Живі – у змові. Як здавен,

живий з живим знаходять мову.

І той і той благословен,

благословен ізнову й знову

(й та сама рима за основу).

Живий гниє, а коверзує,

майна вхопив, шукає спілки,

розмову тче, а сам полює

на дні бездонної тарілки.

Се – поминання? Забування?

Від забуття до забуття

глас човникує без надбання,

без здогаду про надбуття.

Хіба що трохи спекуляцій,

фантазій, темних профанацій

про дивне світло у трубі,

яким душа летить всіляка,

лишивши тіло д’горизнака,

сама втішаючись собі.

А мав би хтось би здогад мати

про справжні вічності пенати

і шлях, яким веде Господь

свою селекцію велику

душ (життєдайних поєлику):

девіз найперший – „Не зашкодь!”

А другий – ще Сковородою,

Грицьком Варсавою – девіз

був переказаний для лою

усім, хто до Пісень доріс:

„А мнє одна только в свєтє дума,

а мне одно толоко нєйдєт сума:

как бі умерти мнє не без ума”.

„Не без ума!” Додайте нині:

„І не без совісті” – та й вся

вам буде формула твердині

несмертності в садах Отця.

„Сади” – метафора простецька,

простацька навіть, про усіх.

А „не без” – мінімум скупецький

мандрівникам земних доріг.

2. Живим – найважче

Живі – нещасніші. Найважче

в тенетах борсатись буття,

де між тенет чигають пащі

великопузоживоття.

Інстинкти суть! Авжеж – вітальні,

ті, що про обмін і про тлінь;

вони й заковтують скрижальні

найвищі поклики сумлінь.

Справжнинки справжності людської –

розкиданий калейдоскоп,

справжнинки – іскорки зникомі,

де попілець гукає: „Гоп!”

Живі сомнамбулами ходять,

живі з похмілля верещать,

втрачають більше, ніж знаходять,

говорять менше, ніж бурчать.

Живі змагаються за простір

і славу (час програючи),

на транспарантах пишуть: „Просто!”,

учителям кричать: „Учи!”

Живим наука та буває

полудою в семірко сфер.

Живий, бува, живе – зіває,

облизується, саможер.

Живі не всі у снах літають,

розлітуються – ой, не всі,

не всі до смерті доживають

в усій земній своїй красі.

Зазвичай, бачать те, що бачать,

і чують те, що глушить слух,

рецепторами, знай, „контачать”,

знавці житейських потерух.

найважче ж їм, живим, прозрівши

на грані першого буття

свою непогамовну грішність

без вороття, без вороття...

Не зміг ще жоден здогадатись:

у снах же можна розлітатись!

Для того й надано ці сни

якоїсь першої весни.

3. І все-таки волання до живих, до найживіших

Живим! Усе-таки – живим

із надбуття потрібні знаки.

Як догукатись до живих,

щонайживіших,

неоднаких? –

про сенси вищі, межові,

про ті чуття, що спів-чуттєві,

не знані ще Адаму й Єві, -

міжкласові, міжвікові,

статеві, а й понадстатеві...

Яке волання бути мало б,

з яких націлене небес,

щоб, долетівши, осіняло:

щоб не без розуму, не без

тієї совісті, що мудра,

земні вивершувались дні

там, де росиця-перламутра,

струмки ж по-всякому брудні...

(Є творчий бруд – природи змога,

є споживацький, труйний є,

такий, що проти людства й Бога,

такий, що пахощами вб’є)...

Як догукатись, натякнути

про сенси понадмежові,

сказати кожній голові,

мудрішої – не обминути?

І сенс земної висоти,

що є безмежжя куцим кодом,

як легкодумним довести, _

не нині – хоч би перегодом?

І ті ж таки вві сні літання,

які не всім (хоч раз на рік!)

даються в сенсі тренування,

чом не осмислить чоловік?

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Й що треба не „не без ума”,

а в вищій якості ума,

й не просто не без совісті,

а з совістю в спадковості.

Поеми та цикли