарою стіжка?.. Чи - згуби?» - аж до вірша «Катерина-завждн» із гостро- болісним, саркастичним осудом одвічних кривдників довірливої Катерини - цього образу-симво- лу української сутності. «Хто краще збреше! Гей, сюди, Сюди, наїзники брехущі! Ми тутка всі наївносущі! Потроху-трошечки байстрющі... До нас із вашими піснями, Штандартами і прапорами У всякий зручний час для вас! Брехати ж вам не первина, Брехать-брехатоньки-брехусі, Збрешіть пожал’ста - для Катрусі! Про мир, про шлях Святої Русі...»

М. Стрельбицький справедливо називає музу Коновалюка рятівничою, музою увічнення, і що «в тім сенсі усе написане ним - то один великий пейзаж Батьківщини: пейзаж духовний». На цьому він усюди наголошує, а чи десь тільки натяком дає зрозуміти і в поезіях, що входять до збірки.

Я радий з того, що М. Стрсльбицький не обмежився збіркою «Під небом Коновалюка», а й далі, серед інших своїх творчих програм, не полишає писати вірші за мотивами полотен цього художника. Он уже надіслав мені газетні вирізки з двома новими добірками. У них помічаю ще таку прецікаву річ. Поет уже не тільки сам зосереджено розмірковує над картинами, переливаючи в поетичні рядки власні відчуття, переживання, які зродилися біля експозиції Меморіального музею Федора Коновалюка, що вже одинадцять років функціонує у Вінницькому державному технічному університеті. М. Стрсльбицький тепер долучає до спільного осмислення спадщини чудового митця ще й відвідувачів (здебільшого студентів) цієї широко знаної на Поділлі картинної галереї. Їхні відгуки на ті чи інші картини й навіть на саму до них лірику, опубліковану в газеті «Імпульс», автор вдало використав як епіграфи до своїх поезій. Ось один із них, що його записала Вікторія Козелюк: «Мабуть, ліс - найкраще місце для того, щоб порозмірковувати над своїм життям. Вдивившись у це чудове поєднання природи і людини, я зробила висновок, що для того, щоб навчитися розуміти людей, потрібно вміти розуміти картини». Це перед полотном «По гриби. 1978». А далі вірш, з якого вихоплюю цей уривок:

А інша «співавторка» М. Стрельбицького Вікторія Дмитрук так ось запитливо висловилася: «На багатьох Коиовалюкових портретах люди з опущеними очима. Можливо, це свідчить про те, що якби ми навіть побачили той погляд, то самі б не стрималися й опустили б очі?» І поет відповідає:

І вже найбільше вражає такого роду «тандем» у вірші «Якщо насниться Катерина». Юнак Андрій Лукін у своєму запису, що теж став тут епіграфом, коротко розповідає, як одного разу, за його словами, увірвалася йому в очі люта зима з ураганно-сніжними вітрами й самотньою жіночою постаттю вдалині. «Я прокинувся і наче відчув холод тієї зими: сон, звичайний сон! Але тут я уявив постать у снігах, і такою знайомою була ця ситуація, що цей спогад мучив мене цілий ранок. Та все ж я згадав: мені приснилася картина Коновалюка «Катерина. Зима». Ну як же можна таке забути?»

Тож, мабуть, неабияк торкнувся постового серця цей юнацький сон, коли з-під пера, в унісон зворушливому зізнанню, народжується ось такий вірш, власне, майже мініатюра, емоційно й змістовно містка, неначе зблиск вольтової дуги, котра єднає щирі почуття діда-художника й онука, що тільки-но ступає на життєву дорогу й серцем прихилився до його творінь.

Ось вам навіч сила мистецтва, яке справедливо називають іще «організацією нашої поведінки на майбутнє» (Л. Виготський), ось його відчутний вплив, формобудівна дія в людинотворенні, гойні наші панове заперечувальники суспільної ваги чи радше - громадянської функції художніх творінь - у цьому випадку й образотворчого, і словесного в їхній сукупності. Хто тут насмілиться мати щось проти? Виходь!

Ну, звісно ж, такої подоби опоненти бігцем зразу ж полюбляють посилатися на Еміля Золя, який колись, прочитавши книжку Прудона «Про суть мистецтва та його суспільне призначення», де як мета мистецтва визначається фізичне й моральне «вдосконалення людського роду», в запалі полеміки патетично-в’їдливо так вигукнув про автора цієї праці: людина, «яка бажає, щоб троянди використовувалися в салат». Але ж даруйте, сам же Золя перекреслив цю свою філіппіку власним усесвітньовідомим романом «Жерміналь», який настільки вже насичений моральними, а ще більше соціально-політичними проблемами, що іншого такого і не знайти. Та й він же, знаменитий романіст, у збірці «Що мені ненависне» визнає: «Мистецтво - я згоден - удосконалює людей, але воно виконує це завдання на свій лад, даючи задоволення духові людському, а не проповідуючи, не звертаючись до розуму». Гадаю, Прудон не був аж такий примітивний, аби саме так і розуміти механізм впливу мистецтва на людину.

Але закінчимо цю принагідну й далеко неповну розмову про синтез мистецтв, який на новому етапі розвитку людської цивілізації в цьому сенсі, здасться, відіграватиме значно помітнішу роль. Це, до речі, уже досить давно, ще на стикові XIX і XX століть добре зрозумів славетний литовський художник і композитор Мікалоюс Чурльоніс, так щасливо поєднавши у своєму творчому генії два мистецькі крила. «Незвичність творчості Чурльоніса в тому, що він прагнув у своїй музиці наблизитися до живописних картин, а своїми картинами хотів викликати в глядачів відчуття, неначе вони слухають музику» (Д. Кабалевський).

І ось що мені подумалося чи то пак відчулося: навіть із уміщених у збірці М. Стрельбицького репродукцій полотен Коновалюка, чисто ілюстративних, виконаних не на крейдяному папері й часто в дуже зменшеному масштабі, до мене нема-нема та й теж мовби долинає музика - тиха, інколи ледве чутна й дуже лагідна, од якої хочеться дихання затамувати, аби з вдячністю ввібрати її... Тішуся, що й М. Стрельбицький це почуває, бо он як він пише:

Радість моя ще й від того, що з найновіших його «коновалюківських» поезій, які, кажу, пізнав уже зі свіжих газетних вирізок, неначе віє іще вищим художнім чуттям, аніж це бачу в деяких віршах, уміщених у збірці. З чим і вітаю поета.

Тож на такому, бачте, милому окові й широкогонному тлі тим більше було мені прикро натрапити й на те, чого не сприйняв, а саме на поему-паліндром «Ісус-усі?» (збірка «Прощаючи вік XX...»). Не тому, що вона, можливо, написана якось там невправно чи без належного художнього забезпечення абощо, ні. Паліндром є паліндром - ти читаєш собі нормально рядок, а тоді й назадгузь, за літерами, можеш його проштубачити з тим же змістом. Ще, до речі, є подібна до цього така «розвага» як анациклічний вірш, у якому «задній хід» робиться вже не за буквами, а за словами. Аякже - забавка хоч куди!

Кажуть, китайською мовою паліндромна поезія начебто сприймається не як щось там схиблено-витівкове. Можливо. То ж бо абсолютно інша структура мови, дуже відмінна від нашої артикуляція і т. д. Але я цілком згоден з тими сучасними літературознавцями, які без найменшого сумніву стверджують, що для української мови (та й узагалі слов’янських мов) ця штука не зовсім придатна, якщо не сказати гостріше. Та українські літератори ще в XVII столітті-називали паліндроми «мало кому потребними речами». І в західноєвропейських літературах паліндромні вірші зустрічаються вельми рідко та й то хіба що як напівсерйозне літературно-мовне вправляння.

Одне слово, і в цьому випадку маємо на манір альбомних такі собі реверсивні штукарства та й тільки, за якими ж бо всяка думка чи то почуття мовби стають дещо легковажними й тим самим в очах читача аж знецінюються. Тож тулити їх до серйозних творів у книжці М. Стрельбицького було недоречно. Та ще тим більше обсмоктувати в цих паліндромічннх обетгасах святе ім’я Ісуса. Бо, бачте, поет Іван Іов Ісусове ім’я теж «паліндромічно» використав. Ну й що з того? Хіба це означає, що навіть за всієї поваги до цього автора годиться отак труськом, слід у слід, тюпачити за ним, а тим паче тоді, коли він закрутив собі щось, бач, таке? Ні, звичайно. Одне слово, щоб далі вже про це не розводитися - маємо тут, хай не ображається М. Стрельбицький, оту знамениту ложку дьогтю...

Проте зразу таки підіймається в мені хвиля самозаперечення: а що ж ти собі думав - чоловік випробовує всі можливі й неможливі форми художньо-словесного вираження того, що, як мовиться, на серце лягло. Так то воно так, нічого не маю проти, нехай собі автор експериментує чи щось там чуже за формою повторює-дублює, скільки хоче, окремо десь публікує чи то навіть укладає такого плану збірку - на здоров’я! Але ж тут інша книжка! Хай і з різними творами, вона повинна мати ще й свою цілісну викінченість - розуміється, художньо-змістову, що й робить її привабливою в усіх відношеннях. Це все одно що писанка: філігранно змальована в одному стилі, у єдиному сенсовому ключі, вона категорично не стерпіла б, якби десь там з одного боку необачний малювальник узяв та й тицьнув щось зовсім чужорідне, мов чорнильну пляму посадив. Кому це, скажіть, буде до душі?

Написав я так, трохи розсердившись. Та після глибокого зітхання усе ж кажу собі: заспокойся, Оресте, ти ж бачиш - перед тобою прикрий виняток. Відомо ж бо, не припускається промахів тільки той, хто взагалі нічого не робить. І треба визнати, в останніх за часом видання поетичних збірках М. Стрельбпцького, як правило, відчувається його постійне прагнення досягти такої ідейно-тематично-естетичної неподільності. Надто коли йдеться про оту генеральну думку або радше сказати - небуденну мету, в ім’я якої він і бере в руки перо.

Остерігаюся сформулювати її тут у лоб з причин ось яких. Раз що точно зробити це мені чи й удасться, бо річ це надто піднесена й водночас трепетна. А потім і те ще... Хто, можливо, не бачить жодної ролі чи ваги літератури в поступальному розвитку суспільства, нації, людини, хай сам здогадається, куди націлена вся енергія поєтового серця. Мовити б, суто психологічний прийом: те, що опонент сам собі домислить, має для нього більшу силу, аніж утовкмачуване кимось прямою атакою.

М. Стрельбицький не випускає з поля уваги ще таку, може, трохи сентиментальну, але виправдану річ. Докоряючи тим багатьом українцям не одного покоління, які народилися й життя прожили в тому абсурдному, просто дикому колоніально-залежному становищі, де вони втратили основні ознаки людей гідної поведінки, та що там - до останку, бува, позбулися національної ідентичності, він, разом з тим, і жаліє їх. Щоправда, це йде здебільшого підтекстом. Поет добре розуміє, що поглинуті імперським монстром, вони змушені були постійно, протягом століть, думати лишень про те, як їм елементарно вижити. Тож тривалий час перебуваючи під таким пресом, ці ще десь у прапрадідівських колінах зденаціоналізовані наші краяни зовсім уже не усвідомлюють, не відчувають, так би мовити, на дотик усієї несусвітності ситуації, котра нічогісінько спільного не має із загальноприйнятими у світі й на практичному рівні випробуваними законами й засадами високої моралі. І ще й нині, уже в незалежній державі, вони не скинули із себе цього страшного баласту. Автор із жалем, як той добрий співрозмовник дядька Опанаса - персонажа з твору «Пам’ять історична» - прагне делікатно, але дуже логічно й з різних боків підступитися до їхнього розуму й серця і, якщо поталанить, то хоч декому допомогти нарешті прозріти й надалі поводитися, як і належить представникові народу, що дорожить своєю честю та почуває себе на своїй землі статечним господарем.

Проте це дуже непростий процес, бо, до кінчиків пальців укорінена через спотворене в людей моральне світосприймання, внутрішня несвобода так швидко не вивітрюється; навіть тоді, коли настають переломні часи, і всі начебто бачать, що підкотилася нова історична епоха, як оце нині. Самобутність особистості та непідлеглість її мислення плекати доводиться довго. І літературі, як засвідчує історичний досвід, належить у цьому дійстві одна з провідних ролей, оскільки, показуючи духовну трагедію свого сучасника, вона тим самим наче й непомітно, але певно провадить його до самопізнання. А слід пам’ятати, що навіть уже початкове усвідомлення себе як рівноцінного індивіда, як повноправного члена людської спільноти, нації, за добро й процвітання котрої він зачинає відчувати особисту відповідальність, - і то вже відноситься до тих рис, що підводять нас до визначення прекрасного в портреті особистості. Тобто знову, хоч якими б далекими й кругойдучими стежками ми не блукали, опиняємося перед лицем давньої парадигми: усе, що найкраще виконує від природи покладені на нього, а чи людиною-виробником запрограмовані функції, що корисне нам, воно, як правило, належить до категорії того, шо ми звемо прекрасним.

Ось іще переконливий приклад від протилежного: і найвншуканіша рима чи то гарний мікрообраз у поезії неодмінно з часом звітріють та геть знеціняться, якщо вони не працюватимуть на високу, величну ідею. Чому, спитати б, фактично цілком забуто дуже талановитого французького поета XVI століття П’єра Ронсара? Та тому, що він дбав тільки про красу слів, тож «така доля, - писав про нього О. Пушкін, - усіх постів, які піклуються більше про механізм мови, зовнішні форми слова, аніж про думку». Як і з другого боку - навіть найшляхетніші думки та людинолюбні чи й народообожнювальні ідеї не матимуть у поезії належної вартості чи точніше, впливової сили, якщо не будуть образно й свіжо висловлені.

Отже, тільки суголосне поєднання цих двох складових є чи не найважливішою ознакою прекрасного в будь-якому виді мистецтва, народження котрого взагалі неможливе без творення митцем цієї гармонії. Це вже, здавалось би, цілком елементарна річ у такій філософській науці, як естетика. А тим часом не зайве буде її повторити, оскільки в теперішній нашій літературній практиці є автори та їхні «теоретики», котрі й себе з усіх сил запевняють, і силкуються переконати в цьому кожного, хто причетний до письменства, що нині читача «більше цікавить форма», аніж зміст роману, повісті, поеми, вірша, що «сучасний літературний твір - великий кросворд, пропонований на розгадування читачеві й критику... де читач бродить навпомацки, як у лабіринті». І, мовляв, для теперішнього твору «характерний стрункий хаос композиції» (К. О. Маслик - «Сучасність», 2002, №11). Іншими словами, така собі, бачте, кросвордна й відповідно ж маловартісна розвага, до того ж превельми нудна. Тільки ж коли над справжніми газетними цяцьками такої подоби ще можна бачити в метро схилену голову, що мудрує, яке б там слівце та втиснути в кілька кліток, то літературні «великі кросворди» чомусь ніхто і в руки не бере. А якщо, бува, і зазирне туди, то відразу ж і відсахнеться з кислою міною на обличчі. Один із авторів такого замудрованого опусу із «струнким хаосом композиції» якось мені відверто й вельми зажурено зізнався: я знаю - мене не читають... То для кого ж, дозвольте запитати, пишеться така література? І навіщо вона взагалі? З отою холодною умоглядністю, нездатною збудити людське почуття... Як і протилежна крайність - той надто вже поширений поетичний примітив, що запанував у різних музично-пісенних шоу, котрі можуть спонукати людину хіба що до вияву низьких інстинктів...

М. Стрельбицький належить до тих літераторів, хто дивиться на світ і на літературу серйозніше. І хоч досить часто проступають у нього іронія, самоіронія, якісь аж наче кпини, але вони (таке моє відчуття) походять од його туги за кращими, світлішими картинами нашого національного буття. Вiн гейби каже своїм краянам: ось вам моє слово, для декого воно місцями, можливо, терпке, навіть майже адресно висміювальне, але інакше не можу, бо душать мене сльози від горя, коли бачу вашу непрощенну байдужість до святинь свого племені.

Є, щоправда, і такі в нас літератори; що теж не визнають суто формалістичних вивертів та відсутності змістової, пов’язаної з реальною дійсністю, підоснови в поезії і взагалі в літературі. Справді, вони за те, щоб у ній відчувалися також громадянські мотиви. Але які?! І це, між іншим, теж наше лихо, до якогось часу, слід сподіватися. Виступає он не так давно один із таких на Українському радіо, відомий поет, не без хисту чоловік, читає свої вірші. І вухам своїм не вірю - каже так про нашу державну незалежність, оплачену кров’ю багатьох поколінь українців: це - незалежність од розуму... До того ж, дух соціальної помсти, хоч сяк-так і прихований, аж клекотить у його рядках; а це ж сила, здатна тільки руйнувати душу нації. І після цього хіба я можу поважати такого, з дозволу сказати, «творця»? Але то вже окрема розмова про наших малоросів-ностальгійників, отих розполовинених, розчахнутих душ, котрі однією ногою вже начебто стали на берег реалій сучасного життя, а другу ну ніяк не можуть (чи то й не хочуть?) висмикнути із хлипкої імперсько-більшовицької тванюки.

А що вже казати про деяких чистокровних шаблезубих ординців, котрі зовсім неприховано вишкіряються в наш бік. І не звідкись там - із самої білокам’яної. Причому, йдеться не про якогось там малоосвіченого, а через те, мов, так легко обкуреного імперським чадом типа, а про особу, вважай, офіційну - про директора Інституту слов’янознавства Російської академії наук, доктора історичних наук, професора Володимира Волкова, який в інтерв’ю «Литературной газете» (№4 за 2003 рік) так дозволяє собі висловлюватися (цитую в оригіналі, аби часом хтось не подумав, що в переклад могла вкрастися неточність): «Что же касается союза славянских государств на постсоветском пространстве, то здесь «русский вопрос» (а шире - «славянский вопрос») не удается пока решить положительно из-за амбиций украинской элиты, которая действует вопреки желаниям и воле своего народа. Западным идеологам удалось внушить украинской элите мысль о независимом европейском государстве, которым якобы и является современная Украина. Это заблуждение, причем опасное: Украине отведена роль только антироссийского противовеса, все остальное - иллюзии...»

Ці сповнені не жовчі - смертельної трутизни «мислі» здивували навіть самого інтерв’юера: «Вас могут упрекнуть в «имперском синдроме»... На що «вождь» учених «слов’янознавців» (звісно ж, північно-східних), нічтоже сумняшеся, править далі: «Должен вам напомнить, что отделение Украины (точнее Малороссии) от России и всяческое разделение славянских стран и народов всегда было задачей западных политиков и спецслужб...»

Оце так! Яка там може бути незалежна Українська держава! Ворожі сили Заходу взяли й підмовили на цей крок українську еліту, яка, бачте, «действует вопреки желаниям и воле своего народа» й не інакше. А те, що близько ста відсотків цього народу на референдумі висловилися за незалежність України, «керівному слов’янознавцеві» наче й невідомо. Вдає, клята душа, що цього наче й не було! Та якби ж то тримав це «свойо мнєніє» при собі. Ні, задурманює ним усіх довкола себе, відповідно ж налаштовуючи своїх численних співвітчизників. І, певно, годилося б з українського боку якщо не на дипломатичному рівні, то відповідно бодай по лінії НАН України заявити протест проти жовчного патякання «вченого» шовініста. Але довго будемо чекати на таку реакцію йоцемидаєсів!

