Заплачка

Для гідальго кастильські терни

терновіші вінців тернових,

про гідальго вкраїнські трени –

для гідальго то vita nova?

Нова, нова, й-а ще й новіша,

бо днесь царство є проти лицарства,

й царства сила – мото- і піша –

світ плюгавить багром плюгавства…

… Минаються народи. Люто

песиголовці їх споживають.

Минеться (не наставши?) й людство?

Дебати бомбами

тривають.

І кожен, як останній, досвіт,

і не надійний геть кожен вечір.

Й немарний лиш гідальго досвід –

досвід щоденної антивтечі.

Cонет

Полки інтерпретаторів удатних,

дивізії любителів маститих,

на твоїй славі хтівши заробити,

тебе воліють інтерпретувати.

Я поміж них не стану пику пхати,

я – пасинок укропів посполитих,

достойний (може) – хто те може знати? –

лиш кожне твоє речення ловити.

А станеться, Кіхоте (мало ж знаний!),

що бесіда потчеться поміж нами, –

те станеться не враз і неспроста;

ми змовчимо, мій пане, по-кастільськи,

та й по-укропськи – пак, по-українськи,

що я є тінь твоя, як ти є тінь Христа.

А хоч Ламанча лиш мала Гишпанії частина…

«Немає жодного сумніву: все, що казав панотець мій, справдилося, і гаразд я вчинила, що вдалася до пана Дон Кіхота, бо се ж і єсть той рицар, якого навіщував мені панотець – і прикмети сходяться, і слава його не лише в Гишпанії, а й по цілій Ламанчі голосно лунає».

Сервантес Сааведра, Мігель де. Премудрий гідальго Дон Кіхот з Ламанчі. / Пер. з ісп. Миколи Лукаша, Анатоля Перепаді. – К.: Дніпро, 2005. – С. 185.

А хоч Ламанча лиш мала

Гишпанії частина,

трала-ла-ла, ла-ла, ла-ла,

величить край людина:

якщо людина та – в сідлі,

щодня – списом у хмарах,

якщо чужі гіркі жалі

відтручує ударом –

чи велетню, чи стражнику

«Іду на ти!» – гукає,

хоча й не раз на моріжку

себе ледь позбирає, –

мандрівець-рицар, не пустун,

мандрована звитяга, –

під ним же й коник – не горбун,

розсудливий коняга;

при ньому й джура-мудрагель,

знавець людей і чосу,

і в серці в нього не модель –

богиня із Тобосо…

Й хоч те Тобосо – лиш одне

з поселень у Ламанчі,

воно Ламанчу всю заткне,

затмить, заперезначить.

Тож хоч Ламанча лиш одна

Гишпанії окраса,

вона – ла-ла-ла, на-на-на! –

існує понад часом.

Під цоки-гопи, іг-го-го,

кониська Росінанта,

вона панує – о-го-го! –

всесвітня домінанта!

Не лиш на всім крузі земнім – на всенькій Ламанчі

«Дукиня попросила Дон Кіхота (в нього ж усе держиться голови!) обмалювати й обчеркнути вроду й риси сеньйори Дульсінеї Тобоської, бо як вірити, мовляв, стоустій славі про її гойність, то можна припустити, що це найслічніша істота на всім крузі земнім, ба навіть на всій Ламанчі».

Там само, с. 481 – 482.

Що круг земний? Уся Ламанча

не знає кращої краси.

Те вам потвердить Панса Санчо,

одноголосно проясить.

Він сам листа носив до неї,

в Тобосо – сам казав – дійшов,

звідкіль лик-сонце Дульсінеї

понад Ламанчею й зійшов.

Тому її й зачарували,

щоб вірний рицар не впізнав,

ті чорнокнижники – закляли:

хто ще кого отак закляв?

Але її краса незмінна,

нев’януча її краса

щомиті в серці неодмінна,

у серці рицарськім – уся;

отож якби добути серце

з грудей своїх нараз він зміг, –

засвідчив би, що правда все це,

засвідчив би – та й переміг

у віковічних пересварках

про рицарських красунь красу,

що надихали живо-шпарко

здіймати до небес ясу.

Вона – натхненниця Кіхота,

вона – у серці і в очах,

кому ж до сумнівів охота,

скуштує списа і меча.

Що круг земний? Уся Ламанча

не знає вищої краси.

Те вам потвердить Панса Санчо

і побіжденних голоси.

Предмет божевілля

«Тут іще от яке діло, – сказав священик, – наш добрий гідальго плете всякі дурниці тоді тільки, коли йдеться про предмет його божевілля; як же хто заведе з ним мову про щось інше, він говорить цілком розсудливо, як людина світлого й розважного розуму, і всякий, хто не зачепить його рицарські болячки, визнає його цілком здоровим на умислі».

Там само, с. 189.

Якщо звели ви рицарство

до пня, до побрехеньки,

хтось мусить божеволіти

тихенько, помаленьку.

