Memoria

Прилипко був,

Прилипко є,

Прилипко так прилип до світу,

що світ його до свого міту

ввібрав; ввібравши – й роздає.

Міт невичерпний світовий

гласить нам,

ввічливо голосить,

що кожен – бувши – в світ приносить;

принісши – ношею й живий.

А хтось один поніс Хреста,

хтось інший – хрестика;

чи – Сваргу?

Аби не злість. Аби не сварку.

Не дурість здуру чи спроста.

А скіфське золото не липло,

Прилипком копане, до рук,

а корінь-слово

проріст звикло

давало в нього без принук.

Прилипко був, Прилипко є,

Прилипка навіть прибуває,

лиш панна липа розцвітає,

а з липи джміль росицю п’є,

нектари бджілка надпиває.

І

Володимир Прилипко. «Незакінчений сонет»

Інформаційний вибух! Летимо!

Осколками,

пилинками,

димами:

хто – з нотами,

хто – з думами-томами,

хто – з мікрофоном в горлі, –

все одно:

всі летимо врізнобіч,

о пітьмо!

То й… камінь – з нами!

Літери шматок

(на камені,

під лишаєм)

ще з нами:

щезаючи, щезає

дні за днями.

А був колись на камені…

флагшток?

ІІ

Володимир Прилипко. «Старий цвіт».

Як по весіллі,

як фата,

це відцвіття русяве.

Старого цвіту марнота,

сновійна світу маята –

дочасний крик про зайве.

Нечуваний, нечутний крик,

по нім – лискуча зав’язь,

яку черв’як, яку язик,

якої гусінь замість.

Як по весіллі, як по тім,

яким батьки втішались.

Як у минулому житті.

Як в загадці про жалість.

ІІІ

Володимир Прилипко. «Забувся мак…»

Голівку ще ма – а – леньку має,

дрібну, як цвях, мак польовий,

тож і забувся, й так палає,

людського поля лановий.

Виймає душу. Бо вже смиче.

Й нащо йому душа людська?

Над ним же й чайка не кигиче.

Під ним же й ропуха слизька…

Від нього погляд відвернути!

Ну відвернув. Душа ціла.

Але ромашка… тут як тута:

виймати душу розцвіла.

IV

Володимир Прилипко. «Був довго довгий дощ…»

По довгому дощі

висить роса коротка,

довгасто скапує

з довгастого листка.

У небі – світла тінь:

її постава кротка

благословляє світ,

надчахнутий злегка.

По довгому дощі

надчахнутість зростися

бажала би, либонь,

якби не цвіркуни:

мутанти-цвіркуни

розтріскувать взялися

останній липня день,

світ-літодень луни.

V

Володимир Прилипко. «Півонії».

Росорожденний,

грім цілоденний,

полю догідний,

шастає гідом:

дощі приводить,

зливи відводить

полю рясному

знову і знову.

а роса рання

вже й призабулась,

дощем замилась,

джерел добулась.

Росі, родивши

на полі грім,

радости мало

у громі тім.

Іншим наука

росяна ця

не до бікіні,

не до лиця.

VI

Володимир Прилипко. «Терези».

Небесний грім у рід людський

одного разу перескочив,

та й досі скаче, де захоче,

людей низаючи в разки.

От, повне громом тим, вином,

весілля й, скачучи, грімкоче,

любо-гріховно-непорочне,

як серенада під вікном.

Під вікна Всесвіту воно

свої розкоти, гуки, крики

несе-доносить, пиколике,

з небесним громом заодно.

Дорога поступу? По колу

дорога водить ще і ще

його – покрізь зустрічних щем –

важким, сліпучим покотьолом.

Чадне буває та незгоже.

З ним розминутись? Не дай, Боже!

VII

Володимир Прилипко. «Осінні весілля».

Восени він розцвітає,

той весільний терен –

дере горло, серце крає,

дратує етери.