Як тут знову не згадаєш поему М. Стрельбицького «Терновий вогонь», з якої попереду вже наводилося кілька рядків. Про орду. Наступна цитата ще більш увиразнює сутність цього явища.

Є у філософії таке, можна сказати, ключове для розуміння сенсу діяльності й окремої людини, і цілих груп громадян поняття (його зафіксував широко знаний Олексій Лосєв), як
в е л і н н я Б а т ь к і в щ и н и. Річ, без перебільшення, універсальна, особливо коли йдеться про те, щоб рух суспільства був позначений гарантованим поступом, і про можливості та роль різних у ньому сил - учених, політиків, економістів, митців. Виявляється, надзвичайно важливо усім нам навчитися своєчасно зрозуміти це веління Батьківщини й згідно з ним уже діяти в суспільно корисній праці за якнайбільшої певності кожного в її доцільності. Як мені видається, то щось навіть дуже близьке до такого, я б сказав, вселенського регулятивного поняття, як смисл життя.

Можна назвати в нашій історії кілька постатей, які особливо тонко вловлювали цей голос рідної землі й відповідно скеровували себе, свою працю, боротьбу, усе до крихіточки єство своє, аби завше бути з цим велінням у цілковитій злагоді. Й одна з таких особистостей - Іван Огієнко.

Недавно я перечитував його книжку «Українська культура», видану 1918 року в Києві. Є в ній такі слова: «Віками ми йшли під важким тягарем недолі, часто стомлені падали на тернистому шляху, проте ніколи ми не спинялися у своїй культурній роботі». І всім своїм життям, сповненим енергійної, багатогранної діяльності в ім’я збереження і збагачення наших культурних, духовних надбань, Іван Огієнко немовби заповзявся переконливо довести цю висловлену ним же істину Як один із прикладів можна навести той факт, що він із подиву гідною невтомністю протягом багатьох десятиліть глибоко досліджував творчість Тараса Шевченка; цс незважаючи на різного роду житейські труднощі та перипетії нерідко катастрофічного характеру, коли пропадали всі його величезні в цій галузі творчі напрацювання, підготовчі матеріали, архіви. І багато чого із тих його студій стало для нас, хто пережив часи більшовицького тоталітаризму, фактично одкровенням.

Одна тільки промовиста деталь. Про неї багато хто в нашому громадянстві ще й не чув. Ота в Шевченковому «Заповіті» дуже вже атеїстична фраза «Я не знаю Бога» була сфальшована пізніше; і саме Іван Огієнко, вивчаючи поетові автографи, дослідив, що її було вписано кимось на місце слів «Поховайте та вставайте». Про це слід би широко інформувати вчителів, школярів, бо та фальшивка й досі збиває з пантелику шанувальників творчості Великого Кобзаря, оскільки тиражувалася в минулі десятиліття мільйонами примірників...

То нехай же світлий образ Івана Огієнка буде для нас і для наших нащадків немеркнучим взірцем у відстоюванні істинних національних цінностей та правди мистецтва. І хай навчить нас завжди виходити на те місце, на якому нам належить бути за самим провидінням, що його ще можна назвати велінням Батьківщини.

Для письменницької діяльності ця, з трепетом кажучи, висока матерія мас величезне значення. Глухий до такого аж майже напівмістичного поклику Вітчизни літератор мало того, що навряд чи принесе хоч якусь користь рідному народові та, без сумніву, не зоставить після себе помітного сліду в національній культурі - він ще може нашкодити їм досить відчутно й навіки вкриє своє ім’я порохом забуття.

Дотично ж до героя нинішньої розмови, то можу так сказати: М. Стрельбицький за покликом душі й свого інтелекту дуже багато працює над собою, аби наблизитися до цілковитого розуміння отого веління Батьківщини. Це добре видно з його поезії та й з літературно-критичних писань також. Для останніх-бо підшукує здебільша такі літературні об’єкти, у яких є співзвучні з його власними ідеї і переконання. Ось, скажімо, у Вінниці видавництво Ольги Власюк започаткувало випуск серії книжечок «Вибране з вибраного: бібліотечка «Перлинка». Кожне видання - це всього кілька віршів і до них іще післямова, як правило, фахівця від літератури. Побачив тут світ і такий «метелик», причому яскравий, просто очі вбирає - Анатолія Бортняка під стриманою назвою «Три вірші про найголовніше». А які вірші! Один із них - «Балада про позиченого полководця», створена на реальній історичній основі.

Ще в VII столітті до нашої ери славнозвісна Спарта воювала із сусідньою Мессенією. І хоч які були із спартанців хоробрі та вправні воїни, якось так тоді вийшло, що геть занепали вони духом, і все вже, здавалось, котилося до їхньої цілковитої поразки. Хтось підкинув думку відправити до Афін гінця і попросити там військової допомоги. Афіняни згодилися простягти руку підтримки, тільки не могли зійтися на одному: якого обсягу оружну силу належить їм для цього виділити. Тоді вони звернулися до оракула, і той, на їхнє здивування, порадив направити до Спарти одного лишень поета-лірника, кульгавого та ще й горбатого шкільного вчителя Тіртея. Спартанці, як побачили його, то були розчаровані з такої «допомоги», спершу навіть здіймали на глузи прибулого з лірою в руках. Оце так, мовляв, полководець! Та хто ж за ним піде! Просто сміхота якась та й годі!

Критик досить докладно й тонко аналізує баладу, ненав’язливо співвідносячи її де-не-де з окремими реаліями нашого сьогодення та постійно тримаючи в полі зору оту чолову й вічно живу думку про поета Стародавньої Греції, який «меча не здужавши підняти, здійняв одразу тисячі мечів».

Та й справді, талановита творчість Тіртея, його громадянські елегії сприймалися тодішнім людом як зворушливі заклики до військової звитяги у святій справі оборони Батьківщини, бо, казав він, тільки вільна й цілком незалежна від загребущих сусідів Спарта може забезпечити своїм громадянам добробут, свободу й щастя; отже, для цього треба спартанцям єднатися не лише в межах якогось там роду чи племені, а на рівні всієї спільної Вітчизни. М.Стрельбицького, як і автора рецензованої ним збірки, саме цей погляд, сказати б, на історичну повинність літератури цікавить у критичній студії чи не найбільше.

І є тут, до речі, ще така цікава деталь. Тіртей, як відомо, писав також так звані ембатерії, тобто маршові пісні. Фрагменти їх збереглися. Ці твори так само були перейняті високопатріотичними ідеями, славили мужів сміливих, гордих за своє громадянство, завше готових стати на захист рідної держави, осуджували боягузів, перевертнів і нездар. Не маю певності, чи М.Стрельбицький спеціально досліджував творчість звеличника людського благородства й доблесті військової Тіртея або, радше сказати, те, що зосталося від неї за двадцять сім століть. Але впадає в око, що й сам він теж зацікавився таким мобільним жанром, як маршова пісня чи марш, написавши їх чимало, про що мовилося вище; бо з усього видно, надає їм важливого значення в царині громадянської, зосібна військово-патріотичної, поезії.

Між іншим, такої думки на цю справу дотримуються сьогодні й у Збройних Силах України. І правильно! Згадаймо хоча б добу козаччини - та кроку жодного не робило наше славне лицарство без пісні й найчастіше бойової, маршової, і вона, треба гадати, була одним із помітних чинників, що забезпечував йому звитяжні діяння. Чимало тих пісень дійшли до наших днів і для нас теж є улюбленими (ми їх називаємо перлинами) в безмежному українському океані народнопісенної творчості. А перекиньмо-но місточок у сорокові-п’ятдесяті роки минулого століття, коли національно-патріотична пісня, здебільшого теж у маршових ритмах, постійно супроводжувала воїнів Української Повстанської Армії, допомагаючи їм майже півтора десятиліття мужньо стояти в нерівному протибої спершу з гітлерівськими, а далі із сталінськими людоловами. Добре це вже сам пам’ятаю, усе ж бо майже дитинство й отроцтво минули під ці зворушливі мелодії повстанських співів.

Так от, кажу, від Міністерства оборони України, - наскільки знаю, не раз уже висловлювалися до наших поетів прохання писати цього плану пісні для армії, навіть конкурси оголошувалися, але чомусь маршів отаких, котрі полюбилися б людям ратної праці, стали б широко відомими, досі, на жаль, немає. Якась незрозуміла млявість поетів? Чи, може, брак у них щирих почуттів, котрі б спонукали їх узятися за написання таких творів? А чи просто нехіть до строфічної, римованої (надто, мов, старосвітська традиція) форми за майже поголовно-модного нині захоплення вільним віршем? А даремно - традиційне віршування ще далеко не вичерпало себе і має воно в сучасного читача (особливо нелітератора) куди більше пошанування, аніж оті безкомні, що вперто навіть нехтують великою літерою, геть, бува, розхристані вірші.

Тож подумалося: може б, М. Стрельбицький, який набув у цій справі певного досвіду, та виявив організаційну ініціативу, піднявши на цс споборників по перу? В усякому разі для початку хай би надіслав деякі свої марші відповідним виховавчо-культурним службам Міністерства оборони України. Або ще краще - спершу домовився б з котримось із композиторів, щоб той поклав їх на музику, і тоді вже у військове відомство - касетою! Щось вибрати для цього з його маршового циклу можна було б, хоч і писався він, треба гадати, не для виконання-співу під карбований крок вояцьких колон, а під суто літературні потреби.

Є великий сенс у тому, щоб це зробити. І не тільки йому самому. Нашим-бо армійцям теж конче треба на чомусь триматися - кажу про їхній внутрішній світ, оту насамперед духовну опору, без якої немає справді дієздатного війська. А Україні воно дуже потрібне! Мабуть, як жодній іншій державі. Чому? Та тому, що як слід не реалізовані ще наші віковічні сподівання, визвольно- державотворчі зусилля багатьох поколінь; щось та пішло в нас після 1990 року мовби оманливим, чи навіть зловісним вивертом... А в цьому глобалізаційпо-розколошмаченому світі, дивись, може, ще й доведеться нам покладатися передовсім на сильну, національно свідому армію... Ось чому так важливо, не гаючись, подбати про зміцнення її українського духу.

Бо що, скажімо, може дати юнакові в погонах читання багатьох сучасних літературних творів, у яких тільки й того, що насильство, нелюдська жорстокість, бруд, різного характеру потворні збочення - одне слово, мало не суцільна патологія? Неважко здогадатися, кого виплекує така література.

Ну ось недавно я збирався був прочитати новий твір досить відомого автора, навіть лауреата престижних премій. Повість починається словами: «Тому я вибльовую в рукомийник...» - і далі десь у такому ж дусі. Одразу й відклав це «видання», а точніше - пошпурив його в дальній кут кімнати й, коли збереться в мене більше старих газет, то разом з ними й віднесу до пункту прийому макулатури. Щоб нікому більше не бруднило душі, принаймні цей мій примірник.

Ось які, бачте, мої взаємини із частиною і досить-таки помітною, сучасної нашої літератури. І знаю достеменно: такі стосунки з нею не тільки в мене. Проте й не тішу себе надією, що хтось там не те що не читає такого штибу словесного «мистецтва», а й не бере собі за взірець для своїх власних літературних спроб. Творча молодь за інерцією підхоплює мало не все, що десь публікується, тим паче й нібито поважними видавництвами. Байдуже - подобається воно чи ні. А сліпе мавпування, надто ж чогось малодостойного, дуже небезпечне, воно навіть може вбити талант.

Передбачають, що XXI століття принесе «воцаріння» у світовій літературі методу так званого суперреалізму. Що це таке? Тут, мовляв, мають бути зібрані воєдино найкращі риси всіх без винятку існуючих досі методів, починаючи від реалізму часів Відродження і закінчуючи нинішніми обгрунтуваннями речей постмодерністських. Що ж, ніби й непогано. Тільки хто ж це буде відбирати оті найкращі особливості всіх творчих методів? Щоб знов нам щось та не наколобродити, мусимо постійно покладатися на колективний розум, який базується на толерантному ставленні до будь-якої думки про обговорювану проблему. І потім треба буде комусь це починати не лишень на рівні розмов. І не тільки теоретикам од красного письменства, а передовсім його щоденним практикам. Бо йнакше примітивізм і бездуховність у літературі й далі десятиліттями замулюватимуть наші чисті джерела.

Що ж до можливих варіантів у розвитку поезії, то надія тільки одна: щоб не переривалося зацікавлене, небайдуже спілкування поета з краянами про визначальні речі в житті народу, усе решта тоді додасться. І щоб поезія, немов той живчик з-під кам’яної гори, прискала свіжою, образно втіленою думкою, а не була заримованим набором зовсім другорядних та заяложених істин.

Якраз коли розмірковував про все це, мовби тобі на якийсь містичний поклик для зіставлення, увімкнув телевізор і на каналі «Тоніс» побачив репортаж із Парижа, котрий мене схвилював. Камера широким планом вихоплювала обличчя людей, що стояли в Луврі перед знаменитою «Джокондою» Леонардо да Вінчі. На всіх - вираз, що його важко передати одним словом; в очах - і гостра цікавість, і здивування, і радість відкриття, і мовби замисленість над чимось непростимо рідко згадуваним та надзвичайно важливим, і... далі йде саме те, до чого навіть наблизитися хтозна чи й можливо. Ну хіба що десь таким чином спробувати передати його: усі, без винятку, хто прийшов тоді до Мони Лізн, з нетерпінням чекали, що вона зараз має щось дуже важливе для них сказати... Оператор час від часу зблизька бере в об’єктив і лице самої Мони Лізи з її ледь уловимим і усміхом, котрий мовби підтверджує потаємну думку тієї, кому та усмішка належить: «А таки справді, я знаю про вас усіх щось вельми істотне...»

Ніколи не забуду тих облич. Такого не прочитаєш на виду в людей, з якими спілкуєшся, і за все життя. Істинно високе мистецтво буквально на очах мовби перероджує особу. Хоч не маю сумніву, що кожен із тих, схоплених у репортажі, відвідувачів Лувра, може не один десяток разів уже споглядав «Джоконду» на репродукціях високої якості й уже ніби звикся з цим образом. А от перед оригіналом став геть збентежений, приголомшений...

До сліз хочеться, аби й до наших мистецьких творінь, особливо сучасних, надто ж літературних, у людей зроджувалися такі ж почуття. Та що там такі - бодай малесенька частка того, що тоді винесли у своїх серцях відвідувачі Лувра. Дай-то, Боже, рідній літературі для осягнення такого артистичного злету гарячої робітньої пори! І можливо, тільки тоді душа моя набуде хоч якоїсь рівноваги та заспокоїться за наші духовні тили, без надійності яких марно й сподіватися на істинне воскресіння народу й держави.

Отже, здається, можна тут навіть говорити про таку ось формулу: через літературу - до суті національного буття, до осмислення причинності всіх давніх і нинішніх наших трагічних колізій, до реального самовдосконалення українців. У всякому разі чітка взаємозалежність і взаємовплив літератури й суспільства, нації за будь-якого стану, в котрому вони перебувають, самоочевидні. Хто хоча б стане заперечувати, що свідомість, та що там - саме існування народу як етнічної самобутньої одиниці й найперш його освіченої частини, котру звемо елітою, постійно й великою мірою самокорєгуються наявністю найкращих витворів красного письменства, приміром, того ж «Кобзаря» Тараса Шевченка, та й навіть самою присутністю їхніх авторів - особистостей мудрих, яскравих, авторитетних. І не тільки тому, що вони написали той чи той твір, - а й своєю громадянською поведінкою подають або подавали всім щонайкращий взірець духовного аристократизму. А раз так, то перед ними стає тобі соромно, якщо ти як громадянин повівся десь недостойно; це відбувається навіть тоді, коли ти особисто й не знайомий з ними. Ось що таке царство справжньої літератури! Тобто через неї відбуваються внутрішнє злагіднювання, примирення людей в суспільстві. Її вчені знавці все це десь узагальнено називають іще художнім еквівалентом суспільних проблем, який має дивну здатність оздоровлювати саме життя. Назвіть літературу ще якось інакше, але безспірна суть од цього не зміниться.

Тішу себе надією, ні - певністю, що М. Стрельбицький поділяє такий мій погляд. А ще більше радує мене його, мовити б, особистий символ віри, котрий сам собі висновую з його книжок: українці, ми вистоїмо в цьому жорстокому, що дедалі швидше поглинається глобалістично-нівеляційними вихорами, світі тільки за єдиної умови - якщо не будемо роз’єднані та байдужі до власної долі. Тож навіть у час наших домашніх і все планетарних негараздів бодай на часинку стає тобі добре на серці, коли бачиш із творів поета саме ось такий, за висловом Івана Франка, документ його духовного життя.

Статті про автора

Валентина Соболь

ПОЕЗІЯ МИХАЙЛА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО

Мета розділу: ввести у літературознавчий обіг, дати оцінку багатому доробкові поета-сатирика Михайла Стрельбицького, автора книжок: "Сторожовий вогонь", "Версія Прометея", "Мѣсячникъ Россіи", "Прощаючи вік XX...", "Під небом Коновалюка" (Кн. 1, 2000) та "Під небом Коновалюка" (Кн. 2, 2004) та ін.

