Байка про Байкаря

Він лірик був. Стезя захоплень рання

Його вела – а хоч би й не хотів:

То про любов писав, то про кохання,

То про розлуку журно лебедів.

Аж раз якось-то, втому не прогнавши,

Він у саду міському закуняв…

Розплющив очі – світу не впізнав,

Сльозою вмився, світу не впізнавши.

Довкруг… личини й маски лиш були:

Товпилися, брели, точили ляси;

Дві Кізоньки Осла кудись вели,

Ягничці Вовк презентував прикраси.

Горлав Баран п’яненький: «Я – Медвідь!

Бо Медведиську я – браток молодший!..»

І навіть – Боже милий! – дзвонів мідь

Дзвеніла, як дзвенять непевні гроші…

Прибіг додому – але й тут біда:

Жона дзижчить йому - Оса Осою! –

Аж сам собі (така от юринда!)

Почувся Трутнем, діткнутим Косою…

Він заспівав – зірвалося на хрип,

Він до дітей – але й на них личини,

До дзеркала – там… тип чи прототип

Тренує прижмур крізь печать сльозини.

І зрозумів: не буде вороття,

У безвість відійшли ліричні стани,

Ліричне вимітається сміття,

Личини ж скиглять: «А хто нас догляне?!..»

Він зглянувся… й почувся байкарем,

Театру масок – він! – орендарем.

В театрі вічнім смертний орендар

Сміється й плаче…

Ще яких покар?

Бібліотечна байка

Черв’як у книжці вченим народився,

Хоча бліденький, біднятко, як гриб.

Тож, знай, одне все про одне молився:

«О Господи, якби лиш та коли б

Читач до книжки враз не нагодився!»

«Де той Читач?!» - Комп’ютер хихотів.

«Який Читач?!» - гула Реклама Пива.

«А якщо… Миша? - вчений Черв тремтів, -

Гризюча та кусюча та жаждива?!»

Те чувши, Миша тут була як тут,

Не до черви, не до шрифтів охоча:

«Папір жовтавий м-м-айже м-м-мироточить! -

Хрумтіла смаковито на ввесь кут

У закутку старої книгозбірні. –

Спасибі, друже мій, Черв'яче вірний!»

Застукав на гярячому шкодливу

Доглядач книгозбірні та й прибив,

А рештком книжки… пастку наживив:

«Старий папір приманить ще, можливо…»

* * *

Стирчить у мишоловці раритет,

Уривком назви покрізь морок світить:

«… Й рецепти давні порятунку світу…»

Читач? З яких прибуде він планет?

Сладострастя лояльности

Козел довірився Ослові

(Мовляв, від Кабана чував,

А тому Гад один сказав),

Що в Їжака думки є не-здо-ро-ві.

Мовляв, Їжак він, то Їжак,

А хоче світ перевернути,

В голки колючі зодягнути

Всіх нас – Козлів, Ослів (харпак!),

Кроля, Кролицю, Кабана, -

Ну всіх-усіх!..

«От тобі й на!..» -

Осел за тім’ячком почухавсь,

Від здивування аж присів,

До живота свого прислухавсь,

очима надовкруг повів…

І – запалився. Знавіснів!

Кричить, волає де лиш піде,

А надто там, де з Гадом Гад,

Де Гаду Гад – товариш, брат:

«Від Їжака всі наші біди!

Від їх голок наш лусне лад!»

Тут об’єдналися Воли

І Барани гострокопиті:

«Затопчем! Будем, будем бити!

Сьогодні. завтра, будь-коли!»

Осел підбурює, храбриться

Як ідеолог і стратег.

З Осла поважна стала птиця,

Осла обожнює Ослиця –

Ослові ще яких бентег?

Лояльности це сладострастя –

Осляче високосне щастя!

Аж те обридло Гадам чути:

Мовляв, Їжак все та Їжак…

Кому страшний він, той лайдак?

«Осел нам не дає заснути!

Вухатий бевзь дратує нас!

Приспімо дурня хоч на час!» -

Недуже начебто й кусали,

Але навік Осла приспали…

* * *

Воли тимчасом з Баранами

Топтали люто Їжака

На радість Мишам, ситим Гадам,

Щурів та Ховрахів «громадам»,

Чия судьба – ох, нелегка!

Сірко, відзначений Кліщем

Сіркові-служаці (Вовки не загризли)

Укліщився Кліщ проти серця на грудях

І п’є – не нап’ється, ще й кров Псячу гудить

І кпить: «Додаю Собацюрі харизми!»

Сіркові пече і свербить, але Цудра,

Сірка перестрівши, захоплення тче:

«Вітаю!» - «Га?» - «З орденом!» - «Але ж пече!» -

«А що, ти життя покладав задля хутра?!»

І вмить довела: «Ця твоя нагорода

Пасує тобі так, що й морда не морда.

