Дві великі трагедії

знає шаховий світ –

росіянина Михайла Чигоріна

і американця Роберта Фішера.

Ой що той Михайло Чигорін –

пооббиваний цвіт.

А що той Роберт Фішер –

сам собі в небі сонцем світиться.

Що на одного – недоля

та вельможів пиха,

та нужденна нужда,

холод понаддержав’я.

Ой що на другого – слава,

і добра, й лиха,

щедрий дощ золотий,

тихий сказ марнослав’я.

 

А про третю… мовчить

(бо не чув) потихеньку.

Третя ця – українця Івана Петренка.

Ми про неї сьогодні вам розповімо

все, що випало знати, не потаїмо.

Все, що знаєм, без домислів, лиш те, що знаєм.

Ми вже, власне, її вам розповідаєм.

 

1

Він сидить і цій залі,

тринадцяте місце, тринадцятий ряд,

а – щасливий.

Він шепоче, немов заклинання

(косує на нього сусід),

так шепоче – ледь чутно

(сусідам двом чутно – справа і зліва):

«Кінь де-сім… кінь де-сім… Кінь де-сім!»

З хвилювання поблід,

вийняв хусточку піт утирає,

верхній ґудзик хапливо намацує на піджаку…

та краватку тугу… ні, краватку він не попускає…

Чи завсідник президій?

Чи оратор із тих, що «завжди на скаку»?..

 

«Про якого коня він, загнуздана воля, шепоче?» –

два сусіди схилились до утлих своїх шахівниць.

Що робити коневі на полі «де-сім» –

знати кожен з них хоче,

а – не знає, дивується

із «шептунових дурниць».

 

Переводячи погляд цікавий

на дошку демонстраційну,

два любителі

подумки рухають чорну туру.

Претендента очима пасуть:

як ніколи, спокійний,

пише завтрашній хід,

відкладаючи гру.

Відкладаючи гру.

 

А назавтра з них кожен,

якусь розгорнувши газету,

заголовок знайде:

«Хід конем –

хід на шаховий трон!»

«Кінь де-сім – прочитає, –

записаний хід, хід секретний

чемпіона повергнув.

У світу новий чемпіон.

 

Того ходу ніхто

у прес-центрі не зміг передбачить,

розглядали гросмейстери

шанси на нічию.

Це лиш свідчить про те,

як далеко учасники матчу

обігнали у грі

всю гросмейстерів світу сім’ю.

 

Той і той – молодці. Їх чекають великі турніри,

Через рік – матч-реванш.

Побажаємо успіхів їм…»

Два любителі згадують,

от лиш хто їм, аматорам, вірить? –

був такий чоловік, шепотів:

«Кінь де-сім… кінь де-сім…»

 

Брат-любитель, авжеж. Кремезняк.

Лисуватий. Чорнявий.

Ще ніби сутулий.

При параді: краватка, піджак…

Чи, буваЮ не Тараса Шевченка земляк?

Ленінградського в нім не відчули.

Може бути, Тараса Шевченка земляк,

бо й з акцентом якось шепотів, не інак,  –

два любителі правди добулись.

 

2

А любитель-здогадник до Києва мчав,

закінчилось відрядження любе.

Поспішав, як з провини. У спальнім – не спав.

Як в поганім романі, усе пригадав…

Ми розкажемо вам, все розказуєм вам,

все розкажемо вам,

будь-що-буде.

 

3

Батько з фронту прийшов

на одній.

Одружився за лічені дні.

Батько сина родив,

грати в шахи навчив.

Помарнів…

До останку змарнів.

 

Залишилась по ньому

медаль,

фотографії,

материн жаль.

З фронтових фотографій

одна така є,

девін в шахи…

либонь… програє.

 

Натягнувши на лоба картуз,

зосереджений,

в дошку – угруз.

Рвіться бомби, снаряди,  –

йому не до вас:

він шукає, знаходячи, шанс.

 

О життя, скільки нас в тебе є!

Той програв,

той іще виграє.

(Той – нічийної смерті страшитись не звик –

за зубами тримає язик).

 

О життя, вічна зваба твоя,

вічна партія

битія!

Хлопчик поле, пасе,

дні біжать – день за днем…

… Засинаючи,

ходить конем.

