Персональний сайт Михайла Стрельбицького

Портрет М. Стрельбицького

Михайло Стрельбицький

Зі збірки «Три тополі» (1981)

 

* * *

Загірчить, защемить, заболить, запече,

рубцюватися буде поволі –

не спіткнись, не впади, не ридай гаряче,

пригадай собі три тополі.

Відпливеш, відлетиш, у світи заспішиш,

десь затратиш себе мимоволі –

не блукай, не гукай, хвилювання облиш,

пригадай собі три тополі.

Як три сестри, вони

йдуть кудись з давнини

і провадять розмову нехитру.

Навесні, по весні, у жнива, восени

одна одную перехитує.

А схитнеться земля, спопеліє гілля,

небеса блискавиці покрають,

спалахнеш у бою – заголосять здаля,

три тополі тебе пригадають.

Імпровізація

Дві краплі злилися – і впали.

А третя… упала сама.

Внизу їх калюжка чекала,

чекала на них зима.

Сніжок промайнув навскісний,

мороз доторкнувся грудок…

Де впала сама – розтріснувсь

перший, невмілий льодок.

Сваволя березоля

Сніги обернулись березовим соком,

відкрилась земля.

Пролісок зирить заплаканим оком,

пень позбувся бриля.

Заєць за сонячним зайчиком кинувсь,

колеться сонце руде.

Сонячний зайчик справжнім прикинувсь,

вухами тонко пряде.

Магія вічних земних перетворень:

березіль, буйство снаги.

Пружиться, тужиться, дужиться корінь,

спішить перейняти сніги.

Соком беріз душа причастилась,

стала колюча, як сонце, руда;

вся засвітилась, не зупинилась –

стрімко пішла на орбіту труда.


Із саду прийшовши

Іванові Чендею

Із саду прийшовши, лопату кинь.

Ба ні, обережно постав лопату:

вона – інструмент неабиякий,

не кожен із неї добуде свято.

Механіка ж тут, сказати б, проста,

річ не в лопаті самій:

душу свою літ отак до ста

вручну запускати зумій.

Прогресам технічним, як хочеш, молись,

плодами їхніми, як ананасами,

ласуй, але знай, що душа і мисль

приводяться в рух руками нашими.

Ну а лопата не винувата,

якщо пройдисвіт усяк

хотів нею Відроження закопати,

приміряв її на геральдичний знак –

неодмінно в парі із дротом колючим,

в ореолі сонця – на всі лади…

По дрібноті людській, по мерзоті повзучій

будуть цвісти сади.

Із саду прийшовши, лопату кин-нь!..


Сковорода

Умів Грицько Сковорода

серед дощу… у дощ сховатись,

до грому лагідно озватись

і так гадати: не біда,

що грім сердитий, дощ великий,

під каменем не змокнуть лика,

ну а що тіло – не біда.

І вже йому той дощ як брат,

вже грім – щасливий співрозмовник

струмок – ріка, листочок – човник,

галузка – ключ од райських врат.

Хоч, певне, рай ключа не варт.

В лісах його вітало птаство.

Сухий, сухенький, не митарства –

він мудрість ніс до білих хат.

Умів… Учив… Але, хоч плач,

забрав з собою те уміння.

Дощить. Гроза. Пласке каміння.

На плечах перемоклий плащ.


* * *

Топтана – не стоптана, кошена – не скошена

суничинка лісова, збирана – не зібрана.

Збирана – не зібрана, топтана – не стоптана,

ген жаріє-пломенить посеред листопада.

Я гасав по світоньку, а вона зосталася…

Чи навмисне хто лишив, щоб мене діждалася?

Не зірву – здивуєтесь. Йдуть морози – лишенько!

Ген жаріє-пломенить, мною вам залишена.


* * *

«Взяти своє від життя!» –

сказала, і вустонька пишні

стислися – вістря меча!

Упала моя голова,

і покотилася другова,

і ще там чиясь, і ще…

Так йде вона по життю –

цок-цок! ха-ха-хі! –

переможненько,

утому ховає свою

і порожнечу приховує

під мервою сміху і кіс,

і ми, безголові, втішаємось

і навіть, щоб легше ішлось,

підвозимо – в кого машина.

«Взяти своє від життя!..»

Узяти… Виходить… для смерті?!..


Коли цивілізації, зіткнувшись…

Коли цивілізації, зіткнувшись,

ідуть на дно, злітають в небеса,

як ешелон на міні партизанській,

на березі обвугленім, зітхнувши,

стає дикун ув одязі Адама

і світ йому не застує сльоза.

Він дивиться здивовано і лячно.

Не знав ніяких він цивілізацій,

лиш знав свою ущелину у хащах,

травичку, помічну від радіацій

і помічних кусючих павучків.