Ткань тонка, а барви хльосткі

в обертонах тонуть.

І танцюють недоростки,

й п’янички – притомні.

Бо цвітіння терну чіпить:

це вам – не латаття.

Бо Найвища Сила кмітить

личка пелюсткаті.

VIII

Володимир Прилипко. «Колись я думав: розум допоможе…»

Наука астрономія безсила

нас відучити знати, що вгорі

існують зорі – піднімальна сила

очей і душ, сердець і прапорів;

і – помислів, фантазій і рефлексій,

і відчуття клітинності єства,

дотичного до прадідівських стресів:

де понад палю висне голова.

Коли ж снігів, і хліба, і до хліба,

й вертепи у снігах, і крик, і глас,

тоді ще дужче тлить прадавня хиба,

колишній дошкуляє дуриндас.

Замуляє замулене, зужите,

недогеройське, тлумлене, німе

посеред чарки мулько досягне –

і заболиш, і похлинешся, ситий,

і не повіриш, що життя – одне.

IX

Володимир Прилипко. «Не хитруй. Не плач. Не говори».

Час уже у вимірах вогню

(вогника): пече, іскрить, дотичить…

Нам такого шанувати личить:

бо для нього всі ми – парвеню.

Вискочки! Йому не за окрасу,

ми, такі, загадуємо все ж –

прожектери! – вискочити з часу

найтісніших, найкуціших меж.

Отже, треба цмулити цигарку,

добувати нещадимий дим,

як укус, припалюючи гадку,

здогад, спогад, зАгадку-загАдку:

що потому буде перед тим?

X

Володимир Прилипко. «Із санчатами на гору…»

Маленький ліс просвітлений, то й світиться.

Хоч сонце низько, та на повен зріст,

підсвічуючи серп (на сході) місяця,

високосяйно виявляє зміст

буття земного. Куцим гобелеником

село себе являє на снігах.

А сніг, що з неба заявивсь Калеником,

на односельців наганяє страх.

З тамтого світа добродня навідавшись,

Каленик, тканий віхтями сніжин,

догулює земне-земнюще, звіздами

погордувавши з тотаких причин.

Каленикове – гостеві ж – Каленику:

на гору інший зримо тягне хтось

санчата по грузькому гобеленику.

Пригляньмося: Калеників Антось?

XI

 

«На хмару хмара – отари суму,
одна сльота.
І думають за мене думу
мої літа».

Володимир Прилипко. «Хмари».

Літам передовір лиш думу –

вони без сну –

її, непевну, ох, повну суму,

одним-одну,

думають тупо,

доводять гостро –

домахи сталь! –

тисячолезо, мільйонноосто –

ох, екстремаль!

І все не мимо,

дальноприцільно,

як бумеранг –

дума за думою,

перл многоцінний,

найвищий ранг!

Бо за літами –

мільйонноліття

чужих весіль:

скачуть бездумно,

широко смітять

сюди-звідсіль.

XII

«Колись я думав: розум допоможе   
Не жерти один одного, але…»    

Володимир Прилипко. «Колись я думав…»

Не допоможе розум (бо не може)

не жерти одне одного; бо й сам

жере премудро згоже і незгоже,

загрозливий землі і небесам.

Є в розумі раціональне… глупство,

а мудрості у раціях… катма?

Нікчемство є, освічене паскудство,

є святоблива, свЯчена пітьма.

З нас кожен думав, думав, думав-думав,

що стане сильний розумом своїм.

А розум хрумав, хрумав-хрумав, хрума…

Дохрумує – і кожному, і всім.

XIII

Володимир Прилипко. «Калина у вікні».

Промерехтіло поколінь,

племен, народів-недородів,

а, бач, не вичахла ярінь:

дітей фігурки верховодять

у призимовому саду,

де зирять сливи смутку зором

і зазирають за гряду,

поза русло, що марить морем.

То й не страшить таємний мор,

що знов, либонь, он грає в жмурки

із малолітками, фігурки

чиї виводять барвний хор.

