1.

Яке це щастя: народитися під Грушею Пізнання,

Під її квіттям у час квітування!

Вдихнути ефіри, утертись пилком,

У рученьку взяти бджолине жалкО;

Й тут же оплакати бджілчину Смерть,

Печаллю наповнивши душеньку вщерть…

Не буває більшого щастя!

 

 

2.

А яке щастя бути вигодуваним

Грушею Пізнання

у час, коли на Грушу надія остання,

бо мамині перса… не досить молочні,

а сося куліш пропуска неохоче,

а круп на куліш не дає крупорушка…

Й отут тобі з Груші

являється грушка:

улітку – зелена, жовтюща, як мед,

узимку – сушЕна, солодша за мед;

пащека твоя як не смокче – гризе,

із Груші Пізнання висмоктує все:

всі сенси наявні, затаєні смисли,

дідівські надії, від вжитку прокислі,

але ще живлющі,

сиріч – не убійні…

Повзе  і н ф о р м а ц і я  в душу надійно,

в надійну повзе,

заповзає, ятрить,

у кожній клітинці уже мерехтить…

Не буває більшого щастя!

 

 

3.

А яке щастя

заблукатися в гіллі Груші Пізнання,

до її вершечка

рушивши спозарання,

відвідавши по дорозі дупло та гніздо,

уперто пробираючись вершечка до:

звідкіль

хоч зірку надвечір вхопи,

а хоч до Господа

щось прохрипи –

від всенького роду свойого

до всенького Господа-Бога!..

Не буває більшого щастя!

 

 

4.

А яке щастя

одного разу зірватися з Груші Пізнання:

летіти,

шелепнути,

яко грушка зчервивіла, рання,

приземлившись на повну пазуху груш,

біля прикореня як стій – ані руш, –

помаленьку доходити тями

з мурашиними в носі життями…

Хоч найкраще шелепнути, соні,

у татуськові теплі долоні,

від яких стане враз гаряче,

припече,

щ о б н е х т і л о с я щ е:

випадати,

із Груші літати,

мурашів собі в носі збирати…

Не буває більшого щастя!

 

 

5.

А яке щастя

пізнати жону свою

(яко же і мужа свого)

під Грушею Пізнання

у час, коли тане на небосхилі Венера –

зоря передрання,

серцю найближча з-поміж планет,

з людом-Землею завжди тет-а-тет;

скласти молитву,

удвох поблідши:

«Земле й Венеро,

Груше найліпша!

Благословіте боліти удвох

болем одним нам, де Бог наш не вбог,

і возсіяти,

переболівши!..»

Не буває більшого щастя!

 

6.

А яке щастя

упіймати отроча своє,

з Груші падуще:

не упустити,

піймавши суще,

голосом же не зірватись на крик –

плечі розправити,

здатися дужчим,

на милосердя здобувшися Лик –

Лик невмирущий!..

І

запам’ятатися так отрочаті,

і

передатися в Пам’ять таким:

супроти неба,

на тлі сіножаті,

не порівнянним

ні з ким;

таким – немовби ведеш до причастя…

Не буває більшого щастя!

 

7.

А яке щастя

бути похованим

під Грушею Пізнання

(бодай і на відстані кілометрів ста)……………

 

8.

А яке щастя

отрочаті отрочати твого

бути впізнаним Грушею Пізнання,

та й не знічев’я,

а – неспроста!

 

Грань перед гранню:

коли покотить й о м у до ніг

грушку свою –

найкруглішу,

найжовтішу,

наймедовішу,

найзапашнішу, –

щоб т у т розчулившись,

т а м – переміг,

там де правлять захланні…

 

Тобі з того світу бачити це,

тобі з того світу це осягати,

мовчки шкодуючи лиш про пірце,

яким би можна це записати, –

це незбагненне причасть причастя, –

ні,

не потрібно більшого щастя!

Поеми та цикли