Туманець

тулиться до скронь,

сльозяться очі знов і знову.

Кладу сторожовий огонь

терновий.

 

Двадцятий вік, велика ніч,

морочна мудрість технотронна.

Солодкий сон жену од віч:

«Що там? — зоря зорі навстріч

чи, може, крадеться крізь ніч,

подаючи сигнал сторіч,

орда,

лаштована в колони?

 

Орда,

від золота руда,

орда, помножена ордою,

орда, напоєна рудою,

і горда з того і собою

в віках вдоволена орда?

 

Як світ, стара, а — молода,

набивши пельку — все голодна,

на все готова і способна,

орда,

на прапорі — нуда.

 

Песиголовці хоч куди,

з нуди народжені, зі страху,

розбиті в прах, воскреслі з праху

сини безсмертної орди.

 

Стрімкі, облесні, безшелесні,

радіохвильно безтілесні,

тілолюбиві і хмільні.

Хмільні розбоєм і розгулом,

несуть своє давноминуле

у завтрашні, досяжні дні.

То їхні тіні промайнули,

то їхні тулуби сяйнули,

то їхні очі, повні мулу,

сіріють в чорній далині?

 

2.

Ба ні.

Либонь таки, що ні.

А хто б то? Що б то?

Відкіля б то?

— Свої. Не бачиш, що свої?

Чи повилазило?!

Ну, дядько!..

 

Свої… а духом тхне чужим.

Цей — кабанець…

Той зирить вовком.

Ідуть, хитаються, мов дим,

несуть з якоїсь барахолки.

 

Свої… Самі на себе злі.

Свої… а мовлять…  мінімально.

(«Як називаються граблі?» —

спитай — не скажуть,

ждати марно).

Дівиці їхні хихотять,

зодягнуті в дублені шкури.

Дівиці їхні спать хотять,

ая, — широ-о-о-кії натури.

 

— Гляди тут, дядю,

не впади,

не відмовляй собі

у хлібі.

Та відсипайсь вряди-годи,

та впізнавай своїх!

— Спасибі.

 

Пройшли. Завіялись. Припав

їх слід магнітофонним прахом.

Свої, а, бачиш, не впізнав.

Ще добре, як не скажуть: «Спав!»

Хі-хі, мовляв, нагнали страху.

 

Чи…  може, й справді… прилягти,

вогонь терновий пригасити,

коня… на волю відпустити,

сигнальну вежу…

3.

…Сигнальну вежу обійти,

переконатися: міцна ще,

внизу заснути сном пропащим,

хропінням звеселить світи?

Зоря зорі не розповість,

останній вовк коня не з’їсть.

Свою погамувавши втому,

чужу погамувати злість…

Ось так. І вітерець війнув

сновійно-заспокійно з Низу,

вогонь востаннє спалахнув,

читає кінь в небесній книзі.

Йому то втіха — не жура:

вичитувать про Росінанта,

конячим глуздом розбирать

небесновічне есперанто.

Ось так. Немов гора та з пліч.

Ось так. Собі самому виклик.

Лиш сон… чомусь не йде до віч,

лиш сон — чому? — не йде до віч,

у далину дивитись звиклих.

Хоч руки-ноги аж гудуть,

а сухожилля — тятивою,

хоч ковалі у скроні б’ють, —

не йде

нечутною ходою.

По хвилі хвиля,

мить… ще мить.

Собі дивуюся самому:

те не болить, те не щемить,

земля взяла найбільшу втому.

І вже одне лиш

дошкуляє:

огонь терновий

пригасає!

 

4.

Колюче терня коле руки

до крові аж, до сухожиль.

Колюче терня без принуки

не спалахне — лежма лежить.

Вклякай і надимайся, дмухай

(а дим гіркіший полину),

один раз дмухай, інший — слухай

непередбачну далину:

чи скрип, чи тупіт не озветься,

чи тишу не прониже скрик, —

вчувай між двох ударів серця,

як звик…

Чи не свистить стріла ординська,

чи обрію не тріснув пруг, —

вчувай далеке і неблизьке:

огонь терновий гострить слух.

Огонь терновий гострить зір

і серця втомлену чутливість,

і вістря думки, — з давніх пір, —

і нетерпимість, і терпливість.

Двадцятий вік,

велика ніч,

морочна мудрість технотронна.

Що там? —

зоря зорі навстріч

чи, може, крадеться крізь ніч,

подаючи сигнал сторіч,

орда?..

Лаштована в колони?

Несе ординські забобони?..

А може, вийшли поодинці

новітні, школені ординці,

чи — сім’ями, хмільні, мутні,

хмільні розбоєм і розгулом,

несуть своє давноминуле

у завтрашні, досяжні дні?

То їхні тіні промайнули,

то їхні тулуби сяйнули,

то їхні очі, повні мулу,

сіріють в чорній далині?