І от когось бракує за вікном,

де червень закипає – червониться,

і ця чиясь відсутність… гостролиця?..

і ця (чомусь) відсутність окошиться:

чи громом? чи посухою? чи… сном?

Непевна тінь майнула над зелом,

зело безвітрю хруснуло назустріч,

гул реактивний репнувся слідом,

непевну тишу плямкає Прокрустич.

Яка тут вічність? Ялова пора,

між бур’янів людське собі болото.

Чуже «ур-ра!» загусло в стовбурах,

магнітофон

чужинця множить потопт.

Чужинця самосійного олжа,

осквернювача матерів і дочок

скрізь прийнялася, мовби й не чужа:

плюється, матюкається, гигоче.

Однаково: Сахни чи Майдани,

Головчинці, Дяківці чи Білецьке,

Летичів, Літин, Вінниця, — зітхни,

перехрестися,

ухопись за серце…

 

1

Але ж було: Гальчевського орли

звідсіль довсюд летіли, досягали,

його самого лиш Орлом взивали,

ні долі, ні судьби не прокляли;

вмираючи у сідлах, у темницях,

оббріхувані, зраджені навік,

польовані уже й по загряницях,

замовчувані пильно рік у рік;

нарешті, мовби з пам’яті зітерті,

заставлені опудалами, — ні,

не відреклись ції країни смерті,

чорноземів цих в цьому бур’яні…

Їх душі тутай тихо пролітали

напровесні, а більше – серед жнив…

І ті з-між нас, либонь, хто серцем жив,

тут іноді – казали – відчували

то сінь небес,

то сил якихсь приплив,

то ясновиддя диво серед див,

то силу повставати на Ваала;

такі, звичай, бували сахнярами,

сахняр при сахнярі: бо ж у Сахнах

вчителював Орел, і не за страх

училися у нього й вечорами…

2

А там, он там, де мулить Заставки

Майдан-Вербецький чмулено і п’янко,

тужив не раз начштабу Коноплянко.

А ворогу було те невтямки:

що до пори до часу між дядьків

дядькує, ятір кида в Вовкотруби,

а на Різдво різдвяні палить груби,

зятює, заглядає до підків.

Гостей приймає. В гості вирушає.

Таких гостей сам Юлик Антощук

вітати був би радий: вистачає

одної пляшки вишняку до щук.

Антощукам же трохи і незвично

ловити гострі погляди гостей,

крізь гостроту – світіння фосфоричне,

крізь фосфоричне – зовсім щось просте,

але до часу. Буде з’їзд повстанський

на Заставках, і скаже пан Павло

про цей Майдан, всім МайданАм майданський,

з якого пів-села в ліси пішло:

це – місія, це – знак, це – та натуга,

після якої – пан або пропав;

це – хвиля друга, та, по першій, друга,

після якої вже хіба – УПА…

Вродитись мала б це ж яка горлянка

в Майдані цім (хоч хай зійшов на пси!),

щоб клеїти «бандит» до Коноплянка,

брехать на недорізані ліси?

 

3

Невже минулось аж настільки все?

Повицвітало, випрісніло, зґзилось?

До кореня перепорохнявилось,

до сімени струхлявіло й несе

в собі, собою і понад собою

лишень поразку –

не жагу до бою?

Прийнявши москаля та Сруля-пана,

що комісаром зватись восхотів

(за жезл Господній маючи нагана,

а за послушниць дів твоїх та вдів),

куди ти йшла, впокорена сіромо?

У «праведники світу»-не-всі-вдома?

У шуцмани-послушники? Овва,

така хода твоя була свідома,

як до Різдва відкладені жнива.

Та й так сказати: взятись мало б звідки

в сіроми те, що кшатріям лишень

(брахманам ще хіба)

дається?

Божий світку,

ти є такий, як є,

і твій святиться день.

А кшатріїв у зародку потято,

брахманів же покуплено в полон.

Але бува, й сірома править свято:

рождає ліпших…

 

4

Світку, це не сон!

Однак… Однак… На них чатує відчай,

вагаються вони а чи спішать.

І, аж уже програвши стратегічно,

стають у лави і на смерть стоять.

