Люблю гойдатись незабутньо

на колоскові, на стеблі –

ще в маминім якімсь майбутнім,

ще в батьковім недотеплі;

аби, усотуючи всоте

пилок, пергу, жагу, снагу,

перетворитись на босоту,

бодай комусь, а дорогу.

Люблю уроки фізкультури

у школі на початку дня,

коли тверезий фізкультурник,

таки ж тверезий фізкультурник,

найтверезіший фізкультурник

нас, напівсонних, підганя

й через козла, попід коня

жене в майбутнє навмання;

його слова – батіг весняний,

бичачий бич його слова:

у піт вганяють несказанний,

як двієчника два по два.

Люблю стікати потом, потом,

спливати, сходити – здоров! –

не відкладаючи на потім

лопату, м’яч, сіна, любов;

і піт – змивати, був би струмінь

або й ставок, де воду п’ють

корова, кожна собі струмінь,

овечки, кожна собі суть.

Люблю весняну хляпавицю,

йдучи з Білецького-села

(або – в Білецьке), мжичко-кицю,

була б ти теплою, була…

Якщо й холодною – не лихо:

намерзне льоду-кришталю

і продзвенить кришталь не тихо,

як хляпавицю я люблю.

Люблю і сніговицю голу,

найпершу (хоч останню – теж),

її, плюндровану по колу,

її – понадхімічну все ж;

таку немов понадхімічну,

що уздоровлює: вдихни

її – побічну чи навстрічну –

і не страшися й сатани!

Люблю жаждиву літню зливу,

що відмиває всякий хист

від брудів і служінь намиву,

від налипань прожухлих міст;

крізь зливу бредучи з-під зливи

між блискавиць та мигавиць,

комусь скидатися на привид,

космічний, ге ж, еге ж, тиць-Гриць.

Люблю столярного верстата

міцну поставу й площину

і стружку жовту пелехату,

й шерхебля жовту глибину;

така-сяка була б майстерня,

обаполи, смердючий клей,

в майстерні – животата стеля,

в віконці – сонячна куделя,

і скрип впізнаваний дверей.

Люблю любити на верстаті,

якщо до того вже дійшлось

і стружка в стружку, стать до статі

злилось, живицею взялось, –

аж дошки падають нечутно

на гостровигранений брус

і горнуться багатокутно

до гостробрусових спокус.

Люблю студентського сп’яніння

то від вина, то від книжок –

того сп’яніння до світіння,

до проступання стежечок

через бруківку, крізь асфальти,

окрай тропи Сковороди,

де многі русла річки Альти

витьохкують на всі лади;

до просвітління не дійшовши,

надію мати все-таки:

щоб тверезішати – подовше,

протверезіти у рядки.

Люблю, студентом вічним бувши,

перепитати хоч кого –

із тих, хто, лекцію відбувши,

бажає „доброго всього”

бігцем до інших авдиторій, –

перепитати, будь-що-будь:

„А ви є арій, а чи орій?

Ідейний верть, питомий круть?

Вам не болять ночами жили?

Вас не Мамона привела?

Самі Ви що й на чім щепили?

Себе Ви чом так не щадили,

оравши з усієї сили

колись на розі у вола?”

Люблю, щоб інший біля мене

себе по лобі хляснув – хлясь! –

„О Боже! О життя шалене!

Нам перепитувать не зась!”

Бо ж родимось ми не для пут,

не для вериг багатств щоденних, –

для принагідних, хлопче, Крут

і перепитувань щоденних.

Люблю в президію вглядатись,

в останнім сидячи ряду,

на їхню мудрість покладатись,

у них собі не на виду;

коли ж свердлючі їхні очі

прочісують вряди-годи

(з підозрою чи неохоче)

ці найостанніші ряди, –

сама собою вічна дуля

в кишені крутиться з жалю…

Її розкручую, тверду, я,

бо… вже ж… розкручувать люблю.

Люблю розкручувати дулю!

Свою, авжеж. Бодай свою!

На неї, на гарячу, дую.

Її, холодну, тру, аж б’ю.

Бо дуля ця, внутрікишенна,

ця дуля дуль, ця кітва кітв,

судомить руку цілоденно,

неволить душу достеменно,

на себе замикає світ.

Люблю маленьке товариство,

його великі почуття

і пристрасті не гонористі і не картинні каяття;

його неопалимі узи,

його невизрілі думки,

його чіпляннячка до музи

під незлобиві з неї глузи,

поблажливі – не навпаки.

