* * *

Де степ до моря прикипів,

де море степом не гордує.

де зерном сонячних снопів

жниварська днина рік годує,

де остюки – остюки,

а пилюга – дзвенить у вусі,

де хвацько старяться жінки.

але молодшають бабусі,

де між маслин царює глід,

в траві пожухлій спить безсмертник,

де гострий реактивний слід

гострішим бачиться всестерпно,

де з легковагих вапняків,

дарунків щедрих мезозою,

ростуть будиночки леткі

під виноградною лозою,

де місто щогли підійма

на обріх, де в юнім місті

студентство-птаство легкома

конспекти, як пір’їни, чистить, –

там легше дихалось мені,

там на непотріб не зважалось,

там – під конем чи на коні –

в чужую жалість не в'їжджалось.

Туди не доїжджаю я,

не долітаю, не доходжу,

там лиш фантазія моя

росте собі із літом кожним.

ПРОЩАННЯ З МОРЕМ

З циклу

1

До моря вперше їхав – ніч не спав.

Давно і чесно виплекав стихію.

Зійшов на берег – майже не впізнав:

ставок собі великий та спокійний.

Оговтатись не змігши, того дня

ніяк не міг відчути берег дальній.

Якби ж то замолоду нам знання,

що мріяти – це так відповідально.

2

Коні сиві,

білогриві,

розбиваються грудьми.

А за ними, ой, за ними

знову інші мчать, безсилі

зупинитись. Так же й ми

в послідовності народжень,

злетів, вибриків і… Що ж,

груди не були б порожні,

розбиваючись об щось…

Коні сиві, білогриві,

скеля чорна,

аж сіда.

3

Пізнього вечора

по закінченні футбольного матчу

стугонить переповнений

трамвай на Пересип.

Кораблів одинокі гуртуються мачти,

розбрелися вогні у степи

від Одеси.

Пізнього вечора втомлені плечі дерев.

Вулице Пушкінська,

вулице клечана,

де свій початок береш?

Вранці, удосвіта

гучномовці, прогавивши сонце,

оголосять початок першої зміни дня.

Платани щитами сяйнуть –

оборонці.

Чайка впійману рибу не зможе піднять.

Вранці, удосвіта –

дощ не пройшов, але росяно, –

з крана підйомного

крапля у море паде.

Світить незгасно нам

постать Тарасова

в парку

і пристань – гуде!

4

Ніколи сходить на Приморський бульвар

вітер листя зриває,

вітер листя тримає

на рівні плеча і грудей;

а в поета,

стихії морської співця,

вітер бронзові кучері

злегка ворушить…).

Ніколи.

Ніколи сходить на Приморський бульвар

(між листків дефілюють

розпаровані пари;

кораблі світять вікна, і готель-корабель

старовинне вітрило – чумацької пісні фрагмент –

напинає).

Ніколи.

Ніколи сходить на Приморський бульвар…

5

Колись-то море й ліс були – одно.

Всі риби плавали, і риби всі – літали.

Одне, що в лісі ближче було дно,

а з моря ще не вибрались платани.

Ще Лісовик не звавсь Лісовиком,

Нептуна нікому було признати,

русалки не збирались вечірком,

і мавки не навчилися кохати.

В глибинах німувала таїна,

на мілині гойдалось сонце дужо,

як велетенська неодцвітна ружа,

на цілий світ земний одним-одна.

Мільйонноліття, як дощі, текли,

зливалися з дощами воєдино.

Де море й ліс ділитись почали,

звелась, обнявши каменя, людина.

І стала гнати їх, і все жене.

І все вони зітхають-відступають.

Кругленьку землю врізнобіч верстають,

і, статись може, знов їх прижене

туди, де розділилися колись…

Зіллються… мінус-море й мінус-ліс.

6

Море вночі – одна велетенська істота,

хлипає, глипає, віями аж дотика.

Ревно вдивляється, німо випитує: хто ти?

Що за один, мовляв, що за одна така?

Мовити б хвацько до нього: «Привіт! все в порядку!..»

Не повертається вдатний на втори язик.

Море силкується вічну свою пригадати загадку,

щоб загадати нарешті – й не може, й до того ти звик.

Хлипає, глипає,

брижить свого неоглядного лоба,

рюмсає, лащиться, віями аж дотика…

Хто його знав таким, хто отаким уподобав?

Що за один такий, що за одна така?

7

Лежали викинуті морем,

як два уламки корабля.

Ловили світ щасливим зором,

ходила ходором земля.

У пам'яті обом зосталось:

надійний шторм, пустельний пляж,

слів незбагненний єралаш,

гарячих слів, пекучих аж, –

плацдарм, куди не дійде старість…

8

Поету треба жити біля моря,

звести хатину хоч із лободи,

не спати – з морем,

прокидатись – з морем,

відчути смак солоної води –

в ній крові присмак,

поту, сліз і солей

вже синтетични…

Райдуга цвіте!

Пахтить над морем,

одцвіта над морем,

пелюстку опускаючи у степ…

Гірка, щемка, тривка його робота –

човенця, баржі, суховантажі,

байдарочки і саморобні боти,

і танкири, й есмінці-сторожі, –

гойдаються, скородять, досягають,

гукаються, в далечину зовуть,

собою з кожним роком укривають

його простори; в хвилю додають

свого двигтіння, клекоту, прибою…

Лиш хвиля те встигає погасить.

