Українські Дон-Кіхоти,

українські Дульсінеї…

Додалися Божі квоти

Україні достеменній…

Додались Господні раптом,

коли стало зрозуміло:

є де лицарськи вмирати,

в полі класти душу й тіло.

… З нею він не попрощався,

і вона його ледь знає,

та в пекельнім місті Щастя

враз вона його с п а с а є:

то молитвою тривкою,

то дзвінком невчасним в часі,

чудеса спасіння коїть,

цупить з-під коси «Кумасі».

І в шпиталях віднаходить,

і сльозою гоїть рани,

привидів зі сну відводить,

відціловує під ранок.

1

«Вона мене спасла дзвінком «невчасним».

Від снайпера: шістнадцятий калібр!..

Як я за телефоном нагинався,

він вистрелив мені у лівий бік.

Момент в момент! Так просто не буває.

Я –вниз, а куля – чирк по бушлаку!

І – в дерево, в колоду потрапляє.

Ну хто б ще жінку мав собі таку?

Нам командир заборонив дзвінки,

ми – родичам і друзям «трелі денні».

І от вона – з якоїсь там Луки –

між смертю і життям вставляє свої трени:

«Тривожно щось мені. Ти як там – чи здоров?..»

А що відповісти, як мову одібрало?

«Ти знаєш – віднайшовсь – що Бог наш є любов?..»

«Це капелан сказав?» – вона перепитала».

2

«Вона спасла мене від мародерства

(я ж то такого й «терміну» не знав;

не звиклий «брати», «нести», «дерти», «перти»,

назустріч «градам» не за тим рушав).

Але прийшла ротація, а з нею

спокуса враз… додому привезти…

машинку пральну – скромний знак трофею,

аби почуть Маріїне : «Ух ти!»

То ж їй найнеобхідніше до хати,

де є трьох футболістів обпирати.

Й от їдем повз покинуті будинки –

я й земляки: Оксана та Андрій –

і я на тему пральної машинки

заводжу мову й до Андрія: «Стій!»

Лиш тут Оксана – як небесна Панна:

«Ви, хлопці, – що? Василю, ти – здурів?!

Це ж – мародерство! Рівень хулігана!

А ти ж – ідейний! І оце – «дозрів»?!..

Я їй:

«А ворог наш заводи ріже,

вивозить авта, вугіль і ясир!»

Вона:

«Бо ворог – ворог! Каменем наріжним –

йому грабунок і «борба за мир».

Андрій угукнув – і, мовляв, проїхали

і тему, і можливість, і «шкандаль».

Нас обстріляли – нас прикрила віхола,

свою небесну кинувши вуаль».

3

«Вона спасла мене і моїх друзів,

до єгерства забравши від чарчини,

в якій ми наших бід вояцьких друзки

топили, три калічних побратими.

«Агов, герої!» – нам вона сказала, –

з війни якщо виходять, то – голінно:

не з сулією, хлопи, не із салом,

а з тим-таки – ще раз – адреналіном».

Мовляв, хто звик щомить ризикувати,

без ризиків почне тут ся спивати:

«Адреналін же в лікувальній дозі

лісгосп вам гарантує, кавалєри:

якщо, рушниці взявши, ви, по змозі,

заступите дорогу браконьєрам.

Їх не стріляти, але зупиняти,

хоча бувають всякі – в тім-то й справа…».

… Ну й зупиняєм, і – о Божа мати! –

нам «броником» слова: «Айдару» – слава!»

4

«Він спас мене, обмануту і зраджену,

байстрям невинним тупо «завантажену»,

він, як Спаситель, прочитав мене

і, сам ледь-ледве «складений хірургами»,

шпитальними сумними деміургами,

мені сказав: «Не думай про дурне!..

Нас там за те вбивали і калічили,

що ми є ми, ордою не засмічені,

що діти наші – наша плоть і кров…

Я… батька твого… сина нерожденного…

чи знаю? – поспитав мене, стражденную. –

Жени «кнура» до мене, кров-любов!»

І «кнур» пішов! І був, як після сповіді.

Сяк-так зліпились ми без зайвих «доводів»,

хрестили незбайстрючене дитя…

А він, спаситель наш? На жаль, не витримав

наступних операцій. Ми нарипались

до лікарів. Але… не на життя.

Хто він мені? Сусідки-бабці внук,

нетяга-учень з класу паралельного…

Сирітці-бабці ось несу цибульки пук,

хлібця і оселедчика соленого…

Вона при нас. Батьки мої не проти.

Так і живем, святенькі, наяву.

Спішу з роботи. Впораю турботи –

дзвонити мужу: на передову».