* * *

Є

це

кут

нуль

штиль

повний

моря ром

* * *

А

оце

оце’о

оце’ого

кут лету

у літо лету

по шторму котлету

* * *

А

тут

стояв

обеліск

жертвам

з дощок

Кропива

виросла

і росте

Україні

Годуйте

поросят

жаливою

стрясає

повітря

Лозунги

слоґани

літають

витають

узримії

Семірко

буквиць

живі ще

Світовидно

* * *

А

арф

ангел

пірамід

магнетизм

щасно доніс

зримих реприз

подільськомовно

* * *

Хрест Святий,

праправедний,

у дванадцять

літер Кирила,

неущербленно

Святий Хрест

висоти небес,

тьма спалила,

довго палила,

золою золила;

Свят воскрес;

ще й зацвіла

червона рожа,

щоб святилась отут у віках сила Божа,

а й навіть Дажбожа, як гожа, у віках –

не про тьму, не про страх; оберегами

на рушниках, ще трипільськими, згожа.

Рушниками пов’язаний, хрест роздоріж

найбеззахисніш був, та був найрідніш

неущербленно.

У дванадцять

літер Кирила,

у сто взорів

трипільських,

у сто молитв

чигиринських,

псалмоспівів

батуринських,

одкровень же

качанівських,

а додумувань

збручанських,

у всю потугу

сили та духу

Лаври Святої

неукраденної,

а у спромогу

барв Калівки

якнайясніших

незчисленних,

Хрест Святий

праправедний

оцему Федору

Безгрішному!

* * *

Серед поля чиясь доля ромашку смикоче,

Ромашкою час майбутній лоскоче, лоскоче.

* * *

* * *

Вдячність Коновалюкові

Разок сонетів іменних

1

Фавор-горі подібний горб найвищий?

Евое! Й скирта – тій-таки горі.

Дитинства весни і дитинства хвищі

Іскрять крізь роки, наче ліхтарі.

Рояться бджоли, матка на порі,

Косар мантачить тишу, лезо свище,

Обіддя пнуться: сил пружнасте грище

Неважать кобзарів поводирі.

Осанна дням, просвітла, звідусіль

Возноситься у передчась весіль,

Аж сяєво мовляє над горою.

Любов’ю всіх до всіх просякне ніч,

Юхтові прориплять під схлипи свіч.

Комоні проіржать… перед грозою?

2

АФонська стежка губиться в полях

пЕрістого, хрещатого Поділля, –

зДогадно, освященного привілля, –

цІлющого, зцілющого про страх.

ЗРинає оддалік за птахом птах,

сКликаючи озер засохлих вкілля;

дОрогою дорожиться весілля,

сНага весіль строкатиться в горбах.

ЧОмусь-то стежка все-таки, афонська,

зВертаючи в поля, манить, бринить,

лАтаючи-зшиваючи, сторонська,

аЛюри, шури-мури і труди, –

сЮди-туди, всякчас, на всі лади:

яК Бог боронить, то оборони́ть.

3

ДеФолт Москви в блаженній Україні

іщЕ ніякий, жодний ворожбит

ніДе не провіщав, камінням сит:

анІ дефолту мамці діоксинній!

ДаРи данайських дружб ще мали спит,

поКлони братні ще росли у ці́ні,

отОж людцям здавалось між корит,

неНаче все завмерло в непрозрінні.

ПрОте серця при пензлях, при словах,

буВало, в корінь зрили попри страх,

свАвіллю не підвладні можновладців;

коЛи ж людці сахнулися людей,

усЮдно проступив дефолт ідей

таКих ідейно діоксинних братців.

4

Не Форма тільки, але й форма теж,

перЕформатуванню не піддатна,

знаДливо-недосяжна, благодатна,

помІтна зрячим, тончена безмеж.

ЗдоРоженим прочанам красно все ж

у сКомороха правдоньки питати,

парОнімом – йому відповідати

знеНацька добре, всяк відтінки стеж.

У фОрмотворцях кожен походи.

СпіВає гонор твій на всі лади,

однАче зміст прийде колись помститись.

ПокЛикання докличеться хоч як,

колЮчкуватий квіт – не згірший знак:

проКолеться душа, почне поститись.

5

МураФа-річка то, чи Бог-ріка

жаждЕнно-ніжно зблиснула здалечка?

ПереДосінній угорі лелечка

навкІсно дражнить працю літака.

ПереРвно днинка сяє нетривка,

козаК в дорозі, при дорозі – гречка…

НескОро тчеться дум-думок вервечка,

про Них смакує істина глевка.

ТривОжний берег, де очерети

понаВздогін розгойдують чорти,

аж нАхабніють клятвенно, рогаті.

Їх уЛещати можна б, та дарма;

їх лЮлі-дулі вічні крадькома

однаК лиш Бог-ріці дано скрушати.

6

Во ВіФлеємі сталося те знов,

що днЕсь і на палітрі висяває.

Во ІуДеї дух-зоря являє

на всІх про всіх всевишнюю Любов.

Гра пРоменів, картон-променелов,

розтоКи світла, про яке весна є;

зимовОму пейзажу об’являє

картоНолов, що во Христі прийшов.

І дивО: у пейзажі україннім

(дереВа, хата, льох, в повітрі іній)

cтривАє нам святопромінне щось.

ТриваЛішає штрих метеорита,

іде сЮди зими ранкова свита, –

є знаК: ранкове дещо почалось.

7

Не в АФродіти це – в Мороз Тамари

й студЕні ж плечі: тридцять третій рік!

І не зДуріти б це: із-під повік

така зІходить – солоніша кари.

І по кРаїні – тисячні примари,

по бруКу – міліони недорік:

так, мОвби глузд завбачливо утік

з країНи, що для світу знала чари.

Із голОду поїли діточок,

не з’їВши комісара ні одного;

на БогА напускаються з нічого,

до карЛи-марли тичуть квіточок:

увага Юдам і юродству шана,-

живи, Країно мертва та кохана!

8

ВервольФа зуби клацнули над світом

та й, щЕрблені об вінницький граніт,

осіли зДвигом в потойбічний світ

перед нІщотним нібито «совітом».

