То не Голландець, не привид його,

не субмарина шмигутня,

то не на скрині мерця — йо - го - го! —

піє ватага безпутня:

«Турецький корпус,

вкраїнський двигун,

а замість прапора — туча,

в корпусі — дірка, у тучі — Перун,

разом — Галера Летюча!..»

Дірці не шкодить ні хвиля, ні грім,

швидкостям дірка не вадить:

скрізь перед нею лягає Гольфстрім,

скрізь її Сила провадить.

Ловить вітрило вітри зусебіч

і, мішковинне, не рветься,

ловить щодня на просторах сторіч,

ловить на виспівах серця.

З хвилі — у хвилю, з миті — у мить

кличем звитяги чи згуби

грізно над хвилями цілить-стремить

гострий таран тризубий.

З моря — у море, через моря

та й на усіх океанах

золотом весла на сонці горять,

бронзою — спини в туманах.

Сало-пшоняний двигун: «Раз-два-три!

Р-рАз-два, в саду криничЕнька!..»

Не вповільняють навстрічні вітри,

не виїдають личЕнька.

Ковано кожного, а — не дзвенить,

весла ряхтять безшелесно;

ковано, але іржа не ятрить

синіх заліз рознебесних.

— Гов, на галері!

— Не в двері!

— Гов... на галероньці!

— Ми!

— Хто ви?

— Та вже ж не тетері,

дідько нас перейми!

— Якого ж ви батька-нені?

Звідки, куди і за чим?

— Люди здебільше хрещені,

дехто науки учив.

— Чом же Перун понад вами?

— А сам собі, без причин.

— І як, ви досі... прикуті?

— Адже ж ми — вкраїнський двигун...

— А що вас веде: покута?

подвиг? великий змагун?

— Певне, — усе те потроху

ще й — звідкись — кількоро струн.

— Добре, а як ви зуміли

із-під к о р м и г и втекти?

— Певне, разом ми прозріли,

то й узяли нас світи.

— Отже, вам шлях прослався

в Царство Свободи й Добра?

— ...Там, при вітрилі! Не бався,

не гався! Рушаєм! Пора!

У морі Охотськім хтось брагу розлив,

тисячі тонн і ще трошки:

може, «Варяга» на цей світ манив?

може, ворожу ескадру дурив?

може, Голландця колошкав?..

...Лівою міцно затисши носи,

в Неба галерники просять:

«Сило Всевишня, мерщій пронеси:

випробуваннів задосить!»

Хвиля хмільна і хмільний вітерець, —

все затуляй щоєсили!

Закружеляло, але навпростець

весла несуть і вітрило.

Довго ще в головах трута гула,

сирівцювато кусала.

Довго ще вдатна ватага пливла

в пошуках запаху сала.

Брагозавіса чи брагокапкан

був то в Охотському морі?

Знає хіба що тамтешній шайтан,

знає, але не говорить.

— Гов, на галері!

— К мегері!

— Гов, на галероньці!

— Га?

— Ви у якій тамо ері?

— В тій, де найменша нудьга.

— Добре, а чом же у нашу

еру вас так і несе?

— Страху нагнати «безстрашним» —

нам веселіше за все.

— Добре, а як вам вдалося

смертную грань перейти?

— Двічі вмирать довелося,

бувши зі смертю «на ти».

— Але для чого, для кого

страх несете надовкіл?

— Те запитаєш у Бога,

щойно покинеш приділ.

Страх же у кожного — власний,

ми йому не додаєм,

просто з’являємся вчасно...

— ...Ви, там, на веслах, ідем!

У Лаптєвих Морі глибоко, по дну,

хтось зброю волік надсекретну:

щоб виграти всяку майбутню війну —

хай навіть Земля навпіл репне.

Волік собі тяжко, на всі двигуни,

вглядався у всі кінескопи,

мугикавши: «Боже, царя нам верни,

або хоч верни пів-Европи!»

Волік героїчно, билинно волік,

немовби «Варяг» попідводний...

І враз найнервовіший тік як пропік

дозорців — не вистояв жодний:

ввійшла в кінескопи, неначе мана,

вітрилом і веслами гожа,

надхмарна, надмрійна, як кара — в о н а:

з Перуном у тучі, о Боже!

«Полундра!» — і тік капітана лупнув. —

«К оружжю!» — став голос високим.

Як хижі акули, торпеди — гу-гув-в! —

помчали «порушнику» в боки.

Та диво: до «цілі» домчавши, вони,

торпеди, у світі найкращі,

вразити не вміли прояви-мани,

спинились — як вівці лядащі.

Тоді обігнули ману, обійшли,

неначе почесним парадом,

назад розвернулись і грізно пішли

в атаку... на власну армаду...

...Лежить-вибухає на самому дні

носій надсекретної зброї.

Шлють шифросигнали Генштабу три дні

підводники, марні герої.

— Чи на галероньці?

— Тут ми!

— А як ся маєте?

— Вже!

Маємо сили й маршрути:

Небо їх нам береже.

— Будете далі рушати?

Але — по правді — куди?

— Вмієм про теє мовчати:

щоб не накликать біди.

— Сила веде, чи підгонить?

— Силі ми сил додаєм.

— А — як стають перепони?

— Молиться всяк про своє.

— Всяк про своє? А — про спільне?!

— Спільне складеться відтак,

лиш прокричить поготівля

сизий, як сокіл, ватаг.

— Хто він у вас? Як зоветься?

Де його край і приділ?

— Скрізь, де до нас озоветься

голос душі, а не тіл.

— Будьте ж всесвітні!

— А будем! Тільки б не вимарнів світ.

— Вічність здобудьте!

