Забіліли сніги

від Котовська до Києва. Біло.

Забіліли сніги

від Буг-Вінниці до Карпат.

В деренчливім тролейбусі

заболіло козацькеє тіло,

утомилось не ділом,

і дорога лягла до Летичева,

а звідтіль – до села Майдан.

 

Кажуть просто: Майдан,

але пишуть: Майдан-Вербецький,

вербечанам на втіху,

майданці – супутнє село!

Кажуть просто: Майдан.

І приказують зрідка: незлецький.

Хоч всілякого є в нім,

усілякого, леле, було.

Хитруни, брехуни,

торбохвати не перевелися,

ополченці за межу

в строю од весни до весни.

Інших втома змогла,

від землі до заліз подалися.

Ополченці за межу

у стані святої війни.

І не кожен, не кожному

здалеку мовить: «Добридень!»

І не кожен, не кожного

здалеку упізнає.

Є й такі, що вкрадуть,

хоч сади їх на дибу.

(Але й тих у хазяйстві,

казав голова, не стає).

Трактористи, шофери

вправляються без перезмінки,

пастуха не знайти,

школярі на автобусну йдуть.

І закрита в умовах цих

тема чужої жінки.

І корови, буває,

недоєні ревма ревуть.

 

Що ж, Майдан, як Майдан,

з-поміж інших ніяк не согірший.

Інші – Стасів, Сахнівський,

Літинецький – обійдеш за день

(якщо станеш на лижви).

З-поміж інших

таки найрідніший.

З-поміж інших єдиний,

тебе виглядаючи, жде.

 

2

Хата жде,

мати жде,

дрова ждуть

і сокира щербата,

під снігом дровітня. А лижви,

на горищі прив’язані,

пам’ять стару бережуть

про походи колишні.

 

Хаті «Добрий вечір!» сказати,

матері усе розказати,

їм обом «Кобзар» почитати.

Там чи спати вже чи не спати –

«Добрий ранок!» вранці сказати.

 

Із сокирою – поручкатись,

із дровітнею – привітатись,

до школяриків привітатись,

із дровами гучно вправлятись.

 

Час обідній сам підоспіє.

Пообідній

думку зігріє.

Думка та висока, найвища…

так-таки й веде на горище.

 

На горищі сіно-полова.

Десь ви тут, мої ясенові.

На горищі тіні в закутті.

Де ви тут, мої незабуті?

 

Облупилась, кажете, фарба?

І носи розігнулись, нівроку?

І сніги глибокі не ваблять?

Але й не лякають – глибокі?

 

3

Дорогою до цвинтаря, повз цвинтар,

сяк-так, на першім диханні, – в поля,

де виглядати нас зайчиха вийде,

і ми продемонструєм переляк.

Переліском – до шляху, мимо шляху,

машинам – паралельно – навздогін,

де сніг на шлях лягає, мов на плаху,

а плаха простяглась на сотні гін.

Від плахи – вбік, лугами-берегами,

по днищу праколишнього ставка;

під вербами чимдуж, під снігурами –

у прихисток гарячий соснячка.

 

4

Цей соснячок затишний, мов конюшня,

тісненький, нерозтрачено густий,

загусла в ньому тиша непорушна,

спокусливо її нам потрясти.

 

З усіх спокус у світі не найгірша

спокуса ця (старий ти чи малий)

існує, і з роками навіть більша, –

невитравна (святий чи не святий):

 

повітрям тиши виповнить легені,

затамувати подих, а відтак,

повітря вивільняючи шалено,

з корінням тишу кинути навспак.

 

Спокуслива спокуса, що й казати!

Хмільне повітря тиші – ой, відвик!

Вдихаю, набираю… і не знати,

чому у горлі кам’яніє крик.

 

Вдихаю, набираю і… зітхаю.

Ні, не втомивсь.

О ні, не засмутивсь.

На тишу просто так не зазіхаю,

у тиші просто так собі спинивсь.

 

Не абсолютна, – чується, – відносна,

зелено-золотава, острівна,

ця тиша пришосейна, міжколгоспна,

в ній реактивна губиться луна.

 

5

За соснячком (мандрівка невелика)

береза славить зиму, а при ній…

При ній весняно шкіриться осика!