Мара ВеРвольфа сорок п’ятим літом

волає сКону всім і вся з боліт,

над білОхату кинув тінь «совіт»

і розпаНахав білу біль: боліти!

Несеш бОління пензлем на картон,

німі паВісма болю і півтони,

і світлА додаєш, і ті картони

щитами Ллються в сонячний полон.

А увіллЮться – вволять вищу Волю

про знаКи і шляхи спасень на браннім полю.

9

Глибока Фреска вивищить склепіння,

аж обізвЕться враз іконостас,

де моці Деісуса квітний фас

волає всІм духовного хотіння.

Проте скРиплять риштовання боріння,

важка руКа німує повсякчас;

задушливО легеням: свічкогас –

газ обміНу, й його помпують стіни.

О сило гОжа! – молиться душа,

яка немоВ до раю вже руша:

аби утомАм кинути там виклик.

І їй зішЛеться, маляра душі,

снага усЮдна в бабському книші,

щоб фресКа углибала легко-звикло.

10

Кричав суФлер, кричали глядачі, –

то грав ШЕкспіра калівський гурточок:

учитель, Дяк, синів кількоро й дочок,

що глядачІв боялись,харпачі.

У грі актРис були до серць ключі,

ґротеск аКторів бурхав з-під сорочок,

страждав Отелло – чорно! – про «платочок»,

а ДездемоНа висла на плечі.

Усе б нічОго. Та дійшло розв’язки.

Душити маВ… А перейшов до ласки,

як шиї звАжно, врешті, доторкнувсь.

Уважна заЛя, доблесна на віру,

такому усЮсюкала Шекспіру,

аж Яго поКотився назадгузь.

11

Сосна каніФоллю сльозиться і плаче,

а ранок всЕленський полянський такий;

тринога раДіючи грузне, і кий

радіє соснІ, при сосні ставши зряче.

До сосон пРиносячи щастя бурлаче,

талан недоКлятий свій, ох, нелегкий,

носити щодОлі, щовік, щоріки,

щолісу сосНового, око ходяче.

А як каніфОллю брунатна стече,

і видиво сВіт промузичить до болю,

тоді і душА пропахтить каніфоллю,

і серце заЛлється в струні гаряче.

А спогад лЮдський, може, все це забуде,

чи переінаКшить та переостудить?

12

Мистець апоФеозу не пильнує,

свого натхнЕння славити не гож:

мілкий, як Дніпр,холодний, наче Сож,

пливе звідтІль, де джерело пульсує.

Тече туди, Рівниною простує,

де небеса уКвітчує не лож,

де сили однОвірницьких сторож

сторожею огНів стоять не всує.

Сторожовим Огням апофеоз

доречніш буВ би між прозових проз, –

його ж їм нАбувати – діло гоже.

А власну доЛю в тому – Боже, збав!

Не те, що лЮлі-люляти не став,

а й упаси уКмітити, о, Боже!

13

Тамари й проФіль: лінія звитяги,

з варяг у грЕки шлях попри шляхи,

де у шляхи зДорожені ляхи

упали і, голІнні, дали тягу.

Бо лінія енеРґій того змагу,

де фехтував Козак проти пихи,

й де зараз кОзакують дітлахи,

Тамарі, тітоНьці, являючи повагу, –

це лінія собОрності чуттів

і помислів, Великих поготів,

освячених змАганнями за вроду, –

ту вроду, воЛі й честі оберіг,

оту, чию колЮчість переміг

лиш Той, до Кого небеса походу.

14

Кричевському Федору з Калівки тезко

явився пейзажЕм журка-вітряка,

якого в безраДості біля ярка

тонкішає профІль – з дороги на стежку.

Він Майстра уРадував тихо і дерзко,

оскільки, науКу п’ючи не з лотка,

вправується рОсно і сніжно: тривка,

тривка й осіяНна його етюдеска!

Йому виростатОньки б, Калівки сину,

щасливо та доВго, не знаючи впину,-

рости, наче мАльва в етюді його…

Епоха хоч підЛа, та не безконечна ж?

Смілішай, селЮче,дерзай, друже ґречний,

підтримуй летКий самосвітний огонь!

15

Во врем’я ж інФерналій таборових,

і чуд, і раю сЕрпо-молотка,

коли земля, біДова і тонка,

відписана тонкІшати од крові,

а небо, перекіРливе, здорове,

приниженнями сКрадено злегка

і свиням, що пОгрузли в матюках,

пайовано для зНеважань ґвалтовних, –

тоді лиш у ХудОжника жива

земля і небо зВ’язувались: пензлем!

І ставив він нА диво, на дива,

й відважно покЛадав автограф-вензель.

Щоб вутлу землЮ вдати до небес.

(А небесам вреКти земних чудес).

16

Павла Тичини арФи придорожні,

золотокуті, а нЕголосні:

тополі-арфи, лаДжені весні

цим жовтенем ввІчли́вим, та порожнім.

У світі струнноРизиків тривожнім

звучання барв сКромніші та скісні́,

і все-таки на хОлодку піснім

вони звучать, зНенацька непреложні.

Перегуки з ПавлОм, що із Тичин,

непередбачні, зВісно, між рівнин;

між пагорбів здАвніш непередбачні.

Перегуком зневоЛишся хіба,

якщо до всіх усЮд твоя ходьба

й народові зразКи твої подячні?

17

Десь тут бувало Фенікса гніздо?

Воно згоріло і пЕрегоріло.

І тінь його, розДмухана невміло,

літає онде вдосвІта, бідо.

Радіохвиля раз пРо Віардо,

удруге – про РасКольнікова діло

сюди доносить вкОтре та уміло,

щоб вивчити чекаНню на Ґодо.

Малюй, малюй: крОпиву для гнізда,

і будяки, ожин сВавільних дуги,

і терну-глоду прАведні потуги,

і світить як у зЛиву резеда, –

упівока присвічуЮчи птицям –

бездомним перемоКлим блискавицям.