Все хвиля залишається собою:

у шторм реве,

у сонце – шелестить.

Поету треба жити біля моря,

наслідуючи – шліфувать талант.

Якщо ж писати вірші кине, – горе?

Їй-право, не найгірший варіант.

9

В розлуці з морем ти почнеш

його потроху розуміти,

осмислювати, що укмітив,

домислювати, що прокліпав, –

потугам тим не буде меж.

Тоді все кинеш і гайнеш

бодай на днину, щоб відчути

гіркосолоні вільні пута

і берега коштовну креш –

хистку, як сам, невірний син,

і клич глибин…

Хлопчисько з неодцвітними очима

Пам'яті Івана Григурка

Біжить хлопчисько – усмішка до п'ят,

біжить весняний – вітра переймає.

Він ще не знає, що вже сирота,

що долею помічений, не знає.

Не відає, що ген, в кінці війни

(де знову хтось до когось повернувся),

всміхається – у німбі сивини –

до нього слізно лиш сама бабуся.

Біжить хлопчисько – світ йому до віч,

і світом розцвітають його вічі.

Біжить на вістря перших протиріч,

а колючок і реп'яшків не лічить.

Біжить на поміч, втішити біжить,

на спільний смуток і на спільну втіху,

а сам, безпечний, «не уміє жить»,

не вміє обминути спільне лихо.

Лиш суєта його не огорта,

і недомовки зла йому не чинять.

Біжить хлопчисько, як біжать літа, –

хлопчисько з неодцвітними очима.

Щаслива

Пам'яті Ганни Старостюк

Не була вродливою, та була красивою:

очі повні радістю, руки щедрі силою.

Де ішла-проходила, стебла прихилялися,

Синіми розводами далі віддалялися.

А якою радістю? А тією, вічною.

А якою силою? Майже чоловічою.

Косарем, дояркою. Скиртувала, сіяла.

Чи «завмолотаркою». Чи «завчужвесіллями».

Видоїть коровище. Нагодує псище.

(Взимку дні короткії, завірюха свище).

Дітвору сусідськую споює молоками.

(Влітку грози блискають, влітку – «завтолоками»).

Знати, із дитинства ще знали заповзятою

(Восени туманище щелестить під хатою).

Думи переповнені врожаями щедрими

(Навесні, оповесні нестерпучий щем терпкий).

Від легкого жарточку руку гнівно визволить,

та дістане «карточку» двоєнну, вицвілу.

Жарти де й поділися, зморшки в тіло в'їлися.

Впала чорна віхола, враз літа злетіли всі.

Згадкою-загадкою мариться над нивою:

не була щасливою, та була щасливою.

Село Білецьке

Як зозулька та сива, на гілці дороги

примостилось, кує літа

всім цікавим, хто тільки запитує в нього, –

громадянам окремим і цілим містам,

і найбільшим столицям. І вже ж як зозуля

підкидає дітей своїх – скільки вже літ –

то Летичеву, Вінниці (щоб не заснули),

то потроху Хмельницькому (щоб не змалів)

Дітоньки беручкі, вдатні не по-зозулиному:

тешуть, крешуть, клепають, вчиняють бетон,

прокладають асфальти. Пам'ятають по-вуличному

прозиватись, приїхавши в гості. А то

підкидає небіжчиків – чи Сахнам, чи Летичеву,

чи Майдану-Вербецькому;

повертає з плачами назад.

І живе, і кує, і жене, і притичини

не страшиться, не лічачи зрад.

Епітафія на могилу діда Григорія

«Жив, як шив.

А шив кашкети, спідниці і літняки,

і всілякі там секрети

молодицям. Невтямки

анікому не в умі

щоб чогось та не зумів.

Шив, як жив: лягала строчка,

як дорога, як струна,

чи слідочок колобочка,

чи стежинонька одна…

А ходити не мастак:

ноги хворі – он же як.

Тож загинув недоречно,

неспогадано: упав

із трухлявої черешні,

що її він не зрубав

(«Вже б давно зрубать її,

та солодка, жаль її»).

Найсолодших ліз нарвать

ягідок для онучат…»

Цвинтаря зелений шум.

Де усе це напишу?

Написати на ялинці – в головах?

На черешні-солодинці, що в ногах?

На травинці, на росинці?

Перелітній тій хмаринці?

На вітрах?

Memento!..

a)

Смерть сама така безпечна,

терпелива, що аж млосно,

посилає перед себе

своїх діток недорослих:

лінощі і пиятику,

марнослав’я повні дні,

щиру дружбу, невелику:

«Я тобі, а ти мені…»

б)

Життя життям не повне. Та завжди

є вищий сенс над хворощі й страждання:

в пустелі відвойовані сади,

в мовчання – слово,

в галасу – мовчання.

«ПОВІСТЬ МИНУЛИХ ЛІТ», ЩЕ РАЗ ПЕРЕПИСУВАНА

1500-літтю Києва,
добрій пам’яті Віктора Близнеця

Вибрані фрагменти

Від переписувача

Літери – ніби вежі

на дальньому рубежі,

у домонгольськім безмежжі,

на Сеймі, Сулі, Трубежі.

