алмазні жала притупили оси.

Побути хоче з кожним наодинці

поліська осінь.

Побути з кожним! Навіть там, де двоє

основу тчуть задля нового світу,

і навіть там, де ветерани воєн

галявини «накрили» розмаїто.

Поліська осінь! Жовтень! Та ще верес

нав’язує свої страпаті прошви.

Озерце зряче, мудре, але ще раз

довіритись плавців не вперше просить.

Бобри пливуть: «Чи річка ця – Бобрівка?»

Хмарки пливуть: «Чи тут сухі граніти?»

Сльоза пливе, скупа сльоза-мандрівка,

самотність і причетність разом мітить.

* * *

галявина паролю не спитала;

її «накрили», дружно тост сказали,

дзижчали в павутинці алкоголю.

Дорогою грузькою лісовою

натужно двиготіли лісовози.

Сивухи дози, сиводиму дози…

Співали всі. Один завив совою.

* * *

там граніти для мавзолеїв;

бензопили діброву гризуть:

там паркети для вищих пігмеїв

у Донецьках, у Київах, Віднях

та в Житомирах, Вінницях бідних –

не для бідних, авжеж, не для бідних!

Що та люта природи біда,

якщо ллється валюта тверда,

ніби піт лісорубів щоденний,

у пігмейські бездонні кишені!

Аж хитається Тетерів

зліва і справа:

«Схаменіться, тетері,

пігмейська виправа!»

І хитається Гуйва,

міліє,

і вихлипує: «Х…-х-рін вам,

злодії!»

* * *

загарбали загарбники і рвуть,

товарну передбачно тішать біржу,

вирізують до пня,

з глибин гребуть.

Глибини западаються, діброви

яріють пнями –

плахами дощів,

не лиш дощів – веселок яснобрових…

Двигтить парад пекельний

тягачів.

* * *

Печать листка в очах щодень чіткіша.

Поліська осінь! Благодать-краса

в мелодії зіходить і у вірші.

В лісах стоять, настоюються багна,

густі, як вірші, читані навспак;

в мелодіях не Моцарт, але Ваґнер –

непізнаний, забрьоханий моцак.

Шляхи-дороги, як зміїні шкури,

що, скинуті, лишилися з весни.

Мистецький транс часів Тимка Падури

навіюють, набріхують вони.

Поліська осінь чи красою сильна?

Масна рілля вертає звідтіля,

де – Боже мій! – загарбали? – і сіють…

У добрий час би. Хтось щоб не прокляв

із тих, що мають право і уміють.

Поміж пунктів А та Б

Як, подавшись лісом з Товщі

навпрошки у Голубин,

Дзендзелівському йти довше,

йшовши хоч би й сам-один

(без приїжджого поета),

аніж із Голубина

йти Островському у Товщу,

до поліського вина

(і приїжджого поета).

Ох, ліси, поліські нетрі!

З пункту А до пункту Б

мимо лосів, мимо вепрів

ті гребуть і той гребе;

розгрібавши ріща, верес,

запиваючи вином,

ті збиваються на вереск,

той примружився: «Це – гном?!..»

На пеньку мара… оката?..

Боже!.. Та невже… сам Хо?!..

Що за путь у біса-ката?

За яким таким гріхом?

Допоміг би навігатор

з пункту Б до пункту А,

та забули навігатор,

дожени ногу нога!

Мимо пункту Ц повільно,

ті пройшли і той пройшов.

Тим не диво, бо похмільно

йшли, ковтавши знов і знов.

Розминулися одначе

(мали карти, лиш не ті),

серце плаче, душа плаче

про такі в житті путі.

Досі бродять там лісами,

не про них мов перший сніг;

то закусують грибами,

то тручають часу біг.

Чуні сяк-так перевзують

та й – вперед, в усі боки!

Дружбу так символізують

на усі тобі віки.

Є ПРІЗВИЩ ПРАВДА НЕСПРОСТОВНА

1. ОЛЕНА СКАЛЬСЬКА

Є прізвищ правда неспростовна,

її успадкувати вмій;

вона з походження – кшталтовна:

розпізнавальний знак надій

чи роду якостей ґрунтовних

(буває – й жартів невгамовних;

від поколінь до поколінь

ті жарти сущі, як наличка:

Крикливий? Він же – безгомінь!