18

Карпатського МольФара очі-жала,

і визирки ЧугайстЕра з-за пліч,

замислені про вроДу предковіч:

її полюють, перелІтні, жалять.

Вона ж хирлява, зРоду нездужа́ла,

сама летить, хіхіКало, навстріч.

Як наслідок, кругОм житейський кіч

гигикає, повзе, вНатрус ся розплоджає.

Кіч, він є кіч, хОч звідки б не являвсь,

з художником про Вік не позивавсь, –

його окітне кічувАння натле.

Кічує кіч? Все ваЛиться із рук?

Хтось тут стук-грЮк, ти ж тут – Коновалюк:

зиркнеш – гу-гуп Кентаврисько невдатне!

19

Гіганти сузір’я ЦеФея цвітуть –

у небі голчасто, ЦЕфеєва слава:

далекі-далекі, а вДача – хупава,

крізь далеч парсекІв цілують і ждуть.

Мільярдами сонць зРіє їхня могуть,

і що їм земних розКумекань потрава?

і що їм земна скорОстигла уява,

якою нахабства двоНогих ростуть?

А все-таки, все ж Опрісноки думок

печуться тут нами Відважно про Строк,

і наші чуття тут нАтужні не всує.

Якби ж тої руни веЛике знаття:

для чого і як ЗемлЮ живить Життя? –

умову художник мізКує-мазкує.

20

Дракон епохи боре сФінкса ер,

якого, сфінкса, занЕдбали ери

аж так, що бруд бруДної ЕсеСеРи

взяв гору, в ріст пІшов, погнавсь, попер.

І розплодивсь аматоР-людожер,

полізли вгору лепсьКі живодери,

і навіть волоокі піОнери

волають в бік заклаНних: «Щоб ти вмер!»

Та сфінкс – віщує! Осторонь драконів

віщує він із праху Во дні оні,

і чують його, хто нАдавсь не в прах.

І збудеться: хоч КоЛима лютує,

ярма позбуде і усалЮтує

люд сам себе у сфінКса на плечах.

21

Прокруста царство: оФіси і леза,

втинають навіть мудрЕцям книжки,

а пензлям – ворс, а Діжечкам – кружки,

і думку будь-яку, знІчев’я, що твереза.

Прикинься п’яним, дуРнем з роду Бевзя,

Прокрустенком, з ПроКрустенків-таки,

опецьком, з прокрустОваних, ніким,

тополю звеличати стаНь: «Береза!..»

Та де тобі! Й куди тОбі звідсіль?

Замки кордонів царстВа – гнів та біль:

болиш собі, а церберАм – розвага.

То ти минаєш офіси бЛизькі

(що з них, до них баЮряться слизькі

путі, дороги, стежечКи варяга).

22

Тут шашку ще бере за Фук: «Не вбив!» –

рука мозільна, тупо пЕреможна.

Тут для вінця тримає Дика рожа

шипи й коралі, родженІ між нив.

Сюди направду сам АндРій ходив?

Сюди доходив, бо й роКита кожна

про те звістує червонО-тривожна

всім, хто щодень МамоНі не годив.

Шипшина і рокита розгОрілись,

колюча і тягуча розгоВілись

південним вітром зранА об рідні.

За фук узято шашку доЛежалу,

ганьбою вкрито; вбитоЮ вважають

її рокита й рожа у віКні.

23

Поет навік Іван Окнар Франко,

його книжок мурована дЕржава:

сонет, сюжет, аналіз! Доктор права –

Іван Окнар, зіркий дозІр – Франко!

Його б ілюструвати за Рядком?

Підтекстами його ПророКів слава

мандрує, переходить, мОложава,

до поколінь, що давсь Не їм журко.

Й Франка ілюструвати мОжна б, звісно:

щоб контур – вглиб, а Всім відтінкам – тісно,

а пристрастей підтекстАм – білий біль.

Не страх є уступити коЛьорами,

не лячно перекроїв кроЮ драми,

а... острах йнятись д’Краю божевіль.

24

Намалював, достоту, дроФи слід –

цей у траві і той он, нЕбесами.

Дари дарами. Епілог до Драми

повис епосі ситій на обІд.

Людинодрофи драма? ГовоРіть!..

Страусолюду ар’єргарди Карми

за крилами убачте, за нОгами;

хоча ні крил, ні ніг, аНі політь...

Лиш гострий, віщий зір Одного з люду

та зрячий пензель на доВір’ї чуду,

а більш нічого у полотнАх цих.

Зір ранить; скорий пензЛик обміркує,

митець полює, тихо уполЮє

правічну бачність людсьКостей журних.

25

На полотні – плюсквамперФекту зріз:

полукіпків щітки жнива шЕрхато тичуть,

труд величає постать труДівничу,

що з кониками бештає узвІз.

Ще й мовби вихор їм напеРеріз

здаля рушає, й допомогу Кличе,

і туча прокидається, й пОличчя

її страшне в такій хвилиНі криз.

Бог, звісно ж, бачить, щО не винні ж коні,

та вдіє що? Прецінь начуВся дзвонів,

розчулився, та й думно зАдрімав.

Плюсквамперфект панує сиЛьно й штивно,

життями важить вщент волЮнтативно:

під майбуття наклав, підКлав, заклав.

26

Такий виразний, що аж ем-Фатичний,

контрастами відтінки провЕдеш,

пройдешся ними сам і попаДеш

на хвилю сам собі у рай лІричний.

Шануєш сміх: і майже гомеРичний,

і той, що в вуса спатки уКладеш.

Шануєш піснь змугикану, бО де ж

здійснитись пісні – співаНці тонічній?

Трипільський глек співає Обіруч,

підспівуючи, найда, милозВуч

про се, про те митцеві улАгоджень.

Приснивсь картині горній Луцький мур.

Коню в картині марився алЮр,

а скибам у етюді – біль сКороджень.

27

Горішній голос давніх патеФонів,

чий нікель над голками лебЕдів,

над чорні плеса платівок вДовів,

з облич вдовиних ваблячи пІво-о-ній!..

І жилка бабці билася на скРоні,

і дідуган, проходячи, не сКнів,

й пастушеня, забувши про кОрів,

лучилось до музичних ПарфеНонів.