XIV

Володимир Прилипко. «Калина у вікні».

Це не зворотня перспектива,

це калинова коляда.

Це Кия, Щека і Хорива

чи то мана, чи то звізда.

Ти подивися: у вікні!

Напридивляйсь: вікно углибло!

І день заглибився у дні,

і дням вікно не остогидло.

У тім вікні означся сам

невицвілим автопортретом,

впізнаваний: не небесам,

не куполам, не мінаретам,

то хоч листкові з-понад гронця,

сніжинці з-під сліпого сонця.

XV

Володимир Прилипко. «Пісня».

Не гадай на білу воду рано.

бо спливеш судьбою за туманом.

Не гадай на білу воду пізно,

бо гайне судьба твоя у пісню,

ту, яка роздасть тебе навкіллю –

горам, рікам дужим, тернопіллю

та сусідів заздрих тайговищам,

де хто ниций, той од вищих вищий.

Ні Дунай широкий, ні Карпати

тут тебе не зможуть заховати,

не зуміють хистом прихистити,

ані в поколіннях утвердити;

виноградом, п’яною лозою

обів’ють стежки твої порою,

коли білий місяць білить хату,

перш, ніж зайдам в спадок передати.

XVI

Володимир Прилипко. «Голота».

Гнавши коней, мінявши знамена,

кляту кривду рубавши упень,

перетерли вудила й стремена,

переплутали з нічкою день.

А ріка – удовина, осіння,

а на вербах сріблиться зима,

а у грудях хрипить голосіння

про свободу, якої нема.

Та й нема! Тільки воля-сваволя,

самоволя тяжка звідусіль,

і тіснить тіснотою роздолля,

аж ущільнює силу свавіль,

наповзятливих свійських свавіль.

Чи до Бога молились невчасно

(очі їла солона ропа)?

Чи не вгледіли, де розпрекрасно

нам дяки підмінили попа,

та й пішли наші сповіді в вуха

тим майорам, чий бог – паразит,

а потреба священна – мокруха,

а священний герой – слідопит?..

Але марити треба. То й марим:

хто – конем, хто – ясним знаменОм,

хто – рікою (за нею – татарин,

чи, татарина вбивши, другарин?),

хто – басейном з шампанським вином…

XVII

Володимир Прилипко. «Картярі (Присвята Сергію Кокряцькому)».

В рідній стороні кокряцькій

дочекаймось лиш зими –

сон мистецький, сад мастацький

в санях рушаться на ми.

(Предки ж то «на ви» ходили.

Йшлося предкам надовсюд.

З предків витяглося жили,

а осипалось полуд).

В стороні кокряцькій, тихій,

взимку далеч очі п’є.

Об сніги удармо лихом:

Хурделівни влада є!

Не безвладдя, не сваволя.

Надихайся, мерехти.

Кривулястий шлях край поля –

найпряміший до мети.

Та мета – снігів ясніша,

все підвладне тій меті:

окрай долі, впростяж вірша

непогасних мерехтінь.

XVIII

Володимир Прилипко. «Сад».

Клубочилось, клубочиться… Клубиться

зужитий сад крізь ствольні димарі.

Їдючий білий дим

над димарями ґзиться,

прощальним цвітом

тане угорі…

У грубках – жар.

Обличчя ж – одинокі.

Розчервонітись не усім дано.

Конає сад. Був колективним – роки,

нічийним нині став,

йде пам’яті на дно.

Спішили як хто міг рубати і ламати:

щоб користь хоч якась (поки усіхній сад).

Бо займанщина йде

до надр глибин займати:

родючу і горби, квітучу й без принад.

Згоряє сад садів! У днях старечих юний

жаріє жар, бруньки

плодові – розривним

випахкують вогнем: салют… на честь комуни?

Бог знає. Дідько зна? Цвіте ядучо дим.

