Незрубай-дерево

Не здригнеться, бо не злякається

ні сокир, ні коліс, ні гульвіс.

Не виламується, не ламається,

бо, скажу, зберігає ліс.

Бо якби нараз похилилося,

затремтіло, упало коли б,

всі дерева слідом поділися б

і – за ними – дими колиб.

В бурю буря його розхитує –

на басовій гуде струні.

Не втомився людей розпитувать –

кажуть: в нашій воно стороні.

Звісно, вірити не примушую,

все ж дарма усміхаєтесь ви:

блискавиці додолу обтрушує

з непокірливої голови!

Учитель

Талі води очистять душу,

запарує земля з утоми,

і привидиться вербогруша

математикові сільському.

Гумові взує чоботи,

вигострить перочинний:

стільки з тими живцями клопоту,

стільки з ними причини.

Від садка до садка мандруючи,

торг поведе, причепа:

«Ви мені прутик даруєте,

я восени вам – щепу».

Надвечір повернеться втомлений,

але те не значить печальний.

Спасівки, бергамоти, антонівки

в портфелі – як стріли в колчані.

А настануть у школі іспити,

він подвійно стане гордиться,

вкотре мружачися до істини:

«Білі яблуні – випускниці».

А так воно й буває, Вітезславе

Спочатку я був три вершка

від горшка.

Став підростати

що день – на день,

і підріс на ціле кошеня.

Став підростати

що місяць – на місяць,

і підріс на цілий ослінчик.

Продовжував підростати

що рік – на рік

і підріс

аж на цілий листок листопадовий.

А дідусь мій рости не умів.

Тому він старів потроху.

Спершу постарів на листок листопадовий.

Потім постарів на цілий ослінчик,

на ціле кошеня.

Спочатку – на єдиний промінчик,

згодом на білий день,

на місяць-підповень,

аж потім – враз – на ціле сонце,

розпашіле, як лице молотника.

Про бабу Югину

«Як йшла панна через двір,

на ній сукня в дев'ять піл.

Стала сукня сяяти,

а діброва палати».

(З її пісень).

І палає діброва.

У задумі стоїш,

назавжди чорноброва,

чорноброва до сліз.

(«Йшли дівчата гасити,

цебром воду носити»).

Надаремна тривога,

уціліє той ліс.

«От і бабі підмога,

внук ослінчик приніс».

(«Йшли мужчини гасити,

брилем воду носити»).

Подалися онуки

навпростець і навкіс.

Забарились онуки

між коліс і валіз.

(«… молодиці гасити –

чіпцем воду носити»).

Ой, палає діброва.

У задумі стоїш,

назавжди чорноброва,

чорноброва до сліз.

(«Скільки в цебрі водиці,

стільки в дівчат правдиці…»).

Заради миті

З циклу «Дивізіон»

Таке життя: літа заради миті.

Єдиної: така вже наша служба.

Ми поки що вминаєм «доппайок»,

майор все поглядає на годинник

(між іншим, відмовляється од м'яса:

відкрилась виразка. Учора – «майже приступ»)

і просить – в нас! – коробку сигарет.

То що є мить? Раніше твердо знав я:

це – грань поміж минулим і прийдешнім.

Коли уже минулого немає,

коли іще прийдешнього нема.

А на екрані буде все інакше.

З'явиться цятка – азимут і швидкість,

макове зерня – курс і висота.

З нас кожен зробить все, що необхідно.

Тоді майор згрупується у кріслі

так, наче має скочити на бруствер,

нагана розряджаючи: «За мною!»,

і викинуть коротке, зрозуміле,

багатождане (хоч би мить раніше!),

всевладне: «Пуск!» -

порепані вуста.

Відразу вибух струсоне кабіну,

рев двигуна долине вже із неба.

Це інша цятка, макове зернятко,

просіється спроквола на екран –

помчить ракета цілі навперейми.

Обом негайно виявиться тісно,

тож буде перша, знай, маневрувати,

параболу не в змозі обдурить.

Зіллються цятки, породивши мить,

коли (уже!) минулого немає,

коли (іще!) прийдешнє не впізнать.

Медові дні загусли в Україні.

Ріка Урал гойдає ешелони.

А в небі казахстанському, глибокім,

ряхтять осколки, ніби феєрверк…

Звук вибуху, нарешті, долітає.

Другові

Невже нас так і не навчать літа:

йдучи в дорогу, зважувать погоду,

на березі ріки допитуватись броду,

не ставити двозначних запитань

від роду однозначно мудрим людям?

Либонь, нас так і не навчать літа –

куди вже там! Вже на порозі тридцять,

а ти усе ще початківець-лицар,

а я так і не вмію привітать

когось, якщо не вистраждав привіту.

Нехай нас так і не навчать літа:

йдучи в дорогу, зважувать погоду,

на березі ріки допитуватись броду

й не ставити двозначних запитань

від роду однозначно мудрим людям.

Вересневі пелюстки

* * *

Тумани

під вікнами тирлуються до рана.

Бо одцвіло вже небо голубами.

* * *

Відпливають моря

під вітрилами хмарного неба.

небо тоне в воді.

* * *

Це не з торішньої осені

не погашене нами багаття?

Підійди, упізнай.

* * *

Щось залишається від першого кохання

в старечім усміху, у подиху останнім,

опісля нас…

Нелинь

Оспіваний. Дебелий та кряжистий

дуб-нелинь – всі вітри в гіллі, –

він все ж дарма своє торішнє листя

так береже, не віддає землі.

Подумалось. А сам сьогодні нишком

пожовклого перечитав листа.

Дуб-нелинь сам радий позбутись листя,

воно ж тримається, не обліта.

Старі жінки на вечорі поезії

Достеменно знають,

почім сьогодні картопля на Привозі,

скільки в їдальні коштує гарнір.

Знають ціну коханню і словам про кохання.

Прийшли,

сидять у першому ряду,

всміхаються, ретельно аплодують

кожному.

І нам, бувалим початківцям

(не всім, можливо),

раптом видається:

нас піймано – в цій хвилі! – на брехні.

Але!

Всміхаються! Як перше:

можливо, нам, а може,

власним спогадам,

старі жінки

на вечорі поезії.