Бо орден – то, бач, не собачі медалі:

Пишайся, гордись, надимайсь і так далі!»

Задумавсь бідака Сірко, похилився.

Аж глип – у калюжі погруддям відбився…

«Пасує, ще й як!» - сам собі доповів,

Не скоро від образу очі відвів.

За тиждень укмітив: «Росте нагорода!»

На інших Сірків став дивитись спогорда,

Став сам виростати у власних очах;

Збере Цуценят будь-якою порою –

Розкаже малим, як стояти у бОю…

Морози прийшли – хилитався і чах,

А впав, то прикрив нагороду собою.

Упирева слава

Упир з могили виліз боком, раком,

Причепуривсь, нассався, розжирнів,

Назвав Героя люто вурдалаком,

Зробив кар’єру в царстві упирів.

Його шанують Вурдалаки справжні:

«Ти є понад героями герой!

Тобі належить світ, а не два сажні!

Твоїй брошурі – в церкві аналой!»

Упир воскрес від того остаточно,

Його чорти вітають з бузини,

Упир – оратор, бреше надурочно,

Йому вже й орден є від Сатани.

Йому вже вірять правнуки Героя,

Над ним зіходить слава золота,

Святиться Упирева паранойя

І в притчу увіходить прямота.

Забули люди про кілка з осики.

Та осокори в місті ще росли.

І сталося: суха галузка пики

Діткнулась, вітром зламана, коли

На Дзвонику Останнім промовляв

Своє напутнє слово школярам…

Діткнувся ледве пики гострячок –

Пшик з Упиря! Усім присутнім – шок!..

* * *

Прозріли, може, люди в тій порі?

Якби ж то! Школярам єдина користь:

Таки переконались школярі,

Що родичі осикам осокори.

Зіркове порозуміння

Мавпа Мавпу обзивала

У печері «Нічний клуб».

Мавпу Мавпа бити стала

У печері «Нічний клуб».

«Динозаврики, рятуйте!» -

Мавпа, бита, вже хрипить.

«Динозаврики не тута!» -

Мавпа, бивши, грізно кпить.

Розтягли їх три Бульдоги

(службу мали там таку

в тій печері для невбогих,

пильно сидячи в кутку).

Розтягнувши – помирили:

«Цить!» – одній. А іншій: «Ша!»

Кров умили, підхвалили,

Налили на брудершафт:

«Ти і ти, - сказали, - зірка!

Ти – естради, спорту – ти.

Значить, є вам спільна мірка

Високості й висоти.

Шоу-бізнес – діло знатне,

І не згірше – шоу-спорт.

Динозаврів же ненатлих

Викликати, накликати

Діло – зась, нехай вам чорт!

Динозаври як воскреснуть,

Тупу-гупу, перегуп, -

Всі такі печери щезнуть

У форматі «Нічний клуб».

Безробітними Бульдоги

Побредуть по смітниках…

Майте більше остороги

Ви, Мавпусеньки, в речах!»

Просльозилися Мавпусі

На Бульдогів ці слова

І рішили, мусі-пусі:

«Дружба наша хай трива!

Дружби ж цеї вічну весну

Спільний освятить проект:

«Динозаври – не воскреснуть!

Динозаврам – ні і геть!»…

* * *

Що тут скажеш?

Ллє проміння

Зірка зірці і всім нам,

Зіркове порозуміння

Сходить понад шум і гам

Там, де в клубі для невбогих

Знають місію Бульдоги.

Мавпа у печері на колесах

Що той килим-самоліт,

Що той дивень-зореліт,

Коли тут, по всіх прогресах,

Мчить-летить крізь живопліт,

Мчить – таранить білий світ –

Г – гу! – печера на колесах.

Панікують вільні ЗМІ:

«П'яна Мавпа при кермі!

І спрямовує печеру

Куди вміє – круть та верть, –

Стрічну, меншеньку, печеру

Розбиває вщент і вщерть».

Зупинив її Бобер – хвацький міліціонер.

«Міліцейська твоя шкура! –

Мавпа каже. – Щоб ти вмер!»

Став Бобер, відкозиряв,

Всіх гараздів побажав.

Вовк, розбійник і хижак,

Зупинив: «Так-перетак!..»

Упізнав Мавпусю-пусю –

Іззігнувся, як прошак.

І Жираф, смугастий бевзь,

Сам смугастий, ніби жезл,

Зупинивши, взяв автограф,

Уклонивсь – і в нетрях щез!..

* * *

Не страшна чом перевірка

Мавпі? Бо – естради зірка:

Голос має, як протез,

Грошей має – що той Крез,

Ця Мавпуся, мусі-пусі,

Героїня всіх імпрез.

Нею й дух печер воскрес.