Хтось мусить, збожеволівши,

в тім рицарстві кохатись,

на щит, на списа й коника

старатись здобуватись.

І мусить, сам собі указ,

будь-що, що-будь сповняти

мандрованого рицарства

статути презавзято;

неписаного звичаю

триматись файно мусить,

а їсти – коли вичавки,

коли – колишній кусень.

Минати, окрім рицарських,

спокуси всякі інші;

комонно їх минаючи,

нести надію пішим.

І джуру товстошкурого

до тонкощів привчати,

і замком зачарованим

корчемку величати,

в корчемці тій

вночі як стій

нести до ранку чати.

Що, рицарство – лиш вигадка,

прибуток романістів?

А меч, а щит, а виправка,

а дам прекрасних вмісти?!

Якби не було рицарства

у віці золотому,

зостали би ми ницими,

шерстистими при тому.

Нові непевні кодекси,

та хтось плювати мусить

на насміхи, на комікси,

на парохів укуси.

Покута про невдячність Дульсінеїну

«Мені здається, – зауважив Санчо, – що ті двоє рицарів не просто так собі покуту справляли і дурня клеїли, а то горе їхнє таке витворяло, причина, виходить, була. Ну а вашій милості з якої речі божеволіти? Що, може, скажете, дама вами згордувала, чи ви знайшли якісь признаки, що ваша Дульсінея Тобоська зробила глупство з яким-небудь мавром або християнином?» – «У тім же якраз уся й сила, – відповів Дон Кіхот, – у тім і субтельність мого задуму, щоб ти знав. Бо коли мандрований рицар божеволіє з певної причини – яка в тому честь, яка заслуга? Ні, ти збожеволій без причини – ото штука! Нехай твоя дама зрозуміє, що коли й так, з доброго дива, ти вже шалієш, то що ж буде, як тобі допечуть?»

Там само, с. 144

О, щойно божевільний збожеволіє,

тоді підуть ще не такі дива.

Тоді і світ збагне, що в Божій волі є

його печаль правічна світова.

Світ згорнеться, загорнеться, пригорнеться

до себе сам в невіданні своїм,

світ заніміє, занімує, звогниться

і засіріє в попелі німім.

Отож і має джура йти від рицаря

до дами серця, щоб спішить назад

і принести таку цидулу рицарю,

з якої серце розцвіте, як сад.

А поки те відбудеться та й збудеться,

в Моренських горах досить гостряків,

і в нетрях гір Моренських гаддя пудиться –

покутуючи, рицар пришалів:

об скелю б’ється, голяка переверти

в повітрі чинить, кривиться, кричить;

невдячниці в Тобосо непереливки

з усього того, робиться в цю мить.

То інша справа, чи ще вдасться Санчові

дійти до адресатки, донести

листа листів, де слово вищим значенням

поможе дамі хрест її нести…

… Дійшов би, вже ж, якби корчма не трапилась,

а в тій корчмі кордоном – око й глас –

все тії ж, не завадила їм трапеза:

священник і цилюрник Ніколас.

Така професія

«Присягаю на душу панотця мого, – сказав Санчо, вислухавши листа, – що скільки живу, зроду не чув нічого такого величного. А бодай же вас курка вбрикнула, як прикладно ви все те виповіли, як добре пасує сюди той підпис – Рицар Сумного Образу! Ні, ви таки, пане, головаті, не взяв вас кат: геть чисто все на світі знаєте!» – «Що ж, – мовив Дон Кіхот, – у мене така професія, що мушу все знати».

Там само, с. 149

Якщо ти стався рицарем мандрованим,

все мусиш знати: що, до чого й як

влаштоване у світі цім мудрованім,

у людстві цім, не трафив його шляк;

де є людське, але де є й божественне,

географічне, історичне є,

крім рицарського, де панує … женственне:

щоб випанувать, звісно ж, на своє.

З-поміж наук немає незначливіших,

важливо знати небо і зірки,

не менш важливо, може й ще важливіше –

коріння, квіточки і кісточки.

Математичних знань свята гармонія,

вона в основі визначних начал,

без неї й філософська антиномія,

і всяка там житейська антимонія,

втрачає сенс, опору і причал.

Поетика, і музика. Й риторика ж!

Правдивий ритор – той же арбалет:

поцілить так, не треба вам повторення,

хоч перед миром, хоч би й тет-а-тет.

Така-от – всепроникна – се професія;

якщо ти рицар мандрівний, – зумій

у диспуті підважити професора,

на пасіці – в дупло вернути рій.

Хай – Саламанка. Але ж не схоластика.

Хай схоластичний відступ. Заступ – хай!

Фантазія нехай. Нехай – фантастика,

фантазій, одержимостей розмай.

Понад усе ж то – рицарські артикули,

всі прецеденти з рицарських балад:

де бились як, як тикали, як викали,

як і щадили – з кодексами в лад.

Обачення – на митарства!

