1

Народилася в лютому лютому,

як тепер би сказали, - під Рибами,

появилася кволою-кволою

(літо спечне, голодна зима),

тож було у ванькир її внесено

обсихатоньки та дибулятоньки,

наслухати, як матінка мукають

через сіни – з причепи-хлівця.

2

Вже до вечора звано Мазьохою,

знов до ранку у хаті зимовано.

Далі сталося, що пересівся мороз

і життя перейшло до хлівця.

І хлівця запашна напівтемрява

набрякала надалі весною лиш.

Відлучили від мамки у квітні аж:

щоб у мамку вдалася та й вже!

3

Готували, отож, на корівоньку

господиня з недужим господарем,

різникам та колгоспу відмовили.

І от сталось: надвечір (хрущі гули)

Марцеліна Гаєвська прийшла.

Дала хліба – цілушечку й крумочку,

попід шийку – «підґарля» – почухала,

добрим голосом звала «Мазьошкою»,

без налигача повела.

4

Господині нової подвір’ячко

зелентрав’ям невтоптаним тішилось,

а хатинка – смутна, перехняблена,

і причепка-хлівець – при землі.

Господиня самотня, присмучена,

зморшкувата, повільна, а – жилава:

різнотрав’я з левади доносила,

а на зиму був клевер-стерняк,

буряки і листки кукурудзиння.

5

З нелегкого зимівля виходячи,

перший раз придивилась до Хлопчика:

білочубий, худенький, зворушливий...

Залишали батьки його іноді

Марцеліні, йдучи на базар,

у гостину чи в клуб – до кіна того,

що, бува, диркотіло моторчиком;

забирали ж і вранці, бува.

6

Хлопчик був до Мазьохи уважніший,

малював її навіть у зошиті:

контур тіла хімічним олівчиком,

а у контурі сяк-так – латки

рудувато-цегельного кольору;

а підходити близько не смілий був

ні в подвір’ї, ні навіть на вигоні,

де Мазьошка брикала, хвицялася –

від перекипу радісних сил.

7

Припасаючи ялівку в череду,

Марцеліна покликала Хлопчика:

завертати Мазьошку і ґзитися,

бо, - сказала, - ростуть пастушки,

тож і він підросте, бо пора йому,

вже на осінь, вважай, п’ятикласнику,

в ріст іти і мужнішати голосом –

бо який з нього вчительський син?

...Пастухи – хлопці старші – сміялися

із такого, при бабі, підпасича.

8

Та – припАсли. І вже пастухи кричать:

«Ти – куди?!», «Щоб ти здохла!» «Мазепою»

обзивають Мазьоху, і палиця

зло і люто раз-по-раз хурчить.

Б’ють корови Мазьоху, фукАючи,

ялівки – роги в роги – поборюють:

бо у всіх у них роги – рогачиком,

а Мазьошчині вбоки ростуть

і тупенькі, гладенькі, примирливі.

Череда й невелика: десятків три,

але випас полями затиснутий,

неширокий і куций, затовчений,

бо на випасі цьому тирлуються

ще черідки дві-три – по п’ять-шість.

А до всього, й колгоспну вигулюють

тут – із табору літнього - череду.

Табір той і манить, і відстрашує:

молодняк, а печальні, зачухані;

сморід, мукання, мухи і рев.

9

Як «зірвала бики», то до табірних

утекла, замішалсь, «відбігала».

Дуже бита була, а не скинула,

в зиму тільною гордо пішла.

«По зимі вже подалі від вигону,

Марцеліно, тримай свою первістку», –

люди раяли, знавши про череду

і про первістки норов плохий.

Марцеліна й сама розуміла все,

тож назад, до мішка, повернулася:

де вкрадеться, то там і насмикає,

а то водить на мотузку,

по ровах, попід яр підпасаючи,

ланового за те могоричачи,

бо колгоспний і яр, і рови.

10

Як, нарешті (бичком) отелилася,

Марцеліна німіла від радості

і сусідам – «на покушт» – молозива

рознесла всім-усім на кутку.

А в учителя хаті затрималась,

бо затримали, думка тут виникла:

«Чом би нам не тримати корівоньку,

молоду, таку славну, на двох?

Вам би й легше. Хлопчина ось пас би її,

зрозуміло, - на літні канікули

та з обіду коли виганяв,

якщо буде уроки пороблено.

Та й про сіно удвох легше думати:

два ж городи, й садочків же два.

Та й хлівець наш тепліший, міцний.»

Марцеліна недовго вагалася,

і в неділю пішли на базар

до корів молодих прицінитися,

й пів-Мазьохи учитель купив.

11

Дуже скоро, однак, з’ясувалося:

володіння «на спілку» – це ревнощі,

дріб’язкові, отож, дрібнозбирані:

хто взяв більше, хто більше дає.

Марцеліна частіше нездужає.

Молока ж того скільки їй треба вже.

А в сімействі учительськім все-таки

хоч яких, а чотири роти.

Викупляючи решту корівоньки,

обіцяло сімейство учительське,

що і дбатимуть, і доглядатимуть;

Марцеліні ж то й так принесуть коли

чи свіженького, чи «колотухи» глек...

12

Хлопчик став пастушком

і пишався тим.

При одному «хвості»,

а пастух таки!

Спершу більше «крутився» на вигоні

в товаристві таких же, як сам,

на однім-двох «хвостах» зосереджених.