Окрай Дикого Поля,

де кличуть Див і сова,

не вища – хиренна воля

єднала їх у слова.

У речення многозвучні,

твердині твердіші віків:

об них розбивались летючі

полчища кочівників.

Летючі, повзучі, павучі,

з підбрехачами в обозі,

з підбрехачами в обозі –

ораторами «на случай»,

«браттями» в чорті і в Бозі…

Літери, ніби вежі,

вистояли, стоять.

«Юс» переміни стежить,

не подається «ять».

Літери – духу вежі,

горда, крута висота.

А я ж їй… трохи… належу?

й вона мені – неспроста.

Гукну – догукаю до інків,

не спалена в жоднім огні,

у сто сімдесят сім відтінків

сіяє Софія мені.

Гукну – догукаюсь прийдешніх,

розраджу, остережу,

хай кілька, але справдешніх,

несмертних слів перекажу.

* * *

За вікном ХХ століття стоїть,

сніг паде. Щойно звідти я,

перебілений снігом усіх століть,

розпросторений у незвідане.

Переписую Книгу… вплітаю своє

(забуваюсь, труди мої велії).

Вечір… Ранок газетними крилами б’є

у вікно комунальної келії.

* * *

Скоріше! На гомін, на поміч

давноколишнім дням,

перо стиснувши обіруч,

іроній набивши колчан.

Іронії розстрілявши,

о попіл зламавши перо,

там серце своє підклавши

під наше колишнє Добро.

Під наше майбутнє Добро?

Києвом те місто нарекли

Поляни в ті часи жили окремо,

родам своїм підвладні, заповітам,

і кожен рід, свою місцину знавши,

собою сам опікувавсь і сам

собі належав, бувши самостійним.

І три брати були, з них Кий – найстарший,

і другий – Щек, а третій звавсь Хорив.

У трьох братів одна систриця – Либідь.

Кий на горі сидів, де нині взвіз Боричів,

на іншій – Щек, Щекавиця тепер,

а де Хорив – Хоривицею зветься.

І збудували мвсто втрьох вони

в ім’я одного, старшого, звичайно,

то й Києвом те місто нарекли.

Вкруг міста ліс густий і бір великий,

ловився звір усякий, а мужі

були тямущі, мудрі. Ся назвали

полянами. Від них, отож, донині

поляни в Києві.

Не знаючи, дехто говорить…

Не знаючи, дехто говорить, що Кий

був перевізником. От, мов, відомо,

що з того боку Дніпра перевіз

був коло Києва і говорилось

«Нумо до Києва на перевіз!»

Справді, відоме речЕння таке,

справді, не можна без перевозу.

Та чи по цьому вже знати, що Кий

мав би щоднини ставати на весла?

Ну а якби нині хто розказав,

що смолокурня стояла в тім часі

або гончарня на березі тім?

От поміркуймо: яким би це дивом

Кий, перевізником бувши звичайним,

зміг би до Царгорода дійти?

Марне гадати. Бо Кий князював

в роді своєму. Те, звісно, не значить,

ніби на весла ставати не міг,

силу свою щоб умножити, або

круга гончарного не розкрутив

славної днини, веселої днини,

вмінню ліпити позаздривши… Грецький

цар, переказують, Кия стрічав

з почестями і шанобою, вийшов

сам і в хороми повів, і велів

князя дарами обдарувати.

Кий же коли повертався назад,

то возлюбив на Дунаї місцину

гарну одну, городище возвів

там невелике, та вельми удатне.

Хтів, було, сісти в нім родом своїм,

лиш не дали промітні придунайці.

Те городище й донині зовуть

Києвець. Кий повернувся у Київ,

тут і помер, і брати його тут,

й Либідь-сестра, і могили їх –

тута.

Як і чому загинули обри

Тілом великі, розумом горді,

зброя – несхибна, руки – капкан,

похмурі мужі того племені обрів

насильства чинили дулібським жінкам.

Їхати треба – коня не чіпає

обрин, вола не чіпати велить:

четверо, п’ятеро жінок впрягає

і поганяє, і словом ятрить.

Ще звоювати хотіли і греків,

бачать кого – звоювати його!

Може, були б розійшлися далеко,

але не сталось того.

Вищезли – всі! І не сняться ночами.

Бог, отже, їх покарав:

трохи дулібськими, відай, мечами,

трохи жіноцькими тими плачами,

врешті – дулібських зеленістю трав.

Сліду нема, А були ж і хоробрі.

Наслідку жодного, відай, нема.

Приказка тільки: «Пощезли, як обри…»

Надто куценький вже був у них обрій.

Надто їм, гордим, жилось легкома.

Походи і смерть Святослава

Не возив за собою в походах котлів,

їв конину, не падав з голоду,

і шатра не возив, голови не жалів,

спав, сідло поклавши під голову.

Як на кого ішов, об’являв: «Йду на ви!»

Та вони вже й самі здогадувались.

Йшов, як пардус, легкий, не жалів голови,

і вони її зтяти загадували.

Йшов, сидіти не міг, а й сидіти не вмів,

бо такої пори народився ранньої,

бо обсів би у Київі його печеніг

і хозари прийшли б незванії.

