Це ніби ти, весняний дяче,

розмерзлоокий та рудий,

липневий соняшник неначе

і, наче пролісок, блідий?

Берези соком підкріпившись,

хвалу узліссю воздаєш

і, на узліссі забарившись,

з ріллі до церкви ноги рвеш

із чоботиськами рудими...

Але встигаєш ледве-ледь

і, облачившись, с о с в я т и м и

ведеш, виводиш — в небо геть.

Зміцнілий глас берези соком,

доходить Господа ушей,

аж п’яна паства ненароком

сльозу змахне собі з очей:

щоб Лик пресвітлий не двоївся.

І зиркнуть батюшка тепліш

у бік твій: що не заподівся,

що опріч них, як грім, стоїш.

І скапне, хоч би як чаївся,

в коновку — півостанній — гріш.

...Пасками батюшка годують

дві свиноматки цілий рік,

і матушка дяком гордують

на тій підставі цілий вік.

Така-от Книга Битія,

така надія безнадійна:

життя штампує житія —

безперебійна тьма житійна.

По службі виплачешся весь,

додому попри саж ступавши.

Дячиху грізную приспавши,

вовтузишся, весняний днесь;

і думка думку побиває:

пощо живеш? кому твій хист?

Сон аж під ранок настигає

під вітру крученого свист.

У тому сні, тихіший тиші,

приходить Він — лишень дивись, —

Той, що, п‘ять тисяч наситивши

п’ятьма підпалками колись,

посіяв віру. Перст піднявши,

глаголить: «Дяче!»

Мовиш: «Га?.. »

Аж тут дячиха (вчасна завше)

як захропе!!!.. Яка нудьга:

прокинешся, не спав немов.

Весняний дяче, будь здоров!

Літуєш, дяче! З косарями

тнеш осоку, з кринички п’єш,

на сонце молишся без тями

і знов клепаєш, цупиш, тнеш.

Дячиха — слідом, слідкома,

між молодиць геть не остання,

перекидає, стародавня,

покоси, наче Смерть сама...

Воно ж то сохне, то гниє,

еге ж: то зверху, то зі споду.

Між нього ж і попівське є

з-під кіс — твоєї і народу.

Прийшла б... (не прийде!)... попадя:

сушити, грабати, складати,

під сонцем глянуть на рудя,

рудеві ківш води подати...

Зате, лишивши півпокоса

чи півкопиці, рудь летить

до церкви, де вже піп голосе,

кількох нероб благовістить,

зі спеки п’яний...

А в горОді

літуєш, дяченьку, ще й як!

А у саду, де Боже родить

теж не без тебе!.. І однак

на службу устигаєш вчасно,

на вранішню й вечірню, вже ж,

де тоншу свічку гасиш гласно,

коли з найвищих нот береш,

із піднебесних. Не товариш

тобі в мистецтві тім ніхто.

А ти дякУєш-паламариш

із літніх зі своїх невтом.

Ілля-пророк тобі являвся,

коли гасав поміж копиць;

грізнющий Спас тобі всміхався,

коли дрімав ти горілиць...

А долілиць...

все та ж спокуса

все заявляється, як стій:

між свиноматок, темноруса,

веде служниць-прислужниць рій —

овжеж, як хоч, так розумій...

Дяки бували при царях,

бували думні — многоумні,

в Приказах зело кирпу гнули,

служили ревне і за страх,

ну... та й за користь — не наївні;

а ще — церковні та шкільні;

були й мандровані, вкраїнні:

до любомудрствія голінні,

до вдів та пива не дурні...

А ти — який? Ти — чий? При чому?

При літі? Таж — і при весні,

чимдуж при сонцеві рудому,

колись при Спасі уві сні...

Та при самотній при печалі,

при мріях... при дячисі-кралі,

яка — гріховна та важка

і знову, кажеться... тяжка.

Це дійсно ти, осінній дяче,

під небом вогкої золи,

про Бога непомітно плачеш,

де гнуться поминків столи?

Життя, минаючи, минає

тебе на призьбі Псалтиря,

земля, німуючи, приймає

проводиря, поводиря...

А ти — дякУєш; хоч невдячне

те дякувАння день при дні;

ти, незриданний пане-дяче,

у незриданній стороні.

Попів немало переживши,

уже півсвіта відспівав.

А пекло... десь тут, чути, дише.

А раю трошки в серці мав,

та... занедбав.

Одначе наче... небораче!..

Маленька... вавка під ребром...