Вибудувана Михайлом Стрельбицьким концепція трирівневості змісту "Кобзаря" - триєдиності автобіографічного, епохального, вічного - органічно накладається на поезію як таку. Хоч, можливо, сам автор і думки не допускав про те, що власне і його творчий доробок кимось буде поцінований крізь призму вищеокреслених тут нами дуже схематично (в той час як його оригінальна концепція заслуговує на пильну увагу!) міркувань. А доробок Михайла Стрельбицького на сьогодні різноплановий, цікавий, ваговитий. Він знаний читачеві в Україні і поза нею не тільки численними книжками поезій, а й науково-критичними працями, з-поміж яких новаторська розвідка про Шевченка "Три рівні Шевченкової змістовності" [1], властиво, дає ключ до розуміння своєрідності творчої сильветки Михайла Стрельбицького. В його творчості елемент автобіографізму не просто значимий, а визначальний, спонукально-перспективний. Так, імпульсом до глибших міркувань про феномен Шевченка став, як то буває в нашій викладацькій долі, сюрприз від неї - розмова під час заліку із обдарованим студентом-арабом Таріком Усманом; а дерзновенно-невпокорена (і тому переможна) вдача Вікторії Колосової спричинила появу вінка дивовижних "помаранчево-гарбузових" сонетів - "Майдан, Вікторія". Читати їх без хвилювання просто неможливо: перед очима знову постають ті доленосні листопадові дні і такі ж натхненні обличчя варшавських студентів, котрих пощастило побачити в новому, таки помаранчевому сяйві [2]. "Кір\у-\Уаг5га\\'а - \\'5рс1па зргау/а!"- те крилате гасло наповнилося новим змістом і суттю, а статус студента україністики став об'єктом доброї заздрості з боку студентів усіх інших керунків студій - всі разом у єдиному пориві, надії, вірі. Та ж попри все - не до порівняння! - вираз пережиття отого небаченого від часів "мучнів"-українців”(«на Аскольдовій могилі поховали їх") злету духу і волі на київському Майдані, разом зі своїми студентами, і з мільйонами інших із цілого світу, що в поетичному циклі Стрельбицького -"самовидця" забринів на правдиво чистих і потужних регістрах:

Таке "на живо" написане в листопаді 2004-го мотто до вінка сонетів "Майдан, Вікторія", а поряд - сьогодні вже історичне! - мотто-свідчення першокурсниці Вікторії Колосової, від котрого холоне серце, та водночас повниться гордістю, надією й вірою:

Цей новочасний акростих-панегірик здатний побити всі рекорди по щирості й силі пориву, з якою "духовний жезл національного обов'язку" (вираз М. Жулинського) був піднятий в ті дні на небачену висоту, що їй подивляв цілий світ. Передусім молодим, рвійним і рішучим. "Був я на Майдані та на вулицях: дивовижне враження. А що особливо цікаво, перед веде молодь: тисячі молодих облич, якихось радісних, надихнутих, схвильованих і через це прегарних. Милуюся на них, та й тішуся, бо це вийшла на вулицю Молода Україна, та, про яку писав ще І.Франко" [4], - ці слова Валерія Шевчука, навдивовижу ємко передаючи пафос тих днів, є мовби квінтесенцією сьогодні вже історичного вінка сонетів Михайла Стрельбицького, його початком чи продовженням, а головне - тисячократно помноженим драматичним обертоном:

Вінок гарячих (у найгарячішому кутку планети задуманих) п'ятнадцяти сонетів "Майдан, Вікторія" завершується гостро драматичним акордом у сонеті завершальному, під котрим стоїть - "2005, лютий, Вінниця". Власне, вона, ця дата і є ключиком до відмикання першопричин гострої тривоги, що огортає кожну совісну душу, будить неспокій:

(жирним шрифтом виділено нами. –В.С.)

У контексті цих, останніх за часом появи, творів Михайла Стрельбицького по-новому прочитується цілий його доробок. Ретроспективний його аналіз спроможний гостріше вияскравити моменти драматично-провісницького, матеріалізованого в Слові не стільки розгортання подій, як генезу оприявнення психологічної їхньої площини - і то часом у найбільш несподіваних ракурсах, у зв'язку з чим згадується оцінка поезії Стрельбицького поетом-побратимом Іваном Іовом: "Я люблю вірші Стрельбицького за... непередбачуваність" [5]. Так, справді унікальна і значима для осягнення творчої еволюції автора книжка "Мѣсячникъ Россіи" привернула увагу авторитетного Юрія Цекова, котрий, як рідко хто знаючись на сатирі, слушно наголосив, що "важко уявити щось більш актуальне в нашій літературі з огляду на справді макабричне завершення урочисто проголошеного року Росії в Україні, ознаменованого претензіями "старшого брата" до "одноколискової сестрички, а тим паче - напередодні відзначення 350-річчя Переяславської Ради" [6]. Ця незвичайна книжка М.Стрельбицького вводить в гротесково-макабричний план, своєрідний бароковий театр, починаючи зі стилізованого під давньолітературний етикет заголовка "Книжица бумажная больно малолитражная, зело отважная; писана хоть зазря, да во приближение месяца макабря; малость зпатажная в ней правда сермяжная, никому да не продажная; в зерцале ея да отразится рожица каждая; не тяжела в ноше, легка на помине, ко чтению да на всякий в месяце день в каждой Украине") - і до останнього рядка включно. Науковий світ України дізнався про появу книжки (Вінниця, 2003) з поданої науково-гумористичною фірмою "Веселі кулуари" статті "На валуєвських вітрах висміяного макабря" [7] Юрія Цекова. Він додав до своєї розвідки кілька гострих пародій із книжки Михайла Стрельбицького, з яких, власне, зіткане російськомовне видання "Мѣсячникъ Россіи". Її поява напередодні офіційного відзначення 350-річчя Переяславської Ради стала таким же знаковим явищем, як і вірш "Переяславська Рада" Дмитра Павличка, а тональність обох творів стократно переважила недолугі намагання горе-політиків відродити міф про "возз'єднання". В найглухіші, певно, часи прийшла у світ книжка, що вкотре, але тоді з особливою гостротою потвердила: сміху боїться навіть той, хто вже нічого не боїться. І на всьому, як справедливо наголошував Ю. Цеков, - оригінальність задуму, досконалість форми, грунтовність історичної, філософської і мистецької ерудиції" [8] - ті, власне, прикмети, котрі, набираючи силу від книжки до книжки, вибухають у двох збірках: "Під небом Коновалюка" (Кн. 1) та "Під небом Коновалюка" (Кн. 2). Але спершу було чимало інших видань, з-поміж котрих звернімо увагу на книжку "Прощаючи вік XX...". Ця збірка з'явилася друком двома роками раніше від книжки "Мѣсячникъ Россіи", в 2001- му, вразивши і змістом, і формою. Власне, зауваження автора щодо форми збірки "Прощаючи вік XX..." (про те, що "свідомо прийняті формальні обмеження здатні дарувати вищий ступінь творчої свободи, неординарної новизни" [9]) мусимо поцінувати швидше як віру, за котрою - мужня позиція: натхнення, але помножене на терплячість та працьовитість. Згадаймо ж бо передусім Івана Величковського, зізнання котрого крізь товщу століть доносять до нас правду про те, що "штучки поетицькі, які є короткі, маленькі, але велику трудність задають тим, хто їх компонує, і довгого, поки ся зложать, потребують часу" [10]. "Штучки поетицькі" М.Стрельбицького - дотепні, гострослівні, далекобійно-прицільні. І - прогностичні. Так, збірка "Прощаючи вік XX..." має в своїй структурі пророче-знакові поеми та "Дюжину маршів для перманентної української революції". 3-поміж творів чи не найзагадковішим є "Летюча галера", в чому зізнається й сам автор (поема "можливо, послана мені згори?" [11]): написана вона була, коли відходила у вічність "людина осяйної, донорської душі" - Іван Іов... А (як на мене) твором найбільш синтетичним є той, котрий і дав назву усій збірці. Афористично відчеканені - мов спалахи кадрів жорстокого фільму - картини, - подані в ексцентричному антитрадиціоналізмі, з густим використанням провокаційних гасел, на кшталт:

Тринадцять саркастично наснажених, далекобійних віршів поетичного циклу "Прощаючи вік двадцятий" подають тринадцять динамічних серій кіно - не німого, але подекуди онімілого від концентрації енергії - і то вже не лише енергії від "лиха з розуму", а й від горезвісної залежності розуму від сьогочасного лиха, товстої суми:

Тринадцять блискуче виписаних, алюзійно розбудованих, але абсолютно виразно спроектованих шкіців прокреслюють морально-етичні координати українського двадцятого століття, в якому

В цьому контексті чи не найбільш потужно увиразнений "ВПК" - Валуєвський Простір Культурний:

Та є інший вимір і потужне силове поле - українство п'яти континентів: Василь Барка в Америці, Марко Павлишин в Австралії, Віра Вовк у Бризилії, Петро Яцик у Канаді, Ігор Трач в Європі:

Коло українських сіячів правди і мудрості в Європі окреслюють Остап Лапський і Степан Козак, Анна-Галя Горбач і Оля Гнатюк, Василь Назарук і Мирослав Вербовий, Володя Прядко і Лідія Стефанівська...

"Прощаючи вік двадцятий"- цей твір також дивовижно близький до поетики бароко - бароковим баченням людиною себе самої. Тут ліричне я героя виступає супроти двадцятого століття - століття, котре водночас є тільки миттю нескінченної просторово-часової парадигми всесвіту. Осягнути ритми, за якими жив цілий світ упродовж минулої сотні літ і які знайшли відбиття в українському серці, - стає можливим через дистанціювання. "Дюжина маршів для перманентної революції" - це те, що науковці характеризують як ekfrasis figuratum [12] - поетичний переклад барокової музики чи малярства. Якраз те, що апробується М. Стрельбицьким у цій збірці і буде активно розбудоване в наступних. На мотив відомої української пісні "Гей, наливайте повнії чари" Михайло Стрельбицький подає дванадцять віршів-маршів, як героїчних ("Князь Олег віщий", "Король Данило Галицький" чи "Князь Дмитро Вишневецький-Байда"), так і сатирично-гротескових ("Найкращі в світі яничари"). При читанні могутньо актуалізуються знання історичних реалій або ж оцінок їх, як при рецепції маршу "Гетьман Іван Мазепа" на думку спадають слова М.Драгоманова: "Всі гріхи простяться, окрім гріхів проти народу і розуму"... Щоб текст був іронічним, наголошує Лінда Хутхеон, треба його прочитання скерувати саме поза текст [13]. Мусить відбутися своєрідне відавторське кодування, а водночас і читацьке розшифровування, своєрідне відчитування коду - і це авторові вдається. Авторка досліджує специфіку пародії: суть її в тому, що в пародії мов у фотографії накладаються один на одного два образи, при цьому той, що пародіюється (другорядний), вливається в той, котрий пародіює. Розгортаючи думку дослідниці, додамо, що тут маємо справу з сатиричними палімпсестами, на які багатий творчий доробок Стрельбицького. Твори Михайла Стрельбицького в сенсі блискучих пародій - близькі до віршів Олександра Ірванця (цикл "Пісні східних слов'ян" або ж триптих "Уроки класики" чи "5 000 000 ковтають ранкові бульйони"). А щодо Ірванцевого вірша "Латиноукраїнська величальна", то можна сказати, що він є мовби своєрідним доповненням чи ілюстрацією до поеми "Прощаючи вік двадцятий..." Стрельбицького. Вірші Ірванця - калейдоскоп окремих подій, явищ, калейдоскоп колоритний, гротесковий і пародійний. А "Прощаючи вік двадцятий..." Стрельбицького - ніби своєрідний синтетичний підсумок того калейдоскопу.

Зорова поезія Михайла Стрельбицького - то тема окремої розмови. Підставою для неї є чимало творів Михайла Стрельбицького, котрі гідні бути представленими поміж кращих здобутків carmina curiosa. Так, у збірці "Прощаючи вік двадцятий" маємо поему-паліндром з присвятою "Івану Іову й не тільки". Втім, у поемі "Ісус - усі?" найбільш багатоплощинним (а до образу Нави з Велесової книги автор сягає в цілому ряді інших творів - наприклад у книжці "Під небом Коновалюка. Поезії. Книга друга" [14]) є поезія восьма "Навіки-Іван":

Пригадаймо, як свого часу панфутурист Михайль Семенко, готуючи до видання "Семафор у майбутнє", наголосив, що це, власне, його "Каблепоема за океан" була "першим дуже елементарним натяком на поезомалярство, або зорову (просторову) поезію" [15]. Віддаючи належне сміливості та експериментаторському потенціалові М. Семенка, наголосимо на проблемі традицій. Традицій і власне української, а не тільки світової культури, на котрих свого часу акцентував увагу блискучий критик Андрій Ніковський, пишучи, що "..читач повинен менше дивитися на зверхню оригінальність Семенка і повірити (...), що якась, а місцями й дуже сильна, культурна традиція за ним єсть. Ця традиція приходить з літератури у всякім разі нової і при тому європейської" [16]. Хоча, власне, саме європейською була і є українська барокова традиція із «футуристом XVII століття» Іваном Величковським, як його характеризував М. Грузинський, і саме цей аспект ще має стати темою осібного дослідження (цикл дев'ятий - "Мініатюри" в збірці "Під небом Коновалюка. Поезії. Книга друга" дає для того всі підстави).

Отож філософія універсальних понадчасових істин проектується в площину національних гостро болючих проблем і утверджується М.Стрельбицьким зброєю саркарзму й сатири, нищівного висміювання. Але далеко не тільки. Якщо в сатиричних творах можна говорити про макабричний театр- сатирикон у поезії, то в творах ліричних - про театр художніх мініатюр, а ще - про особливу виразність необарокової пал- імпсестності [17], що її кваліфікують як "накладання культурних рис різних епох...", коли в нових культурних текстах проступають знаки минулих записів [18].

Книжки "Під небом Коновалюка. Поезії." (як перша, так і друга книги) - це, за визначенням самого автора, є "Натурпсихологія. Художня" [19]. Як видається, в ній на повну силу заговорив феномен необарокової свідомості - через активізацію діалогу поетичного слова й живопису, в даному разі різночасових та багатотематичних полотен Федора Коновалюка. Так, приміром, вірш "Перед картиною Ф. Коновалюка "Пуща Водиця", 1955". Тут - як у новочасних перекладах староукраїнських пам'яток, перед читачем - зліва оригінали, тобто полотна, а справа - ліричні мініатюри М. Стрельбицького. Перетікання образу в слово, і навпаки, генетично притаманне українському єству, народжує імпресіоністично-психологічні шкіци, дарує стереоскопічні ефекти й відкриття."У кожному із дев'яти циклів (а циклів усього разом - десять, осібно стоїть дев'ятий - "Мініатюри") є так звана "Пісенька навиріст" - дослідникам ще належить поміркувати про твори, які М. Стельбицький називає "зонгами". В кожному, чи майже в кожному циклі є свої "мальовані пісеньки": "Мальована пісенька про один дощ" (76-77), "Пісенька мальована (малярська ж)" (82-83), "Мальований речитатив" (105) і навіть "Мальована пісенька про невимовне" (106-107), та акварельна пісенька - це "Церква Бориса- без-Гліба" (107)". В дивовижний спосіб у них оживають образи стародавньої історії, як у "Церкві Бориса-без-Гліба" або ж у "Мальованій пісеньці Трипільській" (125) та «Вранішній пісеньці Чистого четверга» (125). Сяють ясні зорі й плинуть тихі води в "Мальованій пісні про Згар - річку”(157), і вже зовсім притчевої сили, закоріненої в тисячоліття, набирає "Мальована пісенька (подорожня)" (190). Культуротворчі пласти, творені не тільки "мандрівними дяками", а й мандрівними малярами, "розорює" пісенька "В іконі кожній - дама серця. Не записана пісенька мандрівних малярів-"богомазів" (192). І будить гіркоболючі спомини про столицю шансономанії "Мальована пісенька (про самозваний шансон)" (283)... Власне, в кожному циклі (опріч дев'ятого циклу "Мініатюри", де домінують вірші-cancrinum та інші саrmina curioza) подивляємо виставу в театрі мальованих пісеньок, що з-поміж них найзагадковішими залишаються-таки "пісеньки навиріст"...

Наші скромні спостереження про театр мініатюр були, власне, потверджені ранішими за часом появи оцінками Олени Іванової "Очевидцеві сьогоднішнього постмодерну до "синкретичного театру мініатюр" запрошення на перформенс" [20]. Прочитана вже після знайомства із двома поетичними книжками "Під небом Коновалюка", вона спонукає до більш пильного осмислення як феномену Федора Коновалюка, так і багатоповерхово розбудованої коновалюкіани, котра, за М.Стрельбиць- ким, "вічна є". Певно що так! Бо ж щойно прочитаний, певно останній за часом написання цикл "Вінок шипшиновий" із 47- ми акто- і мезовіршів (у кожному з яких струнко - як знак оклику! - лунає "Федір Коновалюк") вселяє таку віру. І сподівання побачити третю книжку "Під небом Коновалюка".

Друга ж поетична книжка "Під небом Коновалюка", в котрій на повну силу реалізувався дар необарокового поезомалярства, - видається на сьогодні не лише значним досягненням її автора. Вона вимагає спеціального до неї підходу і застосування як традиційного, так - може, й більшою мірою - постмодерного інструментарію в ході її аналізу - власне, сам автор вітає дослідницю Олену Іванову як аналітика нової формації. Дослідник необарокової зоропоезії М. Стрельбицького мусить також прислухатися до настанови автора, що головне - "художня самоцінність окремо взятого віршотвору", а отже - бути пильним: говорячи про нове, пам'ятати про давньоукраїнські традиціії. Саме тому із одним з положень цікавої та змістовної розвідки Олени Іванової дозволимо собі вступити в дискусію. Так, шановна авторка статті "Очевидцеві сьогоднішнього постмодерну до "синкретичного театру мініатюр" запрошення на перформанс" висловлює тезу, що "традиційність сьогодні - діло важке й, головне, малокорисне" [21]. Але доробок Стрельбицького якраз зримо актуалізує українську і європейську барокову традицію. Так, і аналізовані на початку цієї розвідки "помаранчево-гарбузові" твори, і цикл десятий збірки "Під небом Коновалюка. Поезії. Книга друга" виразно свідчать про невмирущість започаткованої професорами Києво-Могилянської академії традиції писати вірші та інтермедії, драми разом зі своїми студентами. Отож Михайло Стрельбицький, як то ми вже бачили на прикладі циклу сонетів, також творить вірші, подібні часом до міні-інтермедій, і то які прецікаві вірші - звернутись бодай до твору "Людинокартина, картинолюдина..." чи "Близькість вічна до душі", де відбито мить пережиття біля полотен Коновалюка - Ігоря Білокура (студента факультету автоматики та комп'ютерних систем управління):

Тож викладач, він же автор, не тільки вчить розуміти правдиве мистецтво своїх вихованців - студентів Вінницького національного технічного університету, чиї імена тепер уже увічнені в його віршах, як імена отих дев'ятнадцяти спудеїв у "Віршах на жалосний погреб Петра Конашевича Сагайдачного" Касіяна Саковича. М. Стрельбицькому вдалося започаткувати гуманітарну студію в технічному університеті, про секрети котрої - на заувагу А. Власюка (про те, що в книзі багато епіграфів зі студентських творів про картини. Є й віршовані їх рядки у цій ролі) він говорить так:

"Віршовані (рядки. - В.С.) цікаві гостротою зору: Оксана Барбак та Дмитро Штофель - самобутні молоді поети. З ними цікаво змагатись, і більшість віршів циклу 7-го ("барбаківського») та 8-го («штофелівського») створені у відповідних студійних змаганнях. Невіршовані зворушують інтуїтивною першокурсницькою мудрістю. Недарма Вінницький національний технічний університет утвердився в репутації гуманітаризованого. Скромно продовжуємо (скромно казавши!) досвід Києво-Могилянської часів Митрофана Довгалевського..." [22]. Що ж, теоретик carmina curiosa Митрофан Довгалевський віднайшов би для свого "Саду поетичного" чимало пожитечних речей в "Мініатюрах" Михайла Стрельбицького - окремі з них (вірш "чворогранистий", як сказав би І.Величковський, та мезовірш "Коновалюкіана вічна є") стали магнетичним необароковим "довціпом", прикрасивши обкладинку аналізованої тут збірки. Новочасному ж дослідникові таки настав час заглибитися в секрети зоропоезії, яскраву сторінку в історію котрої вписує Михайло Стрельбицький.

ПРИМІТКИ

1. Стрельбицький Михайло. Три рівні Шевченкової змістовності// Думська площа. 12 березня 2004 року.