БАЙКИ ВІННИЦЬКІ

(З новонаписаних та нововіднайдених)

Дятел і Кажан

Дятел – гроза Короїдів,

Дятел, міцна голова,

так Кажана ненавидів,

аж закипала трава

там, де, втомившися, Дятел

всядеться покепкувати:

«Боже, як можуть вони,

ледарі ті, Кажани,

день білий спати – проспати

замість довбати, клювати,

хоч би почавши й з весни».

Схожої думки Кажан:

«Дятел? Тамтой довбихан?

Що він марудить?

Будить та й будить…

Рада ж йому після дня

вредна нічна комашня!..»

Не зустрічались ні раз,

а ворогують весь час,

живши чутками,

злими плітками

межи шкідницьких мас.

Різні, як день і ніч,

один від одного – пріч

вічно летіли,

знатись не вміли,

рідні… як день і ніч.

Терапевтичний трамвай

Друга байка вінницького трамваю №6

У трамваї номер шість

пропадає всяка злість

в кожного на різних;

бо мудрезний цей трамвай

крізь листопад чи крізь май

мчить ніжноколісно:

мимо двох лікарень,

наче мимо карми.

Але цей з лікарні втік

пасажир та й каже:

«Що за днина, що за рік,

що за плем’я враже?

Дайте, не минайте,

на пам’ятник жабі!

Стану пам’ятником сам,

як наллюсь по зябра».

Пасажирка літ таких же

ззаду підступилась:

«Ах ти ж іроде! Дивись-но:

я ще не втопилась!

Я ще не в болоті –

на своїй роботі!

Але сам ти драпанув

нині, як і вчора,

із палати номер шість

на трамваї номер шість –

капосна потвора?!»

Стало соромно йому,

стало їй незручно.

Хтось подав йому хурму

і промовив гучно:

«Йдіть додому. Лікарям

повідомте тільки,

що трамвай бажає вам

щасливої спілки»…

* * *

Йшли – рука в руці. Фінал

майже фантастичний.

Ось трамвай їх обігнав…

Номер шість – яка ще злість?

Трам – терапевтичний!

Комар і Муха

Оженивсь Комар на Мусі,

пишнотілій цокотусі,

що відбив у Павука

(днинка випала така).

Муха Комара шпиняла,

перед Мухами картала:

«Ну вже собі маю лайдака!

Зовсім мало заробляє,

більше – чуєте – співає,

ой ти ж, доленько моя, гірка!

Чом я змалку не втопилась в молоці,

як тепер терпіти маю злидні ці?

Чом, дурна, я не лишилась в Павука –

силача, дбайливця, мужа-простака?!..

Павучихою була б собі тепер!..

А щоб цей Комар чи здох, чи хоч би вмер!..

Щоб його чи з’їв хто, а чи зжер!..»

«Що ж, лети, - Комар заплакав, - та дивись,

стережися павутиння, стережись!»

А Павук, відколи здобич утекла,

павутину плів, яка б не підвела.

Муха – дзизь! – у павутині заплелась:

«Я кохала, мій Павуче, завжди Вас!» -

дзумкотіла Павукові, що наспів.

Запищала та й затихла… Попоїв!

Наситивсь, нарешті, добре днів на два

павучиний кендюх: щастя всім бува!

Павучихою не ставши, на вітрах

шабатура дзеленчить, наводить страх.

Павучихою не ставши, славить, гей,

Павука-мисливця видатний трофей!..

* * *

Байці – квит! А нам лишилося гадать:

що воно за розпрекрасна тая стать?

Догоджай їй, неба прихиляй,

а вона себе у мріях, дурню, знай,

бачить… Павучихою – така! –

чи бодай… трофеєм Павука.

Чесний Кріт

Крота інструктором взяли

у Комітет Некомпетентних,

де на той час уже були:

Беззубий Пес, Цап Імпотентний,

Кульгавий Кінь, Сліпенький Кіт,

Індик, звитяжець нарочитий,

що саме звершував політ,

і вчитися у них мав Кріт

науки, як то інших вчити.

Беззубий Пес учив гарчань,

Кульгавий Кінь – бар’єри брати,

Сліпенький Кіт – Щурів валяти,

Цап-імпотент усіх навчав

про якісне потомство дбати.

Кроту належало, у них

весь досвід перейнявши чуло,

Качок учити молодих

пірнати, шпатися в намулі…

Ще поки з берега, сердега,

гукав, підказував, картав,

його вважали за стратега.

Як виплив же, то й слід пропав:

пірнувши, каменем загув,

забулькотів, намулом ситий…

* * *

Кріт, бачте, просто чесний був.

А міг би сухопуть учити.

«Чесні новини»
або
Лисичка, сама собі обслуга юридична

Куріпка сіла на кущі калини,

Лисиця сіла сидьма на снігу.