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Люблю одеського перону

всю тупиковість, тупу-туп,

її квіткову оборону,

до канни канна, струп у струп;

тупик же тільки залізничний

ці канни зранені значать,

а для думок, дерзань незвичних

їх є початок і печать.

Люблю морської хвилі хвилю,

найпершу, найгострішу мить

її завжди нового стилю,

що вічно в головах шумить;

стиліст, ніякий не стиляга,

утім, не дуже-то й стиліст…

її, таку солону знага,

обожнюю у повен зріст.

Люблю той пляж „Біля торпеди”,

якого, кажуть, вже нема,

бо, мов, якийсь-то деп чи педик

взяв берег „ксивою” й трима,

побудувавши гріх-твердиню,

фортецю щастя та утіх,

де возвеличує гординю,

всебічно розвиває гріх

(торпеда ж в сні йому явиться

та й – іменем моїм – помститься,

щоб знову відновився пляж:

бодай у сні моєму аж).

Люблю одеського „Привозу”

ринковий, а ранковий дух:

товару гори, гори-пози,

прискіпування вередух

до кращих в світі ґрон і камбал,

до мудроокого тунця,

одні й тіж дотепи роками,

одні й ті ж міни без кінця…

і мін, і дотепів не злецьких

люблю вершину ту, що тре’:

коли – Сушинський?.. Суховецький?..

уже сторговане бере.

Люблю одеського причалу

байдужно-кличний гам і гук,

де втома хвилі і металу,

невтомність пристрастей і рук

таку благу являють гідність,

що хоч пливи і не вертай,

а хоч вернись, проси на бідність,

живи, сповідуючи край…

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Люблю вітання галичанське,

достоту мов галілеянське,

це неспростовне: „Слава Йсу’!”

В одвіт: „Навіки Богу слава!”

Львів – Чопу, Самбору – Свалява

гукають, творячи красу

духовної самопосвяти

і хресних путівців, Голгот, –

люблю боготривкий народ,

якого не переназвати,

в якім що не чота, то лава,

що не поріг, то мур,

держава…

Люблю московськими словами

розповідати москалям

про все, що діялось між нами,

про все, чого не треба б нам

ні тут, розчулившись, твердити,

ні там, насупившись, верзти

задля втопічної мети,

яку спожили троглодити

у месіянських ковпаках…

Люблю розмови братські, ах! –

як власний «Месячник России», –

люблю, вкраїнці-ротозії!

. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .

Люблю у вірш ввійти зненацька,

зненацька вийти будь-де-будь,

судьба дивацька та бідацька

манить на виході: не гудь!

Не гудивши судьбу ні долю,

пишаюсь наодинці-сам

своєю роллю і юдоллю,

що їх ні за що не віддам.

Люблю районних графоманів

перегортати книжечки

і фоліянти мальовАні,

промакіяжені, рум’яні,

люблю, їй-право, насправжки;

у них, книжках таких безкарних,

між секонд-хенду тем і строф,

бува, в рядках – не між рядками! –

таке щось зблисне,

що аж

страх!

Як голка у копиці сіна,

як крапля в морі чи в росі,

як на дні амфори насіння,

як скалка скельця в ковбасі.

Люблю крізь дощ брести осінній

задля останнього гриба

до лісу, що без сонця тіні

свої талує, передба-

чуючи мій прихід. І чує,

і відчуває все моє:

думки, передчуття, причуди

(з-між тих причуд, що передчуди)

… і що там ще у мене є?

Люблю як дощ бреде крізь мене,

допоки грію я пенька,

а пень мені своє студене

передає, земля тонка.

Дощ… репетирує? Пень… також?

Крізь мене наскрізь та окруж

перепроходячи окато,

вужисто, сіро, не строкато

чимдуж.

Люблю мовчання про кохання,

про ту задавнену любов,

про те кохання-колихання,

аж те кохання-невстигання,

якого хміль-болиголов

не прочахає, а ятриться,

не розважає, а в’ялить,

перелицьовуючи лиця,

перетрактовуючи мить

то на годину, то на вічність,

то на провалля між годин,

то на ілюзію-космічність,

то на розмноження сивин…

. . . . . . . . . . . . . . . . .

Люблю шкільний латунний дзвоник,

його розгойдану латунь,

в літах роздзвонену стодзвонно:

літань-літань, літунь-літунь!..