Помігши повалити Скоропада,

Петлюри відступившись, отоді

в лісах, на роздоріжжях, — «до упаду»,

у пасіках, у клунях, в лободі:

відстрілюються, рейди учиняють,

нащадкам героїзм передають

і прозрівають, вічно прозрівають,

і, ледь прозрівши, голови кладуть…

 

5

Ти, Господи, казав: «Хіба тобі не знане,

учителю народний, це пуття?

Як програно в містах, штабс-капітане,

то виграти в Сахнах, Лознах, Майданах –

однаково, що в «к собі» із «гаття»

влетіти на крутому повороті.

Ти ж, Якове, немовби не в жароті?»

У відповідь Ти, Господи, почув лиш:

«Я знаю все, але на все готов!»

І, те почувши, може, Ти розчуливсь,

беріг від куль, від зради, від обмов.

Хоч від обмов… ну як оберегти?

Та за життя однак не прилипали;

брехню учинки твердо касували

доведеної й ворогу мети:

«Я на своїй землі і йду на ти!»

Ось комісарчик люто депешує:

«Гальчевского, учтите, банда вновь

вошла в деревню, как буржуй к буржуям,

и за харчи платила серебром…

Опасней же всего, всего наглее

их поведенье в случае с евреем,

который из Америки, еврей,

семейство вез и доллары. И что же?

С деньгами отпустили, бля’! Его же

мы облегчили к пользе ко своей…

Понятно: пропаганды подлой ради

еврея пощадили эти гады!..»

6

Ти, Господи, спиняв:

«Надію маєш, може,

що правда українська заболить

в Америках комусь? в Европах?

Плюнь, небоже:

крім гаманця, давно усе там спить!

Не май ілюзій, Якове, не май

про їх капшукосердіє чи мудрість:

їх пробудити, їх зігріти студність, —

однаково, що в пекло впхати рай!»

У відповідь було Тобі: «Та грець їм!

Одне, мій Боже, маю на меті:

козацький дух у хліборобськім серці

збудити і подовжити в житті.

Хоч славу та звитягу й перебрешуть,

але відчути нині має кат,

що блискавки відплати над ним крешуть,

і що з ґвалтівника буде кастрат.

Ти ж, Боже, знаєш, що і Маккавеї

були повстанці, а не макосвяти,

і що межа є (й кат дійшов тієї!),

де й християнин мусить повставати.

А чи згадають? А чи зважать? Зважать!

На компроміс посунуться бодай

азійські фалоси і кендюхи продажні,

священний опановуючи край».

І лячно депешує комісарчик:

«Кастрированы тридцать пять бойцов

в Лознянском сахзаводе: это значит,

жесточе нету мести подлецов!

Но впредь и нашим вывод сделать надо,

по бабьей части меру чтобы знать:

хотя б десятилетним дать пощаду

и групповухи как-то изживать».

І тут же плани власні подає

над «бандою» здобути перемогу:

мовляв, «из местных» знову кілька є,

«сотрудничать» готових із-за рогу.

«Буханками им платим, колбасой,

но требуем отчетности большой».

 

7

У козаки не взяв

парубчака Степана,

хоч той, просившись,

голосом міцнів.

«Дитино, – відказав, –

дорога наша знана:

ми смертники єсьмо

між цих горбів, лісів.

Хто де впаде, того там і прийме землиця,

товариші йому закриють очі, вже ж.

А раненому де

прихистком заручиться

між нишпірок і зайд,

сексотських стеж, пожеж?

Без слави й нагород за мужність,

за хоробрість

проходимо, пройдем, такі, як мусим буть.

А ти – живи! Люби.

Хай серця твого добрість

нащадкам перейде,

її хай переймуть.

Згадаєш нас колись, щоб

не перебрехали, –

ото і буде чин твій, пам’ятай.

А зараз – до батьків, які тебе кохали,

і викохали ж, мов.

Рости і доростай.»

 

8

І коли, наче ряска зелена,

переможно червоні спливли

над болотом людським стражденним,

то Гальчевського вголос кляли:

по чужій чи по власній охоті,

всі, хто вижити брався в болоті.

А якщо із Гальчевським пішов

чоловік або син – всю родину

виселялось до «нових мєстов»

геть за двадцять чотири години.

Там, на «землях чорних», в степах,

їх розсіювано ретельно,

заміж давано жон, а в синах

пам’ять прізвища тято пекельно.