Йшов, бо мусив іти, бо таке вкруг Русі

затівалось, вже навіть затіялось:

різні стріли летіли на неї, та всі

з наконечниками візантійськими.

І сказали ромеї: «Не встоїмо ми.

Пощади, не чини ти розгрому безбожного.

І на себе й на вої данину візьми.

Скільки вас? Хочем дати на кожного». –

«Двадцять тисяч, авжеж». – Відказав Святослав.

Бо не вмів прибрехати, як інші, десь-то.

Хто в поході упав, тих, згадавши, додав.

А стояло живих перед ним тисяч десять.

І, зрадівши, ромеї сто тисяч своїх

проти нього поками рушили.

От і вийшло по п'ять на одно їх:

на живого й загиблого русича.

Покотився попереду страх і досяг

Святославових воїнів, став докучати.

І сказав Святослав: «Дуже сильний враг,

а нема куди відступати.

Сором буде, якщо зараз побіжимо,

нам, землі нашій, дітям, діди не впізнають.

Та й нікуди ж, нікуди не прибіжимо.

Станем твердо. А сорому мертві не знають…

Я попереду вас. А поляже моя

голова – промишляйте своїми». –

«Буть по тому. Не бійсь. Де поляже твоя,

одностайно складемо свої ми».

Стали твердо. І січа велика була.

І стояли, і встояли. Греки побігли.

Цар скликає своїх недобитих бояр

і питає: «Що будем діяти?»

Відказали бояри: «А що, як дари

пошлемо йому з мудрим мужем?

І щоб муж той в два ока, а навіть у три,

пильнував за ним дуже і дуже,

по очах, по лицю його щоб прочитав

мислі, волю і як її вволити,

пересвідчивсь, а ні, то бодай угадав:

що він любить – шовки чи золото?»

Мудрий муж із дарами до князя прибув,

своїм людям кивнув: не зівайте!

І відвів Святослав очі вбік, позіхнув

і до отроків мовив: «Сховайте!»

Повернулись посланці, тремтять пред царем:

«Не поглянув, велів прибрати».

І сказали бояри: «Оружжя пошлем

найясніше: меч, щит і лати».

Взяв оружжя, прицмокнув, роботу хвалив,

став царя вихваляти загайно.

Посмутніли бояри: «Сей муж нещадлив,

дань даваймо і мир обіцяймо».

Мир твердий і правдивий творили. Клялись,

як одвіку воно ведеться,

як батьки і діди їх клялися колись,

як онукам ще доведеться:

«Хочем мати правдиву із вами любов

до кінця світу», –

говорилось під крилами корогов,

для богів говорилось і світу.

«А коли, – Святослав запалився, – коли

не дотримаємось щойно мовленого,

хай ніколи не сісти нам за святкові столи,

не підняти ковша заздоровного.

І хай прокляті будем від бога тоді,

від Перуна і Велеса прокляті будемо,

станем жовті, як золото, як билина, – худі,

і своїми мечами посічені будемо».

А другодні оглянув дружину ще раз:

«Дуже мало нас, – мовив. – Що будем робити?

Йдім до Києва, – мовив, – бо тут негаразд.

Коли б хто не спокусився нас тут убити».

Печеніги в порогах стояли – біда.

Не послухався Свенельда, рушив водою.

Не злякала біда, поманила вода.

А й чи вперше змагатись з бідою?

До порогів прийшов – зрозумів: не пройти.

Засніжило, назустріч несло крижини.

Зимував, виставляв незмигливі пости.

Бракувало конини.

По весні през пороги помчав, полетів,

сивочубий, аж сизокрилий.

А вони дожидали його на путі,

перейшли, обступили…

Десять раз міг би вмерти від завданих ран,

розтерзали: впізнали по чубу.

… З його черепа пив печенізький каган –

на погибель собі, на погубу.

Князь вибирає віру

Як горшка між горшків на торговищі смерд,

як мисливець у стаді найбільшого звіра,

як дружинник, заскочений ворогом, смерть,

князь вибирає віру.

Перейшло через двір,

як наложниць, тих вір.

Кожна хвалить себе: вибирай!

Ну, задача: угадати ж то треба на перший позір,

щоби красна, і мудра, й весела на вдачу.

Отже ж бОлгари з Волги хвалились: живуть

непогано у вірі магометанській;

ще й по смерті, відомо, творитимуть блуд

і всіляку розпусту, і сором поганський.

Магомет після смерті, великий пророк,

правовірному кожному дасть передніше

сімдесят – не сімсот, але вельми вродливих – жінок,

а із них она – найкрасніша…

Любе князеві видиво тих насолод,

тільки ж просить за них Магомет, ой, премного:

обрізання робити, свинини – ні в рот

і не пити питва хмільного!..

Ледве цих відпровадив, з’явлення нове:

«Наша віра є світло. Ми від папи, із Рима.

Землю, зорі і місяць, дихання живе

сотворив наш Господь неузримий». –

«Добре, – каже, потилицю чухає князь, –

а який заповіт ваш і як ‘го сповняти?» –

«Перши ділом, – речуть, – об’їдатися зась.

Кріпко маєш поститись. Дух і тіло смиряти». –

«Дух і тіло? – Не втримавсь, і вийшло: Ги-ги!