Не відав тож ні радості, ні горя,

ні в зуб не знав про «штані Піфагора»,

про пензель Леонардових затій…

І павучками поночі здавались зорі,

і не цвіла любов у його зорі,

і не життя було, а так – застій.

На березі обвугленім вклякає,

найперші свої сльози проливає,

на чорнім чорний довго так сидить.

Щось наслухає, пил перебирає,

об вугіль вугіль тре, і вже за мить

трикутник креслить…



З ОДВІЧНИХ ІСТИН


Сім раз відміряй

Сім раз відміряй,

раз відріж —

народна мудрість предковічна.

Я намагався нею жить,

в усьому всюди керуватись.

Коли ж, дивлюсь, виходить так:

ще ледве другий раз чи третій,

принаймні, шостий відміряю —

блискучі ножиці чиїсь… відкраюють!

По серцю ж крають!


Дід про хліб, а баба про фіалки

Як вже їм велось,

те знає хтось.

Певне ж, не шукали в оці скалки.

Правда, от характерами щось...

Дід про хліб, а баба про фіалки.

Не зійшлись характерами. Так,

як земля і небо — кольорами,

як ріка із морем — берегами,

як із піччю теплою козак.

І тому жили років до ста.

Правнуків терпляче научали

не сквернити лайкою уста,

не коритись втомі та печалі.

Не робити зопалу дурниць.

Не шукати в дружнім оці скалки.

Голодно, то так, без паляниць.

Холодно у серці — без фіалки.


Нема новин — хороша новина

Хто і коли сказав, чия вина

у тім, що й досі мудро світом нудить,

паразитує між наївним людом:

«Нема новин — хороша новина!»?

Щасливець, певне, був. Чого хотів — догяг,

чого досяг — страшився упустити.

І не помітив, радісний і ситий,

як станув сам собою — саркофаг…

Хай йому грець і вічний супокій!

Не міг, премудрий, бачте, врозуміти:

нема новин хіба на тому світі,

геть не хвилює день лише в землі сирій.

А для живих землян цвіте в полях полин,

щокожна мить і звук, дрібнесенька росина

до серця дотикаються дитинно

рясними міріадами новин.


Громада — великий чоловік

Якщо лиш

заховатись не спішиш

за спини многих, стать одним із многих,

щоб непомітно досягти узвиш,

у співпокорі возвести чертоги

і плодити словес чортополох

(собі на втіху, дітлахам на посміх),

зі спільних справ собі зладнавши посох,

набравши учнів з тих, хто розумом усох;

якщо вона

одвіку не простить

ні замірів, ні задумів дрібненьких,

але від спекулянтів захистить,

застереже від помилок стареньких, —

досягненням твоїм найменшим рада, —

вона великий чоловік, громада!


Який Сава, така й слава

Як великий,

то велика.

Як не дуже,

то мала.

Який Сава, така й слава

від села до села.

Від села — хутчій до міста,

у світи, захекана

(як зуміє напосісти

на дружків-підбрехачів).

А дружки, зумівши дружно

в телефони вдарити,

виростатимуть по службі

крикунами вдалими.

От лиш треба не дрімати

ані їм, ані йому,

вчасно відгуки давати,

відповідні інтерв'ю.

Як великий, то зуміє:

фото, теле, ах!.. а втім,

як по Саві, то й по славі — річ у тім.


Якби знав, де впадеш, то й соломки б підстелив

Ех, коли б

та якби, та якби ж то!..

Запросив би із рідного поля,

роздобув яку імпортну, справді:

соломинка до соломинки,

не солома, а райський пух!

І не те, що ото підстелив би

та й забув, та й на тім заспокоївсь, —

неодмінно возив би з собою

оберемок бодай. І підлеглим

теж вручив би й возити дозволив.

Бо якби ж таки знав.. ех, коли б то!..

Взагалі б тоді, може, повірив,

що, буває, падають люди.


Не йди хутко, бо на біду набредеш, не йди поволі, бо біда на тебе найде

А йди зі швидкістю біди,

попереду біди:

куди вона, і ти туди

розмірено гряди.

В спекоту, в зимні холоди —

зі швидкістю біди.

І станеш вісником біди.

Провідником біди.


На чиєму возі сиджу, тому й правду кажу

Як немає свого воза,

от нема, хоч вбий,

неодмінно є загроза

впертись на чужий.

І на ньому возсідати

і не знати сліз,

тому правдоньку казати,

чий то буде віз.

Возсідати, хихотіти

і, не в первину,

за хазяїна радіти

і його жону.

А якби хто тую хуру

та й перекупив?

Не горюй! Міняй натуру,

щоб той полюбив;

щоб знов гордо возсідати

і не знати сліз,

тому правдоньку казати,

чий то буде віз.