А на столі стояв собі картОн,

залишений маляриком мандріВним:

картон собі з пейзажиком нАївним

якогось із тутешніх зелен-Лон.

До нього звикли, майже полЮбили...

Аж при нагоді глека ним наКрили.

28

Двадцятий ще свого не відчиФірив,

як двадцять перший вже припЕр своє:

сповна запарив, хлебче, не Дає

сусідам по двотисячлітній вІрі.

Ще молодий, уже гнилющі шкіРить,

а сьорбавши, ну „заграє” – Клює:

„Ге, підставляйтесь, геї, пОки є

кому тут’о підставить свої Ніри!”

І сміх, і гріх! І не лише сОдомський.

Бо де содомський, там же й Вавілонський,

і двадцять перший в них помАгачем.

І все ж, усе ж, усе-таки, зЛобива

геть, думко, що верзеш життЮ не дива,

а див чифірних, зґвадзяних Квачем!

29

Сон пропече шевченківський оФорт,

прокинешся з провогненим пекЕльно

сумлінням-хистом. У душі скуДельно:

душа пашить – не вбив душі бІлборд.

Дарма з білборда цілив її чоРт,

дарма білборд партачився насКельно,

а ніч шуміла тупо та готельнО,

сплавляючи заїжджий з Остом Норд.

Офортів тих незАбудь аж кислОтна

спасенна – в діях добрих приВоротна

і відворотна для фантомів злА.

Не спиш? Почув: іще погода зЛиться.

Художній образ їй же й приклЮчиться:

як зерно з-під ваги, із-під Кола.

30

Ущертне сонце, ранок без метаФор,

невпинний ранок, сонця трудодЕнь.

В лугах смарагдів тане дзень-Дзелень,

в попіднебесь пругку легким лІтає птахом.

Мчить древнім шляхом вихор веРтопрахом,

стрибає шляхом, ніби в річці Клень,

той клень, що перемети рвав щОдень

і рватиме, щодень, болотний зНахур.

Знічев’я блудить, вичахає вихОр

і нітиться, і пахне спечним зВихом,

так, наче тут ніколи й не бувАв.

Ущертне сонце тче небесні схиЛи,

під сонцем крил не мало ся з’Юрмили.

Під сонцем цим, людино, не луКав.

31

А десь же й тут звучала пісня Феба,

кирпатий був удатний, певне, ФЕб,

співець, знавець, звеличник неДотеп,

які – до кирпи кирпа – в склепІ неба,

де, в склепі неба, їх була потРеба

(хоч небо раз по раз з’являло Креп,

в якім то спав, то туживсь лісОстеп), –

всі, як один, лучились до крайНеба.

Щоб за крайнебом світлих літ кОмуни

зненацька-враз навік зростити Вруна,

з тих врун найбільші мати врожАї;

наївшись їдлом, прославляти доЛю

та й оспівати їдло, вольну волЮ,

свій край-розмай, файніший із Країв.

32

Цей за вождя, той, навпаки, за Фюрера, –

всяк визначайсь, було, лиш грянЕ час.

Та й досі ж так: хто є не дуринДас,

той хрін піддасться на зловмиснІ дурива.

Вождь або фюрер! Хто буріший буРого? –

питань питання, гостре, без приКрас, –

не зводь до контр про пиво і прО квас,

до прірв, ага, між віллами й коНурами.

Як малорос, то будь же праворосОм,

будь та й пребудь, не муч себе Вопросом

про редьку-хрін, відступник-дурАчок.

Вожді тобі, такому, вже ж, судиЛись:

про твоїх дбали б, в тебе б залЮбились...

Малюй до цирку церкву і – мовчоК!

33

Розпишеш храм, а хтось кафе „Де-Факто”.

З-під купола не вбившись ледве-лЕдь,

щасливий, що земну трамбуєш тверДь:

не ймуть тебе ні біс, ні гріш, нІ кварта.

Підкупольна ж чогось-то праця ваРта,

відчув-пізнав: Господній з тебе Кметь.

Рід, міт, гріхи, – Божественна КОмедь:

підкупольно удач несеш понурам зНак, та...

Несеш – неси! Проносячи, дбай срОдно

(Сковорода казав). Бо сродно є сВободно;

фонтан кипить, тож не забракне чАш.

Ні лад, ні біль із хистом не розЛучать.

Біль болем б’єш, така судьба болЮча.

П’єш чашу чаш, в мисчині – каша Каш.

34

„Маскульт-привіт!” – крик ери на Футболі.

„Фізкульт-ура!” – в тон вторить вЕрнісаж.

Змішалось все. Дрібцюй в ім’я проДаж,

фуршеть на волі з доброї ж ти волІ.

Тут же й личин та в меценатській Ролі:

заплічних справ магістри, спец поКраж,

зять Ірода, Каяфа, сам Пілат, – кОллаж! –

усім то „Мурку” дай, то рухи рок-Н-рольні.

Повстання мас (воно ж було?) вдалОся,

до тринь-муркинь прикинь-„еліт” зВелося,

змішались в купку коні, люди й крАм...

Сни сняться, снять: душа витає в Луврі,

а Менк втомивсь, то слово дав СосЮрі:

„Хай про кларнети фарб Володько сКаже нам!”

35

День п’є з лиця молільниць та просФорниць,

п’є-не-нап’ється: бо Великдень, вжЕ ж,

бо ж – Бож! То й гож ассист його оДеж,

й просфорницям надав він ролі сяй-Ігорниць.

В уявах їхніх гожо образ горніх гоРниць

враз постає – на мить, чи навік-віКи все ж? –

бо ж – Бож! – по яву янгольський кОртеж

мчить, і лихий паде, шануючи Його Ниць.

Яв і ассист справ, страв сих великОдніх

в зусиллях жон сих, творчих, понадВодних,

сповна лиш є, то й вбачиться сповнА.

Вбачай же, знай, вмальовуй – якнайЛучче!

Бо ж... Бож твій дар, еге, КоновалЮче?