під тим самісіньким, диваче,

росте уздовж... немов тавро...

Тавро відоме: мук Христових

на розпинальному хресті

від списа римської намови

в хвилини страдницькі святі...

Се зветься... стигми?!.. Бач, достигли

слова, що сіяні були

тобі й тобою, і спостигли

тебе, нарешті, де столи,

наїдків повні. Боже правий!

Ти обираєш. Ти й веди,

виводь з сього хмільного грайва

півтемної напіворди!..

Що? Ні?!.. Покутником лишаєш

в миру для миру і терпінь?

Про себе, Усевишній, дбаєш,

про власну тут...ходячу тінь?!

Що ж — хай. Ага, Тобі видніше.

Твій промисел, то й збиток — Твій...

А хтілося — як порадніше

межи надій та безнадій.

... «За ваше, дяче!.. » — З’їхав з глузду

цей поминальник?.. — «Будьте й Ви!» —

відказуєш... «А — до капусти?!» —

«А — до пустої голови?!.. »

«Що ти сказав, паскудний дяче?» —

уже сукає кулаки.

«О, ради Господа, пробачте:

вже просто пити не з руки... »

Дячиху взявши попід руку,

руде за руку дитинча,

виходиш, дяче, у розпуку,

де осінь перебаранча

святими й грішниками. Сливи

гниють, опалі, і пахтять.

Пси галакають неспесиво

і зорі знічено ряхтять...

Це ти й не ти, зимовий дяче?

І знову це твоя печаль?

Немовби, ніби і неначе

лише тобі усіх нас жаль?

Паде сльоза, важка, громохка,

наїдки з’їдено і гріш;

дячиха спереп‘яну рохка,

Солоха оха ще смачніш...

А попадя проходить гордо,

мов... тая хмарка проз Фавор.

А дітвора шанує «Ворд’а»,

а не церковний спів і хор.

Довкруг — остудження і втома,

при кахлях кашель самоти;

стихія вутла, несвідома,

серед стихії — ти й не ти...

Крізь завірюху — крик свинячий,

за тим свинячим — поросячий:

кричать чим дужче до Різдва.

Свиняча мати слізно плаче.

Та що той плач її тут значе,

коли вже до Різдва — день-два?

... Сьогодні батюшка вручили

тобі торбешку свіжини.

Вручили, мов благословили.

Все ж не такі й лихі вони.

А ніс додому — чувся гидко,

хотілось... викинути псам;

коли ж тут хату стало видко —

рудими сповнений вігвам.

Дячиха спершу косувала,

тоді вся вдячністю зійшла,

до сала радісно припала,

до шкварки шклянку налила.

А діткам, наче горобчиха,

в роти вкладала з того лиха...

Пішов із хати, щоб не бачить,

до дров узявся, бах та гуп,

і так завівся, чуйте, наче

аж ледь не розв‘язався пуп...

Але вже кличе Коляда —

прабог хоч ситий, та веселий:

мороза хвацько духопелить,

дяка до співу вигляда.

Го-гов, колядко-колядино,

не замете твої стежки!

Ге-гей, пресвітлая годино!

Гай-гай, родино, не-родино,

зрідняйсь хоч нині насправжки!

В колядку вставиш про Христа

слівце доладне: «народився!»

До нього тут же: «уповився»

(ні біс, ні піп щоб не пристав).

Хати «сшиваючи» доладне,

в легені бравши від порош,

пройдете так розпроколядно,

столунко, семисотруладно,

що на ввесь рік зостане дрож:

в ушах, у стінах, попід стелі,

в серцях, у тім’ячках-умах, —

аж душі стануть розвеселі,

аж Дух озветься у домах!

Меланка теж не забариться

із несказанним Василем.

Водохрещ дорум’янить лиця:

«Живем! Усе переживем!»

Хрещені води попливуть

під кригами, весні назустріч,

і лусне десь — хоч верть, хоч круть —

князьок Прокрустенко-Прокрустич.

...Остигли стигми ненароком,

зарубцювалася сльоза.

А щось такеє... бачить око.

А щось таке та не щеза.

Через хурделиць кілометри,

через торговиці ряди

бредеш у вилинялім светрі,

немов... слідами Коляди;

із усміхом теж нетутешнім,

із сяєвом з-під вій рудих,

до всіх вітаєшся сердешно

(хто навіть і ні в сих, ні в тих),

подячний, ненаглядний дяче,

передвесняний вже неначе..........