2. І до сьогодні на вході до учбових аудиторій кафедри україністики Варшавського університету збережено помаранчеві таблички-написи "Wolna Ukraina!". І то було особливе пережиття - побачити на брамі столичного університету два прапори - польський і український - обоє з помаранчевими стрічками.

3. Рукопис творів, подарований М.Стрельбицьким 2.06.2005.

4. З листа Валерія Шевчука від 2.12.2004.

5. Цитую за виданням: Стрельбицький Михайло. Замість передмови // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка. Поезії. Книга 2. - Вінниця, 2004. - С.З.

6. Цеков Юрій. На валуєвських вітрах висміяного макабря // Науковий світ, 2004. -№ 1.-С.26.

7. Цеков Юрій. На валуєвських вітрах висміяного макабря // Науковий світ, 2004.-№ 1.-С.26-28.

8. Там же. - С 26.

9. Див.: Стрельбицький Михайло. Замість передмови // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка. Поезії. Книга 2. - Вінниця, 2004. - С.5.

10. Величковський Іван. Передмова до читача зі збірника "Млеко од овці пастиру належне" //Українська література ХІ-ХУШ століть. Хрестоматія з коментарями. - Чернівці, 1997. - С.259-260.

11. Замість післямови, Михайла Стрельбицького при виході із віку XX розпитує, перепитує, "припирає до стінки" Анатолій Власюк// М.Стрельбицький. Прощаючи вік двадцятий. - Вінниця, 2001, С.70.

12. Еżbieta Dąbrowska, Теkstу w, ruchu. Powroty baroku w polskiej poezji wspólczesnej. - Oро1е, 2001. - С. 64.

13. Hutcheon Linda, Ironia, satyНиІсЬеоп Ьігкіа, Ігопіа, заіуга, рагойіа - о ігопіі и^сіи ргадшаїусгпуш // СЬо]паскі А. РоеГука. - 'А'агзгаи'а 1997. - 3. 158.

12. ДИВ.: "Римовано, Наво, мир?", а ташж вірш "Київ.Видубецький монастир", 1958 - у кн.: Стрельбицький Михайло. Замість передмови // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка. Поезії. Книга 2. - Вінниця, 2004. -С.48; С. 215.

13. Див.: РиШгугш па Цкгаіпіе. МапіГезІу і іекзіу Іііегаскіе. ШуЬоги (іокопа) В.Нахагик.- Шагзга^а 1995.- з. 66.

14. Цитую за працею: Ільницький О.Український футуризм 1914-1930. Переклад з англійської Раї Тхорук.— Львів, 2003.- С.78. Далі Андрій Ніковський говорить про вплив Уїтмена, Стріндберга та Гамсуна, не сягаючи, однак, до вітчизняних традицій.

15. Барокову палімисестність автори новочасної "Історії української культури" визначають як "накладання культурних рис різних епох, синтетичне розв'язання художньо-творчих завдань. Така палімпсестність бароко (коли в нових культурних текстах проступали знаки минулих записів) завдяки історичним обствинам щвидко стала найхарактернішою ознакою його українського різновиду" (Історія української культури. У п'яти томах. За ред. Б.Є.Патона та ін.-К, 2003.-Т.3.-С. 70-71).

16. Історія української культури. У п'яти томах. За ред. Б.Є.Патона та ін,- К, 2003.-Т.З.- С. 70.

17. Див.: Стрельбицький Михайло. Замість передмови // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка. Поезії. Книга 2.-Вінниця, 2004.-С.4.

18. Замість післямови // Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка. Поезії. Книга 2,-Вінниця, 2004.-С.285-288.

19. Там ЖЄ.-С.285.

20. Замість передмови //Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка. Поезії. Книга 2.-Вінниця, 2004.-С.5.

КОНТРОЛЬНІ ЗАПИТАННЯ:

1. Який резонанс мала сатирична книжка М. Стрельбицького "МесячникЬ Россіи”?

2. "Майдан, Вікторія!"- живий репортаж М. Стрельбицького з епіцентру помаранчевої революції. Дайте власну оцінку твору, сягнувши до тексту, надрукованого в "Літературній Україні» за 24 серпня 2005 року.

3. В чому полягає новаторство двох книжок М. Стрельбицького: "Під небом Коновалюка" (Кн. І, 2000) та "Під небом Коновалюка"(Кн. 2, 2004)?

4. Іван Величковський і Михайло Стрельбицький - чи правомірною, як на вашу думку, є така постановка проблеми? Висуньте власні аргументи, які б підтверджували або спростовували її.

На перелік статей про автора

Валентина Соболь

АКСІОЛОГІЯ ТА ЛІТЕРАТУРНА ПЕДАГОГІКА
МИХАЙЛА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО

Автора цих життєдайних рядків читач знає давно. Поет, байкар, критик, літературознавець Михайло Стрельбицький – автор численних поетичних збірок „Звертання”, „Незрубай-Дерево”, „Три тополі”, „Прощання з морем”, „Сторожовий вогонь”, „Версія Прометея”, „Поема колорадського жука”, „Йоцемидасія”, „Прощаючи вік ХХ...”, „Під небом Коновалюка”, „Гальчевський. Поема з героєм”, „Мѣсячникъ России”, „Наука вдячності”, «Школа перепитувань». Такий поважний доробок, однак, не зітер із пам’яті автора імені його Учителя. То ж кожен читач Михайла Стрельбицького не може не знати, що він – вихованець професора Василя Фащенка, якому не лише присвятив вірші чи спогади, а із яким завжди в діалозі. Називаючи свого Учителя „фундатором практичного літературознавства”, нагадує, що Фащенко справді „духовно та інтелектуально височів над епохою як представник і виразник серецевинного напрямку української інтелігенції”, а ще – „єдиний з-поміж вузівських літературознавців став лауреатом Шевченківської премії”1. Сонет-силует „Василь Фащенко”, ілюструючи й доповнюючи сказане М. Стрельбицьким в інтерв’ю, відсвіжує в пам’яті його учнів та послідовників образ видатного вченого, який:

В усьому тому бачиться високий сенс і глибока національна традиція. Бо ж в одному зі своїх „Слів”, яке згодом увійшло до давньоукраїнського збірника „Ізмарагд” і стало його окрасою, – Кирило Туровський забороняє забувати своїх учителів, „ключи давших раз ума книжнаго”. Видатний проповідник застерігає безпам’ятних та невдячних, бо „кто не помни, откуду что добро приим, то подобни суть голодну псу зимою измерзшу, и яко бысть согрет и накормлен, нача лаяти на согревшаго и накормившаго”...

Михайло Стрельбицький, несучи в життя науку свого Учителя, під керівництвом якого захистив дисератційну працю, – сам також став наставником уже й не кількох, а кільканадцяти поколінь студентів. Бо ж натхненно керуючи літературним об’єднанням у ВНТУ, не тільки благословив до друку перші книжки своїх вихованців, а й зробив чинним оригінальний із ними діалог – через включення в цикл 10-й «СТУДіЯ» (Студенти і я?) поетичної збірки «Під небом Коновалюка-2» – як мотто – студентських міркувань та оцінок, свіжих, незужитих, обнадійливих...

А тепер критика про критику. Подивувала й радість дарувала гідна всілякого наслідування практикована М. Стрельбицьким у часописі «Вінницький край» рубрика „Сторінка про книжку” – пізнавальна, персвазійна, критична, а тим самим корисна. Бо ж хто, крім фахівців, дочитує до кінця довгі огляди? А з односторінкової рецензії, яку написати може й не простіше за звичну, – зате читач довідується одразу про кілька різних книжок, які останнім часом побачили світ у різних містах – Івано-Франківську, Вінниці, Києві, Одесі, Донецьку. Міні-рецензії написані вдумливо, містко та ще й не без гумору, визнаним майстром якого є М. Стрельбицький. Навела на роздуми інформація про книжку прислів’їв та приказок „Людське око бачить глибоко” Володимира Вовкодава, обнадіяла – оптимістичною перспективою дочекатися „українського „Дон Кіхота” від Олександра Стусенка – рецензія на його книжку „Чорні вогні”, зацікавила – гроном імен українських, єврейських та російських літераторів, пов’язаних із Поділлям, – розповідь про книжку, жанр і стиль якої, як підкреслює М. Стрельбицький, енциклопедичні. Наразі йдеться про збірник статтей, рецензій та есе „Жити Україною” Анатолія Подолинного. Із наступних же рецензій довідуємося про математизовану лірику математика за першим фахом Анатолія Секретарьова, про рубаї, пристрастні, але „закуті у вериги художнього вивершення” Дмитра Пилипчука, про „триндирички” із Томашпільщини Олександра Височанського. А ось з рецензії на видану в Одесі книжку вибраних поезій та перекладів «Ковчег надії» Анатолія Глущака дізнаємося, що один із віршів – «подільського кореня, подільського тембру», а саме вірш «Батіжок і Зозулька» – міг би стати дуже в пригоді учасникам викладацько-студентської культурологічної експедиції Вінницького національного технічного університету, яка 21.06.2007 року відвідала рідне село художника Федора Коновалюка. Це село зі смачною назвою Ягідне Муровано-Куриловецького району. Такою, як у вірші М. Стрельбицького, напевно побачилася мандрівникам хата, в якій митець народився:

Читаючи-уявляючи, подумалось тепло про автора: та це ж напевно він зорганізував таку подорож, а його поетичні книжки «Під небом Коновалюка-1» та «Під небом Коновалюка-2» були йому та його супутникам – дороговказом.

ці поетичні рядочки бачаться тим авторським самовіддзеркаленням, яке знаменує високий рівень особистісного, поетичного, естетичного самоусвідомлення. Опріч того, це самовіддзеркалення бачиться знаковим і в тому сенсі, що поетичні збірки М. Стрельбицького «Під небом Коновалюка-1» та «Під небом Коновалюка-2» є транстекстуальними: в них поєднуються і взаємодіють між собою, стаючи важливим персвазійним чинником впливу на читача-глядача, – слово і образ. Поетичне слово М. Стрельбицького і художні полотна Ф. Коновалюка витворюють той інтертекстуальний простір, в якому веде свій діалог, приміром, картина Ф. Коновалюка на сторінці 110-й та поетичний текст М. Стрельбицького під заголовком «Ілюстрація до твору Т.Г. Шевченка „Сова”, 1920» – на сторінці 111-й. Варто прочитати, аби пересвідчитися: сила впливу – вражаюча. Сам же процес творення сенсу в діалозі, на перехресті різних текстів і традицій, як наголошено у новочасній праці з порівняльного літературознавства В. Будним та М. Ільницьким, має мінливий, незавершений характер, тому дослідник не може усталити остаточно сенсу, може щонайбільше описати значеннєву продуктивність тексту5.

Дослідники констатують, що коли на початку минулого, ХХ століття митці слова прагнули асимілювати інтертекст у своєму тексті, то наприкінці століття і на межі ХХ-ХХІ століть окреслилась нова тенденція: автори прагнуть до «дисиміляції, до метатекстової гри із чужим текстом»6, і в такому контексті теорія інтертектсуальності дозволяє побачити метафору там, де відбувається таке наближення.

Такою метафорою тут бачиться «наука вдячності», яка тільки й може нині достукатися до найсокровеннійшого у «внутрішній людині», як у Сковороди, чи й віднайти в людині «Людину-антивідчуження», як у Стрельбицького. Наука вдячності – не наукова дисципліна, як в інтерв’ю наголосив сам автор, бо збірка не є монографією, а поезія є поезією. І так і ні. Бо ж поезія важить може й більше за томи наукових праць: як влучно пожартував Іван Драч, «вірші непотрібні нікому, саме тому вони – найголовніше»7.

Портрети своїх побратимів, створені поетами, в літературознавстві кваліфіковані сьогодні як особливий тип метаописів. Такі поетичні зображення відтворюють як світоглядні моменти, так і головні суто формальні прикмети ідіостилю автора. Портретно-поетична галерея Михайла Стрельбицького навдивовижу багата. Портрети-посвяти в дієвий спосіб помножують творчі інтенції автора й кожного з-посеред тих, хто для Михайла Стрельбицького знаменує людину-антивідчуження. Поетичний цикл «Людина-антивідчуження» являє кільканадцять творів про людей, які всупереч проминальності всього в цьому світі утверджують незнищенність добра, незгасність вогню зі шляхетного, а отже вдячного серця. Верлібровий твір, присвячений однокурсниці та названий «Марії Овсієнко-Обуховій у Бровари», – і мовою, і ритмомелодикою передав відлуння тих часів, коли із радянських вузів влада умудрялася під різним приводом вигнати патріотичних і совісних українців. Інший твір – «Однокурсникам» – закарбував надчасову екзистенцію окрилених – у тому «п’ятому вимірі», в якому Книга, Слово, Сад, Бібліотека – то сакральні знаки - запоруки духу побратимства:

Серед побратимів автора – і Дмитро Дзендзелівський із Житомирщини, і Василь Дзекан з Вінниці, і Тетяна Ананченко з Одеси, і Олекса Різниченко, який родом із Донбасу, а став «Одесі за окрасу». Ключовий концепт «антивідчуження» у віншувальних рядках на його адресу набирає сили молитви:

Осердям же цього рятівного – для захланного світу – кола людей був і залишається Фащенко, «професор антивідчуження – син Василя, Василь». До свого Вчителя щоразу лине думками М. Стрельбицький. І вірш «Фащенко», і триптих «Фащенко: п’ятий вимір» позначені розмислом про непроминальне, прокреслені мотивом знаменитої пісні 10-ї Сковороди із «Саду божественних пісень». У триптиху дивовижної сили набувають якраз не процитовані автором рядки Сковороди (хоча вони й інкрустують текст: «а мне одно только нейдет с ума, как би умерти мнє не без ума»), а якраз домислювані8, а саме завершально-пуантові слова: плює на смерті гостру сталь той, «чия совість як чистий кришталь»! Сила цих рядків, як видається, поєднує воєдино частини триптиха (1. «Змова живих», 2. «Живим-найважче» і 3. «І все-таки волання до живих, до найживіших»). Третя частина триптиха прочитується як логічне продовження сковородинівських (а щодо адресатів послання – й шевченківських) мотивів, вона розгортає (за принципом наростання) мотив попередньої, другої частини триптиха про те, що:

Натхненний вірою в незнищенну силу слова, навіть коли воно трансформується у «волання до живих, до найживіших», – триптих завершується діалогом-дискусією із «нашим першим розумом» Григорієм Сковородою:

Якщо в поезії – опонування Сковороді, то в байкарському доробкові М. Стрельбицького – продовження-нарощування традицій. «Байкам харківським» Сковороди понад двісті років, „Байки вінницькі” Стрельбицького, які побачили світ в часописі „Вінницький край” (числі третьому за 2008 р.) – новонаписані. Попри деяку багатослівність, за якою часом розчиняється чіткість фабули, виразність кінцівки (у Сковороди ж бо вона недарма називається – „сила”), дальнобійним у них є упізнаване безчасся наших днів – з „упиревою славою”, „мавпами в печері на колесах”, із такою собі громадкою, де „Гаду Гад – товариш і брат”...

Знову ж таки, коли в байках маємо справу із евфемістичним обговоренням наших бід та негарадзів, то у віршах – із відвертими до крику, знаковими для українства порівняннями, які врізаються в пам’ять: „...між флотами Галера летить – летить, як дітиська під Крути...”, „Заборовського ворота, не ворота – забороло”, „Лаврська дзвіниця оглухла з мовчання того, яке понад всяке ячання” ...

Та здатен, віриться, обудити приспаних дзвін на сполох – у таких собі непретензійних, як на перший погляд, іронічних творах. Один з-посеред них – „Сонет нобеліянтський”, який, за духом будучи суголосний, наприклад, гостро соціальній прозі Галини Тарасюк, привертає увагу до моторошного поєднання непоєднуваного в українському селі – на фатальній межі та в сьогоднішній українській літературній богемі з її наївними мріями «про Нобеля»:

Запитання далеко не риторичне. Воно будить біль, тривогу, збурює хвилю асоціацій, в яких знов вринає рятівне коло:

„Та надано світові шанс для одужання:

Людина усміхнено антивідчужена”.

Ці рядочки знову повертають до висхідної позиції, до онтологічних або вищих цінностей, до того, що є дорогим, насущним, непроминальним. Але чи і настільки цінним у наші дні?

Пошукаймо аналогій цим безперечно рятівним позитивам, звернувшись до джерел аксіологічної теорії. Вона ж, своєю чергою, констатує: в добу європейської античності (якщо сягнути до твору-діалогу Платона „Філеб”) головними і найвищими благами були краса, співрозмірність, істина. Християнські середні віки возвеличили універсальну тріаду – віра, надія, любов! У добу Відродження люди мов би заново відкрили і красу тіла, і силу волі, і цінність здоров’я (а отже, ясної голови, гострої пам’яті, світлого розуму), і щастя бути обранцем долі, коли фортуна потроює сили, дає людині дивовижні можливості. Бароко, час найрізкіших перемін – у бік як добра, так і зла – нагадало про нетривкість земних щедрот, про дочасність людського панування, запропонувавши свої, як писав Кирило Транквіліон-Ставровецький, „ліки розкошникам цього світу”10.

Згодом, у часи домінування раціоналізму найвищим благом стали вважати розум, набула поваги людська екзистенція, як у М. Стрельбицького, „в вищій якості ума”. А в часи, коли набрав впливу антираціоналізм ніцшеанського гатунку, набули цінності некеровані, стихійні пориви, спроможність виявити силу і владу. Логічно, що згодом постала полеміка із ніцшеанською аксіологією, в якій, наприклад, В. Соловйов запропонував нову аксіологічну тріаду, запозичену від християнського середньовіччя, але водночас і дещо оновлену: „любов, краса, свобода”11. Сучасні дослідники, слушно наголошуючи на варіативості та різноманітності ціннісних орієнтацій, які можна помножити і які зазнають і зазнаватимуть еволюції, – констатують, що нині для культури загалом і художньої творчості зокрема насущними (хоча й загально порушуваними) є такі пріоритети, як свобода та єднання. А отож бачимо повернення до особистісних, гуманістичних пріоритетів та параметрів, які в щоденниковому записі Володимира Винниченка представлені так: „Бути цінним. Це є невмирущий закон всякого існування”.

Поетична збірка „Наука вдячності” є своєчасною, серцем вивіреною відповіддю на запит часу про загальнолюдську, але водночас і національну українську систему цінностей у кризовий час, коли вже й мистецтво, як констатував ще в 90-х Д. Лихачов, часом може страшити так, як лякає дійсність. „Де зупинитися? Де отримати перепочинок?12, – ці запитання вченого й сьогодні залишаються без однозначної та певної відповіді. І в цьому контексті проблема „собору душі” не менш гостра й болюча, як проблема українського села... отієї околиці а чи все ж таки й передусім знаку культурного маргінесу, який водночас є своєрідним центром у постмодерному світі...

Ймовірно, все починається із небайдужості, із „антивідчуженості” кожного. Замислитися над усім цим, а значить скористатися дарованим долею шансом на одужання та життя „не просто не без совісті, а з совістю в спадковості”, – спонукає поезія.