І нерв твій в полотні ткнувсь волоКна?

36

Художнику, ad Fontes, на коня!

Добривечір, maEstro, кінь спіткнувся.

Відлунилось anDante, пензель гнувся,

аки комиш in vIno – о, рідня!

Озвався NikifoR з Криниць до дня,

очима щасно NiKifor всміхнувся, –

О tempora, o mOres! – поперхнувся:

май-стрів memeNto mori підганя.

Когось in vitrO носить по світах

оте щиреньке «Vale!» задля благ,

кордони ламле A priori вічні.

Не зна тя googLe? Не видасть? Дідько з ним,

з таким, а la Ukraine, безпам’ятним:

зате й post faCtum до́цент не скалічить.

37

Путь від Саргаса – шлях через ГольФстрім

малий вугор – невже? – здолав на тЕ лиш,

щоб хтось ним кендюх свій будив неДремніш

за землячків-сплюхів, щади ж їх грІм!

Інстинкти все? А що ж інстинктів кРім?

Щось мало б буть! А що? А лад: споКревні ж

усі на цій землі, де, знати б: що Окреміш,

то не змудріш – хижіш усяк пан аноНім.

З’їдається ім’я. Вернути як до йогО?

Заїв, запив, ікнув: що в тому є ноВого?

Останнім в ланцюжку пишаєшся? ДармА!

Дух тіло рве? Куди? Рефлекси у рефЛексій?

Ще є Антигольфстрім, екстрімів полЮс лепських;

наука, врешті, теж є: в стінах НаУКМА.

38

Хто слави раб, той втричі раб конФузів.

Хто не пізнав конфузів, той не грЕць,

не жнець, не швець, не на губу гуДець,

не друг-товариш для завзятих друзІв.

Тож славу йми – хоч на вечірнім прузі, –

і в рабство паню гни, подавши їй Корець,

і – навпростець, все-все їй навпрОстець

скажи, зізнайсь, поплачся... при Нарузі.

Лишень – по тому – не хвались нікОму:

ні другу, ні з профкому, ні з глеВкому,

що от, мов, славу ймивши, славу мАв...

В часах мутантів, стріч задля розЛучень,

щоб хоч в мистцях не множити розлЮчень,

кажи: „Конфуз: сам в себе славу вКрав!”

39

Під градом слів, словес, еге, соФізмів, –

вже ж не софійних, вицвілих словЕс, –

стоїш, бредеш кудись; аж тут „ГаДес” –

вітчизна звісна славних організмІв.

Є в організмів сенс, добряче визРів,

той сенс, що лайдакам засвідчив Крез, –

той Крез, що мав на в’язах не прОтез,

не шик, не пшик, не чортіщо для Ніздрів.

В „Гадесі” все ж не „гадством” пОживеш –

в трудах, у днях, у розмислах, аВжеж,

у злиднях гордий, мов козак на пАлі.

Сам собі станеш, ніби в хмарах кЛюч –

той коливкий, аж рвійний, аж колЮч:

летівши на скрижаль, влетів на сКали.

40

Сонет про те, як Хлою любить ДаФніс,

вона ж від нього драпака в райцЕнтр, –

де їй, свят-свят, присвячує... Доцент

сонета (холоднющий, як вода в нІс);

іже доцент кудись свій марне даР ніс,

той дар, що хист і городський аКцент:

доцент – нейтральних текстів прОдуцент,

в які вкладав свою профнепридатНість.

Ага, з доцентом, гейби з офіцерОм,

була б гайнула, хвойдисько, в сВіти,

й були б вітри їм, як дурним свАти,

і злидні, як в Одесі з хвиль хоЛера...

Заїжджий портретист врозуме ХлоЮ:

єства спокусника надавши тип поКрою.

41

Не хтось і десь, а онде днесь Фен-шуй

тихцем шумить, яснить неділю вЕрбну;

журбу яснить, з’ясовуючи стверДну

прамисль про Божий дар, її й вІншуй.

Вона ж, прамисль, загадує: „ГаРуй!

В тім гаруванні сенс є. Геть сКаредну

зусиль ощадність! Здай кому в Оренду

таку ощадність. Праці ж не марНуй!”

Китайщина? Е, щось в ній є такОго...

Є лад про лад, є й видатні триВоги,

що їх долаєш, тільки б розпізнАв

чи взнав від предків: як вони Ладнали –

страх, вроки, звабу гнали чи лЮляли?

Узнавши – не злякався б, не ляКав...

42

Похмурий день, як усміх угро-Фінна,

що у слав’яни здуру, знай, брЕде,

в дорозі сп’яну б’ється та гуДе,

то лаючись, то правлячи про вІна.

День загадковий, як у прозі ҐРріна,

який про те, що хтось кораблиК жде –

в якім, мов, щастя, щастя молОде,

йому ж, чекавши, море по коліНа.

Похмурий день згадав наївну пОвість,

колись чомусь прочитану на соВість,

бо й вірити хотілось в ті дивА.

Якби ж було лучилось щось-то Лучче –

хай і нудне, а хоч би і смішнЮче...

А так: ця угро-фінська тут моКва.

43

Гам кольорових і стрімких евФоній

то тут, то там свавільні перЕгуки.

То скрізь, то всюди їхні труДні злуки, –

як ряст між айстр, козодра мІж півоній.

А шум і гам, а виск і писк іРоній

понад корони, мантії й клобуКи, –

митецькі зваги, замисли й спОнуки,

дорожчі й вищі всяких церемоНій.

Тому до пензля прирівняй перО ти,

а пензель до пера: а задля кВоти,

що ж єсть тобі у Господа вонА.

Усе, що треба, встигнеш, не Лінуйся,

в автопортретах навіть помалЮй ся:

сам собі світ, але на тлі віКна.

44

У кого гроші, скоро той проФФесор, –

у кого більші, то із двома ЕФФ, –

гукають один одному: „Н-не Д-дрей-ф-ф!

Визнань та звань вживай делІкатеса!”

А ще ж єсть „Автор чуда и пРогресса” –

звання щорічне – платний, сКорий блеф:

з цілунками естрадних к-корОлеф-ф,

важкотілистих, наче із ЛокхНеса.