Маленький? Двометрова тичка!).

Якщо ж про Скальську річ вести –

Олену, що, скалі подібно,

в житті стоїть і інших гідно

стояти вчить без суєти, –

то маєм визнати, що Скальська –

хірург, розрадник і читач,

колегам радник і підказка,

колег симпатик і слухач, –

начало предківське сьогодні

і проявила, й довела

до розуміння мас народних

міста Житомира й села.

На її руки золоті

спиравсь, було, у цім житті

Євген Концевич достеменне,

життя кшталтуючи натхненне;

авжеж – ніяк не інвалідне,

і скал, і Тетерева гідне.

2. ВСЕВОЛОД СОЛДАТОВ

Сказала Скальська: «Ми – солдати»

(хірургів мавши на увазі;

не тільки тих, яких Солдатов

очолює у данім разі).

Але найперше, звісно ж, тих,

свого відділення звитяжців,

колег своїх, що їх устиг

Солдатов об’єднати в праці

таки ж, по правді, майже ратній

у цих умовинах удатних…

Та й – річ відома – кров є кров,

інфекцій ризик щоразОвий,

коли без зайвих перемов

спішить хірург в болячки зону.

Солдатов? Ні, не солдафонить,

хоч має ґонор і апломб;

очолюючи, він доводить,

що мудрість має кожен лоб,

а мавши – має розвивати.

Він – ерудит, естет, Солдатов,

шанує зміст – не коленкор.

За що пішов би воювати?

А за баранівский фарфор.

За порцеляну, ге ж. Вірніше,

за той в Баранівці завод,

якого глини найбіліші,

найякісніші, найтривкіші

йдуть за кордон без жодних квот

стовідсотково. «Губернатор»

колишній так його продав,

продати, бач, спішивши надто,

що був завод, та й перестав.

Лишилось глинодобування,

в Германію транспортування.

Від бренду ж і робочих місць

лишився пшик, печаль і… злість,

яка ж то людське серце й їсть,

поліщуків правдиве серце!

Хто б це терпів – коли і де це?..».

3. ВАСИЛЬ МОГОРИТ

Хто не знає Могорита

(у Житомирі принаймні),

хай не корчить ерудита,

а й не заздрить славі ранній.

Бо до того Могорита

стежка ще й дорога бита,

а назад від Могорита

путь світліша, не зужита.

Він щелепи забіяцькі

ремонтує щиро, хвацько;

зуби з’їдені критичні

реставрує і величить.

Ще й при тім не дуже теє…

наостанок могоричить.

Бо веде від Могорита

рід – не від Могорича!

То й не вабить оковита,

хоч і тост би прозвучав

(що тут вдієш: прозвучав!).

Знать, колись від Могоритма

(ох же й Ритму носія!)

прапрапрадід, мов, наврипивсь

в світ широкий, та й ім’я

взяв-прибрав-здобув-набув:

щоб нащадок вдатний був.

Ставши прізвищем, ім'я

не ганьбило носія;

втрата ж літери одної

(де? коли? в яких бігах?)

не відчутна: ні весною,

ні глибокою зимою,

коли мерзне в леті птах…

Бо шанує Могорит,

відчуває Могорит

вікодавній Мого-ритм:

то й не тліє, а горить!

4. ОЛЬГА БОГОМОЛЕЦЬ

З Богомольців тих, що в світі

славу медиків учених

по найвищих по орбітах

пронесли і гордо й чемно –

не цуравшись революцій,

бунту честі долучившись,

щоб не тільки у науці,

щоб і в етосі розкрившись, –

з тих відомих Богомольців,

Ольга ця найширше знана,

бо зійшла до богомольців –

ревних, щирих, незахланних.

Ні, не церкву збудувала,

у Радомишлі явила,

а музей ікон народних,

у яких народна сила.