Мабуть же саме в цім контексті і явище літературного наставництва М. Стрельбицького як керівника згадуваної напочатку літературної асоціації «Студентська муза», що у Вінницькому національному університеті. Про якісь грані навіть літературної педагогіки його час від часу принагідно пишеться та говориться то в освітянській, то у спілчанській письменницькій пресі. Особисто я, кілька років тому познайомившись спершу з колективною збіркою 25 (!) студентських поетів та критиків з ВНТУ «Літа імпульсивні», а згодом з трьома індивідуальними поетичними збірками Оксани Барбак («Я – протиотрута твоя»), Дмитра Штофеля («Штормове попередження №…») та Сергія Білохатнюка («renedanz»), з особливим інтересом шукаю в інтернеті університетський часопис «Імпульс», а в ньому – рубрику «Студентська муза», що її веде викладач М.Стрельбицький. Втім, крім «Студентської музи» зацікавлює і ряд його власних віршів на теми художника Федора Коновалюка, до яких епіграфами обираються висловлювання студентів-політехніків про Коновалюкову творчість, окремі його картини. Висловлювання іноді досить кострубаті, але, кращі з них ніби підтверджують думку, висловлену свого часу Гете, про те, що у дилетанта бачення часто більш свіже, ніж у професіонала. Відповідно й поштовх поетовій фантазії буває від цих непрофесійних оцінок майбутніх інженерів благодатним. Щоб вивірити такі мої думки, я запропонувала М. Стрельбицькому відповісти на невеличку мою анкету, пам'ятаючи що такі анкети свого часу дуже полюбляв Василь Фащенко, який і учнів своїх заохочував до цього методу вивчення творчої мотивації авторів-сучасників. Відповідей довелося ждати чималенько, але документ я отримала, по-моєму, вартий того, щоб процитувати його якомога повно. Відповіді доволі експресивні, але конкретні, що увільняє мене від необхідності наводити текст моїх розлогих запитань з «підводками». Отже, цитую лист-відповідь М.Стрельбицького від 20. 05. 2010:

«1. Чи не жалкую я за філфаком, де, кажете, мої можливості літературного наставництва мали би ширший простір? Пізно жалкувати. З одного боку, викладач для повної викладацької самореалізації має викладати спеціальність. Надихатися і запалюватися увагою молодих послідовників, продовжувачів справи. А з боку іншого… якщо цей викладач має свої амбіції ще й поза кафедрою – в тім-таки літературнім середовищі? У такім разі його слухачі, що сприймають його предмет не як основний для себе, стають і додатковим викликом, і «інформаторами» про інші професійні сфери, іншу ментальність. У моєму випадку – ментальність юних технярів і технократів-прагматиків. Плюс? Плюс! До того ж наш ВНТУ – унікальний з-поміж політехів. Тут і гуманітарна складова інженерної освіти суттєва, і культурно-художній центр з його картинними галереями ексклюзивний. У моїй скромній авторській судьбі експозиція університетського «Меморіального музею Ф. З. Коновалюка» мала доленосне значення… Відповідно й літератори-початківці з-поміж політехніківського студентства трапляються своєрідні. Нині завдяки головно Євгенові Барану та журналові «Вінницький край» високо піднято на щит трьох із них - - Оксану Барбак, Дмитра Штофеля, Сергія Білохатнюка. Але й у колективній збірці «Літа імпульсивні» (2001) траплялися дуже цікаві особи. А в книжці фантастичних оповідань «Риболовля на Танзарі» (2000) була своя дуже яскрава трійця – О. Моторний, О.Мокін, В. Трухманов. То вже інша річ, що сьогодення наше не спонукає молодий талант професіоналізуватися на ниві літератури чорного сухаря. Мавши, наприклад, добру кваліфікацію комп'ютерника, програміста…

2. Чи відчуваю себе продовжувачем Фащенкової традиції літературного наставництва?.. Ну, по-перше, для цього дійсно треба було б на філфаці викладати. По-друге… Той рівень викладацької самопосвяти, трудоголізму, беззастережної готовності шукати іскру таланту, а знайшовши (хоч би й сяку-таку), терпляче роками її «роздмухувати» - це для мене недосяжне. Та й чи для інших Фащенкових виучеників досяжне? – сумніваюсь. Мабуть, у моїм «літнаставництві» є елемент егоїзму: юний автор цікавий мені тоді, коли й я можу брати від нього якісь творчі імпульси.

3. «Студійні змагання», що про них я обмовився, відповідаючи на запитання видавця Анатолія Власюка перед початком книжки «Під небом Коновалюка. Поезії. Кн. 2», якраз і є прикладом означеного егоїзму. Було вирішено, що 2 із 10 розділів цієї книжки писатимуться на таких імпульсах. Технологія, підказана колись одним зізнанням Джанні Родарі: коли вичерпалось натхнення, вихоплювати зі словника будь-яке слово-образ, кидати його у плесо уяви, ніби камінь – хай кола ідуть – фантазувати з приводу. Ми по черзі нав'язували для змагального фантазування найнесподіваніші слово-образи, які я доконче реалізовував у площину мого «коновалюкознавства», молодий автор – у будь-який закуток своїх внутрішніх візій та досвіду. Переважно вдавалося. Додавалося. Особливо мені – від ботанічних знань Д. Штофеля: цей вундеркінд збирався спершу вступати до медуніверситету, але прийшов до нас на фах медичного апаратобудування. Зрештою, обом їм – і О. Барбак, й Д. Штофелю теж від таких студійних ристалищ додавалося: для активізації власного емоційного досвіду й виведення його на рівень версифікації. Адже у юнацьких літах психологічні рефлексії далеко не завжди доставляються до версифікаційних горнил…

4. Дійсно, крім літературних неофітів мені з числа моїх студентів дуже цікаві та корисні (!) ті першокурсники й другокурсники, хто у куценькій навчальній своїй роботі намагається не списаними з джерел словами висловитись про цілу творчість і окремі картини Федора Коновалюка. Бувають просто «попадання пальцем у небо». Наприклад, один вирішив , що кожна картина має «своє внутрішнє Я», інший спостеріг у художника «думки у вигляді соборів», ще інший зізнався, як він наприкінці тяжкого для себе дня «загубився в часі, але в картині віднайшовсь» - тут би й Джанні Родарі не втримався пофантазувати слідом за такими молодиками. І вже загалом десь близько півсотні віршів з подібними епіграфами у мене мається. І деякі саме з них, зокрема, публікованих «Імпульсом», напочатку 2010-го, вважаю з-поміж найвдаліших моїх…»

Що ж, після отаких (а таки ж – ексклюзивних!) зізнань п. Стрельбицького нам теж дещо додається. Насамперед – для розуміння єдності у його випадку літературної і педагогічної творчості. Хоч у відповіді на одне інше, тут не процитоване наше анкетне запитання, він і самокритикується, називаючи себе «зовсім невидатним викладачем», та зауважуючи при цьому, що тільки наявність в аудиторії «хоча б третини зацікавлених очей» здатна надихати його «скромну лекторську музу».

1. Наука вдячності родом з ВНТУ//http://www.impuls.vstu.vinnica.ua/?news_id=70

2. Стельбицький Михайло. Літературна вітальня //Navigatori.ucoz.ru/publ/10-1-0-344

3. Стрельбицький Михайло. Хата, в якій народився художник, 1970 //Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка -2, Вінниця, видавництво „Універсум” 2004. - С. 115.

4. Стрельбицький Михайло. Мальована пісенька (про один дощ) //Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка -2, Вінниця, видавництво „Універсум” 2004. - С. 77.

5. Василь Будний, Микола Ільницький. Порівняльне літературознавство. - К., видавничий дім «Києво-Могилянська академія» 2008. - С. 248.

6. Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или интертекст в мире текстов.- М., Арар, 2000; Михайлова О.В. Направления и тенденции в современном литературоведении и литературной критике //Реферативный журнал, серия 7 (Литературоведение). - , 2003. - №3. - С. 16.

7. Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. - К., 2001. - С. 190.

8. Читаймо в Гадамера про те, що в „герменевтичні умови нашої мовної поведінки ще глибше проникає інша форма герменевтичної рефлексії, яка має на увазі не тільки несказане, але й приховане говоріння” (Ґадамер Ганс-Ґеорг. Істина і метод. Герменевтика ІІ. - К., „Юніверс” 2000, том 2. – С. 163).

9. Стельбицький Михайло. Літературна вітальня про //Navigatori.ucoz.ru/publ/10-1-0-344

10. Саме бароко внесло у західну, а згодом і всю світову історію особистий і власне індивідуальний пафос, а в цьому пафорсі „від самого його народження й до наших днів – постійно поєднувалися й поєднуються як невідпорне право людини на своє питоме самоздійснення, так і зловживання цим самоздійсненням, зловживанням в просто-таки безмежному діапазоні, аж до того краю, де етичний первень вже безпроствітно й безнадійно розчиняється у тваринному егоїзмі” (Скуратівський Вадим Феномен українського бароко//Українське бароко: у двох томах. Керівник проекту Д. Наливайко. -К., 2004. -Том 2, - С. 373, жирний шрифт мій. - В.С.).

11. Соловьев В.С. Философия искусства и литературная критика. - М., 1991. - С. 494.

12. Лихачев Д.С. Заметки об истоках искусства//Контекст - 1985. - М., 1986. - С. 19.

Література:

1. Наука вдячності родом з ВНТУ//http://www.impuls.vstu.vinnica.ua/?news_id=70

Стельбицький Михайло. Літературна вітальня //Navigatori.ucoz.ru/publ/10-1-0-344

3. Стрельбицький Михайло. Хата, в якій народився художник, 1970 //Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка -2, Вінниця, видавництво „Універсум” 2004. - С. 115.

4. Стрельбицький Михайло. Мальована пісенька (про один дощ) //Стрельбицький Михайло. Під небом Коновалюка -2, Вінниця, видавництво „Універсум” 2004. - С. 77.

5. Василь Будний, Микола Ільницький. Порівняльне літературознавство. - К., видавничий дім «Києво-Могилянська академія» 2008. - С. 248.

6. Фатеева Н.А. Контрапункт интертекстуальности, или интертекст в мире текстов.- М., Арар, 2000; Михайлова О.В. Направления и тенденции в современном литературоведении и литературной критике //Реферативный журнал, серия 7 (Литературоведение). - , 2003. - №3. - С. 16.

7. Українська афористика Х-ХХ ст. Під загальною редакцією Івана Драча та Володимира Черняка. - К., 2001. - С. 190.

8. Читаймо в Гадамера про те, що в „герменевтичні умови нашої мовної поведінки ще глибше проникає інша форма герменевтичної рефлексії, яка має на увазі не тільки несказане, але й приховане говоріння” (Ґадамер Ганс-Ґеорг. Істина і метод. Герменевтика ІІ. - К., „Юніверс” 2000, том 2. – С. 163).

9. Стельбицький Михайло. Літературна вітальня про //Navigatori.ucoz.ru/publ/10-1-0-344

10. Саме бароко внесло у західну, а згодом і всю світову історію особистий і власне індивідуальний пафос, а в цьому пафорсі „від самого його народження й до наших днів – постійно поєднувалися й поєднуються як невідпорне право людини на своє питоме самоздійснення, так і зловживання цим самоздійсненням, зловживанням в просто-таки безмежному діапазоні, аж до того краю, де етичний первень вже безпроствітно й безнадійно розчиняється у тваринному егоїзмі” (Скуратівський Вадим Феномен українського бароко//Українське бароко: у двох томах. Керівник проекту Д. Наливайко. -К., 2004. -Том 2, - С. 373, жирний шрифт мій. - В.С.).

11. Соловьев В.С. Философия искусства и литературная критика. - М., 1991. - С. 494.

12. Лихачев Д.С. Заметки об истоках искусства//Контекст - 1985. - М., 1986. - С. 19

Статті про автора

Микола Суховецький

Сізіфова праця не марна,
або Опір з усмішкою на обличчі

Згадую рядки з першої поетичної збірки Михайла Стрельбицького «Незрубай-дерево» (1976):

Тема допитувань-перепитувань проступає грибами після дощу й у наступних книжках цього автора, уродженця лісового краю.

Тримаю в руках найсвіжішу книжку М. Стрельбицького «Школа перепитувань», яка вийшла у Вінниці наприкінці минулого року й стала приводом для розмови про, на мій погляд, високохудожню, творчість цього чомусь малопомітного (таких нині в Україні, може, з добрий десяток-півтора) письменника. Тут уже означена тема провідна. У назві першого розділу – підкреслена тавтологія («Під знаком питального знака»). А у віршах із цього розділу запитується:

Десь третину товстенького томика  «Школи перепитувань» складають сонети – розділ «Сонетовоздвиження». І кожен сонет має додатковий, п’ятнадцятий, рядок із запитанням типу «Як не сонет, то що прихилить небо?». Або: «Де ген Євгени, де – Джамала ген?» (сонет «Григорій Гусейнов»). У цих запитаннях відчувається бажання діалогу, співпраці з читачем.

Друга книжка Михайла Стрельбицького називалася «Звертання» (1979). І нині, сподивляючи вже надвечірній обрій за вікном своєї робітні, він усе частіше полюбляє вести пряму мову з читачем, не надто дошукуючись тропів, які, правда, у багатьох його колег свідчать не так про вміння, як про позу. І все ж,  можна з таким підходом нарватися на якогось нинішнього поціновувача з молодших, який почне також перепитувати: а де таємничість, плекані багатьма відстороненість, індивідуалізм, де тут хоч обриси «башти зі слонової кості»?..

Були вони у цього автора, були. Знав я колись одеського студента Стрельбицького, — з химерним кучерявим чубом, якого не міг втихомирити жоден гребінець, «подібного до Анжели Девіс», — як невблаганного стиліста, начитаного естета.  Бігав по Одесі з купою книг у руках, не визнаючи портфелів та папок, бо коли заводив, то губив або їх у нього крали. Зустрівши на вулиці, можна було проговорити з ним зо півтори години – про «катарсис» у розумінні психолога Л. Виготського, теорію Ю. Лотмана, погромну статтю у товстому журналі і думку про все це молодого професора Василя Фащенка, аспірантом якого Михайло згодом став. Хвалився новопридбаними Вінграновським, Драчем, Лукашевим Лоркою, Незвалом ( у російськомовному перекладі), давав почитати «на два дні» то одне, то інше. За два дні вже читав власний вірш – «під Незвала»:

Вірш і, подібні до цього, й складали перші збірки М. Стрельбицького. Памятаю, 1983 року в одеському видавництві «Маяк» видавали малоформатну колективну збірку віршів про Одесу «Місто моє рідне». Так от: серед прикладів важкуватого мислення «метрів» з усього Союзу вірш Стрельбицького у книжці – ніби дзвінкий кремінчик з одеського прибою:

Згодом М. Стрельбицький водночас писав і вірші, і дисертацію у професора В.Фащенка, друкував масу критичних статей і рецензій в обласній пресі, у «Літературній Україні», у журналах республіканських та всесоюзних. Закінчилося все це виданням монографії про творчість Олеся Гончара «Проза монументального історизму» (1988). Доводиться нині чути «перепитування» декого з кіл викладацько-професорських: а куди подівся критик Стрельбицький – ох же ж не вистачає?.. Працювати десь треба – також викладає. У Вінницькому технічному університеті. А до того ще було викладацтво на одеському філфаці…

Мабуть, академічні заняття якось діяли на поетичні задуми й стилістику М.Стрельбицького. «Я – апологет дощу», – починає він один зі своїх молодечих віршів. Типова тодішня Михайлова інтонація   відчувається  у вірші «Діалог при нагоді», написаному в 70-ті:

Спочатку було написано: березень — «ідейно недовершений». Під тиском видавців мусилося двічі вжити «художньо…». Усе одно наголос на запереченні регламентованого мислення у вірші, як на мене, зостався. Лишився іронічний погляд на ситуацію в радянському мистецтві слова, зокрема, на стиль  тодішніх критичних виступів.  Так і повелося у Стрельбицького-літератора: спротив тискові та іронічний аналіз усього, що видає життя. А може, перепитаю, то був двоєдиний процес: опір тихий, спокійний, розрахований на роки – опір з усмішкою на обличчі?

Визначення – обмежує. «Спротив», «опір», звичайно, є завузькою характеристикою того, про кого пишу. Але це я так відчуваю його творчість. Міг би знайти й інші терміни. Однак перепитаю: хіба навіть описи дитинства в літературі не є для авторів засобом проти непам’яті? Тобто спротивом непам’яті?.. На початках свідомості ліричного героя нашого автора чи свідомості його самого видніються люди й дерева. Або дерева й люди, – у такій послідовності виростав досвід.

«Лісова Черешня», «Груша Пізнання», корова Мазьоха стали для малого першими вчителями, такими, що їм згодом присвячено або низку віршів, або поему. «Дуб-нелинь» щось підказав у юності («Дуб-нелинь сам радий позбутись листя, Воно ж тримається, не обліта»). Справжнім мотто для долі молодого віршника стало «Незрубай-дерево»:

Задум не бозна який оригінальний. Пригадаймо Драчеве: «Дерева мене чекають…». Або у Роберта Бернса – «Дерево свободи». Але для Стрельбицького це – своє осяяння. Правда конкретного життя, позиція… Безумовні відкриття були попереду: поема-феноменологія «Іван Ходяча Совість», аналітичні поеми «Армія Пресвятої Покрови», «Йоцемидаєсія», «Летюча галера», поема з героєм «Гальчевський» та чимало іншого.

Іван Ходяча Совість є образом збірним, його прототипами стали рідні та двоюрідні Михайлові діди, трохи молодші за них вінницькі та летичівські хлібороби. Автор, пишучи «Івана Ходячу Совість», наче вказує на свої власні джерела сили. Адже й самому було непросто тривати, випрацьовувати житейський стоїцизм… У книжці «Наука вдячності» (2006) до цієї поеми автором додано післямову, з якої дізнаємося: «Уцілів «Іван Ходяча Совість» відсотків на сімдесят. Цілісний рукопис розтринькався по редакціях. У видавництвах погибав знов-таки промовисто.

Спершу рецензенти радянські різали його за абстрактний гуманізм та моралізування. Згодом один поет-дисидент авторитетно рубонув за… радянськість та колективізм. Але нема лиха без добра: тут мені відкрилося раз і назавжди, що у тріаді Ідеологія – Етос – Інстинкти будь-які рецензенти ставлять на рівень поверхневий – ідеологічний. Інстинктами («життєвою конкретикою») можуть і посмакувати. Етос же «убивають» або ігнорують здебільше. Хоча об’єктивно він-то і є неубієнний. Його й викупляли кращі митці підрадянської епохи ціною ідеологічної данини».

Ще сильний «Іван Ходяча Совість» своїм фольклорним корінням. Так само -  і поема «Летюча галера», що є посестрою українського казкового «Летючого корабля» та аналогом «летючого голландця». Пливе «Летюча галера» в океані часу і простору:

Утекли братчики з кормиги турецької, а на «тихі води, ясні зорі» так і не виплив. Розумій кожен по-своєму: не захотіли додому, бо земля рідна ще не позбулася кормиги?..»