XIX

Володимир Прилипко. «На старовинні образи…»

Бува: у всесвіти веде

сягниста дума.

За нею помацки підеш,

і – враз – ти вдома.

Вела ж у всесвіти, вела

в неосягненні…

От до сімейства й довела.

Чи то до нені.

Тут де й поділась, повелась

на щось вчорашнє.

До завтра – цить! До завтра – зась!

О горопашна!

XX

Володимир Прилипко. «Старі істини».

Істин старих актуальний смітник

бачить поета, не бачить владик.

Чобіт плюс пляшка на смітнику

кістці коня додадуться в рядку.

Чом же, о, чом же поетові лиш

лізе смітник по дорозі з узвиш

в очі ясні, лізе вам і мені

в місті, в селі – де б не йшлось –

день при дні?

Чом він не лізе, повчальний пустир,

в очі провладних і владних пронир?

Навіть не сниться така їм бридня,

навіть в президії посеред дня –

чом же, ну чом невідомо, чому –

навіть у снах про суму і тюрму,

навіть отому аж,

навіть цьому?

XXI

Володимир Прилипко. «Білий кіт».

На білий світ

впав білий сніг

і чорноту його прикрив.

Крізь білий сніг

йде білий кіт

біліших – ні – нема слідів.

На ґанку кіт,

лишивши слід,

втоптав лапатеньких, м’яких

сніжин багато – скік та плиг –

ще ворухких… напівживих?

XXII

Володимир Прилипко. «Спеціальне завдання».

Існує (бо стріляє) він,

конвой – псявіра родичання

і в час величних перемін,

і в дні відвертого гарчання:

клинобородий, сірий, він

являє значення пручання

від родичання-визволяння,

що люто в дружбу перейшло,

в співпрацю вічну і братання

далеким ворогам на зло.

Він сірий зверху, в споднях – чистий,

казенна споднів чистота

йому щотижня неспроста:

щоб був від щастя урочистий.

Крива мармиза? Хай. Мурло?

Зате надійність, вірність давня.

Знак спеціального завдання,

смик історичного захлання,

вождем онімблене чоло.

XXIII

Володимир Прилипко. «Філософ».

Атож: в країні знань народжений,

Вкраїні краєній знагоджений,

щось мав би, знаючи, та й відати,

шлях відунам до Вед розвідати.

Бо відуни ще ж бути… мали би?

Попри усі щоденні «Жалоби»:

на сущий день, гірку минувшину,

майбутнього непевність глушену…

Маркітних знань носій невіданий,

знанням непевним заповіданий,

хіба в Прилипкову лаконіку

вдивляйсь, не спокусившись тоніком.

XXIV

Володимир Прилипко. «Філософ».

Як філософ смерть минає –

хто те знає?

Де її він занехає –

хто вгадає?

Чи вона йому, незрима,

незустрічна?

Чи вона йому, щадима,

не правічна?

Нам, безладним ротозіям,

борщоїдам,

чи ж вона, бридка повія,

те повіда?

Може, маєм з того дива,

перформансу,

шпигувати за жаждивою

до часу?

Чи й собі осла пускати

повз Голгофи –

гризти-бгати

кілометри філософій?

XXV

Володимир Прилипко. «Ностальгія».

У ночі попас, у снагу весни

пускалися блакитні і зелені,

розсідлані, безгучні, безстременні,

комоні-коні, щезники стеменні,

і заникали – до небес росли.

Той ночі попас – не забувся він,

і теє заникання-виростання

у пам’яті, у ґенах, у нірванах,

у видноколах темних безгомінь.

Вертаючи, ніколи не вертають,

повернені ж то – майже не вони.

… Була весна. Росла наскрізна павіть.

Безшумні розчинились скакуни.

XXVI

Володимир Прилипко. «Ностальгія».

Розжмуриш очі –

знову світ новий,

оновлено навернений, жаливий:

і коле серце явір межовий,

і на дно серця западають сливи.