Дуб на листках зимові лічить дні.

 

Дуб-нелинь. Стародуб. Знайомець-дуб.

Лиш на верхів’ї листя щось не видно.

Чи з літака вхопив яку біду?

Чи з поля наковтався гербіцидів?

 

Мовчить. На листі лічить. Шелестить.

Спиняється. Збивається із ліку.

До нього дятел – та невже? – летить,

голодний дятел, безпомильний лікар.

 

Тож ліпше залишити їх в цю мить,

узявши курс… а хоч би і до скирти –

міжлісового польового скиту,

що онде на узвишші маячить.

 

… Вночі до скирти заєць прибігав,

підходила коза, навідалась лисиця –

учасниця незмінна, витівниця,

душа веселих мишачих забав…

 

З підвітряного боку шурхітна,

з завітряного боку – запахуща,

колись дитинством послана в грядуще,

висока скирто, здрастуй, осяйна!

 

Даруєш відпочинок і тепло,

жнив’яним духом думку зігріваєш,

і сповідь серця, знічену, приймаєш,

і в серці щось забуте ожило.

 

Здорова будь! До зустрічі в літах,

в далеких зимах, світло-несходимих,

всім порам року світло-золота,

нерозкраденна і неопалима!

 

6

Півкілометра вправо – Гавришівка,

попереду, за лісом, – Дяківці.

Вперед, вперед! Знайомі манівці.

Знайомі сосни, запашна мандрівка.

 

Вперед, на другім диханні вперед,

вперед слідами шістдесятих років,

де мій тоді котивсь велосипед

на вроки – вранці,

ввечері – з уроків.

 

Зимою ж то, було, квартирував

в стареньких хазяїв школяр майданський.

Квартирував – балачку добру мав,

і теплий борщик,

і топчан спартанський.

 

Дідусь Ілько, безбожний атеїст,

співучомовна бабця Кушніриха…

Вже їх давненько провели за міст,

у лоно чорне повернули тихо.

 

На Дяківці з узлісся подивлюсь,

тополю-вартівницю упізнаю,

землі досвідчень ранніх уклонюсь,

четвертий брід під снігом пошукаю.

 

Чотири броди Стельмах тут шукав,

відкрив один по одному – чотири,

нас, школярів, у мандри закликав

на Шлях Чумацький – ми його сходили.

 

Узлісся. Поле. Ой видно село!

Тополю видно і чотири броди.

Узлісся. Сутінь. Сонечко зайшло.

Вірніш… оглянься!.. в хвилі цій

заходить.

 

А в дяківецьких вікнах ще горить

не електричний промінь – сонця відсвіт.

Стоять дими. Триває довга мить,

і все, що хочу, видно мені звідси.

 

Там далі – Івча, селище між сіл,

красунь подільських вольниця-столиця.

Але туди ні часу вже, ні сил –

не те, що йти, а й те, що задивиться.

 

Назад! На другім диханні – назад.

Неждано втома у ногах озвалась.

Лижня співає, і з лижнею в лад

Душа Лісів – не чуєш? –

розспівалась.

 

Вже й Гавришівка зліва. Навпростець

з-під Гавришівки, із горбка – в долину:

відштовхуюсь! Ударив вітерець!

Із вітерцем з горбка в долину

лину.

 

Кротовина? Пеньок? Невже? Звідкіль?

Однаково! Злітаю і міркую:

лишилось не порвати передків,

осталось не розтрощити півкеулі.

 

7

… Як тане сніг! На віях і бровах,

за коміром, у пазусі відлига.

В ушах… звучить… Йоган Себастян  Бах.

Нараз щедрівка Баха перебила.

 

«Щедрик-щедрий, щедрівонька,

прилетіла ластівонька,

стала вона щебетати,

господаря викликати…»

 

… Господаря викликати –

на морозі замерзати?

 

Щедрівку пересилює луна,

зіткнулися, наклалися відлуння,

зове дівочим голосом весна:

«Гей нумо, нумо заплітати шума!..»

 

… Гей нумо, нум,

зелений шум –

крізь білий шум,

червоний шум?

 

Зелений шум заплетений

і тереном процвів –

в долині над заметами

новий зринає спів:

 

«Цвіте терен, цвіте терен,

листя опадає…» –

інша пісня, інший голос

горечка не знає…

 

І мені немов немає

ні горя, ні лиха.