 

4

Чудувалось село Майдан,

вже такого не чуло відколи:

перше місце – школяр Іван,

друге місце – директор школи.

 

То, сказали, росте побиван,

не поступиться в світі нікому.

Перше місце – Петренко Іван,

друге місце – інструктор райкому.

 

Потім – з області – перший розряд

всім на славу привіз, гордився.

Був би, мовив, уже кандидат,

щоб не в цьому Майдані родився.

 

Щоб подалі від цих буряків,

а поближче до шахових центрів,

хоч би в Вінниці, – мовив, – якій,

хоч би у поганенькім райцентрі.

 

А отримавши атестат,

взявши срібну медаль до нього,

ще поставив інструктору мат,

попрощався, вагався недовго.

 

Вибрав Київ, університет.

Накопала мама картоплі

та поплакала, та до прикмет

приглядалась, і мовила: «Добрі!»

 

Уповні перейшов сусід,

Бригадирку вагітну зустріли…

«Там поводься, дитино, як слід», –

мати радила, як уміла.

 

І хоч конкурс був – сім-один,

напирали синки та доці,

він, «Картопля», вступив! Сам-один!

І турнір грав у тому ж році.

 

5

З нічиїх розпочав, потихеньку,

а на фініші всіх обійшов:

перше місце – Іван Петренко,

друге місце… Геннадій Петров.

 

6

Кандидат у майстри, член профкому,

п’ятикурсник Геннадій Петров

запросив Петренка додому.

Повагався Петренко, прийшов.

 

Вся гостинна Петрових родина

усміхалась Петренкові, знай,

але більше за інших – Ірина,

третьокурсниця: не зівай!

 

Не така щоб аж симпатична,

але в брата- вилита вся;

той же прижмур, скептично-практичний,

та ж долонька – у півкарася.

 

Брови, правда, дівочі – шнурочком,

нігті – пір’ячко дороге.

Доторкнулася раз ненарочком,

тулить квіточку до грудей.

 

Першу партію – чорними! – виграв,

двома кіньми заматував.

Розмовляли. Про моди, про вина.

Повечеряли, грали. Програв.

 

То ж така була люба розмова

під японський маг-програвач,

що нараз вигравати ізнову

розхотілось Петренкові, бач.

 

То ж така була щедра вечеря,

що здригнулась рука селюка

і поставила тихо і чемно –

прохідного! – під бій пішака.

 

Іра пхикнула, гикнув Геннадій,

став рахунок один-один.

Всі знайомству були дуже раді,

бив годинник дванадцять годин.

 

До гуртожитку справно доїхав,

хоч вахтер бурчав: «Молоді!..»

Починалась життєва віха:

«Друг Петрова». Петренко – радів!

 

7

А повчав молодшого старший,

научав Петренка Петров:

«Розумієш, програти – не страшно,

але ж той… не за будь здоров.

 

Є тут гарне у нас товариство,

просто батькові товариші.

Не прості – «сауністи»-шахісти,

можновладні, еге ж. Не спіши!

 

В товаристві тім Тихін Петрович

Тихоненко… Ну як ти нечув?!

Поза очі його «Будьздорович» –

зовемо. Все йому по плечу!

 

Тихоненко! А – демократичний,

поважає хлопців з села.

А шахіст!.. Ну шахіст – демонічний,

не пускає, бува, з-за стола.

 

Що? Турніри? – Геннадій сміявся. –

Не про нього тепер вони:

несолідно! Іване, не бався.

Він – Любитель! Ти це оціни.

 

Вигравати? Хоче, звичайно.

Тільки він у цім ділі – естет.

Комбінацію любить повчальну

провести і ректи: «Ваших – нєт!..»

 

Любить іноді захист тримати,

а під настрій – програти готов…

От лиш настрій його розгадати

дуже важко» – скрушався Петров.

 

8

А Петренко тоді – розгадав!

І розгадував завжди по тому…

Раз на місяць, бува, вигравав,

нічиїх кілька пропонував,

за які боровся невтомно.

 

Програвати ж кмітився так,

щоби Тихін Петрович просяяв,

шанс «піймавши» в одній з контратак,

«Ваших – нєт! –  гримів. –  Нєт і немає!»