Куріпці Лиска «Чеснії новини»

транслює-переказує, гу-гу:

«Чи чули те, кумасю? Певне ж, слишали:

для звірства й птаства є новий Указ:

під страхом смерті хижість щоб облишили

й не їв ніхто нікого ані раз.

Указ повсюдно діє вже від нині,

тож годі вам стирчати на калині:

під снігом запашна озимина –

м-м-м! – кличе від темна і до темна!»

На те Куріпка: «Дуже вчасне діло –

такий для всіх про всіх цей документ!

Нарешті кожен з нас зуміє сміло

зажити дружби в будь-який момент.

До речі… о!.. мов, показались Пси…

Куди ж ти, кумцю? Їм розповіси…»

«А що як ті зачімхані мачули,

ті глушмани, Указу ще не чули?» -

сказавши, де й поділася Лисичка,

сама собі обслуга юридична.

* * *

Куріпка посміялася услід,

з калини перестрибнувши на глід.

А – люди? Люди, попри часоплин,

ще «Чесних» дослухаються новин.

Шлях на Київ, або Вервечка стравна

Слимак довкола себе виїв,

Слимак стежиноньку проїв:

«З якої видко шлях на Київ!» -

Сімейству втішно доповів.

«То вирушаймо Київ брати!

Я розбуджу Слимаченят…» -

Раділа Слимачиха-мати.

Жона раділа устократ:

«Там слизняків, я чула, треба,

Там верховодять слизняки!..»

Сяк-так до осені на греблю

З городу вилізли таки.

На греблі Котик-риболов

Киян майбутніх умолов.

І… перейняв від них ідею:

«На Київ! Там зубатим – рай!

Там – казано – дери та дай,

Там представлятиму Гілею»…

Дійшов до лісу, де Вовчок

Зробив йому навік мовчок.

Але й Вовчисько заразився

Ідеєю: верстати шлях

До міста, стольного в віках,

Так заразивсь, що просвітився:

«Там недостатньо лиш зубів,

Там би я іклами зумів!..»

Та й з лісу вийшов, горопаха,

Під депутатський скоростріл…

Хор Депутатів охав, ахав:

«Оце – трофей! Між рідних сіл!..»

* * *

Опудало ікласте Вовка

Печерський терем прикраша.

Та не про Вовка ця помовка –

Про шлях на Київ (хлопці – ша!):

Нам варто знати, слимакам,

Зубатим, та й щербатим, бевзям,

Що є зустрічно-півтверезий

Рух на шляху тім – всяк затям!

Броня зустрічна, скоростріли,

В броні подвійній слизняки

(бо ще й з мандатами таки –

фізіологікуси тіла).

День народження Мавпусі за участю радіо «Маврропа-флюс»

День народження Мавпусі,

масі-пасі, мусі-пусі,

як настав,

позіходились Мавпусі

до Мавпусі

неспроста:

всяке знало, річ відома,

що батьків не буде вдома,

але будуть Бабуїни із «Кулька»:

з ними – ляси-вихиляси,

обертаси, похмеляси,

під столом перехиляси

сторчака…

Веселилися до впаду,

поблювали смачно, радо,

обкурилися дур-зіллям

не внатрус.

Обкурилися – згадали:

«Йолі-палі, йоли-пали!

Ми ж не телефонували

ще на радіо сьогодні –

радіо «Маврропа-флюс!»

(Раді: «О – Маврропа-флюс!»).

Набирали знаний номер

знов і знову, дуроломи:

«Привітайте іменинницю ви нам!

Привітали вже? Недосить!

Ще окремо: лапку! хвостик!

пупця! дупцю! і півдупцю,

пару-рам!»

Радіо щораз вітало,

дупці, хвостику бажало,

пісню – ла-ла-ла! – вмикало,

і Мавпуся надималась так чимраз,

що аж… луснула від щастя,

мусі-пусі, «склала ласти»…

* * *

Просльозивсь ефірно диктор Дикобраз.

Олігарх та Алігатор,
або Мільйон крокодилячих сил

Крокодилові позаздрив Олігарх:

«Це ж яка конкретна паща, ох та ах!»

Олігархові позаздрив Крокодил:

«Крокодилячих це ж скільки в ньому сил!..

Вистежу на відпочинку, проковтну,

поживлюсь – засвою силу не одну…»

Вистежив на відпочинку. А підплив –

пащу взявся відкривати… не відкрив!

Бо зустрів хижіші очі та й закляк.

Вдарив його, струмом наче, переляк.

Тут же й серденько рептиляче – гуп-тіп! –

обірвав навіки-вічні погляд-ВІП.

Бо у погляді віпОвім сил – мільйон,

крокодилячих, було там, люди добрі,

то й пішов на дно хижак хоробрий,

з-поміж інших нілльських – чемпіон.

А хижак двоногий поспішив,

випливши, до залі: виступати!