Аж ріже очі виклична краса,

і власне у собі блукає еґо,

і ніжно пестить гостряком оса,

і долинає: «Co komu do tego?..»

Така вона, розжмуреності грань,

такий її, розжмуреності, вимір:

сон відпустив – ще раз! – у світ волань

(змагань, палань, горінь, перегорянь).

… Ну хто там каже: «Світ цей недовимер»?

XXVII

Володимир Прилипко. «Старіє літня ніч…»

Допіру вечір був –

вже ніч старіє. Літня!

І хвилями – полин,

і пахощ… ковили?

І тріщиться земля,

вдова тисячолітня,

яку ми ж… берегли

у затінку стріли?

Вітчизна цвіркунів!

Цвіркує, цвіркуніє.

Цвіркочучи, щадить

усіх, лиш не себе.

Старіє літня ніч.

От-от вона продніє:

у сірім защемить,

пірне у голубе.

Зі Скіфії пашить,

з її проткнутих далей,

з її масних глибин,

з ілюзій золотих;

здалася орачам,

непевним і невдалим;

відкрилась копачам;

святий один із них.

XXVIII

Володимир Прилипко. «Яка зелена довга тінь…»

Сил різнобіжних рівнодійні сили

своє сказали; кажуть – то й лежить

камінний схил: подобою Могили,

в якій щось не заснуло, але спить.

А хвиля, працьовита, обробляє,

шліфує схилу найніжніший пруг,

і кожне всім щось тихо-тихо бає

в тій хвилі, що над хвилю пролітає,

єднаючи усіх і вся навкруг.

Усім достатньо сил, аби в напрузі

взаємовіднаходитись всякчас,

не бачачи, що день на виднокрузі

уже напівпобляк,

напівпогас…

XXIX

Володимир Прилипко. «Старіє літня ніч…»

Трава росте, народжуються зорі,

а розум – стежить,

на задвірках дій

застрявши, сам собі не свій,

заскочений процесів і просторів

відкритістю, аж навіть голизною.

Не страшно знати все, а все ж, усе ж,

коли пісень глибинних тиша повна

неспокоєм, тлить мудрість невимовна,

а бачність незмиглива аж болить.

Бо зорі й меркнуть, мруть:

бенгальськими вогнями

до чорних дір

летять мільярди зір,

засмоктуються:

так, як дехто й з нас (між нами)

до всячеських спокус

та до фальшивих вір

(мальованих та співаних піснями:

без глибини, без ґречности – басами,

що резонують безмір-черевАми…)

спішить, щезає (там йому хвала є:

і розуму, й уму наперекір).

XXX

Володимир Прилипко. «Чотири відьми».

Чотири відьми:

тут зійшлись,

ген там розходяться

трефово.

Вони самі собі вдались,

на прижмур вдатні

і на слово.

Від них хіба заступить

хрест.

От хрест і виникає

ще раз

на темному шляху,

як перст,

трухлявий… чи іржавий…

щедро?

Дірява ніч. Плач перепілки.

Здвиг на Змієвому Току.

У житі плач? Ох, тільки…

тільки б

не в планетарнім ріпаку!

XXXI

Володимир Прилипко. «Такі величезні храми».

Бракує води:

щоб прогнати

крізь воду

зіпсований мозок.

В воді не бракує

ні домішок, ні мікрохвиль.

Бракує народу

(й народу ж бракує!),

в народі бракує народу,

чигає чимраз

на людей добромислих

екзиль…

Забути? Згадати?

Ні те, ані те не вдалося.

Бракує води,

а й повітря бракує,

і сили.

Бракований мозок – ядро:

розпеклось, запеклося.

Вигадник-барон,

осідлавши його,

його й гилить.

А храми… О, храми

такі-претакі величезні,

споруди зі слів

нависають над душами тими,

яких приручили, приручкали

щезники щезні,

гріховно-облесні,

о Боже зо всіма святими!

