Цей сад посаджено у вирви

та недокопані ямки:

під крик горланний бригадира,

під шнур — туди й сюди — рядки.

Про землю казано: «невдоби».

Про вирви: «Стали у нагоді».

Й хоч був тоді «падіж худоби»,

іще її не пасли в шкоді.

Боялись саду пастухи,

а школярі ходили «стройом»:

збирати гусінь у міхи, —

з уроків зняті «козлодої».

Цей сад спочатку доглядали:

разів три-штири проорали

міжряддів простір трактори

натужно вгору та згори;

соломою від зайця в зиму

обв’язувано стовбурці

разів два-три; моральний стимул

стимулював роботи ці.

Садогородньої бригади

недужниці та бабії

були спочатку дуже раді

тут пробавляти дні свої.

Від ранніх яблук розпашілі

і зовсім не завагітнілі

від перших довгожданих груш,

вони були собі при ділі,

при грішнім (роботящім) тілі

та залишках (таємних) душ.

Садогородню р о з п у с т и в,

головувавши, «син райкому»:

на тім з а т р а т и скоротив,

на тих затратах з е к о н о м и в.

І тут відкрилось селюкам

те, що вони й без нього знали:

«Садок собі ростиме й сам,

аби йому не заважали».

А голови собі мінялись.

Бо що — відомо — голова?

Аби наїлась, насміялась,

з ланковими наженихалась,

в рай- (обл-) -центрі збудувалась,

та й, всепрощенна, прощава…

нова натомість прибува

в колгоспне господарство-царство.

Без голови — пусте капарство

те господарство — плюнь-штукарство:

ніхто не знає, скільки вкрасть,

і скільки за тоте робити,

й де від роботи відпочити

(як прийде празника напасть)…

… Був лейтенант-на-мотоциклі;

була парторгова жона;

змінились два столичні гицлі;

опісля них іще одна…

в головуванні була злою,

хоча, подейкують, якраз

«рішала» все не головою,

а… іншим органом щораз.

У садівництві не кохався

ніже єдиний керівник.

Тож сад старівся, усихався,

для сінокосу призначався

 

і… плодоносив через рік.

Дива Господні: плодоносив!

Більш року не відпочивав!

У травні — бджоли, в липні — оси,

у жовтні — й лось туди вчащав…

Людиська ж нОчами, як слід,

там розминалися з мішками;

я й сам ходив туди (для мами),

якщо у нас був недорід,

якщо, сиріч, лайдакували

доглянуті, попід вікном:

грайливо вітами кивали

та милувалися шпаком

при шпаківниці й годівниці,

домашнім звавшися садком…

Найперші голови — з д а в а л и

врожай негаданий, везли

на заготпункти-перевали

(бо план, було, найперші, мали)…

Та то було іще коли!..

Пізніш (пізніші) як уродить,

було, наставлять сторожів

і десь мерщій купців знаходять,

і — в школі вічних школярів:

бодай трусити, як не рвати,

бодай тичками по гіллю

(бо школярам, правду сказати,

чомусь — ги-ги! — не до жалю:

жаліти сад напівнічийний

напівнічийним дітям цим

нема потреби, ні причини,

ні прикладу впадати в стрим).

Із мурави тягнувши соки,

замшілі, не без лишаїв,

дають дерева невисоких

сортів плоди, але — сортів!

Рясних при тому. Щедрий Боже,

чому доводиш і кому,

що все Твоя прасила може

в малому й невеликому?..

 

І не деінде — серед саду

у пору чорт знає яку

собі знаходили розраду,

себе дурили на віку…

О Боже, хто лиш не знаходив,

а й хто вже тільки не шукав:

з нагодою та без нагоди

один шукав, другИй — лякав…

Тут сват пізнав, бувало, сваху,

і не уникнув кум куми…

Тут зоотехнік, як на плаху,

ліг на парторга в час пітьми.