Бо – „таке врем’я”! Знов і Отакеє.

Взяв гору „Орден лицарів ліВреї”,

і справ ліврейних врем’я удАлось.

Професори крадійства та камЛання, –

цур їм!.. Єси навчитель малЮвання:

глянь, ваші пензлі – нивоньКа колось!..

45

Хабар, засівши справа при Феміді,

їх спільну честь завзято бЕреже:

„Вам мадригал? Похвальну оДу? Вже!” –

у муз самих торгує не за мІдні.

То й музам радість: гонораРи – гідні!

„Ну, меценат! Але й політиК же!

При тому зовсім він не людОжер!” –

завили журналюги, люди бідНі.

Продажні музки, але не худОжник:

якщо художник – розуму триВожник

і згорбленої совісти дружбАн.

Порок такому в вічі не загЛяне,

знайомити з ним слуг та шлЮх не стане:

Феміді щоб не став художниК пан.

46

Вожді не доросли й до преФерансу,

раби й не чули, ге, за прЕферанс.

Післяколгоспний гупа декаДанс:

гуп-гуп, під патронатом МІськсільтрансу.

Перекуплямс надавсь перепРодамсу,

впав нарцисизм гупасто в Крикунамс.

По кому б’є смугастий дисОнанс?

Кому смакує тюря перформаНсу?

Пленер підкаже? Добре б тО було.

Пленером пензля й душу одВело.

Нехай живе пленер очистокАрий!

Проміння пряжить? Холод зЛеготить,

не роздратує, ні, не розлЮтить –

озонно обіруч торкнеться Карми.

47

Пейзаж автопортрету шле Флюїди,

автопортрет – пейзажу шлЕ, авжеж.

Таких енергій де іще найДеш?

Які підкажуть пошук усевІди?

Могли б, хіба, нараяти дРуїди

чи відуни з Січі, убога Креш:

сріберну креш пропивши дО безмеж,

парменом закусивши пармеНіди...

Мистецтвознавці сущі нагОворять

мішечок вовни, тему загоВорять

і перескочать ловко до мАнер.

Нехай собі. Аби лишень сЛід слідом

репресій не чинив уже флЮїдам

товариш Іванов, рожевий Кхмер.

48

В околицях неспізнених Фіалок,

у затінках заблуканих чЕремх

зростає знов комусь бліДа хуррем

у тихих бідах мильних вІртуалок;

в білядзеркаллі мод і пРимірялок,

де пудрам удає зневагу Крем,

у забутті навчальних теОрем

во славу світових провіНціалок.

Сльозою фарби, брате, рОзчини,

щити віконниць пензлем Відчини,

і дівам розпочни передбАчати.

Напередбачуй вілл не з Лободи,

та звідусюд вертатися сЮди,

й якщо кричати, то переКричати б...

49

Перебрести зарошені асФальти,

ступити на запечені стЕжки,

де над стежками маяні Дубки,

а під дубками жолуді зІ смальти.

Іти-брести собі в бік Річки Альти,

чи то одночасово навпаКи,

минаючи навстрічні кузОчки,

яких тобі післано упізНати.

Лишив позаду життьовогО поля

рівненькі гони, де триВка красоля

крихкенько плаче про жАгу життя;

лишив край поля коноваЛюківське,

шипшинне диво: коновалЮківське

заповідання вам на відКриття.

50

І Бог, і Пан, і сили Феба ранні,

і Голуб-Дух, не спізнЕний однак, –

усе як є; й напроти оДинак –

твій творчий дух, самІтник у вмиранні.

Яка печаль! Які у змоРшках длані,

яких мізерій побілів Кулак!

Не пережив новітніх вОвкулак,

не здужав їхніх горлаНів горланних.

Хоч сядь та й плач! КОли б то сісти змога

та й, рюмсавши, у гніВ не ввести Бога,

і Пана, й Феба, й ДухА-Голуба:

на одрі смертнім вимоЛити годі

відстрочку, шанс дов’Ючитися моді...

Дов’ючився б? ЗнеобачКи. Та – ба!

51

Дружко мольберта, кіФаро ставна,

долинь з давнини далЕкої дружно,

розваж, переваж, проДзвени не натужно,

поклич, затумань, осІни, осяйна.

Кіфаронько, доню КіпРіди журна,

звучати перевчена таК харалужно,

що дзенькіт мечів упОтужнюєш кружно,

а дзенькіт пісень в Небесах засина.

Стужився-таки за тобОю мольберт,

змагаючи студінь, неВолю і смерть

на сизих, на сивих мАрнотних просторах.

Та ти – одізвалась! Любові вогнем

і полиском давнім, лЮбовним, і днем,

якого звучання просяКне кольо́ри.

52

Традицій давній неоФіте, рано,

зарані-рано ти взалЕжнив світ,

цей світ, що назавжДи взалежнив міт:

якому сенси угорі вІддано.

Приструнків барв тоРкнувшись первозданно,

умів єси й межу проКлятих літ

переступити враз: кОлючий дріт?

тупу доктрину? штучНо дану прану? –

ніщо не зупиняло: бО носив

в собі трипільську Віру – чудо з див –

і гарбузяну кашку мАв за щастя;

і помаранча барву уЛещав,

її до гарбузових паЮвав.

Вродило урожайно, уКвітчасто.

53

Мета фізики – метаФізики суть?

То за чим тоді з пЕнзлем ганяються люди?

А об мармури жала Долот ревно трудять,

а у глині розм’яклІй тужавості ждуть?

А про що тоді говоРи корінь несуть,

а навіщо у риму заКінчення лудять

римувальники? А прОкуратори – судять:

тупо знавши, що їхНій – неправедний суд?

Може, є це тому, щО мистецтво й життя

поєднались так креВно в личині Буття,

як в Писанії Дух тА натхнення пророків;

а наука, їх пізнє Лайливе дитя,

все ще зґарбує, злЮчка, чуже майбуття,

все ще чубить, ладКуючи: око за око!