… Ще на іншім сівши возі,

знову не бреши,

помолившись іншій бозі,

правдоньку чеши!..

Ой ти ж слізко наша дрібна,

а великий жах:

правдонька возоподібна

котить по світах.


Не хвали сам себе, нехай люди похвалять

Сам себе не хвали,

інших краще хвали

заповзятливо, щиро, постійно.

Відверни од них слово найменше хули,

возвеличуй заслуги — потрійно.

Шанобливим, по-перше, будь вельми до тих,

кого всі навсебіч прославляють.

А по-друге, невтомно підхвалюй нових,

кого поки що — поки! — не знають.

Це на вус намотай,

а тоді добре дбай —

не зазнаєш словечка огуди.

Уминай коровай

і між тим наслухай:

неодмінно похвалять люди!


Кожен птах, свою пісню співаючи, помирає

Кожне діло свій ризик,

відваду й привабоньку має.

Кожна славна земля

матерями і дітьми своїми.

Кожен птах, свою пісню співаючи, помирає —

до якої удався: тендітну, барвисту, наївну.

Научався ж її,

доростав її в батьківськім щедрім гніздов'ї.

Вчив не голосом тільки,

а й крилами, тілом худеньким.

Вчив навічно. Коли ж то літа піднебесні недовгі —

нині світ покидати, учора ще був молоденький.

Він у пісню останню вкладає усі попередні,

він не чує,

як біль передсмертний до серця доходить.

Він вривається в неї,

як в атаку боєць, що на краї переднім,

не вмирає — у пісню свою, весь, як є, переходить.

Якщо ж зламлеться голос,

невпізнанно-позиченим стане

і чужої хрипітиме, якомога ладненької, гладко...

не подумайте,

ніби то ординарна хвороба гортані,

просто був то не птах —

маскувалось пернате щурятко.


Сплячий сплячого не розбудить

Ні оцей того, ні отой цього —

сплячий сплячого не розбудить.

Ні за що! Навіть якщо...

Навіть якщо дру-у-зя-а-ки — нерозлийпиво.

Особливо

серед білого дня, як ідуть навмання

розважитись, вбити яку годину,

наполовину тверезі й наполовину

випивши… Ні за що! Навіть якщо...

Навіть якщо у президії поруч

(од начальства ліворуч)

про молодиць шепочуться,

до трибуни по черзі викочуються —

критикують — «дають»! — (помилки визнають,

обіцяють поправити справу всьому світу на славу...)

Так, буває всього — й «ехе-хе!», й «ого-го!» —

на одне не надійтесь, люди:

сплячий сплячого не розбудить.

Ні оцей отого, ні отой оцього

Ні за що! Навіть якщо…

Навіть якщо...

на сусідніх дачах збираються,

водночас прокидаються,

зустрічаються, пригощаються,

преферанс розписати збираються.


Ніде гріха подіти

Хоч співай «Ти-ни-ни!»,

хоч кричи «Ух-ха-ха!»,

согрішивши, ой ні...

ніде діти гріха.

Радість можна навпіл

розділити. Об діл

хвацько вдарити лихом-бідою…

Обійди сотню сіл,

грішми землю засій —

хоч літа вже й спливуть за водою,

не спокутуєш… перед собою.

Гріш у гріш землю щонайщедріше засій —

не уродиться чистая совість.

Навіть гріх

завбільшки із волоський горіх

не навчилися досі ховати.

Що горіх! Є грішки — пара бліх,

а попробуй їх вигнати з хати.

Ніде діти — і квит.

Не поможе і скит,

ні печера, ні пуща, ні сцена.

... Не схоронять його ні бетонних сто плит,

ані капсула чорна свинцева.


Скільки вовка не годуй, він у ліс дивиться

Дивиться:

рік, і два, і дванадцять, —

скільки і чим не годуй,

поглядає на ліс вовчисько.

Навіть дух випускаючи вовчий,

востаннє, — дивиться.

Вовченятам, клятущий, пережиток цей передає.

Що вже з тим лісом виробляли,

чого з ним тільки не витворяли!.. Дивиться!

Хоч і рідше.

Тоді ліс рубали,

натомість сосни рядами рівненькими саджали…

Дивиться. Все у тому ж напрямку.

З відчаю машинами у соснячок влітали,

полювали не полювали,

все довкруг пляшками битими,

з-під консервів бляшанками кутими вкривали...

Кинув. Перестав наче...


Як чорт в очерет влізе, то в котру схоче дудку грає

Йому аби в очерет,

чорт очеретом сильний.

Кожна з очеретин — йому готова дуда.

Грає, в котру захотів, —

лепсько, вигадливо, хвильно.