У поемі «Армія Пресвятої Покрови» йдеться про боротьбу УПА. Твір цільний, без різночитань. Кожен розділок починається документальним свідченням, яке продовжується авторським білим або римованим віршем. Початок такий: «Ще не пролунав ні один постріл зі сторони УПА у ворога, ще сама УПА не була створена, а могили Дем’янового Лазу під Станіславом уже були наповнені тисячами невинно розстріляних і закатованих українців…». Олесь Зеленюк, лікар повстанців із Чорного лісу, «Пастер»… А фінал поеми, «Піднебесну пісеньку», знову ж складено в народно-пісенному стилі, як питоме твориво сільського галичанина:

З «Армією Пресвятої Покрови» перегукується поема М. Стрельбицького «Гальчевський», героєм якої  є отаман, що його загін у 20-х роках оперував проти більшовиків у теперішньому Летичівському районі.

Якщо ж мовити про «веселі» твори автора, то на першому плані, звичайно, вимальовується поема «Йоцемидаєсія» (1999). Читач дізнається з неї, що якісь люди, діставши політичну волю, довго безладно бродять та все перепитують: «Йо це ми?». Сусідам північним нарешті урвався терпець, і вони гаркнули: «Да!». Та народ усе не приходить до тями. Тоді з-за океану доброзичливці гукають: «Йес!». Бідні «йоцемидаєси», громадяни «Йоцемидаєсії», маючи всі ці визнання, усе одно продовжують жити, як у тумані… Описуються кумедні ситуації, даються характеристики освіти, господарювання, ще більше – політики, ментальності цього народу (здогадуємося, звісно, якого). Один сміх побиває інший…

«Поема колорадського жука»,  великий блок «Байок вінницьких», чималий цикл пересміхів російською мовою «Мѣсячникъ России» (2003) доповнюють розуміння читачем спроможностей М. Стрельбицького яко гумориста і сатирика. І в багатьох його віршах, через два у третьому, виловлюєш якийсь дотеп чи півдотепу. І складається часом враження, що той Стрельбицький тільки те й робить, що жартує.

Гай-гай, живий же чоловік. Дуже рідко, але вириваються в його речах і гіркі зізнання. Як от у поемі «Я – сад», де автор порівнює себе із занедбаним колгоспним садом. Алегорія поступово вичахає і переходить у глибокий сум:

І хочеться гукнути з Одеси до Вінниці: «Михайле, агов! Таж ти сам вибрав своє, і славно ж ідеш, добре робиш! Як мандрівник мандрівникові, космічному пілігримові, кажу: політ нормальний, ситуації штатні. Тримайся і, якщо змога, продовжуй…»…

Стрельбицькому написав Віктор Савченко, і лист опубліковано як післямову до «Школи перепитувань»: «Не переживайте, що наші книжки виходять малими тиражами.

Головне те, що ми їх надумали. А думоформи, як відомо, не зникають». Бачу в цій формулі виявлення нових суттєвих зв’язків у діях людських, на цьому саме й акцентує дніпропетровський письменник-філософ.  Бачу переконливий привід для оптимізму нашого літератора, хоч би в якому стані він не перебував: думоформи не зникають! Головне робити кроки. Сізіфова праця не марна!

Писав усе це ще й для того, аби зменшилося нарікань на «укрсучліт» (який «милий» термін узяли до ходу!). Ті нарікання  –  від незнання. Краще б усіма силами долали ми роз’єднаність мистецьких сил. Та через «не можу» дізнавалися, чого, скажімо, досягли в Одесі Олекса Різників чи Василь Сагайдак (другий уже дочасно помер – хай буде йому Царство Небесне).  Цікавились: що робить у Чернівцях Віталій Колодій? А що у Дніпропетровську – Віктор Савченко? А що у Вінниці – Михайло Стрельбицький?.. Скільки можна самобичуватися?.. Цими перепитуваннями й закінчу.

На перелік статей про автора

Лариса Семененко

МАРКОВАНІ ЕКСПОНЕНТИ ЛЕКСИКО-ГРАМАТИЧНОГО КЛАСУ АД'ЄКТИВІВ Й АДВЕРБІАТИВІВ У СТРУКТУРІ ПОЕТИЧНОГО ДИСКУРСУ МИХАЙЛА СТРЕЛЬБИЦЬКОГО

Одеський національний університет імені І.І. Мечникова,

кафедра української мови,

Французький бульвар, 24 / 26, ауд. 86, 65058 Одеса, Україна

тел.: (0482) 776 – 14 – 80

У статті йдеться про репрезентативні для поетичного мовлення Михайла Стрельбицького інноваційні (потенційні / оказіональні) ад’єктивні й адвербіативні лексеми семантико-граматичних категорій співвідносної інтенсивності ознаки та кількісної градації ознаки, їх місце у структурі ідіолекту та потужний виражальний потенціал.

Ключові слова: морфостилема, грамема, компаратив, суперлатив, поетичне мовлення.

Марковані морфостилеми семантико-граматичних категорій якісної та кількісної градації ознаки являють собою конденсовані засоби вираження, в яких будь-які зміни у плані вираження, у поверхневій структурі спираються на глибинні семантико-стилістичні трансформації значення, сприяють активізації периферійних, потенційних і оцінних сем, викликають різноманітні смислові асоціації. Виникнення таких мовленнєвих фактів у поетичному мовленні зумовлене як потребами комунікативної зручності, так і можливістю адресанта завдяки наявності таких прагматично значущих утворень «керувати» процесом рецепції тексту з боку адресатів. Активне функціонування ад’єктивів, адвербіативів з актуалізованими грамемами / семами якісної і кількісної градації ознаки свідчить про неабиякий креативний потенціал морфологічного рівня мови.

Матеріалом нашого дослідження стали інноваційні словоформи й лексеми із творчого доробку талановитого сучасного поета, критика і літературознавця, лауреата премій імені О. Білецького й імені М. Коцюбинського Михайла Стрельбицького.

У кодифікованій літературній мові не утворюються ступеньовані словоформи від ад’єктивів, що входять до категорії безвідносної міри якості, а також від віддієслівних ад’єктивів з префіксом не-: невсипущий, невпинний, незборимий, незабутній, невиліковний тощо [1, с.106 - 107]. У поетичному мовленні М. Стрельбицького активно функціонують такі утворення, що стають фактами морфо стилістики і мають певний виражальний потенціал:

Відтак же як і не збагнути, / чому саме Санкт-Ленінград / став колискою найнедоношенішої / з-поміж революцій…[9, с.36]; Ага, і тому, що на / Місяць вони [американці – Л.С.] висадились за Кондратюковими кресленнями, / а літаки їм поробив Сікорський?/ Ну, то це ж ясно. Але найбільше, кажете, тому / що вони найактивніших, найнепосидючіших / з усього світа усіма способами збирали…[3, с.48].

Лексема непосидючий вже має у структурі значення сему ’дуже’ – дуже рухливий, енергійний.

Частина якісних ад’єктивів позбавлена в узусі словоформ компаратива і суперлатива. Це стосується, наприклад, назв абсолютних станів,які з семантичних причин не підлягають якісній градації і позначають не порівнювані щодо міри вияву ознаки. В ідіомовленні поета такі лексеми активно продукують ступеньовані словоформи, пор.:

Любити колорадського жука! / <...> Доля не з легких / Йому судилась; тут [в Україні – Л.С.], за океаном, / Лишитися будь-що американом, / Живішим бути од усіх живих. / Кохати найживішого – того, / Останнього …[7, с.13].

Ступенів порівняння не мають також складні прикметники, до складу яких входять прикметник з іменником типу блакитноокий, високочолий, крутоберегий тощо [10, с.164 - 165]. А.П. Грищенко, уточнюючи номенклатуру ад’єктивів, відсутність ступенів порівняння яких зумовлена їх значеннєвими і структурними особливостями, слушно додає, що загальні обмеження не можна вважати абсолютними. В індивідуальному словотворі письменника можливі стилістично виправдані їх порушення [11, с.610].

Процес свідомої рефлексії автора щодо категорії співвідносної інтенсивності ознаки у складних прикметниках яскраво відбито в його творчості:

Мати-мачуха тче оксамити / не собі, / не самій собі; / мати-мачуха –людям найменшим, / жовтоносим / і сонцеоким, / цілоденним, іще цілоденнішим, / з мати-мачушиним сяйноскопом…[6, с.143]; Грай, конику, вигравай: / мирнішого в світе нема / над наш наймирніший край… / – Ну-ка, трёхцветный! Эх-ма!.. / Хор: / – Но если опять и вновь / трёхцветнее нету нигде, / и всего миру любовь / к Двуглавому крепнет везде… / – … то як же ж ти можеш, блін, / не пОняти, не зрозуміть, / що з жовто-блакитним своїм / ти випав з потоку століть?!.. [4, с.241].

Грамему найвищого ступеня порівняння автор вводить і до сталих ад'єктивно-субстантивних сполук – складних одиниць термінологічної і професійної лексики:

Той – орач, той – сівач, / той – ловець, той – співець, / ну а той – / залицяльник-бездільник. / Тому квас не про нас, / тому пиво-меди. / Ну а тут, / як на сміх: / всеньку ніч козиряє / щонайстарший сержант Голінник; / підійшов – відійшов, / відійшов – підійшов, – / ну, немов з молодих молодий,/ молодий з молодих! [8, с.42]; … А поруч павутиння пролітає / В якісь… найпаралельніші світи [5, с.107].

До ад’єктивів у складі лексикалізованих, термінологізованих сполук, стійких сполук народнопоетичної, розмовно-побутової фразеології додаються й експоненти категорії кількісної градації ознаки:

Народний дуже депутат / не найбагатшої з країн, / годинник за мільйонів п’ять / на білій ручці носить він; / <...> Ніякий то ж не атентат – / короткий істини момент: / народний дуже депутат / цвіте лайном, пан-рудимент [9,с.260]; … занадто сонячний зайчик – / з самого сонця неначе [6, с.156].

При додаванні експонентів категорії надмірної кількості ознаки можуть виникати різні експресивно й емоційно забарвлені ефекти, наприклад, модифікований ад’єктив у складі стійкого сполучення конотовано іронією, сарказмом. Такі слововживання супроводжуються й експресією вжитку, й експресією сприйняття маркованого комплексу. Один із віршів-памфлетів українського Джонотана Свіфта – Михайла Стрельбицького має назву «Превелика політика; чорнова робота». Усталене сполучення велика політика, ад’єктив якого отримав сему ’дуже’, накладається на перераховані дрібнющі справи «нашого пана президента» «Валуєвського Мовного Простору». Розбіжність між модифікованою назвою – превелика політика і суттю описаних реальних вчинків стає ще більш вражаючою і призводить до розвитку у маркованому сполученні імпліцитної контекстуальної енантіосемії, теж емоційно забарвленої і зрозумілої всім читачам [див.: 3, с.27 - 29].

Стійкі ад'єктивно-субстантивні сполуки можуть збагачуватися суб'єктивно-авторським градуюванням ступеня вияву ознаки – і як наслідок оновлюється їх образність, вони отримують квант експресивності. Кожне з наведених маркованих вербальних експонентів імпліцитних смислів доречне, гармонійно вплетене у тканину твору, інтенційно обумовлене. При інтерпретації їх реципієнтами пріоритетності набувають когнітивно-аксіологічні параметри цих маркерів поетичного мовлення М. Стрельбицького.

Поява переносно-метафоричний значень у відносних ад’єктивів пов’язана, на думку В.В. Виноградова, з переміщенням їх із однієї сфери до іншої. Розвиток у них якісних значень обумовлений семантикою іменників, від яких вони утворилися. Але якщо в іменнику це виявляється як своєрідний метафоричний ореол, як натяк на переносне значення, то у похідному прикметнику воно кристалізується як окреме значення [2, с.161]. Майже кожен відносний прикметник в умовах сильного прагматичного оточення може розвивати якісні значення, і на нього може поширюватися дія категорії співвідносної інтенсивності ознаки – кругліший, шурхітніший, буржуазніший, вкраїнніший, спільніший, найвербовіший, найпрограмовіший, найслов'янськіший, найбездомніший, мировейший (рос.) тощо, пор.:

Старішої [хати – Л.С.] й нема, / у Києві принаймні; / сільськішої нема / в столиці всіх столиць [6, с.11]; Не вискочиш ні з себе, ні з таланту, / себе й талант, як робу, доноси – / зноси, порви, розчімхай, бо часи / грядуть ще буржуазніші, як пси, / такі обуржуазнять і Оранту [9, с.295]; Найбездомніша [геранька – Л.С.] поміж бездомних / (хто як можеш, так вимовляй), / найскоромніша поміж скоромних / (як умієш, так затуляй) [6, с.189]; Як перешли на розривні, / в тій найслов'янськішій війні / сили, звіздою мічені, / Москвою в ум калічені, / Заплакав сам суворий Спас [4, с.232]; Русокоса верба. Колискова! / Прутик прутикові паралельний, / найвербовіша, чиста, здорова… [6, с.147]; Где ж ты, мировейший комэск, / где ты, генсек мировой? / Сумел бы, вестимо, вести / всех лучше, как встарь, Белый царь, – / вести, чтобы веры спасти /у всех океанов алтарь!.. [4, с.241]; – Ти від пшеничних степів… / – Орловских лучших кровей… / –… подільських тарпанних горбів… / – и кабардинских очей… / – А очі, віченькі, то – / хіба вкраінніше є [4, с.238].

Наприкінці поетичної збірки «Йоцемидаєсія» Михайла Стрельбицького, „найекспериментальнішого” українського поета останньої чверті 20 ст., що талановито, віртуозно й іноді яскраво-буфонадно працює зі словом, з всіма системами та підсистемами мовної структури (фонетичною, морфемною, словотвірною, лексичною, морфологічною, фразеологічною, синтаксичною) як об'єктами художницької рефлексії і джерелами додаткової виразності поетичного мовлення, розташована стаття-післямова А. Власюка. Намагаючись стисло і змістовно схарактеризувати своє враження від прочитаного, автор статті сам «змушений» вдатися до творчої гри зі словом, оскільки поетична збірка М. Стрельбицького, його поетичне ідіомовлення проіндуковане маркованими лексичними одиницями і мимохіть індукує всі наступні дискурси - реакції. М. Стрельбицький порушує проблемні питання, переважно все наші, українські, найболючіші й найгостріші: особливості етно- і лінгвоментальності, самоідентифікація представників української нації, місце країни у міжнародній системі, локалізація українського етносу в часі і просторі і т. ін. А.Власюк, сукцесивно не розгортаючи ці положення, симультанно визначає проблематику оказіональним компаративом українськіший і далі суперлативом найукраїнськіший, що відразу дозволяє чітко визначити для себе стратифікацію проблематики й ідейне спрямування поезій:

«Йоцемидаєсія» М. Стрельбицького, це його велике не-географічне відкриття <...> , мене особливо захоплює насамперед тим , що тут співіснують земні «паралельні світи»: соціальні й асоціальні, національні, наднаціональні та недонаціональні, – а відтак жанрові й мовно-стилістичні, – різних рівнів... Зокрема, дуже тонка гра затівається у співвіднесеннях власне «йоцемидаєського» з власне українським , так що абсолютний знак рівності між ними не ставиться ніде, але відчуття якоїсь зрощеності – нерозривності присутнє всюди. Аби спеціально зафіксувати і зробити зрозумілим цей свій прийом для всіх-усіх, автор у композиційному центрі книжки виставляє поруч два твори не просто на одну і ту ж тему (депутатської «недоторканости») , але і сюжетно ( урок правознавства в середній-посередній школі), й фактографічно споріднених, «співпадних». Відмінність – лише у системі імен, у назвах найвищого законодавчого органу та в ритмомелодиці поетичного викладу. Зокрема «українськіший» варіант читачем будь-якого рівня підготовленості безпомилково впізнається за інтонаціями співомовки, знайомої йому з доробку С. Руданського та П. Глазового [3, с. 57 ]; Не можу не зупинитись окремо на двох – з мого погляду найкоштовніших поетичних перлинах цієї книжки : «найукраїнськішій» маленькій містерії під назвою «Про Тимошеву смерть» та підкреслено «йоцемидаєській» «неймовірній бувальщині» під заголовком «Йоцик і Дивенята-споглядальник» [3, с. 58] .

До співвідносної / безвідносної модифікації залучаються відносні ад’єктиви у складі тавтологічних сполук:

Людський планктон / виявляє мобільність, / величає дебільність. / Транспаранти! Лозунги!.. / «Навіки геть зубожіння! / Нарешті настав наш час: / оберемо собі на служіння /найудатніших саламандр, / найдостойніших з-поміж акул, / найвідповідніших з числа / песиголовців!.. / Нумо ж!» / <…>Акули причаровують своєю щирістю / та відвертістю; / у саламандр найпрограмовіша програма [9, с.43]; Небо небесне таке – / підняти брови; / Дніпро дніпряний такий, / дніпристий, дніпровий [6, с.9].

Натрапляємо на випадки модифікації ад’єктивів префіксоїдами відчислівникового походження сто-, три- (формальними експонентами семантико-граматичного значення надмірної кількості ознаки):

Ніщо не стане понад душу чисту / (брудне сумління – стопекельний жах!)… [5, с.76]; Сам-собі-чуб, / вагомі очі, / граційно-грецький ніс…Вуста? / Іроній, насолод охочі. / Все разом – Антипростота. / У білій льолі (чи – в халаті?) / на тридалекім барвнім тлі… [5, с.92].

Передача семи / грамеми категорії інтенсивності вияву ознаки формальним експонентом роз- – явище в українському поетичному мовленні непоширене. В ідіомовленні митця представлено досить широко, пор.:

…ковано, але їржа не ятрить / синіх заліз [летючої галери – Л.С.] рознебесних [4, с.263]; Байці – квит! / А нам лишилося гадать: / що воно за розпрекрасна тая стать [9, с.196]; … аж душі стануть розвеселі, / аж Дух озветься у домах [4, с.261].

Гіперболізація поіменованої / імпліцитної ознаки досягається введенням до структури значення ад’єктивів, адвербіативів префіксів роз-, про-, пере-:

Хати «сшиваючи» докладне, / в легені бравши від порош, / пройдете так розпроколядно, / столунко, семисотруладно… [4, с.261]; І знов до Тимоша прийшов чорний негр: / Розпротаку, надумавсь? – питає. / …Не пішов бригадирові сіять посів, / Занедбав сільмаг-кооперацію. / Іде бригадир: «Чи не розпротаку / Туди твою, к слову мовити!?..» [3, с.42]; Дай нам, Боже, котрий з дошки, низпошли народів-братів / та народів-сватів, / обручальників, / величальників, / спонукальників, / матюгальників / («Так – розтак – перерозпроотак / її, рідну, липову неню: / у … печінку…чи… пак… / у… печеню?») [3, с.7].

В ідіолекті автора, як бачимо, трапляються й адвербіативи-інтенсифікати з лавиноподібним нарощенням префіксів, за якими приховуються табуйовані суспільством маргінальні мовленнєві оформлення «певного» ставлення мовця до певних реалій. Це специфічний вияв емоційно-експресивного градуювання, коли воно виступає модальною рамкою всього твору.