Пісня пестить, зогріває,

вітер іншу навіває,

підмовляє стиха:

 

«Спи-засни, не прокидайся,

пісні передайся.

Співом-приспівом чи… свистом

на цей світ вертайся…»

 

Де я? Що я? Що за вітер?

Що це за долина?

Не умію зрозуміти,

а вже інше лине:

 

«Іде чумак, бреде бурлак, дорогою з Дону,

везе рибку-маломірку на продаж додому.

Штани його полатані, подрана свитина,

куди не глянь – кругом бідний, кругом сиротина.

 

Куди не глянь…

На пеньочку сиджу-возсідаю,

під місяцем, під зорями

сиджу – наслухаю.

Чи й собі вже підспівую:

«Ой гаю мій, гаю…»?

 

Треба б встати, шкандибати…

Незмога. Несила.

Починає забирати

пісенная сила?

 

А й нехай собі! Байдуже.

Аби був достойний.

Попливу, ге-гей, як ружа,

тихо за водою.

 

Закінчу високо,

увесь вийду горлом:

«Побратався сокіл

з сизокрилим орлом…»

 

8

Світло вдарило Перуном.

Затарахкотіло.

Співні луни-перелуни

разом відлетіли.

 

Тракторище, де й узявся,

у долину  світить.

Гей! А хто там заховався?!» –

голос непривітний.

 

То дарма, що непривітний,

так зате ж знайомий:

«Птах, – гукаю, – перелітний,

і летить додому».

 

«То це – ти? Чому так пізно?» –

сплескує руками.

«Та це я, була ще й пісня,

трактора злякалась».

 

Він сміється на долину.

Я сміюсь довкола.

Я вигадую хвилину

в Богдана Миколи.

 

Сніг обтрушую, і лижву

зламану рівняю.

Сіль з губи пекучу лижу,

вгору шкандибаю.

 

«От так зустріч!» – тиснем руки. –

«І ти обламався?»

«Обламатися не штука.

Ти звідкіль тут взявся?»

 

Він, Микола, не узявся,

просто забарився.

То в моторі колупався,

то з дороги збився.

 

Торф сьогодні вперше возить,

вперше доїжджає.

Трактор цей не трактор – сльози:

другий строк кінчає.

 

Трактор справді пахне брухтом,

деренчить сидіння.

Трусимось, неначе в жлукті,

у тісній кабіні.

 

До села свого Майдану,

мимо свого поля,

розспівавсь: «Ойдана, дана!..» –

рятівник Микола.

та й Вінниця чекає.

 

9

Назавтра… Так, я не пішов туди.

Там возять торф. Тут мати мову має.

Та й сенс який –

в свої ступать сліди?

Та й день малий,

та й Вінниця чекає.

 

10

Я подумки туди сьогодні йду,

у ту долину, себто луговинку,

де пасли микорів, горлали коляду,

вели розкопки, виростали гінко.

 

Від старших чули: ліс там був колись,

у лісі таборилися повстанці.

Червоні наступали, прапор вивсь,

блакитні відступали рано-вранці.

 

Я подумки звідтіль сьогодні йду:

що то було? Бермуди гавришівські?

Для серця чи ума? Не доведу,

на себе там сьогодні напосівшись.

 

Ефект відлунь? Відлунь віків?

Запаморочення?

Гра втоми-перевтоми чи – уяви?

Містичний сон? Судьба? Судьба – чия?

Невже моя? І я її… проґавив?!

 

Проґавив… проворонив… може буть.

Зате, якщо проґавив, то – не вперше.

На тому й заспокоюся, мабуть,

судьбі, якщо своїй, то носа втерши.

 

Скажу: то перелуни, хай їм грець!

Мільярдний шанс, а може, квінтильйонний.

А я все ж не з останніх молодець.

І крапку тут моє перо вже ронить…

 

P. S.

Ага. Якщо до гавришівських тих

Бермудів хто відважиться рушати,

озвіться, не соромтеся зайти –

вкажу, не потаю координати.

 

P. P. S.

А може, краще б вам шукати їх

в місцях, з дитинства ближчих вам,

своїх?