Там йому уже як меценату

славу не один софіт світив.

* * *

Чом же слава інша не до хмар –

переможцеві рептилій, тріумфатору?

І чом досі плутає школяр

«олігарха» з «крокодилом» («алігатором»)?

Песиголовці і Козак

В полон – собі на їжу годувати –

Песиголовці взяли Козака

(гастрономія здавна в них така:

людятиною пуза набивати).

Сидить Козак у ямі на цепу,

медівники та прянички вминає,

кваском солодким все те запиває,

сторожі корчить усмішку тупу.

(Бо сам він був великий характерник,

то й знав собі, що дьору вчасно дасть:

відлежиться, попопоїсть усласть –

порве заліза, перелізе терни).

Лизнув ланцюг – амброзія на нім.

Стіна печери… шнікерсами вкрита.

А пахощі нектарні від корита

зі сну виводять, як небесний грім

(хай навіть твоя пелька сто раз сита).

Коли ж якось надвечір кат-різник

прийшов по пичці поплескати – «Ґодєн, братєц!» -

Козак зібрався з духом, але… пшик!

Ланцюг дзвенить, а тілеса… баряться.

Ні птахом обернутись, ні вужем

до ранку, як не туживсь, не вдалося.

А вранці чує: виснуть вуха вже

і шерстю обертається волосся…

Кат увійшов та й… виструнчився кат:

«Песи-головець! Друг! Товариш! Брат!..»

На диво збіглись м’ясники й сторожа:

«Не може бути!» - «Але ж є, то й може!»

Вітали радо: «Будь нам братом-два!

Ти понад наших деяких – не жарти!

Понад такими й будеш нам сержантом:

високий маєш лоб, міцнюща голова!»

Шоу-бізнес – зоо-бізнес,
або
Жертва піар-акту

Шимпанзе Орангутангу

інтерв'ю давала,

шимпанзюшила, гіганту

бісики пускала:

- Все ще, серденько, чекаю

я на свого принця.

«Фа» від «ля» не відрізняю?

Це – мій творчий принцип!..

Шлях мій творчий? Ах, то певне,

йшов через дивани

та кушетки, та басейни,

сповнені шампана…

Що планую? Ой, планую

з жмуриками кліпа:

там один воскрес вчистую

і солістку ліпить!

А вона в той час співає

про кохання мрії

і немов не помічає,

що він з нею діє…

Завела Орангутанга

так, що розпалився,

кинув к бісу диктофона,

к чорту розголився…

Тут міліція неждана

вчасно – шасть! – з-за ширми:

фотографії! кайдани!

тапчани обширні!

На суді в Орангутанга –

захист і колеги.

Носять родичі банани

до усіх Колегій.

Але – марно. Зась! В'язниця.

А в газетах – шапки:

«Ах, спокуслива! Левиця!»;

«Секс-машина! Секс-турбіна! Секс-бітуммішалка!»

За таку, мовляв, дивіться,

і сісти не жалко

і посидіти… Отак-то!

Втямив репортерик,

що він – жертва піар-акту,

а не секс-істерик.

Та й заплакав. Розридався.

Бо вже папараці

знов його фотографують

і гладять… по пиці!

* * *

Шоу-бізнес – зоо-бізнес, -

річ давно відома.

Підступатись туди бідним –

лиш одна оскома.

Скористають та й викинуть:

така Чунга-Чанга.

Будь ти навіть блатиканим

більш Орангутанга.

Перевищення необхідної оборони

Горила Бабуїну говорила

не раз не два:

«Дурний ти Бабуїн!

І як тебе я, дурника, відкрила?

З яких тебе покликала країн?

Ти – другий зайвий в нашому дуеті!» -

«Я перший зайвий!» –

Бабуїн хрипів.

«Який із тебе іміджовий йєті?!» -

«Яка із тебе авторка хітів?!..»

Чим більше камер,

більше мікрофонів,

тим показовіш гиркання було:

«Який із тебе пародист Грифонів?!» -

«Яке з тобою, мать крізь мать,

бабло?!..» -

«Ти – вдвічі менший!»

«Ти – старіша вдвічі!..» -

. . . . . . . . . . . . .

останнім його вигуком було.

П’ємонтне дупло

Дует Вовчиці й Вовка

на Заячій естраді

такий шалений успіх

розвинув, що аж страх:

Зайчиці «під Вовчиху»

хвости носити раді,

Зайчата долю Вовчу

омріюють в полях.

«В-в-ва-у-у!» - несеться краєм.

«В-в-ва-у-у!» - відлуння косить,

докошує косеньких,

хоч ті й собі: «В-в-ва-у-у!»

Борсук з нори добувся,

в Зайців пощади просить:

«Чи я у Вовчім краї,

чи в Заячім живу?!»