Потім – надто у літо посушливе –

з мотузком по ровах між посівами,

під ярком, за садком, під левадою,

чи в Казенний впадаючи луг,

чи в узлісся відважно впадаючи, -

сам чи з кимось таким же, як сам...

Напасалась Мазьоха – гріх гудити

пастуха-початківця сумлінного.

Але ж – молодість! То занудьгується

й до худоби чужої гайне,

а то стужиться за Марцеліною,

за подвір’ям її неутоптаним...

Перше літо тривожне було.

13

Згодом дружба між ними означилась.

Певне, мали подібні характери:

то пастух собі стане задумливий,

книжку, зошит тримає в руці,

то Мазьоха наїдків відкинеться

і чи думку пасе, чи вдивляється...

Стала більше щадити його.

Навіть «ґедзкалась» вже помірковано:

дремене, мух позбудеться, спиниться,

пастуха з розумінням причікує,

щоб додому узгоджено йти.

14

Дружба дружбою, а служба службою.

Восьмирічку скінчивши з похвальною,

вибирав, куди йти до дев’ятого:

далеченько, куди не піди.

Тої осени вже не пастушилось,

навесні були довгі екзамени,

а коли перейшов до десятого,

знов у череду слали її.

Череда не змінилась нітрішечки.

Пастухи ще хіба полютішали:

стали грубшими, важчими палиці

і прокльони, і матюки.

Тут і вперше (й востаннє) скинула.

Молоко переполовинилось.

А що діти «на ноги знялися вже»,

то учитель корову продав.

У колгосп! До соломи! До силосу!

Колективне щоб стадо розширилось!

Голова заплатив, не скупуючи:

знав про жирність її молока.

15

Хлопчик іспити склав та й до іспитів –

до вступних – готувався що сили є.

Склав і ті, і у місті приморському

«відробляв», як усі вступники.

Завітавши додому на день чи два,

всіх про все з інтересом розпитував

і довідався, перевідався,

як Мазьоха бідує тепер

у колгоспному літньому таборі.

Раз втекла, Марцеліні явилася,

то побили, у табір вертаючи.

Там стоїть у кутку, сльози котяться,

а не мукає, слізно стоїть.

Марцеліна й ходила провідувать.

Ну, ходила – це гордо будь сказано:

як чалапала – Валентюк підвіз

найсердечніший з-між їздових.

Марцеліна хлібця їй заносила,

Марцеліна сама там наплакалась;

пастухи на баберу нагримали

і сказали, щоб більше не йшла.

Марцеліна й не ходить. Тримається

то городу, то хати. Учительське ж

обминає подвір’я – та й вже.

16

Те почувши, Хлопчина розплакався,

хутко кинувся бігти до табору,

та вернувся – за хлібом чи булкою,

та й спинився: себе зрозумів.

Зрозумів, що не зможе дивитися,

в очі їй не зуміє поглянути.

Пізно ввечері в хату приплентався,

а на ранок в дорогу зібравсь

до приморського міста студентського.

17

У приморському місті студентському

віддалилось село, погарнішало,

з кожним днем вибірково гарнішало,

даленіло в напівзабуття.

Гриз науку, дівчата всміхалися,

«Буде вічним студентом!» – хіхікали.

Зазубрячений та захарчований

раз в їдальні студентській хлебтав

суп «Харчо». Суп «Харчо»! Славний винахід

кухні, певне, якоїсь кавказької

(якщо тільки не азіятської)

в виконанні приморського кухаря:

ложка рису та перцю й навар.

У наварі, на дні неглибокому,

хто шукає – знайде: хрящик, кісточку –

чи то рубану, чи гостро сколену, –

а кому пощастить, то й м'ясця:

згідно того рецепту – баранини.

Тільки це була... ні... не баранина

(є із правил кухарські вийнятки

через вийнятки постачальницькі);

був це яловичини

ошметь.

І – смачнющий! Хоч жилавий-жилавий.

Тож, смакуючи, Хлопчик прицмокував.

Коли раптом йому причулося:

«Ти за мною, дитинко, не плач!..»

Наче з казки про дочку й корівоньку...

І Мазьошчині, очі проникливі,

зосереджені, всерозуміючі,

зупинились на нім... Його знудило.

Ой же знудило!.. Бідні дівчатонька,

його вирвало страшно, навиворіт –

як останнього «алкаша»...

18

Написав до села – повідомили:

«Так, на м'ясо Мазьоху відправили,

вже давно, бідна, десь в холодильниках

чи якісь десь солдати їдять...»

19

Хлопчик виріс, але не зістарився.

Назбиравши дипломів колекцію,

посімейство сяке-таке вивівши,

залишається: вічний студент!

Напророчили дуті насмішниці!

Сміх той їхній позверхній, ущипливий,

час від часу відлунює ще.

20

Перепробував: вегетар'янствував,

та здоров'я на тім не позбувся ледь:

добре, вчасно те всяке «рослинництво»

лікар-друг йому заборонив.

21

Удає поміж циніків циніка,

може дурневі навіть піддакувать,

лиш не може двох тем ні продовжити,

ні продовжити дати комусь:

про «братів наших менших» – тікає він, –

та про «дружбу міцну чоловічую,

вірність в дружбі справдешніх мужчин...»

Хлопчик Хлопчиком!