Знов: Господь, а так дбає о людське черево».

То вони тоді зверхньо: «А ваші боги, –

папа каже, – єсть просто дерево». –

«Що ж, хай – дерево. Он дерев’яний поріг,

то його обережненько переступайте.

Не зблудіться із ваших тернистих доріг.

Хоч, здається, не вперше приходять від папи?..»

Ледве цих попрощав, із поклоном прийшли

іудеї хазарські, вчать, немовби їм не однаково:

«Папа вірує в того, що ми розп’яли.

Ми ж – в єдиного бога Авраама, Ісаака, Іакова!» –

«Хай – в єдиного, добре. Де ж ваша земля

і яка вонає і словах і звичаях ваших?» –

«Де була, там нема. Бог прогнав звідтіля.

За гріхи прогнівивсь на батьків наших». –

«Як же ж інших вчите? – Володимир на те. –

Коли вас бог не любить, розвіяв по світу?

Чи й для нас того хочете і несете

нам біду свою?! Далі несіте!» –

Понесли. І філософ од греків явивсь.

Про розп’яття розказував і Воскресіння,

і про Царство Небесне… І в язичницьку душу, дивись,

заронив тої віри насіння.

Певне, був хитрюган,

може, що й інтриган,

але в кожному разі – психолог.

Малювання дістав,

розгорнув, показав

Суд Страшний,

та такий –

у душі похололо!

Тут же і пояснив, що в душі, а не десь

холодає від сеї картини

всім, хто, грішний, в Христа не увірував днесь

і про завтрашнє думає

наполовину.

Ці, що зліва стовплЕні, грішили, тому

у смолі закиплять, заволають.

Ці, що справа, невхильно служили Йому:

в рай небесний вони у веселощах духу вступають.

І зітхнув Володимир: «Добре тим, хто в раю.

Горе тим, хто у пеклі – лиш «ахи» та «охи». –

«То хрестися! – філософ продовжує мову свою» –

«Ні, – відказує князь. – Почекаю ще трохи…»

Почекав. А тим часом літо спливло.

І покликав бояр своїх, городських старійшин.

ПовідАє докладно, скільки місій було

і яких, і про грецьку говорить найбільше:

«Обіцяли ж ті греки – чудно слухати їх:

перейдем в їхню віру, то по смерті воскреснем.

В іншій вірі – пекельний плодитимем гріх

І, померши, в смолі по самісінькі чресла

денно й нощно кипітимем… Рада яка

ваша буде?..» І радять бояри і старші:

«Кожен хвалить своє. Не знайти дивака,

хто б своє хулити старався.

Якщо хочеш розвідати все насправжки,

то мужів споряди із очима й вухами:

до брехні незугарних, але говірких, –

розпитають, побачать, послухають». –

Люба князеві й людям ця мова проста.

Вибирали удатних, кмітливих і вірних:

«Йдіть до бОлгар, до німців, у греки і там

все узнайте про їхні віри». –

Подалися посли. А вернулись посли –

знову скликав бояр і старійшин, дружину:

«Викладайте усе, що з доріг принесли!» –

І вклонились бувалі мужі, й доложили:

«Ми у бОлгар на Волзі ходили в мечеть,

придивлялись, як моляться. Доля гірка їх!

Б’ють поклони. Ударить – сідає, мовчить:

як безумний, очима блукає.

І нема в них веселощів, лиш велика печаль,

та й така вже на лицях мальована скруха,

наче їхній той бог в них повис на плечах.

Ні, недобрий закон їх, і в мечетях велика задуха.

І були ми у німців. На храмові храм!

перебачили служби у храмах всілякої…

Лиш нічого не запам’яталося нам,

бо краси у тих службах – ніякої.

Та прийшли ми у греки. Сам цар тут візьми

й привітай нас – як видко, в сердечній потребі.

Повели нас на службу святкову, і ми

враз незчулися: де ми – на землі, чи на небі?

Бо нема на землі ні пишнот, ні видовищ таких.

Як про них вам повісти, щоб ви, молоді чи старі ви,

загадались бодай? Не зумієм таки.

А що співи!.. О співи! Божественні співи!» –

Стрепенулись бояри: «Оце, князю, для нас!

Та й з усього видать, що закон несогірший,

бо інакше хіба б ним перейнялась

Ольга, баба твоя, із людей наймудріша?» –

І спитав Володимир: «Де хреститися будем?»

І вони відказали: «А де тобі любо».

Але ще одне літо пройшло-відійшло

під Перуновими батогами.

Князь ходив до Почайни, труждав чоло.

З дерев'яними радивсь богами…

Як горшка між горшків на торговищі смерд,

як мисливець у стаді найбільшого звіра,

як дружинник, заскочений ворогом, смерть,

князь вибирає віру.

Щоби красна, і мудра, й весела була…

Повелів збиратися воям!

Відчайдушно задуму прогнав із чола,

вирушав… у розвідку боєм!

Щоб не здумали, віру дававши, узять

честь і гонор, поставити на коліна,

йшов з мечем по хреста. Глядь –

звабливо стоять

міста грецького Корсуня стіни.

Обложив. Став на відстань польоту стріли.

«Хоч три літа стоятиму», – мовив.

Відбивалися. Худнути почали.