Мовленню М. Стрельбицького властиве вживання вдало створених дериватів із суфіксом-модифікатором -енн-, що є експонентом семантико-граматичного значення збільшеної кількості ознаки – нерозкраденний, неукраденний, нерозтягненний, незриданний, нерозкаянний, просвітленний, назавжденний тощо, пор.:

Не цінений, неоціненний, / Немов у суховій роса, / Художнику нерозкраденний, / Твої незгасні очеса. / <…> З чужих відсвічуєш зіниць, / І в цьому є твій труд щоденний, / Художнику нерозкраденний, / Повірнику зінниць-денниць, / Нерозкраденної землі, / Нерозкраденного народу / Душа прещедра, дивен плоду, / Нерозкраденний на чолі [5, с.23].

Грамему інтенсивності ознаки поет вводить і до структури значення займенникових прикметників. Ці оказіональні утворення-експресеми, характеризуючи ступінь специфічності «внутрішньої» якості предмета, дозволяють адресанту відбити свою суто суб’єктивну точку зору на позначене явище:

Йо’, а поки ми хилилися / ревно в поклоні, / нам перемалювали Бога / (але, чуй, цей перемальований / якийсь ніби ще схожіший / на нашого, ще своїщий: / то був просто свій, / а це – «свій в доску»… [3, с.18]; Ой у краю у розмаю своя ніша завше скраю: / найсвоїша – наймиліша. Найтісніша? Ну то й що ж? [9, с.11]; Тільки дорога співчуватоньки / йому [степу – Л.С.] береться, хоч сама собі / так розбухла при оказії, / що Боже ж ти і мій, і наш, / і всіхній, найвсіхніший Боженьку! [6,с. 144 - 145].

Як бачимо, експонентом компаратива у відзайменникових ступеньованих морфостилемах може виступати і суфікс -іщ-, поширений у діалектній мові. Ступенювання може зазнавати некодифікована «вихідна» форма «присвійного» займенника *всіхній.

До процесу оказіонального ступенювання залучаються й іменники за умови наявності в їхній семантичній структурі оцінних сем чи сем, які сприймаються адресантом як оцінні. Автор використовує не тільки питомі, а й іншомовні форманти, наприклад, натрапляємо на таку назву вірша – «А хан Батий – великий українець? / Проект «Абракадабріссімо»; триптих» [9, с.28]. Даний процес поширюється і на оніми (антропоніми), і на деонімізовані апелятиви, пор.:

І двійко діток, і дівоцький стан, / і «мишеня» в руці, і лебідь в небі… / той Лебідь, що у світовій потребі / Сен-Сансом був поміж звіряток дан. / Радіохвильно лебідь той, білан, / пливе над область, де життя перебіг / без Лебедя можливий, але Лебідь / Оксаннішою дан з-поміж Оксан [9, с.104]; …Але за совість – не за страх / Багдасар'янить наш товариш. / Чи буде ще багдасар'янніш / Колись і десь? В яких віках? [9, с.110].

Вірші присвячені Оксані Кравчук і Георгію Багдасар'яну. Можливо, ці морфостилеми (ад’єктив Оксанніша й адвербіатив багдасар'янніш) подвійної мотивації. Вони утворені або від пропріальних назв, або від оказіональних відносних ад’єктивів *Оксанний, *багдасар'янний.

При творенні маркованих суперлативів /елативів від якісних і відносних ад’єктивів спостерігаємо деякі відхилення від норми. Префікс-модифікатор най- може приєднуватися до звичайного (нульового) ступеня порівняння:

Сам себе сяк-так заспокоює [Іван ходяча совість – Л.С.], / Сам на себе собі наговорює: / річ не в тім,мовляв, що най-совісний, / але в тім, що чинить по совісті…[4, с.141]; Сокирою робить роботу найтоншу, / найнебувалу, / пахучу при тому [4,с.96].

Означений префікс може подвоюватися, потроюватися тощо і графічно приєднуватися через дефіс:

Танцюймо, хлопці, «Дристунця», / най-най-пейнтбольного танця, / найпейнтзнеболювальний ритм: /гуп-гуп! пук-пук! лясь-лясь! рип-рип! [9, с.278 ]; З таверни безіменної йдучи, / Каменюкові Гордійчук про власне / най-най-найсокровенніше невчасне / став сповідатись, / не порад ждучи [9, с.120].

Ступеньований ад’єктив може взагалі елімінуватися, формально вираженим є тільки кількаразово повторюваний експлікатор «супернайвищого» ступеня порівняння най-, а про імпліцитну наявність «невимовно важливої» ознаки свідчить графіка:

Втікавши від свободи, забіжиш / куди завгодно, в будь-яку неволю, / у найсолодшу, най-най-най…юдолю, / у найкривішу,/ най-най-най…крамолю, / в Москву дрімучу, в лататий Париж [9, с.292].

Ампліфікація суперлативів може програмувати сприйняття адресатами елементів най- як префіксів-модифікаторів матеріально не вираженої ознаки, але ритмомелодійна стратифікація вірша підказує, що це можуть бути й вигуки (імітація підспівування), тобто це елементи з дифузним функціональним навантаженням. Особливо це стосується випадків, коли ці елементи не підтримуються іншими синтагматичними партнерами – елативними або суперлативними словоформами – і немає графічної вказівки на елімінований ад’єктив, пор.:

Калачик – родич найбідніший, – / аж верне мальва, кирпу гне, – / найзеленіший, найкругліший, /най-най-най-най, най-не-не-не… [6, с.66]; Природа в безбожжі шаліє, / Безбожно й конає, сліпа… / «Й-а хто ж нас, дурних, пожаліє – / най-най-най, падаб-дуб-дупА?!..» [9, с.12].

Наведені марковані утворення ніякою мірою не пов’язані з недостатньою комунікативною компетентністю адресанта. Належність будь-якого тексту до конкретного структурно-функціонального стилю накладає обмеження на використання певних лексем (інноваційних дериватем і оказіональних словоформ), але функціонування їх саме у поетичних дискурсивних умовах усуває цілу низку прескриптивних обмежень. Безперервні творчі пошуки експериментальних засобів вираження детермінуються потребами образного мислення щиро обдарованої, натхненно креативної особистості Михайла Стрельбицького,охопленого жадобою створення «мислеслова». Побутування таких морфостилем, прозорість їх значення відбивають сенсибілізоване, тонко нюансоване, а іноді навіть екзальтоване сприйняття довкілля справжнім поетом. Марковані одиниці поетичного мовлення – це не деструктивні елементи, це «артефакти», що зазнали творчого огранювання.

1. Безпояско О.К., Городенська К.Г., Русанівський В.М. Граматика української мови. Морфологія: підручник. – К.: Либідь, 1993.

2. Виноградов В.В. Русский язык (Грамматическое учение о слове) / Под. ред. Г.А. Золотовой. – 4-е изд. – М.: Русский язык, 2001.

3. Стрельбицький М.П. Йоцемидаєсія: Поезії. – Вінниця: Універсум-Вінниця, 1999.

4. Стрельбицький М.П. Наука вдячності. Поеми, цикли. – Вінниця: Книга-Вега, 2006.

5. Стрельбицький М.П. Під небом Коновалюка. – Вінниця: Універсум-Вінниця, 2000.

6. Стрельбицький М.П. Під небом Коновалюка. Книга 2. Поезії. – Вінниця: Універсум-Вінниця, 2004.

7. Стрельбицький М.П. Поема колорадського жука. – Вінниця: Універсум-Вінниця, 1999.

8. Стрельбицький М.П. Сторожовий вогонь: Вірші та поеми. – Одеса: Маяк, 1988.

9. Стрельбицький М.П. Школа перепитувать. Вірші, цикли. – Вінниця: ДП Державна картографічна фабрика, 2009.

10. Сучасна українська літературна мова. Морфологія / За заг. ред. І.К. Білодіда. – К.: Наукова думка, 1969.

11. Українська мова. Енциклопедія / Ред. кол. В.М. Русанівський, О.О. Тараненко (співголови), М.П. Зяблюк та ін. – К.: Вид-во Українська енциклопедія, 2000.

На перелік статей про автора

Віктор Грабовсікий

ПІЗНАВАЛЬНИМ РОМАН У КОЛЬОРАХ

Коли Всевишній звелів Першолюдям плодитися й розмножуватися, то, звичайно ж, подбав про те, аби Його творіння збагачували світ, окрім числом собі подібних, ще й плодами своєї інтелектуальної діяльності. Недарма ж мудрі вважали, що природа в усьому відтворює себе: зерно, посіяне в родючий грунт, приносить колос, думка, що засіяла допитливий розум, дає, чи має невдовзі дати, свої плоди... Все створено й визначено єдиним Творцем: корені, гілля, плоди, причини й наслідки.

У цьому сенсі дивовижно плодючий поет і вчений Михайло Стрельбицький мав би послужити взірцем для сучасників — аналітичною незглибимістю й обширом суто мистецьких засад. Особливо чітко позначилася окреслена якість у відчайдушній співпраці поета з геніальним майстром кольорового світу Федором Коновалюком, якого Стрельбицький в одному з інтерв’ю називає «синекдохою української культури».

То більше, що співпраця ота вилилася у дві солідні книги поетичних візій «Під небом Коновалюка», котрим аналогів у нашій поезії, мабуть, не відшукати (Універсум-Вінниця, 2001—2004).

10 циклів першої книги і стільки ж — другої творять надзвичайної концентрації енергетичні ланці, що наснажують енергією кольору й мислі, котрі справіку живуть як у природі, так і в самій людині, хоча, до пори, до часу, не завжди відчуті й усвідомлені.

Кожен із циклів неодмінно відкривається репродукцією картини Коновалюка та її поетичною візією, переносячи нас у напрочуд осонцені талантом автора глибини української лексики й кольористики. Поет не переспівує маляра — передовсім намагається донести читачеві те, що відчуває лише він: «Усе вже було. Крім тебе. Усе ще буде. Крім тебе, Людино, перед пейзажем Твоєї — не надто — душі. (Душа ж бо твоя нетлінна Не тільки тобі належить, Не тільки тобою зріла, Не тільки тобою зрить; Хоча без тебе — півсуща, Якщо завгодно — над-суща, Душа твоя — сонячний зайчик 3 люстерка у Божій руці)»...

Не так давно покійний нині та досить непередбачуваний поет Іван Іов зізнався: «Я люблю вірші Стрельбицького за... непередбачуваність». Як бачиться, це найвища оцінка, яку міг дати непередбачуваний митець. Та Стрельбицький вбачає своє надзавдання у тому, аби доступними йому засобами сконцентрувати нашу, не завжди слухняну, увагу на потребах нашої ж таки душі, на жаль, щоправда, не завжди усвідомлених. Ось, до прикладу, як прозоро й майстерно водночас утверджує поет одну з основоположних своїх світоглядних засад, завершуючи першу книгу:

«Малював художник трави, а виходило — роса. Малював художник небо — поставали небеса. Малював сніги — пороша гостро пахла на віки; малював хатину — довше йшли її руйнівники. Малював горбів привілля — не вивіювався люд; малював усяке зілля — йшли по зілля звідусюд. Малював млина — і млин той перемелював журу; малював ріку — і плин той починав із Сонцем гру!.. Малював рибальські сіті — поспішав до них улов; малював усе на світі, а виходило: Любов...»

Сьогоріч виповнюється 115 літ від народження прекрасного, хоч і напівзабутого живописця-патріота Федора Коновалюка, життю й творчості якого Михайло Стрельбицький присвятив унікальний віршований роман — саме так хай буде нам дозволено назвати цю, подеколи експериментаторську, та все ж таки подвижницьку працю. Вийшов унікальний пам’ятник досі нерозгаданому живописцю.

Прикметно, що в співавтори собі поет узяв досить цікаві оцінки поціновувачів картин художника... Хтоз на, чи не вони надихнули його й на вишуканий есей, присвячений мистецьким етапам Маестро, «Не розкраденний Коновалюк, або Третій розспів Поділля», котрий можна також назвати і запросинами в творчу лабораторію самого Стрельбицького. «Якби не боятися красивостей, — зізнається поет, — можна б сказати, що проходив оце Коновалюкову академію художньої простоти...

Ой, і нелегка ж то академія!.. Основне ж, чому вчить і може навчити художник Коновалюк поета, це фактурність зображення. В тім числі — й зображення речей не-предметних, т. зв. мисленних, ідеальних, до чого поезія завжди тяжіла і тяжітиме...»

Незважаючи на видимий вагомий здобуток поета, трапляється, йому не завжди щастить укмітити задум Коновалюка, котрий особливої ваги надає другому й третьому планам. Ось, до прикладу, пейзаж «Стара Шулявка», 1943. Нещодавно тут прогримів кривавий бій — визволено Київ. Побіля обезлюднілої хати — сліди чобіт у розмоклій дорозі, а в калюжі — чи то жмут іржавого листя, чи й сліди крові... Поет у даному разі явно легковажить: «Рік чомусь-то сорок третій, вік — який вже є — двадцятий»...

Або ще таке: вражений красою картини Коновалюка «Троянди», 1947, Стрельбицький помічає все — і настороженість «крихкої тиші», і що «склянка, як плацента, пелюсткам відблиск віддала», і «пелюсткоспів, пелюсткопад»... Але так і не здогадується, що пелюстки ті опали аж ніяк не випадково — в Україні штучно створений повоєнний голод. І саме тут, завжди властива Стрельбицькому глибина бачення світу, затулилася від нього: «А за гардиною... там — сад?». Бо «за гардиною» — вкрай виснажена Україна, котра все ж, крізь «пелюсткопад», спромагається все ж таки хрипіти десь аж на подільських околицях: «Героям слава!»

...У вже згадуваному чудовому есеї «Нерозкраденний Коновалюк...» Михайло Стрельбицький надзвичайно вдало відзначає «дивовижну внутрішню спорідненість... феноменів українського камерного поліфонізму XX ст. — музиканта, поета, маляра» (Леонтовича — Свідзинського — Коновалюка). І сам собі відповідає на запитання, що ж то за знак такий подає нам Небо, даруючи Україні унікальні таланти:

«А знак такий, що Леонтович, Свідзинський, Коновалюк — є це три Художники Мовчазного Крику, три енгармонійних гармонії, три відлуння сковородинівської сопілки, три мимовільних, нескінченних парафрази Шевченкового «Великого Льоху». Тож де ще, як не на нашій парадоксальній землі належало зродитись їм?»

Воістину так. І саме завдяки подвижницькій праці поета, вченого й педагога М. Стрельбицького ми відчуваємо сьогодні нерозривну сув’язь поколінь, покликаних вистояти у двобої з безпам’ятством, як от у вірші «Треба вчитись помічати...»:

«Весь вік писавши Україну, барвисту, нищену, наївну, він — як подумати — писав єдину людства батьківщину — природу; як Тарас — Причинну: то величав, то співчував... Подумай добре, мудрий світе: як нам біля картин прозріти, учитись бачити уміти вітчизн вітчизну в кожній з них?»

Як не вистачає нам цього синівського вогню в серцях теперішніх митців! І як же хочеться бачити їх у кожній стрічній дитині. У кожному щиро мовленому слові. Адже слово — то саме життя! Хоча: ну що б, здавалося, слова?

На перелік статей про автора

Віктор Мельник

Добра іронія долі

Рано чи пізно в кожного літератора настає пора, коли треба підбивати перші підсумки: оглянутись на масив зробленого, відвіяти полову від зерен, переоцінити самого себе та окреслити плани того, що встигне ще зробити. Мені здається, що якраз до такого оціночного рубежу і наблизився Михайло Стрельбицький, а підготовка ним фундаментального томика вибраних творів – яскраве унаочнення (чи, якщо хочете, матеріалізація) такої само-переоцінки. Думаю, внутрішній погляд письменника за цей час перебрав усі шістдесят п’ять життєвих літ, без поспіху зупиняючись на важливих ціхах шляху.

І початковою, звісно ж, будемо вважати дату 3 червня 1949 року, коли він уперше глянув на світ у селі Майдані-Вербецькому Летичівського району Хмельниччини. Дитинство Михайла було таким же, як і в інших його сільських ровесників тих часів: допомогти матері поратись на господарстві, влітку гайнути з друзями на ставок чи до лісу, а якщо взимку – то в бібліотеку. Правда, серед приятелів він помітно вирізнявся тим, що віршував.

Десятирічку закінчував у сусідньому селі Дяківцях, яке пишалося уславленим земляком Михайлом Стельмахом, і це теж утверджувало старшколасника в намірі зайнятись літературою по-серйозному. Стрельбицький з властивим йому гумором любить розповідати, як тоді на учнівській олімпіаді з літератури в Хмільнику він замість «стандартного» твору, написаного прозою, взяв та й утнув твір віршований. Перевіряльники таку крамольну самодіяльність «привітали»… трійкою.

Втім, це не стало на заваді абітурієнтським планам. Одразу після школи він вступив на філологічний факультет Одеського державного університету імені І. Мечникова, де у вільний від літературознавчо-лінгвістичних студій час продовжував писати. Студентські роки не лише найкраще запам’ятовуються – вони приносять широке коло знайомств, а вишівські друзі нерідко залишаються на все житя. Звісно, про те найліпше личить розповідати самому ювіляру, але про один малознаний епізод з його біографії хотілось би згадати. Молодого філолога (а в перспективі майбутнього вчителя чи викладача) послали попрактикуватись на педагогічній ниві до школи в райцентрі Ананьєві. Там він познайомився з авторитетним у місті педагогом Олексієм Федюком – батьком майбутнього лауреата Шевченківської премії поета Тараса Федюка, тоді ще школяра.

Припускаю, зупинявся внутрішній погляд письменника і ще на вкрай важливих дорожних ціхах – на аспірантурі в рідному університеті, куди вирішив вступити після служби в Радянській армії, та на захисті 1976 року кандидатської дисертації «Сюжетика української повісті 1960-70-х рр.»

Після захисту залишився в університеті, де викладав українську літературу на кафедрі, очолюваній професором Василем Фащенком. В українській періодиці почали з’являтися його неординарні літературно-критичні розвідки та рецензії, які засвідчили про появу в літературі нового яскравого імені. А перші поетичні збірки «Незрубай-дерево» (1976) та «Звертання» (1979) завершили період становлення Стрельбицького-літератора прийомом його до Спілки письменників.

Можливо, такі повороти й заклали підвалини тієї іронічної ситуації, яка супроводжує Михайла Петровича упродовж подальшого життя. Він мислив себе тоді і мислить нині передусім поетом, і згадки про це принагідно зринають то в розмовах, то в публікаціях. Та й основний доробок на сьогодні – два десятки поетичних збірок – чим не вагомий доказ саме такого амплуа? І в той же час саме проза стала головним предметом його літературознавчих студій, які сягнули вершини в монографії про творчість Олеся Гончара «Проза монументального історизму» (1988). А читацькому загалу України він запам’ятався із сімдесятих-вісімдесятих передовсім літературно-критичними розборами поточного літпроцесу. Ще й досі у моїх колег, які мешкають в інших регіонах, вряди-годи при зустрічах проривається: «Як там поживає Стрельбицький? Колись він був дуже цікавим критиком…»

Либонь, це не в останню чергу породило його власну схильність до іронії. Як зазначав у передмові до однієї з книжок письменника видавець Анатолій Власюк, «без іроній, автоіроній Стрельбицький не був би Стрельбицьким», а звідси, ясна річ, лише один крок до творів сатиричного ґатунку – ще однієї грані таланту. Втім, іронічність – супутня ознака інтелектуалізму, а отже, вести мову про лірику Стрельбицького – це, за словами літературознавця Володимира Моренця, «означає передусім говорити про поезію інтелектуальну». Сюди слід ще додати віртуозність у володінні версифікаційною технікою, яка дозволила йому згодом освоїти такі надскладні жанри, як паліндроми чи акросонети, цикл із яких нараховує півсотні текстів.