Люблю, як хвиля чорноморська,

вдаряючи, збиває з ніг

і тягне, хтива та проворська,

від берега, у свій бліц-кріг.

Люблю косити рано-вранці

мільйоннолезу осоку,

її прудких протуберанців

красу болотяну гірку.

Люблю жовтаві води Бугу,

настояні на сітниках

та лепесі, та пугу-пугу,

та прибережних хаточках.

Люблю біленьких стін у плесах

переображення святе,

де поночі млинів колеса

крізь води пнуться, як на те.

Люблю, минаючи Дяківці,

де Стельмах ставив вітряки,

вдивлятись у Зарічку схильці

крізь роки, літа і роки…

Люблю небачені простори

і нерозпізнану глибінь,

в яку зливаються мінори

і контрапунктів світлотінь…

Люблю вертатися по колу,

люблю ходити навпростець.

Люблю, ге ж, сніговицю голу.

Люблю увірваний терпець.

Люблю шляхи, люблю дороги,

люблю зсередини вікно.

Люблю й під водами пороги.

Люблю корогвою рядно.

Люблю сіна, люблю осоки,

люблю луги, люблю сади.

Люблю неспокій, люблю спокій,

люблю завжди, люблю вряди-

годи… Любовної години

люблю неповторенну мить.

Люблю легенди Батьківщини,

яким за нас, за всіх, болить…

. . . . . . . . . . . . . . .

Люблю шевченківської хати

мені являння будь-де-будь:

в селі далекім, пелехатім,

з гравюри, в книжці-роздобудь…

чи в першій-ліпшій ґалереї,

куди ведуть шляхи не всі,

а тільки ті, що по росі,

і тільки тих, хто не в лівреї.

Люблю в шевченківській хатині

(бодай у сні чи напівсні)

посидіти на тій ряднині,

що завше суща в однині, –

з городу бгана, домоткана, –

у всякій нитці пісні слід, –

Ряднина – пристрасть і нірвана,

ряднина – семицвітний світ…

На ній, такій, сидівши хвильку,

в віконці видивився б, ге ж,

судьбу і долю-коломийку,

й воскреслий гетьманський кортеж…

Люблю черешні лісової

недосягненну висоту,

її травневії сувої,

її червневу смаготу…

хоча найбільш… таки ж квітневий

мені до шмиги парашут:

між граб’я – драний, черешневий,

завислий, рвійний парашут.

Люблю у дурня підкидного

в гурті розумників сільських

змагатись строго і нестрого

задля дурацьких призових:

не гранчака, то анекдота,

не солоспіву, то танцЯ, –

була би виграти охота

або програтись до кінця…

Люблю труським велосипедом

минати славне казино,

де Ванька й Сруль, Альона з Едом

шматують золоте лайно:

щоб ним колись-то подавитись,

а відкупившися, в раю

велосипеда доступитись,

на раму заздрячи мою.

Люблю, в сідлі велосипеднім

прегордо сидячи, крутій,

крутити й колесом переднім

чіплятись за жорству, як змій:

щоб врешті виповзти, зітхнути

аж на Теребушці-горі,

з якої… варто вниз майнути,

як те робили школярі,

ох, школярі-пролетарі

о неприкаяній порі…

а нині роблять поштарі.

. . . . . . . . . .

Люблю своє палке кохання,

як не з-під палиці воно,

тривке кохання-вичахання

й у спину з місяцем вікно;

або вікно – ув узголов’ях,

і місяць – подухом м’яким,

і млість безмов’я, маломов’я,

й у зір натрушені зірки.

Люблю, зірки хваливши в небі,

не забувати ні на час,

що ні небес, ні сфер хвалебних

давно, на жаль, немає в нас;

і що зірки, мільярдносонці,

різновіддалені безмеж,

клекочуть плазмами бігонцій –

космічних звивистих пожеж.

. . . . . . . . . . . . . . .

Люблю екстаз сівкий, полинний,

вже й понад силу, ов-в та ав-в,

коб’ лиш колега Подолинний

над ложем свічку не тримав;

а як потримавши – не взяв

ні до подільських хрестоматій,

ні в антологію яку,

ні в „Ов-в!”, ні в „Ав-в!” На цім віку

яких ще, Боже, хрестоматій?

Люблю, з Летичева вертавши,

праворуч уявляти Бар

(Хмільник – ліворуч) і – назавше –

попереду святий узвар;

святу свят-вечора святковість,

легкий понад сніги туман

й життя мого куценьку повість

не без купюр, не без доган…