А при тому лютішали мовби.

Повелів тоді воям до стін городських

земляну сипати присьбу…

Підкопались. Звели нанівець труд гіркий.

Відкладається приступ.

І от корсунець іменем Анастас

шле до руського князя стрілу, написавши:

«Дуже просто тобі звоювати нас,

воду в трубах до нас перейнявши.

На схід сонця колодязі, з них і тече…»

Очі звів Володимир до неба, незчувся:

«Якщо збудеться це, – молитовно рече, –

без прогайки хрещуся!»

Розкопали. Розбили. Почекали. Збулось.

От із Корсуня шле він

до царів грецьких:

«Славне місто це ваше взять мені довелось,

а й столицю ще маєте лепську із лепських…

Не про неї, одначе, річ сьогодні веду.

Не в потребі моїй столиця.

Чув, тримаєте в себе там молоду…

теє діло… дівицю-куницю.

Не просту, але царську сестрицю…»

Запечалились браття-царі, а чи, мо’,

хитрували, до того звичні:

«Як за тебе її, християнку, дамо,

коли сам ти – відомий язичник?

От хрестився якби, присяй-бо, оддали б,

і дістав би довічне Царство Небесне,

одновірцем нам став би, у дружбі жили б,

а закон в нас, ти знаєш, – чудесний…» –

«Знаю добре, – на те Володимир. – Спізнав

ще раніше закон ваш і служби,

і готов хоч сьогодні. От тільки вона,

та дівиця-куниця бариться щось дуже.

Присилайте!» – «Пришлем, ти хрестись передніш!» –

Умовляють її. Знов від нього посольство:

«Ті, що з нею прибудуть, хрестили б, і ті ж

доложили вам все по совісті».

Плаче Анна, а їде. А з нею у путь

вирушають сановники і пресвітери.

От вже й Корсунь. На пристані корсунці ждуть.

У палати ведуть. Сльози витерла,

запиталась про нього. А він, як на те –

от що саме на теє – по Божому устрою

розболівся очима, язичник-антей,

возлежить, втирається хусткою.

Загукала: «То швидше хрестися!.. Хрестіть!» –

Що прозріє, послала сказати.

Але гук той попереду вірних умить

до його долинув палати.

І підвів. І назустріч посланцям підвівсь

Володимир у силі несамовитій,

предковічним – уздріли – вогнем загорівсь

і велів себе тут же хрестити.

Річ відома: прозрів. А як Анну уздрів,

то прославив Єдиного Бога.

Повінчався. Збиратись в дорогу велів.

Нелегка чекала дорога.

Взяв царицю. А Корсунь як віно оддав

за царицю. Шановного взяв Анастаса,

і попів, і церковні посудини взяв,

мідних коней четвірко, мідних ідолів двох,

не забути нічого старався.

Як у Київ прийшовши, перехрестивсь,

повалити велів кумири.

Одвернувся од них, у півока дививсь,

як трощили їх і палили.

А Перуна самого оддав на велик,

уселюдський позір: лупцювали бичами,

до хвоста прив’язали коневі, й волік

кінь його із гори до Почайни.

Там – поплив. Але послано вірних мужів,

відпихати від берега казано строго,

і щоб кожен з мужів ніг своїх не жалів –

супроводжував аж за пороги.

Оповісники йшли, не шкодуючи ніг,

всім киянам од князя сказати:

«Хто не прийде на річку, той – ворог мені:

чи боярин, чи раб, вбог, чи зело багатий».

Те почувши, збиралися, йшли: «Тра, то тра…» –

Гомоніли, зійшовшися, тислись, забувши про свари:

«Не було б воно добрим, повірте, їй-пра',

не перейняли б його князі та бояри!..»

Уступали в ріку, ніби вперше, брели,

забрідали по груди, а хто – по шию;

молодь – ближче до берега, інші з дітьми були.

А попи молитву вершили.

І звершилося все, не озвався Перун.

Володимир стояв, ніби вперше їх бачив, дивився:

йшли радіючи повз. Аж озвалось в яру

скомороше – на новий лад піли стару

(богохульницьку – вже! – затіваючи гру):

«Радуйся, о радуйся, земле, – бог новий

народився!»

А дідо один на вічі не був…

Безперервна велика точилась війна,

і пішов Володимир до Новгорода

за північними воями. А вороги

взнали, що в Києві князя нема,

прийшли і стали під Білгородом

Сила-силенна тоді їх була,

тих печенігів – миша не вискочить.

Голод великий у місті почавсь,

віче зійшлося: «Здамось печенігам.

Що тут гадати: когось вони вб’ють,

когось і залишать, а голод нікого

не пощадить. Завтра, отже, здамось».

А дідо один на вічі не був:

«Про що говорили?» – питається.

Сказали, про що. Довгим кашлем зайшовсь:

«Недовго ж, виходить, ви й думали.

Старійшин покличте, Щось маю сказать».

Прийшли городські старійшини.

Прийшли, привітались. Назустріч підвівсь:

«Чув, печенігам здаватися хочете?» –

«Ти ніби не видиш, – відповіли. –

Не стерплять же люди голоду».

Прокашлявсь: «Послухайте, – каже, – мене:

а не здавайтесь ще три дні!