Тому на початку вісімдесятих переїзд Михайла Петровича з Одеси до Вінниці (наступна ціха) був сприйнятий мною, тоді ще студентом-філологом, як у першу чергу інтелектуальне посилення обласної письменницької організації, про що мені вже доводилось писати. Відтоді наші взаємини – завдяки включеності в одне й теж коло спілкування – стали систематичними. Втім, у різний час вони переживали різні колізії. Було, що я дивився на Михайла Петровича знизу вгору захопленими очима літературного учня. Був перегодом обмін у пресі дошкульними пародійно-епіграматичними «люб’язностями», які, проте, стосунків не зіпсували, а навіть – в уже заданому іронічно-парадоксальному стилі – зміцнили. І врешті вони досягли виваженого паритету, заснованого на взаємній повазі і порозумінні.

Як-не-як, всі ми в дев’яності роки опинились у скруті, книжки перестали виходити, а письменники, які доти перебували на творчій роботі (серед них і Стрельбицький), мусили шукати місце праці задля шматка хліба, пишучи хіба що в стіл. Михайло Петрович влаштувався на викладацьку роботу до Вінницького технічного університету. І він не був би собою, якби не намагався прилучити до літератури майбутніх інженерів! Нині імена кількох його вихованців можна назвати окрасою молодого літературного поління нашого краю.

Вимушене мовчання затягнулось на десять років, перервавшись малесенькими несміливими книжечками-метеликами “Поема колорадського жука” та “Йоцемидаєсія”, що вийшли мізерним тиражем. Однак то був прорив, після якого з’явилися нові видання.

І ось тут внутрішній погляд не може не вихопити таку етапну ціху, як солідне трикнижжя «Під небом Коновалюка», яке стало підсумковим для періоду творчого підйому.

А коли укладання томика вибраного закінчилось, то (я в цьому впевнений!) внутрішнє око повернулося в протилежний бік – у майбутнє, прискіпливо намічаючи місця, де постане багато нових ціх нового життєвого періоду, тобто передусім – нових книжок.

Статті про автора

А. Г.

Небо поета, небеса живописця

26 июня 2014 г.

На останню чверть ХХ столiття випала пора утвердження й успiхiв лiтературознавчої школи Василя Фащенка. Новаторськi дослiдження i концепцiї одеського вченого знайшли гiдне продовження у творчостi й педагогiчнiй практицi його послiдовникiв-учнiв. Серед фащенкiвських аспiрантiв вирiзнилися трiйко «мушкетерiв» пера — Григорiй Клочек, Володимир Панченко i Михайло Стрельбицький. Їхнiй переїзд пiсля захистiв кандидатських дисертацiй до Кiровограда i Вiнницi спочатку сприймався як недобре знамення, навiть як «зрада» наставника. Але сьогоднiшнiй статус кожного, їхнi творчi портфелi пiдказують, що центральна Україна сприятливiша для нацiональної гуманiтаристики.

Нема сумнiву, що Василь Васильович Фащенко добирав учнiв не лише за здiбностями, а й за ключовими ознаками характеру — майже не помиляючись. Не випадково ж i Михайло Стрельбицький, уривок з поеми якого щойно цитовано, називає Учителя фундатором української лiтературознавчої характерологiї. А коли людина здiбна углибати в характери художнi, то й живi натури розкодує. В субтильному очкариковi з Хмельниччини Фащенко розгледiв правдолюба — шукача — оборонця — i в поезiї, i в лiтературнiй критицi, i в повсякденному життi.

Одну зi своїх книжок поем i циклiв вiршiв Стрельбицький назвав «Наука вдячностi», а ще одну, трохи пiзнiшу, виразнiше безпретензiйно — «Школа перепитувань». То ж про якi ви-шко-ли прагнув оповiсти читачевi поет? Добре обiзнаний зi всiма течiями українського вiршування, Стрельбицький не сподобився спокусами i модами постмодернiстiв, якi над усе волiють дивувати, шокувати, знетямлювати. Його «шокова терапiя» — в поетицi традицiйнiй, ментально «загостренiй» на совiсного спiврозмовника, резонуючiй в широких дiапазонах добра i зла. Лiтературний iнструментарiй доступний усiм. Але однi використовують його, щоб вигадливо доводити — нема нiчого святого! Зате Михайло пiд тортурами не написав би рядок «Любiть Оклахому», як це зробив Ол. Iрванець, пародiюючи сосюринське «Любiть Україну». Ось чому в книгах хмельницько-вiнницько-одеського любомудра добре вкущилися бурлеск, приперчена коломийка, сарказм i фiлiппiка.

А ще Стрельбицький «поважає» об’ємнi формати: поеми, цикли, множиннiсть жанру. У «Школi перепитувань» є роздiл «Сонети-силуети. Велика галерея», що мiстить двi сотнi творiв з присвятами. Зокрема «Експозицiя одеська» ввiбрала вдячнi сонети викладачам унiверситету iменi Мечникова — Миколi Павлюку, Григорiєвi В’язовському, Василевi та Марiї Фащенкам, Степану Бевзенку, Костевi та Панасу Данилкам, письменникам Iвановi Рядченку, Степановi Ковганюку, Iзмаїловi Гордону, Борисовi Нечердi, Тарасовi Федюку, таким особистостям, як Кiра Муратова i Борис Дерев’янко — перелiк не завершуємо. Але навiть у цих величально-похвальних ксенiях подибуємо елементи епiграматики. Характер!

Стрельбицький вiдважно атакує фортецi пострадянської суспiльної психологiї, яка нарощувала свої бастiони на давнiх, скажiмо, окреслених ще Шекспiром пiдмурках. Не може змиритися-дивитися: «На жебри i приниження чеснот,/На безтурботне i вельможне бидло,/На правоту, що їй затисли рот,/На честь фальшиву, на дiвочу вроду/ Поганьблену, на зраду в пишнотi,/ На правду, що пiдлотi навдогоду/ В бруд обертає почуття святi» (частина 66-го сонета англiйського класика у перекладi Д. Павличка). Нинiшнiй читач разом з поетами минулого i сьогодення шукає вiдповiдi на болючi питання: чому пошесть колаборацiонiзму, жадоби вразила саме українськi елiти — i депутатсько-полiтичну, i правоохоронну, i вiйськову, i рiзномасно-чиновницьку? А хто, з якої верстви може протистояти цiй нечистiй силi? За Стрельбицьким — Iван Ходяча Совiсть (таку назву має одна з поем). Той збiрний герой, що в останнi пiвроку втiлився в чинi майданної Небесної сотнi, що зi зброєю в руках у 2014-му захищає українську землю.

Але нацiональний iдеал утверджують не iдеальнi герої, а живi люди високого, послiдовно жертовного покликання. Таким був художник-подолянин Федiр Зотикович Коновалюк (1890—1984), учень i навiть спiвавтор великого Iвана Їжакевича. Залишив багату живописну спадщину, сотнi iлюстрацiй до лiтертурної класики. Не вiдробляв трудоднi на плантацiях i конвейєрах соцреалiзму, а тому членом Спiлки художникiв став за 2 роки до пенсiї, а першу персональну виставку змiг влаштувати у 65 лiт. Боготворив Шевченка, з 30-х рокiв (минулого столiття) щороку писав автопортрети в образi Кобзаревої Катерини (!). Збереженi картини дружина художника передала Вiнницькому державному технiчному унiверситету, де облаштували персональну галерею. Вона стала лабораторiєю кафедри культурологiї, де вже третiй десяток лiт натхненно працює поет i професор, цьогорiчний ювiляр Михайло Петрович Стрельбицкий. Молодим демократiям потрiбна не лише розумна i соцiально справедлива економiка, але й гуртуюча людей духовнiсть, гуманiтаристика. У Вiнницькому технiчному вишi у пошанi i фiзики, i лiрики.

Михайло Стрельбицький видав трикнижжя «Пiд небом Коновалюка» — що стало не лише поетичним пам’ятником художнику, але й системно-поглибленим поцiнуванням сучасниками феномену культури крiзь призму часу. А разком професiйного авторського втiлення рефлексiй i прочитань може бути такий вiрш:

На перелік статей про автора

Любов Ісаєнко

Висота устремлінь Михайла Стрельбицького

Ганс Сельє колись сказав: “Для того, хто нікуди не пливе, не буває попутного вітру”. Хочу вірити, що попутний вітер супроводжує по життю Михайла Петровича Стрельбицького.

Склалося так, що в роки мого філфаківського студентства в університетських аудиторіях доля нас не зводила з Михайлом Стрельбицьким. Знала, що він аспірант професора Василя Васильовича Фащенка при тодішній кафедрі радянської літератури і літератури народів СРСР. Мої однокурсники писали під його керівництвом дипломні роботи, хлопці-однокурсники спілкувалися з ним ближче. Жили ми в гуртожитку № 5 на вулиці Довженка і, звичайно, всі знали, що Михайло писав вірші, критичні статті.

Народився Михайло Стрельбицький 3 червня 1949 року в с. Майдан-Вербецький Летичівського району Хмельницької області. Після закінчення середньої школи в с. Дяківці Літинського району на чарівній Вінниччині стає студентом філологічного факультету Одеського університету.

Закінчивши філфак у 1970 році, служив у армії. У 1976 році успішно захистив кандидатську дисертацію “Сюжетика української повісті 1960 – 1970 рр.”

На стежках життя все переплітається в найнесподіваніших пропорціях, часових і просторових вимірах. Коли я прийшла в 1976 році працювати в деканат рідного філфаку, Михайло Стрельбицький уже захистив дисертацію, став кандидатом філологічних наук і був викладачем на очолюваній В.В.Фащенком кафедрі. Читаючи Михайлові статті, дивувалась, як у них поєднується найзаповітніше і буденне, скептичне, іронічно-грайливе, дошкульно-критичне. Запам’ятався матеріал до 50-річчя В. В. Фащенка, надрукований в одеському альманасі “Горизонт”, де М.Стрельбицький писав, що значна частина таланту цієї непересічної особистості припадає на лекторство. І, прочитавши його статтю, порадувалося не одне покоління філологів, що слухало Професора, його лекції, бо були вони – науково ємні, дохідливі і – дуже цікаві.

А в 1999 році прочитала в газеті “Вечерняя Одесса” рядки Михайла Стрельбицького пам’яті Учителя, в яких щира правда про те, ким був і залишиться для усіх нас Василь Васильович Фащенко:

Держава мало дбала (і дбає) про науку. Це дуже важлива проблема і сьогодні, хоча знання – це все. Отак Одеса, його рідний факультет втратив талановитого вченого, викладача і митця Слова Михайла Стрельбицького. У 1980 році він переїхав до Вінниці. Спершу був на творчій роботі, а з вересня 1991 року став доцентом кафедри культурології, мистецтв та дизайну у Вінницькому національному технічному університеті, керівником творчої університетської асоціації “Студентська муза”. Він має багато своїх вихованців, які живуть за формулою – навчання плюс віршування (від перестановки доданків сума не змінюється). Благословіння і благовоління просила б я кожному, хто взявся за перо, і тим, хто став їх навчителем.

Михайло Стрельбицький – у зеніті творчих звершень. Він – поет, критик, літературознавець, а винагорода в тому, що його друкують, і віримо, що й читають. У пресі видрукував понад 300 статей з проблем художньої літератури. М. Стрельбицький – лауреат літературної премії ім. Михайла Коцюбинського, премії в галузі літературно-мистецької критики ім. Олександра Білецького та премії журналу “Дружба народов” за кращу публікацію року (1978 р.)

Член Національної спілки письменників України, автор 15 книжок. Із них хочу назвати основні, можливо, вони по-новому відкриють нам світ людяності та життєвої науки: “Незрубай-Дерево”(1976), “Три тополі” (1979), “Прощання з морем” (1983), “Проза монументального історизму. Доробок Олеся Гончара” (1988), “Під небом Коновалюка” (Кн.1 – 2000; Кн. 2 – 2004), “Прощаючи вік ХХ” (2001), “Мѣсячникъ России” (2003), “Наука вдячності” (2006).) та ін.

Одержала від Михайла Стрельбицького книгу “Наука вдячності” із дарчим підписом: “Хай Ісаєнко Любові додається лиш любові” (23.IV. 2007) і пораділа за філолога. Гортаючи цю ошатну книжку, прочитала три десятки різномасштабних поем та циклів. Вразило і композиційне обрамлення книжки: вірш-заспів “Про науку вдячності” та вірш-постскриптум “Навіть якщо (Постскриптум на завтра)”. “Тут мені прислужився ВНТУ. Конкретніш – геній мікротехніки М. Г. Маслюк, експонований у нас в ЦК і ВС. Маслюк, який розпиляв макове зерня, а в нього вставив діючий мікроелектродвигун зі 136-и деталей”, – сказав Михайло Стрельбицький в інтерв’ю “Наука вдячності – родом з ВНТУ” журналу “Імпульс”.

Із названої останньою (дай, Боже, не останньої книги автора) наведу вірш-заспів до збірки, яку отримала від автора з дарчим написом: “Хай Ісаєнко Любові додається лиш любові. – Вінниця – Одеса. 23.04.07”. Нехай цитована поезія послужить нам усім наукою вдячності:

Із хвилюванням читала разок сонетів іменних “Вдячність Коновалюкові”. Реальний Федір Зотикович Коновалюк (1890 – 1984) – відомий український пейзажист, портретист та ілюстратор літературної класики, один із найвитонченіших колористів ХХ століття. Уродженець села Калівка (нині Ягідне) Муровано-Куриловецького району на Вінниччині. Хоча відтворений образ художника через авторську рефлексію та фантазію. Назва цього циклу сонетів логічно привела до назви й концепції цілої книжки. Утім, спочатку був (і є нині) однойменний щорічний студентський фестиваль у Вінницькому національному технічному університеті. Ще раніше – унікально зворушливе (бо – взаємовдячне!) спілкування удови художника Тамари Іванівни Мороз-Коновалюк з керівництвом та колективом ВНЗ. Уявити тільки: безкоштовно передаючи університетові самобутню експозицію картин покійного чоловіка, 70-літня жінка глибоко, до землі вклоняється врочистому зібранню “за те, що шануєте пам’ять про Федора Зотиковича”. А вже навзаєм колектив намагався віддячити Тамарі Іванівні не тільки увагою, але й – по змозі – продовольчою допомогою з орендовуваного поля. Хоч там що, а Наука Вдячності – у добрих серцях!

Буквена брахіколона – “рухомий” вертикальний рядок “Федір Коновалюк” – чудове ж “сонетне” ім’я-прізвище (14 букв у імені та прізвищі й 14 рядків у сонеті – Л.І.) стала зоро-поетичним виявом означеної вдячності в тексті відносно великого циклу сонетів у цій книзі.

У “Постпостскриптум: необов’язковий, але необхідний” автор написав: “Без претензій на формальне штукарство, але з чіткою адресацією до літературної братії: слово наше – всесильне; не лінуймось параметрувати його за якомога більшою кількістю формотворчих чинників!

В інших поемах та циклах – деякі свої, можливо, менш очевидні, але від того не менш дорогі авторові принципи і прийоми поетичного викладу та образотворення. Зокрема – часто-густо й поза свідомим авторським наставленням – засіб не власне прямого мовлення, який одного разу наближує, іншого разу дистанціює слово автора й слово персонажа.

При цьому майже всі не тільки цикли, але й поеми мають “відкритий” тип композиції: їх можна певною мірою продовжувати, “розписувати” – аби лишень залишатися на рівні основної теми, настрою та не випадати з отого “інтонаційного образу автора”, про який так премудро теоретизувала Михайлина Коцюбинська.

У цім сенсі “відкритою” залишається й сама книга, відтак же – й ціла Наука Вдячності, благословенна би була”.

Співпереживання як емоційна та етична основа вдячності; вдячність як активна пам’ять, що переходить у внутрішню потребу наслідувати тих, кому завдячуєш, – така світоглядна концепція цієї книги. Її склали нові поеми й цикли та своєрідне багатоголосся про героїку, у якому віршовані тексти імпровізуються на основі документальних епіграфів.

Окреме місце посідають відновлені за чернетками фрагменти написаної на початку 80-х рр. ХХ ст. і загубленої у редакційних портфелях міжчасів’я ліро-епічної моральної збірки “Іван Ходяча Совість (уцілілі фрагменти однієї феноменології)” .

Невдячна справа рецензувати твори, в яких кожне слово “стріляє”, кожне речення гранично насичене змістом, зважене на найчутливіших терезах небайдужої думки, бентежних емоцій.

Як на мене, то особливе ідейне навантаження несе цикл “Людина-антивідчуження”. Концептуальний цикл! Але у ньому серед віршів-портретів лише один присвячений вінничанинові, зате справжньому вінничанину! Василь Костянтинович Дзекан – відомий хірург-травматолог обллікарні імені М.І. Пирогова – водночас є й дуже цікавим прозаїком, поетом (до поеми “Це хтось молитися почне” М. Стрельбицький взяв епіграфом його рядки “Це хтось молитись перестав / З душі грішні і пропащі”). Та й як батько студента Дзекана Володимира (спеціальність “Автомобілі, автомобільне господарство”) талант – уже педагогічний! – Василь Костянтинович виявляє… Почавши з того, що не став заганяти хлопця до медичного, щойно той, перечитавши профорієнтаційний випуск “Імпульсу”, вирішив наслідувати та розвивати професійну традицію діда-шофера…

Віршовані тексти циклу “Армія Пресвятої Покрови: відкопана книга; фрагменти” імпровізуються на основі документальних епіграфів. Окремо варто сказати про вірш “Борці за волю – екзаменаторами з математики”, в основі якого спогад із дитинства поважного вінницького науковця заслуженого діяча науки та техніки України В. П. Кожем’яки.

У добірці хотілося б виділити триптих “Фащенко: вимір п’ятий”, який складається з розділів: 1. “Змова живих”, 2. “Живим – найважче” і 3. “І все-таки волання до живих, до найживіших”. Запам’ятовуються афористичні віршові рядки із другого: “Живі змагаються за простір / і славу (час програючи), / на транспарантах пишуть: “Просто!”, учителям кричать: “Учи!”

У Володимира Брюггена прочитала: “Митець має право виносити на папір лише кульмінацію своїх почуттів. Смисл літературної праці – творити за переконанням і не турбуватися про наслідки”. Література вінчає вінком, коли ти – безкорисливий, самовідданий у ній. Коли ти її любиш у собі. І ці цікаві думки характеризують оригінальну творчість Михайла Стрельбицького, бо кожен нерв письменника оголений і він той автор, який бачить, відчуває, хвилюється і не залишається байдужим. Він митець, який знає багато, як кожна освічена людина; він правдивий, як кожен чесний чоловік.

На перелік статей про автора