«У Заячім, звичайно, -

Бобер йому гундосить, -

та Вовчої культури:

спитай хоч би Сову».

Сова, між мудрих мудра,

до Борсука гукає:

«В норі? Мабуть, що Вовчий

культурний простір все ж.

Це лиш в дупло до мене

виття не проникає,

і лапам артистичним

не взять совиних веж».

І під значним секретом,

пугу-пугу, сказала,

що для Зайців свідомих

культурний простір їх

в дуплі своїм тримає:

щоб слава не пропала,

щоб воля не заклякла,

щоб нАспів ся розліг.

Не печерні сни печерські
ще й астральні – честь по честі!

Сниться привид депутата

привиду міністра:

«Прийшов, - каже, - вибивати…», -

а в руках – каністра.

(«Бензин» - на ній написано.

Примітка: «Пекельний»…);

«Давай, - каже, - розмислимо

собі на дві пельки:

ти мені – фінанси й фонди,

я тобі – закона,

в тім законі – самі фронди

ще й одна Мамона».

Міністерський в грізну позу

хоче стати привид,

але вчув метаморфозу

у думках, правдивий:

«Це ж коли з міністра скинуть,

піду в депутати…

Він же теж не до яскині

буде мандрувати…

Сяде в крісло міністерське,

може, й у моє це…»

Скорчив усмішку братерську,

серце втішно б’ється…

«По руках! - промовив гідно. -

Будьмо собі й маймо.

Про співпрацю ж нашу плідну

вік не забуваймо».

Третій привид – прокурора –

тут не об’явився;

здалеку, дрібна потвора,

знизу вверх дивився:

«Може, й мені з того може

дещо перепасти…

Поможи їм, святий Боже,

дідьку, не дай впасти!»…

Сміх і гріх! Страхи Господні,

й нікому карати.

Заспокоймо все ж сьогодні

всі електорати.

Це лиш привидам наснилось

(чи то, пак, астралам),

їх же носії дивились

сни без кримінала:

у Кабміні діви в міні

снилися-верзлися,

у Розраді – діви в саді

цнотно роздяглися;

прокурору полювання

снилося у кріслі:

кабани, граційна ланя,

тихо-мирний грізлі…

День минув безкорупційно,

радуйся, народе,

спи й собі нетенденційно…

Де твій привид ходе?

Нескромна байка про Командний Палець

До Верховної Розради

обиралися кАманди:

подавали п’ять портретів

і ховали сто мармиз.

У Верховній у Розраді

почали голосувати

по команді ж: палець вгору!

палець в дупу! палець вниз!

Але сталося – случилось! –

раз один великий палець

так заглибився в пориві…

(вибачайте!)… що зламавсь…

Гоголь Божий! Найстрашніше ж

те, з яким це пальцем сталось:

це з Командним Пальцем сталось.

Сотня вийшла з ладу: «Ась?»

Сотня не голосувала!

Провалилися закони:

«Про можливість беззаконня

у законотворчості»;

«Про поправки до «Закону

про обмеження Мамони»;

і – «Про право депутатське

на спадковість почестей».

Поки Пальця у лікарні

травматологи ладнали,

опозиція на свій лад

розвернула весь процес:

про можливість беззаконня –

для своїх потрактувала,

про обмеження Мамони –

для чужих олігархес!..

* * *

Під загрозу лад державний

підвела, бач, Пальця травма.

Є рецепти? Не нові.

Але варто їх згадати:

не кАманди обирати;

їх не пальцем муштрувати;

лиш окремій голові:

а) умом голосувати;

б) карком відповідати.

Всепереможне Право Зуба,
або
Все вирішують гризуни

Як настобрид тріумвірат

Ведмедя, Вовка і Шакала,

відважна думка об’єднала

відважних травоїдів ряд:

Зайці – спритнющі русаки,

вцілілі Борсуки та Кози,

Бобри, Куріпки, Їжаки,

частина Білок Високосних

гукнули одностайне: «Лося!»

І сколотилось! Почалося!

Лось передвиборну програму

«Хижацтву – стрим!» презентував,

про міцність рогів нагадав,

про ролю сорому і страму.

Ведмідь розширений зубком

зібрав за участю ікластих,

де виклали «Платформу щастя»

Вовк та Лисиця вечірком.

Затаврували Лося грубо:

«Цей святотатець посягнув

на найсвятіше Право Зуба,

тож він прогрАє цю війну».

А у відозві «До мишей»

закликано усіх щурячих:

«Прийдіть, проголосуйте зряче

за право гризти без ідей.

За докорінне Зуба Право

і Лісо-Степову державу!»

В окремій значилось ухвалі,

щоби Лисиці та Тхори

всіх гризунів із нір підняли –

хоч би й ногами догори;

а вірний Польовий Ховрах

всім Мишам-виборцям віднині

щодня давав би по зернині –

а хоч би й сам розбився в прах.