54

Соняхи – липня соФіти чімхаті,

їхнього світла едЕмська смола

тане і ллється щоДня спроквола́,

нині ще й вікна пІдклеює хаті.

Мальвам, ой, заздРо! Квіткової знаті

заздрість в солодКім – гірка, немала.

Заздрих, однак, пОлишає бджола,

джміль мимо них сНовигає в завзятті.

Соняхом бути – вкОрочує вік:

ще процвітаєш, а Вже допивають,

з тебе усячину, пАк, добувають

жала, дзьоби і маЛий чоловік.

Але підсвічуєш: лЮду і жалам;

як же й дзьобам, Квітникам нездужалим.

55

Не змалюй кенотаФа на вбитій землі,

де на все порожнЕча обійми розкрила,

де і камінь доріДний, загиджена брила,

означати могильнІ мотиви приліг.

Не змалюй і кумиРа пикате драглі,

і кумирень, що вКлались у форму барила,

не окресли престОлу, нечиста де сила

запопадливо ордеНа чіпить в Кремлі.

Інші все те прожОгом відтворять, ще й як,

согрішити їм зноВ не завадиш ніяк,

та й чи треба звАжати на славу розмінну?

Хто без крил, доЛітається, вже ж, загримить,

хто на всіх наплЮвав, сам плювком пролетить:

пролітаючи, скриКне, уляпнеться в піну.

56

Десь збоку тут Футуро-прерій гони,

в них можна б лЕгко двічі увійти.

Але навіщо? ЗнуДжені чорти

у преріях вчортІшено горгонять.

Крізь прерії угРузлих днів фургони,

вглибаючи, висоКо мчать в світи.

Футуро-прерій жОвані мости,

понад мости – сНовійні перегони.

Сусідство ґонорОве! Для вихляння

просторища чудоВні (справа давня:

сомнамбулу сомнАмбулам яви)...

Одначе не розгуЛюйся, козаче:

досвисни солов’Ю, що зацно плаче;

малюєш тінь восКреслої трави.

57

Несе цупку порФіру клен канадський,

з Канади далечЕнької несе,

йому тота КанаДа – над усе

і в цій місцинІ, де Немирів градський.

Кричав тут звіР, горлав мисливець лядський,

роз’їзд козацьКий не лякав гусей,

сльозив ЮраськО очі – досі ссе, –

сльозив сестриНські карі й ум вояцький.

Чи ж не тому пОрфіроносний клен,

принесений сноВійним вітром ген,

так, лепська зАйда, тутай гетьманує;

єдиний, ба, паЛкий аристократ

на вигоні мамлЮцькім, бий ‘го кат:

подасть листочКа, зверхньо повіншує.

58

Це руссіше куФайка Білокур,

тож достеменнЕ очі Катерини

оце зорять наД нею, й світло рине

оце її очей пІсля тортур.

Колхоз всю тоРтурує, жур не жур,

шугають воронКи на дух людини,

та дух – не лОпотання сокорини,

душа – не криН в руках нічних понур.

Душею Дух жінОчою таки

у білий світ Впроваджує квітки:

саджає, вишивАє, в’є, малює.

Позаздри ж БіЛокуровій – малюй,

й аж так, малЮючи, собі зміркуй,

що й руссіше Куфайка тут не всує.

59

Царство дельФіна тремтить первозданно,

трепетно й пЕнзель над царством вита.

Синька до каДмію має питань,

ой же питаннІв! Та відповідь – дано!

Танкеру в боРт лине хвиля таранно,

силу несе, сКік-поскік, прибутна,

хвилю ж скерОвано до полотна

грою тружденНого пензля спонтанно.

Оку мистецькОму слушна рука

служить зі шВидкістю перетікань

хвиль у заввАжені зсмисли, звільготна;

й поки на ДеЛьфи дельфіни пливуть,

поки знехвилЮють хвиль каламуть, –

перетікатоньКи морю в полотна.

60

Дим від торФовища – прядиво сиве,

пряжа сивесЕнька, сірий хосен.

Вчасно ж поДібняться до веретен

древо у лузІ, людина на ниві.

Тчеться покРов собі про неможливе,

світом протКнутим плуганиться крен, –

непритореннОму неприторен, –

світові креН: криво хай, аби живо!

Поспіхів, пОтоптів попіл і рани

шерхнуть, сВаволячи людність, мосьпане,

хоч бери плАч, сльози лий-перелий.

Вмівши ж заЛюблено сльози ковтати,

слізоньці лЮленьки-люлі співати,

димом у смаК посмакуєш, сідий.

61

У вік телеФонного права-безправ’я

чудово естЕтики скніє закон;

поскніє, зДобудеться на самогон,

але захмелІвши, п’є чай з різнотрав’я, –

несито твеРезий! Мовляв же ж: «Мовляв я,

що зможу сКазати, немов Соломон,

устояти змОжу, мов той Парфенон, –

ну хоч ПодНіпров’я, як не Подунав’я».

І всіх уздОровлює трохи-потроху:

салаги, моВляв, хоч плещіть на епоху,

та іншої вАм – хоч розбийсь – не дано;

критерій, Лайдаче, тримай естетичний,

героєм горЮй – хоч під сміх гомеричний,

а живши віКа, – розмальовуй рядно!

62

Голінний Фащенко в Одесі ще веселій

тримає стЕлю думки ще, дивак,

і добру вДачу власну, одинак,

на учня мІрить, як Марко Аврелій.

Між тим уРядник у Москві дебелій

іде, босяК, про випадок про всяк,

до держимОрд очільника і знак

дає: «МіцНіш узяти мудрагелів!»

І тут хорОба справжня настає,

такої здаВна в краї не бувало,

таких марАзмів не гараздувало:

налигач сЛову кожному скрізь є.

А ти змалЮєш думку – от заманка,

ота заманКа, що в японців – манґа.

63

Межи проФанів у профанні дні,

в літа нЕ з кращих, у профанні роки,

співати Дніпр ревучий та широкий,

оту узьмІнь – гнилих морів на дні.

Тую, котРа ще є у давнині,

й ту несКоренну, що в казках, нівроку;

не до прОфанів мрію зірнооку

не навмаНня доносячи, о ні.