Не здавайтесь ще три дні, зробіть, що скажу».

Й вони обіцяли з радістю.

«Зберіть хоч по жмені пшениці, вівса,

ячменю бодай та висівок».

Не гаяли часу, по людях пішли,

пішли і зібрали з радістю.

Звелів тоді ціжу для киселю

цідити і, кадку наповнивши,

копати колодязь не до води –

в колодязь ту кадку вставити.

Ще другий колодязь копати велів

і кадку так само вставити,

і меду шукати – і меду знайшли

у княжій медовні мисчину.

Солодкий напій зготували – ситу,

ситою кадку наповнили.

За тим їх застав вечір третього дня,

йшли вранці за печенігами.

Казали, як дідо казати навчив:

«Візьміть-но від нас заложників,

а в місто своєї подивитись пошліть:

що в місті робиться нашому».

Зраділи тоді печеніги, ще й як!

Рішили: свого достояли.

Послали своїх десять кращих мужів:

що робиться, хай вивідують.

Ті в місто при йшли, роззираються, та:

«Навіщо себе ви губите? –

дивується люд. – Не дозолите нам.

Як можете нас перестояти?

Та ж маємо корм від самої землі». –

Підводять їх до колодязя.

В колодязі світиться глибина,

відро загуляло в колодязі.

Дістали… в латки розлили…

Еге-ге!.. Кисіль з того дива вибулькує!

Зварили кисіль, пригощають, їдять,

ведуть до тамтого колодязя.

Черпнули відром – полилася вода

медвяна, із глиняним присмаком.

«О диво предивне! – сказали посли. –

Не схочуть князі нам повірити».

Їм щедро вділили того і того

у глеки і так відправили.

Варили кисіль печенізькі князі

і їли, і диву давалися.

Гукнули на коней сідати, знялись,

ступились від міста голодного.

Володимир і кожум’яка

На Трубежі коло броду,

де Переяслав тепер,

вельми зібралось народу,

не дишуть, кожен завмер.

Зирять, як грізно, по знаку, –

рішити, війна чи мир, –

сходяться: наш кожум’яка

і печеніг-богатир.

Непоказний кожум’яка

і здоровань-богатир.

Добре ж його кохали

і наукчали, видать,

що як прийшли і стали,

не гаялись загадать:

«Мужа свого виставляйте!

Якщо переможе ваш,

миру три роки маєте,

три роки війни – якщо ваш».

Задумався Володимир

великий, ой, зажуривсь:

гукали між молодими,

бувалими – не об’явивсь

ніхто, поборотись охочий.

Не вийшов, не зваживсь ніхто.

Тамтой опускає очі,

той гладить меча… Аніхто!

Як вдруге пішли гукати,

дружинник старий явивсь

про сина-мізинця сказати,

що з матір’ю вдома лишивсь.

Ніхто його змалку подужать

не міг, не зможе й тепер;

на батька розсердивсь був дуже,

м'яв кожу – то так і роздер.

А кожа була волова,

а віл товстошкурий, авжеж…

Князь вельми, почувши ту мову,

зрадів, і дружина – теж.

Послали за отроком, ждали,

бесідували – те, се.

До князя із ним поспішали,

і князь оповів йому все.

А він відповів: «Не заю…

Задача незвична така…

А що – як не подолаю?..

Воно ж – печеніг… Не заю…

Чи, князю, нема тут бика,

щоб був він великий і сильний?

Ти випробуй, князю, мене».

Знайшли, привели. Роз'ярили…

Бичисько той як дремене!

Побіг повз людей, а мізинець

за бік його хвать! Овва:

м'ясива зі шкурою клинець

парує в руках! Дива!

Рече Володимир: «Можеш!

Дарма, що зростом малий».

І спали два стани ворожих,

і спав кожум’яка – убий…

На ранок прийшли з того боку

укотре гукати: «Де ж муж?!

Бо наш ось доспів, нівроку». –

«Та й наш не те, щоб недуж».

Трубили, блищала зброя,

і соловей розливавсь.

І вийшли мужі обоє,

і той печеніг розсміявсь.

Зійшлися, взялися рішати,

схопились, ніхто не спішив,

і стали ‘дин ‘дного держати,

і їхнього наш… задушив!

Об землю ударив їхнім,

і з криком побігли вони.

Князь поле побіди об’їхав,

в задумі коня зупинив:

«Тут місто зведу: Переяслав.

Ніхто щоб не забував,

як славу в годину прекрасну

тут отрок мій переяв…»

А отрока сам розшукав.

Порадів Володимир Великий,

свою милість велику явив,

і зробив його мужем великим,

і батька його – зробив.

Мстислав Хоробрий і Редедя

О вже той хоробрий Мстислав,

сам Боян йому славу співав!

тую славу згадаємо, други.

В літо тисяча двадцять і друге,

знацця духу хлипнувши нового,

він походом пішов на касогів.

Вже ж набачив добре поганих

зі своєї Тмуторакані.

Князь касозький назустріч полки веде,

бути битві. Земля гуде!

Чути гук! Вже полки до полків догукають.

Князь касозький Мстислава наперед викликає:

«Нащо, – каже, – губити свої нам дружини.

Чи не краще рішити сю справу самим нам?