— Здобудем!

— ...Ви, там, на веслах! Гребіть!

У Перській Затоці зійшлися флоти,

жонглюють ракетами люто...

І враз між флотами Галера летить —

летить, як дітиська під Крути!

Один адмірал — Oh, my God! — сполотнів,

другИй адмірал матюкнувся:

«Це вп’ять чорт несе цих турецьких хохлів,

Голландець об них не спіткнувся!»

Ракети спинялись і лізли в чохли,

чохлилися авіаносці,

стиснути гашетку ніяк не могли

треновані пальці їхмосці.

Вона ж, підвітрильна, промаяла шлях,

як хустка, поміж ворогами.

І наче не страх, але щось, трах-тах-тах,

вело всіх до тями, до тями.

Дівалося зло, розвівалося зло,

на злюку не шкірився злюка,

а там, де об крейсера ткнулось весло,

ввігнулася груба сталюка...

Розходились гречно ворожі флоти,

сигналячи: «Наміри — добрі!».

Зітхали в світах, лебеділи світи,

придурства щезали, як обри.

— Там, на галероньці!

— К бісу!

— На галерусеньці!

— Ну!?

— Бачите димну завісу?

То океан спалахнув.

Нафти розлито премного,

репнувся танкер, як жбан...

— Маєм надію на Бога,

маємо на океан.

— Там же вогню — кілометри,

плавиться човен на дні!

— Якщо судилось померти,

то не у цій давнині.

Адже вмирати утретє —

це ж відродитись, либонь?

— Та — чи на нашій планеті?

Тут спопеляє вогонь.

Казано ж: той, хто прошкує...

—... той не ночує, еге ж?

— Вдома, еге, не ночує...

— Надто — як втретє помреш-ш-ш-

-ш-ш-ш?!..

...В морі у Чорному — штиль. І мрячить.

Кіптяву краплі змивають.

Чайка ячить і вітрило ... гірчить,

весла відпочивають.

Голови схилено на ланцюги,

спини туман пеленає;

тиші трикутник, трикутник снаги

судно за судном минає...

Неопалима! Як є, так і є:

ніжиться, — неопалима!

Вави свої і нещастя своє

краплями гоїть малими.

Мжичка тихцем переходить у дощ,

дощ переходить у зливу.

З дна піднімається синій прахвощ:

подивуватися диву.

В тучі поблискує оком Перун,

тучі над тучею стали.

З правого борту озвався хропун,

з лівого сни ся озвали.

Ночі світанок хмурний доточив,

снів доточили дельфіни,

сонце крізь хмари помірно точив

день на похилені спини.

І в надвечір’ї сіпнулось весло,

вітер відчуло вітрило,

білих біліше, немов не було

полум’я, чаду, знесилля.

Інше весло за веслом ожило,

голосу голос озвався.

В небі нічному, як тінь, перейшло

щось неповторне назавше.

— Гов, на галероньці!

— К бісу!

— Таж... на галерищі!

— Ну!?

— Як ви пройшли ту завісу?

— Як? А яку?

— Вогняну!

— Так, як проходять гульвіси

пекло, нудьгу чи війну.

— Не спопелило й вітрило,

туча не википіла?

— Прогартувались премило,

от лиш горілки катма.

— За горілчаною гранню

тамо єсте? А — їсте?

— Нюхаєм Вічну Тараню,

згадуєм кашу і степ...

— Запахами підживлятись

вмієте тамо собі?

— Це — щоб з чортами не знатись:

вельми нудні, далебі.

— Справді, побили б їх пранці,

шкоди б від них не було!..

— ...Там, на тринадцятій банці!

Вже! Опускайте весло!

... Крадений балкер супроти

з краденим збіжжям двигтів;

шастав з широт у широти,

десять зміняв прапорів.

П’яна команда шаліла,

п’яний горлав капітан:

«Нам би Голландця до діла!

Ждуть нас всякчас м н о г о с т р а н!..»

Враз — наче грім серед неба:

«Привид іде на таран!»

Зблиснуло, ніби у Феба,

гримнуло, наче в поган!..

Репнувся балкер, як цурка,

збіжжя — Нептуну — буль-буль!..

Близько проходили турки,

не втонув жоден «рогуль».

... Крадений танкер поважно

нафту чиюсь доставляв.

П’яна команда відважно

бавилася у прояв.

Близько було до заробку,

ждали дівулі і ніч...

Але хитнуло «коробку»

і поманило пріч.

Вітрильник, не бачений досі,

на обрії клично заграв.

Стрибали за борт матроси:

плисти до обрію вплав...

... Темні, як ніч, браконьєри

електроневід тягли,

в водах чужих, ненажери,

хижу ловитву вели.

Зблиснуло — і засліпило,

невід урвався і щез:

іскристе помчало вітрило

през шхуни, гостріше лез.

Безносі спинялися шхуни,

сивіли смолисті чуби,

в очах проступали парсуни —

неначе з якої клятьби.

Губили глузд капітани

і з реготом падали ниць...

З-за борту грозились катрани:

допастися мудрих сідниць...

— ?..

— !..

— ?!..

— ! !..

— ???..

— ! ! !..

. . . . . . . . . . . . . . . .

І:

«Ту-гу-у-рець-кий ко-го-о-о-р-р-пус,

вкра-ї-гі-і-н-ський дви-гу-у-ун,

а за-мість пра-га-а-по-ра — ту-гу-у-ча,

в кор-пу-сі — дір-ка,

у ту-чі — Пе-ру-гу-у-у-у-ун, -

слав-ся, Га-ле-е-е-е-ро Ле-тю-гу-у-ча-а-а-а!!!»..

Поеми та цикли