 

Не вульгарні, –  ні, ні! – піддавки,

не фігур-пішаків зівання –

то була боротьба навпаки:

комбінацій підлаштування.

 

Так зумів би хіба сам Бог:

оборону тримати надійно,

розрахунок вести за обох,

щоб… програти комбінаційно.

 

Щоб суперник твій опір ламав

десь на грані тактичних новацій

і для себе нараз відкривав

кращу з кращих – авжеж! – комбінацій.

 

9

І пішло, і поїхало, і

проросло, як у травні насіння.

Відгукнулися враз холуї

на Петренкове вознесіння.

 

Без «четвірки» навчання пішло,

у гуртожитку – краща кімната…

Даленіло Майдан-село,

даленіла батьківська хата.

 

Хоч про матір він не забув,

говорив Ірині-дружині:

«Я згадаю її, де б не був,

я до неї думкою лину».

 

А коли, закінчивши «ВУЗ»,

референтом став, став заробляти,

говорив: «Я завжди горджусь,

що у мене селянка мати».

 

А коли недуга найшла

на стареньку, приїхав: «Не плачте,

а збирайтесь!..» Забрали з села,

поселили на дачі.

 

А на дачі із кращих дач,

там на дачі тов. Тихоненка

ждали – риму, читачу, пробач –

безпремінно Івана Петренка.

 

10

Як він грав! Як він передбачав!

Як він смак навчивсь відчувати

від красивого програшу. Тріумфував –

потаємно, авжеж, – у спецзошит писав

зібрання своїх антипартій.

 

А коли когось з молодих

зустрічав, завзятців наївних,

найнаївніших, тих з-поміж тих,

що в майстри вийти носять мрію, –

 

був поблажливий з ними, як Брут,

в чорну «Чайку» сідаючи, поглядом мірив;

Тихоненкову примовку згадував тут:

«Ет, турніри – в кишенях діри!»

 

Із Петровим, тепер свояки,

у кар’єру ішли достойно.

Йшли – складалося – навпаки:

помінявшись місцями під сонцем.

 

Йшли, як батько в бою, – на таран,

спільно йшли, один одному раді:

перше крісло – шурин Іван,

друге крісло – шурин Геннадій.

 

От лиш їхати у Ленінград

випадало одному Івану.

«Там, між іншим, на чемпіонат, –

підморгнув Будьздорович, – заглянеш».

 

А й заглянув, бодай не дививсь!

Тільки серце дурне розтривожив.

Там така відкрилася вись,

аж по шкурі пройшлось морозом.

 

Ні, бодай і не їхав був,

відрядив замість себе Петрова.

Там же цілих двох днів недобув,

закруглився: «Бувайте здорові!»

 

Ще два дні у «Пальмірі» пожить

не дозволила шахова звада.

Швидше, швидше, колеса, несіть

далі, далі від Леніна града!

 

Відчуття: сам себе підсів,

сам собі судьбу перекинув.

Далі, далі від поля «де-сім»,

швидше, швидше у рідний Київ!..

 

 

Епілог з майбутнього

 

Він помре.

(Смертні ми).

Але він… так, уже персональним,

так, союзного значення…

у квартирі з вікном на Дніпро.

У поважних газетах

фотографія буде прощальна,

некролог товариський;

серед підписів – «Г. Г. Петров».

Вічну пам’ять в серцях

збереже товариство невічне.

А коли понесуть

на почесну алею його,

в небесах над Дніпром

вітерець жалісливий навстрічний

білохмар’я збере

з Подніпров’я всього.

І в зеніті самім

для всіх нас,

для зівак недостойних,

диво дивне, чудне

розіграється – в лад не складем:

двоє білих, як біль,

достеменне шахових коней

на хвилину замруть

і, зчорнівши, проллються дощем.

А в далекім селі,

де колись цокотіли копита,

і сміялася хата,

і хлопчик фігури вивчав,

в тім примерхлім селі,

де земля гербіцидами бита,

де мотори гудуть,

де мотори дзижчать і вищать, –

в тім Майдані-селі,

де усе ще світають світання

та бурчать бурчаки,

та цвіте конюшина – пахтить,

спотикнеться нараз

коник фермівський, шкапа остання, –

заірже-заірже,

затремтить-затремтить.