XXXII

Володимир Прилипко. «По літі».

Літо, всякле у поліття,

в літі хтось ішов по щось.

Світ, метафорою литий,

у літоті віднайшовсь.

Й Суховецького ж Миколи

світ метафор городивсь.

Після літа зяють школи,

учні де були колись.

Трохи світу, небагато –

щоб любити тільки-лиш, –

світ – метафор післясвято,

світ – літот стерня-комиш.

Світ липучий, від Прилипка,

післялітній, на поду,

світ – пунктиром срібна нитка

над Прилипкову біду.

Понад світову біду.

XXXIII

Володимир Прилипко. «Забувся мак…»

В легкій повітряній ріллі

теж ніби проростає щось-то

і пнеться… до землі… так гостро,

як жита кільчики малі.

Чи встигне ж визріти, до речі,

допоки мружиться копач,

допоки не нахлине вечір,

у розпач надячи, у плач,

у зоряну ріллю холодну,

де… не росте тремтлинка жодна?

XXXIV

Володимир Прилипко. «Дерева світяться. Хрести…»

Повищали блакиті,

став нижчим сад,

летять пожовклі миті

крізь сад монад.

Падуть весняні звади

і літні – все до ніг,

надсадні пересади –

ох, під майбутній сніг.

І вінницька прописка

не допоможе тут,

як зЕмлиться до писка

павучий парашут.

Прабабиного літа

павучий цей десант,

і кисне aqua vita,

і прокисає сад.

XXXV

Володимир Прилипко. «Археологічне».

Кочівник наступний

наступить на літери звично:

той звичай чи в ґенах йому

чи в вітрах передався.

Історія личить

коневі його, дуже личить,

аж кінь, переможно басуючи,

завеличався.

Святкують в шатрі, і у шатрах,

між шатрами – ниті сполучень.

Вогнями годується ніч,

і годується здобиччю плем’я.

Похід визріває наступний,

і коней наступних приручено.

І вождь загадався:

витає ідея гарему.

І все-таки шанс,

хоч малий, жертвам того походу

дається,

коли кінь вождя,

підсковзнувшись на плитах історії,

об гостре ім’я чиєсь

гостро нараз підіб’ється,

і, може, якісь десь устигнуть сховатися

орії.

XXXVI

Володимир Прилипко. «Археологічне».

На шальки печалі

все золото світу кладеться:

супроти піщини

з тієї пустелі, де хата

в віночку садочка

все зиркала: як там ведеться?

віконечка мружачи

то зірко,

то підсліпувато…

Не тягне, бісОве?

Все золото світу, трикляте,

супроти піщини

не важить, нарешті, нічого?

Старайтесь, бісОве,

нечисті свої діаманти

випорпуйте, зносьте,

скидайте із себе прожогом.

Чіпляйтесь самі!

Над пустелею сучте ногами!

Повітрям виповнюйте

висхлі від злості легені!

Даремне, захланні?

Намарне, синки полігамій?

Все золото світу

не зважить піщинки зі жмені.

Final. По медозборові.

Володимир Прилипко. «І зібрався мед…»

Прилипків липень! Імени Прилипка

липучий місяць; надцятигодинні

палючі дні, а ночі – горобині,

а ранки швидкоплинні –

дим і нитка!

Зібрався мед не весь.

Обвився пліт не двічі.

Ще буде. Бо ще є:

липке є,

є й високе;

на Мурах буде, вже ж,

прибуде на Каліччі,

бурштинне буде, що аж карооке,

навіч – про вічі.

Солодке буде, буде не гірке.

Прилипко? Буде й він,

бо є, бо переходить

у щось, у віщось, у таке, таке…

В суґестії? Не лиш,

не лиш в картинки,

бо, йшовши, за собою двері й хвіртку

попричиняв не тісно

і наводить

на думку, бачте, й вас

стежинами своїми,

яких недоходив

чи по весні, чи влітку…