Хто подужає, все забирає в невдахи:

статки, землю і жінку, і діти, – ну, все до сотанньої лахи.

Пред полками виходь, будем битись з тобою,

битись будем не зброєю, а боротьбою». –

«Буть по тому!» – –стислав йому відповідає,

ізсідає з коня, пріч меча відкидає.

Як зчепились вони, то боролися сильно і довго,

аж втомились полки, аж полки на вітрі продрогли.

І почув, що знемігся, Мстислав, що не вистачить хисту:

«Поможи! – заволав – Богородице світла, пречиста!

Як поможеш, як ворог із ніг мене не зіб’є, –

чуєш! – церкву поставлю в ім’я твоє!»

В тій же хвилі підняв Редедю, як пір’їну,

ним об землю ударив, поверг на спину;

спам'ятатись не давши, дістав ножа…

Залишився Редедя у полі лежать.

А Хоробрий Мстислав в землю ворога рушив.

Все, що треба, забрав, все, що треба, розрушив.

Дань наклавши, додому спішив: пам’ятав-бо обітницю;

в день приходу заклав тую церкву обіцяну.

Чотирнадцять ще літ неспокійних прожив,

у походи ходив, і на лови ходив.

Не жону, а дружину всім серцем кохав,

ні в харчах, ні в питті їй не відмовляв,

не її, а чернігівців кинув на смерть він

в битві із Ярославом в літо тисяча двадцять четверте.

Був дебелий, та гожий лицем, милостивий.

«Старший брате, ходи князювать у свій Київ», –

так просив Ярослава, пред тим розгромивши.

А преставивсь, на ловах якось простудившись.

І в останню годину не мучила совість

ні за тих сіверян, ні за князя касогів.

Богородиці слово дававши, дотримував.

Церкву Спаса в Чернігові майже що вимурував.

Там його і поклали під важезнії плити,

і не нам його, други, сьогодні судити.

Там лежить у мовчанні тисячолітнім,

і не нам об тім, други, сьогодні жаліти.

По хоробрості й слава, у безвість не кане,

же зарізав ото Редедю пред полками.

Возлежить мовчазний, а з далекого поля

долинають слова, виростають поволі:

«Нащо, княже, свої нам губити дружини.

Чи не краще рішити сю справу самим нам?

Пред полками виходь, будем битись з тобою,

битись будем не зброєю, а боротьбою…»

Що до того кому, що, упертий і сильний,

не гадав Редедя, що Мстислав пересилить?

В літо 1029

Мирно було.

В літо тисяча двадцять дев’яте

мирно було. Розумій: втихомирилось зло.

Думав-подумав, ну що його, що записати?

Все перебрав – нічогісінько. «Мирно було».

Видався ж рік: ні походів, ні битви, ні бійки,

ані знамення у небі,

ані бісівських намо.

Волх не об’явиться.

Бог не покличе у свідки

знатного мужа. тихо у світі, немов

тиша навіки настала зеленошумна.

Вищає небо, і повниться небом Дніпро.

В небі купаються діти, і діви, і луни, –

людям на радість, землі молодій на добро.

Благістю дихає поле, трави в степах забуяли,

ходять дощі напинають золото-срібло струн.

Віриш, а не вгадаєш, де причаївся диявол.

Знаєш, але не скажеш, де заховався Перун…

Барви такі яскраві – не передати в слові.

Птаство таке строкате

(пергамен такий дорогий),

а що вже квіття пахне, а що вже у серці любові, –

слів не знайти. Хай буде запис короткий такий:

«Мирно було»… Хмарини

мирно пливли, і діти

мирно кричали. Сонце

мирно гойдалось. Вози

мирні скрипіли мирно.

Смерди спішили радіти,

мирні, хоч не сумирні,

у довгої грали лози.

Та… обпивалися вої.

Та… поважніли бояри.

Та, певне ж, довкіл і в небі

добре було всім чуть

дзенькіт густий і гострий,

що линув із княжих зброярень,

бо вже у літо наступне

пішов Ярослав на чудь.

Волхв

Недалеко від Києва, близ Ростовця і Нятина

воювали половці; саме тоді

Всеслав вигнав із Полоцька

Святополка, а Всеслава

побивати зготовився і пішов Ярополк.

Отоді ж об’явився він, темним бісом спокушений,

вохвувати у Києві – невідь відки – той волхв.

Походжав між киянами, пригощався, розказував,

що вже мало лишилося,

а точніше – п'ять літ:

Дніпр назад потече, землі всі пересунуться, –

руська стане, де грецька,

грецька стане, де руська тепер.

І невігласи слухали, дослухались, вслухалися,

і невігласів більшало – так буває завжди.

Мудрі тільки всміхалися, насміхались, сміялися,

але мудрих все меншало – так нерідко бува.

І тому голосніше вони, і тому все частіше вони

насміхались, сміялися: «Тя поплутав лихий

і тобою ж то грає все, ой же грає без удержу,

чуєш, грає без сорому, на погубу тобі».

Знов одні дослухалися, знову інші сміялися,

і збулося: без сліду він зник якось-то вночі.

Мудро мудрі сміялися, вчасно мудрі сміялися,

дуже сильно сміялися, хоч недобре сміялися…

Та інакше б – чи й зник?..