За виконанням цих ухвал

простежать Вовк, Ведмідь, Шакал…

* * *

Простежили! І писк святковий

неділю виборів святив.

Був результат стовідсотковий

серед Мишей. Гад їх ловив,

Лисиця жерла, хапав Тхір,

та лиш по виході із нір

голосувальних. Ох, незвичні,

ці віяння демократичні!

Ку – ку!

Зозуленя, наївшись, роззирнулось

та й ну з гнізда тручати Солов’ят:

«Неперспективні і не так пищать!» -

скінчивши труд, сердите, аж лайнулось.

Зозуля пролітала – похвалила:

«Оце найсправедливіше, синок!

Ти – геній, созідательная сила.

Здоров рости у добрий час і строк!»

А Солов'їв – чехвостила, не в змозі

свою огиду стримати палку:

«Ну, плем’я! Ну тупі! Ну безголосі!

Відколи підкидаєм їм, а й досі

не здатні вивчить нашого «Ку-ку!»

Заяче представництво

Зайців представляли Шакал та Гієна

у Заячій Вищій Розраді;

діяльність публічна, хоч дещо й таємна,

обом їм подобалась. Раді,

раденькі, радесенькі були й вухаті

за хвацьких, зубатих своїх депутатів,

за свій (депутатський також) Лісостеп,

де нині не гірше, немовби, ніж вчора…

Бо твердо обранці супроти халеп

стоять, засідають від моря до моря.

«Не більшає куцих? На те ж ми і куці, -

себе заспокоює електорат. –

Тим паче – в епоху реформ, революцій

живем, виживаємо – всяк тому рад…»

Коли це Сорока дурна необачна

про все розказала, що бачила й бачить

в Далекім Байраці, в Глибокім Яру

(де Заячі кості й Вороняче «Кру!» -

Шакалам, Гієнам, Вовкам на подячне).

Сахнулися куці. Був мітинг палкий.

На мітингу прийнята мудра ухвала:

«Мо’, краще хай нас представляють Вовки?

Оскаржимо їм ми Гієну й Шакала».

Шакаляча місія

Шакала Вовчий Сход

пославши до Зайців,

домовитись велів хоч так хоч сяк

про дружбу вічну – не про манівці

(бо вже зайчатини став забуватись смак).

«У перспективі ж – і про об’єднання

Зайчландії з Вовчландією знов

нехай посол, зондуючи питання,

засвідчить братню шану і любов».

Шакал, прибувши, бухнув:

«Куці лежні!

Я вам посол, а не тайговий гнус!

Протріть-но ваші вуха, як належить,

і все мотайте на ваш підлий вус!»

Не в тім'я биті, лякані Зайці

десь віднайшли масненьку костомаху

та дюжину хмільнющих корінців.

Гість подобрішав, захмелів, заахав.

І – Кролика із темного мішка

добув, пустив. І Кріль не залякався,

сльозу утер – до співчуттів удався:

яка вухатих доленька тяжка!

«Але ж були, - повів, - були часи,

коли твердіше на землі стоялось.

Тоді лунали спільно голоси –

Заячо-Вовче Царство утверждалось!

Слабкіших сильні всюди захищали.

Все було спільним: лігвища, судьба,

морквину гризли – горечка не знали,

лигали іній – всмак голодували,

парнокопитних дружно полювали,

у дощик визирали з-під гриба…

І – родичались! Змішаних родин

на місяць уночі як завивали діти!..

Минулося. А жаль. Це жити б та радіти:

скакати в гречку, толочить люпин,

топтати спільно ряст, вітати часоплин...

Якби ж то не тодішня Заяча гординя:

розбіглись! розійшлись! не зійдемось донині!»

Шакал – ридав. І слухачі поникли.

Коли тут несвідоме Зайченя:

«Ой лишенько! – кричить. – Це ж, значить, будуть… ікла

у татка? і в дядьків?..» - «Ну що за маячня?! –

Шакал гарикнув. – Тихо, дурні, тих-хо!

Та ж я і сам… та ж мать моя – Зайчиха!

Молчать! Стоять, мерзенні втікачі!»

Але було вже пізно: стрепенулись

крислатовухі вдячні слухачі.

І – врозтіч! Тільки трави сколихнулись.

Від стресу Кролик здох. Без Кролика в мішку

прибрів назад посол, і за таку утрату

рішився Вовчий Сход Шакала розідрати:

«В науку всім послам, таку-перетаку!»

Єднання вовчо-заяче з тих пір

пригальмувалось: брата брат не видить!

Ікластого безхвостий ненавидить

так, мов ікластий не такий же звір…

* * *

Та чутка знову є: рядять послом Осла,

чия матуся (він про те вже хвастав)

також із цих… що не тримають зла…

ну… куцих… ну також, ага… вухастих.