Грає мільйонний мотив,

все решта йому — юринда.

Заваблював так, було,

русалок і недосвідчених,

Богові підсобляв — грішників брав на дно,

недужих умом лікував,

мудрящих доводив до відчаю

і радість у тих відбирав, кому її не дано.

При місяці виграє,

при сонечку виграває

на цілий космічний світ,

на всенький містичний світ!

Мазут рікою пливе,

а він все одно невгаває,

гадає про щось своє,

не думає про заповіт.


Хто питає, той не блудить

Хто питає, добре знає,

як пройти, коли і де.

Лиш нових не прокладає

і навряд чи прокладе

стежечку бодай одненьку.

Але тим не журиться.

Покладе синичку в жменьку,

в небеса нахмуриться…

Гордий з того, що не блудить,

поважає сам себе.

Із чужих очей полуди

назнімає, нашкребе —

і щасливий. Індексує

все на світі: А, Бе, Ве...

Рідко ся інтересує,

чи на світі ще живе.


Майстер майстрові не указ

Живуть майстри до сивої пори.

Стрічаються, підхвалюють вишнівку.

Слівце солоне завше в пошанівку

до сивої морозної пори.

Майстри з майстрів натхненно, славно кплять,

у філософські забрідають дебрі,

з цілого світу (не без того) кплять.

І хоч майстри небезтривожно сплять,

їм сниться світ — ристалище шедеврів.

Шедеври пензля, долота, пера,

зеленолисту і шедеври-люди

(пломінноокі, щирі, без облуди)...

Світає. Прокидатися пора.

Ідуть майстри. Вітаються майстри.

На жаль, не завжди; і не вельми рвійно.

Як двоє дружать, ворогують три —

пропорція приблизна, та постійна.

І майстер майстрові, звичайно ж, — не указ!

Замовник, орендар — то інше діло:

якщо вже цим втручатися приспіло,

їх неуцтво буває саме враз:

прислухайся і навпаки чини.

Але якщо з-поміж майстрів знайдеться

порадничок, нехай туди пройдеться,

де з мамою ходили жартуни.

Бо — не указ!

Бо вже ж не до пуття

колега язиком — неначе вітер віє.

Бо кожен родить лиш своє дитя.

Чужого народити не уміє.


Дарованому коневі в зуби не дивляться

Дарованому коневі в зуби не дивляться,

гриву йому не розчісують.

Дарованому коневі овес не купують —

шенкелями його підгодовують.

Дарований кінь ночі жде — не діждеться,

дарований кінь скалить очі заплакані.

Дарований кінь точить уночі копита,

конокрадів скликає іржанням із ночі.


Не той п'яний, що наперед пада, а той, що назад пада

Що є наше життя? Послідовність пригод і прикмет.

Не минаймо пригод, примічаймо прикмети.

Зокрема: то не п'яний, що падає наперед;

От візьмімо, наприклад, відомого нам поета.

П'є — цеберками. П'є, напуваючи щедро при тім

більш відомих колег, видавців-любомудрів бригаду.

Що ж, і падає. Тільки так уже звик у житті,

що завжди — наперед. До десятої книжки допадав.

А Директор Іванович — щира, відкрита душа,

учорашній Заступник, син конюха Йвана?

В люди вийшов чому? Все падати поспішав.

І завжди наперед, від дружків йому вічна пошана.

Те ж і наш, голова. Лиш обрали його, повелів

у ліску, при ставку малювати хатину.

І вже там пригощає найміцніших сусідів-голів,

першу-ліпшу з портфелем приїжджу людину.

А де п'ють, там і ллють, а тим більш

в «елітарнім» ліску. Правду кажучи вам,

не одна пролилась там каністра.

Ну а що ж голова? Мрію має палку,

дерзновенну — допадати аж до міністра…

П'яний пада назад. П'яний п'є без причини:

запиває в роботі нелад,

дружні витівки, зраду дружини

чи побитий морозами сад;

чи проблеми оті світові,

планетарні, одвічні, нетлінні…

П'яний падає не на живіт,

п'яний падає не на коліна, —

горопаха летить невпопад

непривабливо. Навзнак. Назад.


Все добре те, що добре закінчується

... Хоча:

погані книги добре закінчуються,

від того кращими не стають,

веселі двієчники

школу врешті закінчують,

від того грамотними не стають;

згодом вони ж інститут закінчують,

від того грамотними не стають,

добрими не стають.

Добре закінчуються

(вже тому, що закінчуються)

тисячі справ земних,

що не гідні Землі...

Люди ж

мужні не хлипають, чесні не щуляться.

Істин

одвічних одвічне продовження,

істин двосічних живий переблиск —

в наших руках, підмайстре.


Лірика з різних літ