Але й парторг була!.. Ци… бата,

недремноока, беручка…

А ще… ще… піонервожата

в обійми фізкультурника

упала спасівкою, поки

стояв навшпиньках восьмий клас

довкола саду…

Соки, соки!

Квашених яблук мориквас!

 

Хто перший череду пустив

міжряддя пасти — невідомо.

Корови чухались судомно,

кізяк пахтів, сушивсь, чадив.

А сад… однаково родив

(дев’яте диво з-поміж див?)

рік-через-рік, а то й частіше:

плоди, правда, щораз твердіші

(з недогляду — не з інших див).

 

… Збивають люто пастухи

зелепуги, щоб надкусити,

всідаються по двох (хи-хи!)

на стовбур схилений, зужитий,

сиріч, лишайниками вкритий,

різностатеві пастухи…

Ой-йой! Ох! Ох! Охо-хо-хох!

То не найтяжче, як — по двох…

Цей сад — це… я?

Гіркі мої плоди,

сухі морози, перелітній дятел,

гілля роздерте, омела триклята,

сівкий будяк,

у небі крук ненатлий,

весняні води, збіглі в нікуди;

осінній цвіт — всім кізякам приЯтель,

стежки і тропи, всі — туди-сюди, —

чужі свята, відсутність мого свята,

чи хоч півсвята,

хоч вряди-годи.

Хіба… коли Ряба, а чи Мазьоха,

начухавшись об стовбура, кладуть

під стовбура гарячу, як епоха,

живлющу купу?

Або… тут же ллють

на стовбура теплавий, ніжний струмінь

лишайникам на лихо — не корі, —

тоді просвітлість настає крізь стуму,

аж щось немов світлішає вгорі…

 

Навіщось корені свердлять землицю дику,

навіщось паростки упротиваж ростуть.

 

Навіщось обіходжуся без крику,

а ще й, еге, вітаю кожну пику

із тих, що тлять, деруть, жеруть, несуть…

 

Я єсьм цей сад.

Коли ж це сталось? Хто зна,

з якого сну до цього напівсну

впроторено мене,

мандрівника без корзна,

під осінь під якусь,

так схожу на весну.

Вкорінено — та й край:

рости, не зарікайся,

горіхом кожним будь

і яблунею будь,

і грушею, і… і… під сонцем не брикайся,

під градом не пади,

під дурнями — не гудь

ні свята, ні судьбу,

ні Господа, ні долю:

мовчи на всю губу,

вимовчуй всю юдолю.

То зблиснули… немов… сокири та лопати?

І… ніж-бульдозер сонце засліпив?

То вийшли мов… когось неначе…

корчувати?

Діждались, бач, весни,

дорогу дощ скропив.

Як вийшли, то й ідуть.

Наївна сестро жабко,

спинити їх тобі

хіба дано було?

Вони пройшли і йдуть, лишилась ти

лежати.

Вже поминули став,

минають Джерело…

 

Невже цей схил комусь

приглянувся, надався?

Під що: під бур’яни? під нужники? під…сад

(новий такий-сякий, аби лиш садом звався:

не глибоко вростав, хімдобрив сподівався,

не високо здіймавсь, до дроту припинався,

не мав ніяких вад,

не стежив людських правд)?..

Бог з ними, тільки б — сад!

Але — навряд чи сад:

садити пізно вже квітучою весною —

хай навіть абищо,

хай навіть з перепою.

Баряться з-поза верб.

Чи сіли з перекуром?

Чи не сюди ішли?

Чи не туди зайшли?

А тут співає… чиж?..

телятко очі жмурить,

коріння глибить глиб,

квіт липне до бджоли…

Мураш — і той припав

до приймочки, лоскоче;

нікчемний короїд

поліз… на білий світ.

І гусеничці тій,

котра найбільше хоче,

вповільнилася жовч,

на-пов-нив-ся живіт.

Яка всещертна мить,

неперебутній солод!

Які стрімкі хмарки,

всебічні вітерці!

Який наскрізний струм,

який нейтрино молод!

І дідько їх щади,

де там блукають ці!………….