Вже, було, докторувала,

славу барда-піснетворця

у перервах пожинала,

творчій віддана мороці;

коли це одного разу,

крізь торговище спішивши,

зупинилась, як з наказу,

погляд стрічно зупинивши…

на тім Лику, що з калюжі

прозирав і зором гострим

виглядав духовно дужих,

протинав торговий простір!..

Спас! Ікона дерев’яна!

У болоті! Під ногами!

Сором очі затуманив,

оглушив базарний гамір!

Підняла, повитирала.

Добре витерши, додому

поспішила, ніби знала,

що то долі знак свідомий.

Вранці поглядом зустрівшись

з Ним, розчулилась, дивилась.

І аж ніби зашарівшись,

як уміла, помолилась.

З того дня, з тамтого ранку

скрізь знаходила ікони:

поклик, а не забаганку

стала чути, як ніколи –

Богомолець! З Богомольців!

Дарували; купувала.

Духа і естетства моці

одержимо слугувала.

Жаль відкрився: не шанують

земляки ікон земляцьких:

візантійщині слугують

то по-рабськи, то «по-панцки».

Мов, усе то – «богомази»,

не московського канону;

не миналось без оказій

те збирання цих зникомих…

Сотні, тисячі зібравши,

стала в домі почуватись

під їх поглядами краще,

але тут же й сумніватись:

«Чи ж від світу, чи ж від люду

не приховую сю силу?

Силу Ликів звідусюдних?

Силу поглядів премилих?..»

Як не храм, то стіни де ж ті,

щоб могли їх прихистити?

Аж у Радомишлі, врешті,

напитала стіни криті:

де колись була папірня,

згодом – млин, ще згодом – пустка

й сміттєзвалище «дочірнє»

шістдесятитонним згустком…

Там, отам… ой, тут же, тутка

праці, коштів, нервів, років

улягло – вляглось не хутко,

здивувавши світ широкий.

Тут енергій богоданих,

боговзятих, боготворчих –

ой ти ж дана, моя дана! –

всяк бери, хто взять охочий.

Там, у Києві, лікує

і співає принагідно.

Тут, в Радомишлі, дивує

та цілительствує гідно:

силу бравши в «богомазів»,

тут присутня в кожнім разі.

Не один, бач, торопіє,

до дверей не поспішає:

вплив іконотерапії

підсвідомо заживає.

В іконі кожній — Дама Серця

То під конем, то на коні,

то не в сідлі, то без сідельця.

Та сонце — в кожному вікні,

і серце — в кожному вогні,

і в кожній шибі — Дама Серця.

Малярський хист — лицАрський сенс,

бряжчить копійка за душею.

У шлунку — вічний декаденс,

але з малюнками торбенс

у дощ ховаєм під кирею.

Гроза у зливу загуде,

сердитий хмара зробить вираз.

А ми собі — ні се ні те:

про блискавиці декольте

складаєм пісеньку на виріст.

По колу землю обійдем,

ага, то так, — по видноколу.

До оберега прибредем —

хвоста котячого тотем

погладимо, присівши долу.

Домашні піючи пісні

то про сідло, то про весельце,

перепочинем зо два дні,

де сонце — в кожному вікні,

і серце — в кожному вогні,

в іконі кожній — Дама Серця!

Дешева-дорога дорога

Дорога ця вела до комунізму,

але й тепер кудись сяк-так веде.

До іншого, можливо, атавізму?

Бо щось двигун, мов… на тонке…

пряде?

Дорожні знаки затуляють пики:

задивишся – під жезлом буде «Стоп!»

А й як не задивитися: великий

мандрівцям вибір, щастя мати щоб.

Сподобилася, земле деревлянська:

до пики пика,

як до гриба гриб;

тут голка знадобилась би циганська:

збирай і запасай духовний хліб

(до пики пику – ох, багатолику! –

не боячись… медвежого?... їх рику).

* * *

вигулькнув, попереджає вас.

Це – поліська ґречність близькозора,

мовчазний глибин тутешніх глас.

Мухомор продерся крізь граніти,

пришосейну проштрикнув жорству.

Ви йому зумійте порадіти!

Подаруйте усмішку живу!

Товща – Житомир – Вінниця – Майдан-Вербецький,

2012.