І день іде, і ніч іде,

і вік проходить, сонце сходить,

і щось таке усіх нас жде,

що в серце моторош заходить;

заходить думкою думок –

про безконечності конечність,

непередбачних строків строк,

злочинну вселюдську безпечність.

І думка думці додає,

думок постійна веремія,

і щось таке у серці є,

що й геній вимовить не вміє.

 

То вона, то любов несказанна,

ще жива, віче мій, не убій!

Із минулого – до запитання,

у майбутнєє – до запитання

крізь цікавих проходить стрій.

Як ведеться їй поміж нами –

чи кому признається в тім?

Ми думками, як шомполами,

ми словами, як шомполами,

не замахуймось, не свистім!

Скільки змахів бо тих просвистіло,

скільки посвистів кров’ю впилось,

скільки, світе, їй переболіло,

скільки червоно їй закипіло,

скільки чорноїй запеклось!..

Лиш вона, та любов невимовна,

бита, ганьблена, гнана уже,

заперечувана – неспростовна,

перепродувана – неспростовна,

чуєш, світку, тебе береже.

Чуєш, гуркітний віче двадцятий,

нерозважно-безпечна добо,

маєш змогу всякчасно шукати,

щоби слово про неї сказати –

несказанну безсмертну любов.

 

1

Ти і я!

увіходимо в сварку невтримно, фатально,

як у літо черлене травнева зелена весна.

Увіходимо пристрасно так, безоглядно

 і так… тривіально,

як саме поєднання це, небом освячене:

ти і я.

 

Увіходим? Влітаємо, буцімто метеорити!

Горимо? Горимо!

Гарячковим холодним вогнем –

тим, що здатен спалити, заморозити,

лиш не зігріти,

палахкочем, страждаєм, фантазії коней женем.

 

Поготів перебільшуєм кожну дрібницю-мураху,

з мухи робим слона.

Що за слон! Сухопутний як є восьминіг!

Має хобот слона, має вуха слона,

але шию – жирафа.

І росте, він росте,

й може луснути курам на сміх.

 

Увіходимо в надра колишніх образ та образок,

добуваємось диких, шлакованих, мертвих порід.

В різних напрямках йдем, але разом,

о лишенько, разом!

Вивергаєм пласти, добуваємо лід, накопичуєм лід.

Надірвалися коні фантазії, впали, о горе!

Накотилися хвилі німотності. Що за мара?

Мертве море?

Розверзлося мертвеє море!

Хвиля хвилі не йме,

хвиля хвилі мовчить,

хвиля в хвилі

вмира.

 

Не пускаймося берега, хвиль бережімося, зможем допоки,

повертаймося, поки не пізно, тікаймо, біжи!

Біжимо, біжимо, розбігаємося… в різні боки.

Хвиля валом дев’ятим на березі вклалась, лежить.

 

2

Каяття не приходить само:

ні за давністю літ,

ні за щезністю днів,

ні за змістом провини.

Каяття, дозріваючи,

цупить соки останні з душі.

Дні минають мене, дні минають тебе,

дні бредуть, і ятряться години.

Уникаємо днів,

уникаєм себе,

не свої й не чужі.

 

У роботу втікаю –

сміється у вічі робота.

Товариству довірився –

мову звели на футбол.

Щирий ліс одвернувся,

поблякли поеми і ноти.

Геніальний роман розгортаю,

немов протокол.

 

Дістається роботі!

Роботі, авжеж, не звикати.

Нас у неї таких прибуває, звитяжців труда,

що, серця обламавши,

готові роботу ламати,

ані сил, ні роботи

не жаліючи,

лихо-біда.

 

Дістається роботі!

Роботу приносиш додому.

Ореол діловитості

вперто і зграбно несеш.

Діловито мовчиш.

Діловито приховуєш втому.

Діловито, авжеж,

Діловитості цвітом цвітеш.

 

Коло. Коло. Парабола.

Кволої мислі маршрути.

Віддаляємось, щоб

стати ближчими чи… навпаки…

наближаємось, щоб,

відштовхнувшися, відштовхнути?

Маневруєм, немов

над туманами літаки.

 

Літаки?.. Аналогії

тут не зарадять високі.

Аналогії зраджують.

Крім однієї хіба:

каяття, дозріваючи,

цупить-висмоктує соки,

плід душі – каяття,

плід гіркий-прегіркий – каяття.

 

3

І вона настає,

настає плодоносна хвилина,

для моєї душі,

для твоєї душі – усміхнись!

Плід гіркий-прегіркий,

плід важкий-преважкий,

обриваючись, рине…

мій назустріч тобі,

твій назустріч мені покотивсь.

 

І немов дикуни,

зголоднілі під деревом Божим,

чи сільські дітваки

(тим аби із чужого садка!),

накидаємось ми,

ласунинаївнющі, і кожне

поглинає чимдуж, –

отака ця хвилина, така.

 

Аж тоді прозріваємо,

бачносте наша нерання,

аж тоді стаємо

і дивуємось дивом одним.

Мовби це скуштували

нарешті із Древа Пізнання,

мовби змій-перезмій

заманив, завинив сам-один.

 

Горопашне прозріння,

взаємний докучливий сором.

Відчайдушна знемога,

з якої, мов пагін із пня,

проростає жага,

на очах виростає, і скоро

нас у затінок свій

забирає посеред дня.

 

4

День за днем.

Без метафор.

Без домислів.

Без аналогій.

День до дня.

Дні до днів.

Кухня. Праця.

Субота.

Кіно.

Телевізор. Базар.

У неділю вишукуєм змогу:

чи до річки, чи в ліс

(зачекався обох нас давно)?

 

Навертається ліс

тихошумно, зеленопрожовкло.

Окоренки, як вени,

напнулися – не наступить!

Верховіттями – дрож,

по галявинах – шовку і шовку.

Чуєш: одуд озвавс?

Чую: іволга сухо мовчить.

 

Повертається музика

переддосвітнім видінням,

переповнбє музика

кожну клітину єства.

Розпросторює музика

вічні свої володіння.

Звісно, жаль, що слова…

Не даються потрібні слова

 

Невимовно щасливі

досвітні останні хвилини.

Невимовно щаслива

утома вечірніх хвилин.

Несказанно щаслива

судьба рядової людини –

поміж днів і хвилин,

аж до пізніх, останніх сивин…

 

У романах старих

прочитаєм… не все, але дещо.

У романах майбутніх,

в поемах знайдем… та не все.

Хтось під сумнів бере:

чи вона, несказанна, живе ще?

Хтось у смутку: що день їй грядущий несе?

 

День за днем –

серед гуркоту, брязкоту і профанацій –

відчувати серцями:

жива, невимовна, жива!

Серед сили словесних

прозоро-легких інкрустацій

не даються – нехай! –

найдорожчі нетлінні слова.

 

День за днем.

Без призів.

Без видінь

тріумфальної арки.

Від «колись», що було,

до того, що настане, «колись» –

обминаючи, спільно обходячи

привід до сварки…

поки… поки… о Боже!..

(Спочатку дивись).