9

Оженився зрадник на зґвалтованій,

вдвох кляли Гальчевського-Орла.

Діткам їх

життя було роковане —

поки голодівка не зайшла.

Людоїдством вижити старалися,

вижило дитяточко одне;

по світах літало, женихалося,

повернулось кволе та сумне.

Спородило донечку-повійницю,

дочекалось внука-байстрюка.

Внук знайшов собі якусь розбійницю,

ніч крізь ніч шугають по кутках.

Курокради, стали мискокрадами,

не щадять картоплі й качана,

спородили трьох із трьома вадами,

п’ють гуртом від рана до «темна».

Лихословлять чорно, один одному

по кишенях шастають щодня;

лихословлять «по-магнітофонному»,

схожими стають на щуренят.

 

10

«Стояв хімічний день чудовний,

переназвався пшик на смик.

Скакав комп’ютер чужомовний,

мчав телевізор-ґвалтівник.

 

З тополі виросла береза,

з екрана виповзла мара.

Над товариством нетверезим

росла озонова діра.

 

В екрані взявся Недоріка,

рождав словесний екскремент;

його усмішечка дволика

екран заліплювала вщент.

 

Якась велика порожнеча

кудись просторами пливла:

тут зупинилась, як предтеча

непереможеного зла.

 

Дзвінка, як дзвін, глуха, як бодня,

та порожнеча, Боже наш,

наскрізно бовваніє, шкодня,

уми вбовванюючи аж!»

11

Біжить конячка до млина,

біжить з Вербецького Майдану:

вже не колгоспна, не сумна,

от тільки хурман трохи п’яні.

У Голенищевому — млин,

а у Вербецькому спинили,

дощенту камінь докришили,

коли колгосп ішов на згин.

(У спосіб, правда, найдурніший

колгосп-нетяга погибав:

якийсь драбуга, з найспритніших,

його із вдячности придбав).

Конячці склалось не найкраще,

але й не голодно однак.

Все’дно, у возику – лядаще,

все’дно, батіг,

все’дно, «пужак».

Конячка поглядає в поле:

буяє пирієм воно.

Між пирію… лісок глаголе:

берізка й сокір заодно!

Ліси вертаються в ті ріллі,

що здуру взяті з-під лісів.

Ґрунти підзолисті змарнілі

святкують вигнання плугів.

Конячка набирає в ніздрі

повітря: пахощів ситА!

Чутно конячці: в тім повітрі

іржання предківське вита;

аж тих, тамтих удатних коней,

що під сідлом несли в алюр,

несли до скону, і від скону

в життя виносили з баюр…

Баюру обминає справно

конячка: ось воно й Сахни.

В Сахнах життя вирує славно,

авжеж, Сахни – не Майдани.

Що не город – якась теплиця,

бодай тепличка – хоч яка.

Під вітром плівка шамотиться,

бадилля пнеться сторчака.

Пашать від праці людські спини,

неначе в добрих коненят.

В подвір’ях легкові машини,

між них підводи мерехтять.

… З Сахнів так гірко вибрідати,

неначе з червня в падолист.

Але батіг почав лящати:

це хурман свій згадали хист.

У Голенищеве!

Негоже

туди баритися, мовляв:

в столицю-не-своїх-халяв

(Ну що за назва, людський Боже!).

12

«Наполохано, криво лелека летить,

недостріляна зайдами птиця.

Батьку Орле, веди – в грудях серце гримить,

ув очах закипає сториця.

 

У галопі атаки алюр гопака –

отамана Гальчевського свіжа наука.

Наша воля легка, наша доля стрімка,

наша честь – у віках запорука!

 

Кряче ворон здаля у ліси, у поля,

що в селі комісари-мамлюки

зґвалтували дітей, найняли коваля,

закайданили душі і руки.

 

У галопі атаки алюр гопака –

отамана Гальчевського добра наука.

Наша воля легка, наша доля стрімка,

наша честь – у віках запорука!

 

… Стука дятел, вистукує перепочин,

добігає галявини сонячний зайчик.

До Збруча залишилося десять хвилин,

до історії – декілька значень.

 

У галопі атаки алюр гопака –

отамана Гальчевського вічна наука.

Наша воля легка, наша доля стрімка,

наша честь – у віках запорука!»