Узгодження минулого

«Все зло на світі з того лиш походить

(і смак зайчатини став схожим на кору-с),

що змалку куцих не туди заводить

«Історії вухастих для вухастих курс».

Про це ікластий кожен має знати,

щоб інтереси власні захищати,

а також справедливість світову

плекати, як берізоньку живу», -

прийняв тверду ухвалу Вовчий Сход,

її ж підтримав вовчий весь народ.

Були на те підстави. Від часів,

як куці відреклися спільних лігвищ,

вони гордились, похваляли Псів,

косились на Епоху Спільних Ігрищ.

І про минуле взагалі брехали,

на ікла біди всі свої складали.

А нині вчать дурних своїх малят:

мов, мать не спільна і не спільний мат.

Воно б – нехай. Але усій цій фені

повірять завтра Олені й ОлЕні,

Коза безрога і рогатий Лось,

Карась у річці, а у морі – Глось…

І стане, як зима навік по літі,

суцільна вовкофобія у світі.

На Сході пропозиції звучали,

як музика осідланих епох:

«Не даймо занечистити аннали!»;

«До звіту куцих – щоб запам’ятали!»;

«Подовжим куцим пам’ять – з нами Бог!»;

«До ручая стежини перекриймо!»;

«І до пасовиськ перекриймо враз!»;

«Їх просвітім вагомо, грубо, зримо,

до істини вкажім дороговказ!»;

«І хай Зайчата в їхніх куцих школах

співають «Пісню бравих Вовченят»!»;

«І хай хоча б у вищих їхніх колах

нас Вовами зовуть і нами снять!»;

«У школах їхніх ікла величати

хай стануть від темна і до темна!»;

«Дайош Комісію «Історії на чатах»,

з їх боку теж таку, мета ж – одна!»…

Вовк Божий Перст скеровував цей Сход,

він і вказав, кого до тих Комісій,

що все узгодять без винагород.

Тому очолив Заячу Паїсій

Недочувайло-Пшик-Пустомолот.

(Старий, як чорт, він все забув, що знав,

боявся всіх, усіх і величав).

Отож лиш вийшли стражі на ручай,

довкруг пасовиськ стражі лиш завили,

Комісії зійшлись та й ухвалили

Трактат «Про спільність, братство і звичАй».

Від двох Комісій доповів Паїсій

і застеріг від будь-яких ревізій.

В Трактаті спільний предок Ікло-Зуб

звеличувався до небес, грунтовно,

а Заячий народ новий тактовно

застерігавсь від сепаратних згуб.

Натомість знову воздано Вовкам

(чий корінь споконвічний в Прикоров’ї)

за їхню роль у Заячім здоров'ї

з часів найперших – від Льодовика:

«Під натиском Вовків той Льодовик

і відступився ж, та й навіки зник».

… Виття врочисте простір потрясло,

похнюплені Зайці шукали нори,

Паїсій попишався, гострослов,

Вовк Божий Перст не взяв нікого в шори.

* * *

Узгодження минулого швидка

безкровна процедура шокувала;

зайчатини на учті ні шматка

хтось не знайшов, а інші й не шукали.

Паїсію то ж радість ще й така:

хор Вовченят у пісенці відомій

для нього проспівав його рядка –

про хліб від Зайця і про діток в домі.

Ховрах банкірствує

Ховрах для Мишей дав осінню рекламу:

«Полівки-норівки, приносьте зерно

мені під процент! Збережеться воно:

сніги ж та підтоплення не за горами.

А я – збережу. З якнайвищим процентом!

З відсотком, ну да. За щокою.

Щоби не зберіг – не було прецеденту.

До зустрічі, сестри, весною».

Настала весна – наковтавшись зерна,

прочумавсь банкір самочинний.

Полівки прийшли: «Повертай!». Стусана

вертає, нахабний, злочинний.

Пояснення жорстко, крізь зуби дає:

«В щоці завелася прорішина, сестри,

і вже де було збереглось, там не є, -

у кендюху, всім нам на збиток, гниє:

пішли негативні процеси.

Але – щоб так жив! – поверну… Поверну

з нових врожаїв – не інакше.

А поки що… пояса ось затягнув, -

дивіться та й бачте…», - пом’якшав.

Пом’якшавши, радить: «Я доки живий,

то вам гарантую прибутки й набутки.

Ви ж поки що, сестроньки, фонд страховий

могли б заснувати: «Про світле майбутнє».

Очолити фонд міг би… хоч би й Хом’як:

в майбутнього справах знавець, як-не-як…» -

«Це – думка!» - полівки-норівки зійшлись

на думці, підказаній оптимістично;

останнє нести заповзято взялись.

* * *

… Що, й досі несуть? «Ховрахфонду» ж фактично!

Хоч декотрі з голоду вже й…

вознеслись?

Перелік байок