ПокликанО, тому й не відпроситись,

сваволі-Волі-долі підкоритись

у днів нА дні грузькому довелось.

Які аннаЛи? Де, в яких нащадків?

Була б лЮбов насущна, без завдатків,

як колосКи на стернях – десь, ось-ось...

64

Весна оФірує, офіруєш весні,

змішаєтЕ не раз сукровицю й кольо́ри:

сади-саДочки, хмари-медобори,

прозірнІ води об однім човні.

Шовки тРавиці, бгані, запашні,

горби сКановані про космосу підпори;

кирея нОчі, зоряні повтори,

тінь тіНі в інкарнованім вікні.

Й усе тО те, – цитуючи Шевченка, –

щоб оноВилась єдність немаленька

і злегкА відгукнулась давнина;

ховай сЛьозу, – про всяк випадок, звісно, –

перемалЮй шляхи попідколісно,

в ТамарКи заслуживши деруна.

65

ФілосоФам на посохи комолі

нага лЕтить, чіпляючись, перга.

Йде заДруга, у Бозі дорога,

йде в Істині заблукана – не в школі;

й довіРливо, таки ж по власній волі,

в цю шКолу увіходить, що знага

пребілО-біло тьму сільську змага,

острішНо осміхнувшись мимоволі.

І школОю цією це село

мандріВникам вже ніби й помогло:

бо в рАдості спішить навстріч учитель.

Й весЕЛіє, як то мовляв Тарас,

уже в’Юниться, в добрий день і час,-

уже у Колі дружнім, нарочитім.

66

Її анФас просвітлений, просвітлий,

у весЕн запозичений і зим,

її неДбалий шарм, жагучий стрим,

її осІнні смутки в передлітті.

Її поРтретувань час перелітній,

позирКування кроткі поміж тим:

щоб пОгляд довший здався не святим,

але зНенацька цнотним та... лелітним!

КоловОроти поглядів навкруг,

але вВоляє лиш один, о Боже! –

чия жАга, крилатячи, поможе

до роЛі доскакати без попруг;

окрилЮє потроху та щодня

анфасКа – маска Божого дання.

67

КараФка, ябко, сало, пастернак –

спасЕнна сила й велич натюрморту:

гороД не видасть го́роду, ні чорту,

спасІння пастернак означить знак.

Не зРадить чарки жоден із рубак:

де вКмітить, там же й вважить за реторту,

з якОї джинів випустить когорту,

будеНно позіхнувши, о, байбак!

ВійнОю не грозився б тут ніхто, –

не зВоювати натюрморт нікому:

тручАй планету, роздовбай плато,

переЛюби свою і наську втому, –

роз’Юшиш носа врешті сам собі,

а ябКо й сало влежать, далебі!

68

ШалФейні пагорби і мислі калинові,

полЕгле жито, що квітує ще,

горДливі будяки, врожевлені вотще,

з-мІж них найбільш рожеві – малинові.

УгоРу, в ріст літа йдуть хлопчакові,

разКами полинів біжать попід дощем

в пОля-луги, де хвощик із хвощем

проНизливо фехтують при корові.

ЗакОчується сонце, як здавен,

плаВучі тіні будять творчий ґен,

і бАчне око раптом відблиск бачить:

забЛисло то йому від Божих іскр;

палЮчих іскр сахнувся василіск,

а сКомороша доля серце гачить.

69

ДоФінівці Одеса – на долоні:

ОдЕса-мрія, ге ж, Одеса-шик!

БуДинки, труби димні, – материк,

знІчев’я уподібнений короні.

ЦуРатися ніяк не гоже доні,

таКої-от, Дофінівці, в час-пшик:

огОвталась Одесонька, вжик-вжик,

заНурює в труди свої долоні.

ЗгОдиться день, і мить, і настрій цей,

наВіки невідривний від очей,

знАгоджений до вересня початку;

наЛіво – море, а направо – степ,

з’Юрмились думи, думаючи: де б

доКластися й собі – Дофінівці на згадку.

70

ОФелії сільської ти не Гамлет,

вЕселодухий, – навіть не Лаерт;

вДай адресата: мимо йде конверт,

нІчийний понад сніжними лугами;

фРивольні мислі – уперед ногами

сКриплять і випаровуються в лет:

мОв примірявсь не Гамлет, а Гамле́т,

зНадливі мислі класику плюгавлять.

ЧОму ж села полянського красуня,

сВавільна, й задушевна, і парсунна,

чАрує, не окрилюючи, втім?

ЗЛеліяна вітрами і трудами,

кЮветами гартована й снігами,

оКручує не тих, подобається всім?

71

Фавор-горою світу не заступиш,

Едем – позаду, так далеко, аж

Давнішає і всякий творчий раж,

І сенс, якого в долі не відкупиш.

Радянщини солодкий куций «кукиш»

Комусь ще сниться, благодатна блаж;

Окрушинами планових покраж

Неважилась душа і сковувались руки ж.

Однак – не всі! Залежить від нагод,

Відомо, той лиш, хто знебув народ,

А дух традицій уступив Мамоні.

Лежить попід горою путівець,

Юра Святого декілька овець

Картинно сонцю підставляють скроні.

21 червня. Федір Літній — пора грозова

Федір літніЙ — Пора грозовА,

нЕбесами зІрки хОдять дреВньо,

хіД небесНий у баРвах схОва

повІінь сТроф молодА дерЗновенно.

ПрогРимІло, ага; синусОїд дива!

Федір Літній — пора ГРозова.

* * *

Коновалюкіана вічна Є:

бО сенс мистецтва — ні, не проминає,

моНет сузір’ям — тАк, не улягає

вонО, мистецтво, Наше й нічиє.

ОсноВ буття й лиЧин його мінливих

упізнАє відтінкІв сповиття,

втриваЛюючи диВо див діткливих,

втривалЮючи й акцію буття.

Краси ж КрасА, впізнавана сповільна,

щодня і вІчНо тихо непокірна

зоїлам, слАві, віллам забуття.