«Чи доказав парох свою мову, чи ні, як уже обізвався Санчо: «Далебі, превелебний отче, се вчинив не хто інший, як пан мій Дон Кіхот; даремне розраював я його й остерігав, аби глядів, що робить, марне казав, що то буде гріх – таких людей визволяти, бо засуджено їх за великі злочини». – «Дурень єси, – впав йому в річ Дон Кіхот. – Мандрованому рицареві не випадає розпитуватися й дізнаватися, чи ті знедолені, скривджені й пригноблені люди, яких він зустрічає по дорозі в кайданах, потрапили в таку халепу з своєї вини, чи терплять безневинно: він мусить стати їм до помочі, яко беззахисним, маючи обачення не на махлярства їхні, а на митарства».

Там само, с. 183.

В кайданах кого бачивши,

хапаєшся за списа,

пришпорюєш кощавого,

летиш, як хмара сиза.

Як та, немов, Перунова,

що бгає блискавиці,

летиш і цілиш – ну його! –

котрий при більшій пиці –

конвойного чи стражника

чи велетня наразі –

про вислідки, про наслідки

згадаєш іншим разом.

Митарствами обурений:

«Звільняйтесь, прошу панства,

хоч за які вас суджено

й осуджено махлярства!»

Кайданники, галерники

помщаються за волю?

Зате епоху «темників»

відближуєш поволі!

Святої Германдади недремний зір і лик

«Два інші стражники, побачивши таку на свого товариша напасть, почали гукати помочі для Святої Германдади. Господар заїзду, який теж до того братства був уписаний, збігав швиденько по свою патерицю й меча і став зразу ж по боці стражників…»

Там само, с. 289.

Святую Германдаду

всяк шанувати звик.

Святої Германдади

недремний зір і лик.

На жаль, їй служить тайно

корчмар як справжній шпик:

він доповість негайно

про спис і про язик.

Він вимушено служить,

але ввійшов у смак,

він підбрехать сподужить,

якщо дістане знак.

Отож корчемку замком

вважати є резон:

у замку раннім ранком

не про рицАрство сон.

Святої Германдади

не всі святі діла,

вона – не для пощади,

вона – жорстка мітла.

Мете, то й замітає,

а надто, як на те

чиїсь ознаки знає,

письмовий припис має:

тоді її «святе»

в очах її росте.

Хто випросить зуміє

з її лабет? Кого?

Чи той, хто чин иміє?

Чи тих, хто – ого-го!?

Лиш парох: мавши волю.

Лиш тих, хто, – мов, – здурів,

конечне «збожеволів» –

у рицарство забрів!

Intermezzo-1: про поезію (глоса)

«Один мій приятель, чоловік вельми розумний, – зауважив Дон Кіхот, – казав, що даремна то робота над глосами морочитись, а причина, мовляв, та, що глоса ніколи не зрівняється з самою темою, а дуже часто ще й різнить із нею, бувало далеко од її задуму одбігаючи. До того ж правила глоси занадто тісні: сей рід віршів не допускає ані питальних речень, ані вживання виразів «сказав», «кажу» тощо, ані субстантивованих дієслів, ані зміни значень, не кажучи вже про інші умови та обмеження, що їх усі глосатори конче мусять додержуватись, як те вашій милості, безперечно, відомо».

Там само, с. 412.

ТЕМА

Від божественних щедрот

творчий дар підносить нас:

всяк поет є Дон Кіхот,

хоч, на жаль, без Санчів Панс.

ГЛОСА

Слово Богом побувало,

як засвідчив Богослов,

і хоч кануло немало

літ з тих пір, не охолов

прояв той і те начало.

Крізь епох коловорот

не один пішов народ,

а зостались в білім світі

ті, чиї взяли піїти

від божественних щедрот.

Вміли слави засягати

перодряпи з давніх пір,

біля слави й меценати

і церковний навіть клір, –

всі свої світлили шати.

Інший час, то й інший глас –

Архілох, Шекспір, Тарас, –

кожен, не про славу дбавши,

славен, що довів назавше:

творчий дар підносить нас.

Тож таки у славі гожій,

прислужившись дням, вікам,

так чи йнак, а справі Божій

послуживши, не вінка,

а стояти на сторожі

правди, мислі, звершень, цнот

кожен прагнув – то й народ,

хоч який там був в поета,

мусив визнати, ушпета:

всяк поет є Дон Кіхот.

Донкіхотствувати нині,

коли висміяно все

і людина не-людині

глузд і голос свій несе,

ми, свідомі, а повинні;

перебрівши декаданс,

шаленіти повсякчас,

всяк засвідчуючи небу

донкіхотствувать потребу,

хоч, на жаль, без Санчів Панс.

Там за озером Скитським великим…

«Та перш ніж вона заговорила, упав у річ священик: «До якого царства гадає правитись ваша ясновельможність? Чи часом не до Обізіянського? Мабуть, що так, а як ні, то я нічого в тих царствах не тямлю». Доротея, що вже раніше була з ним ізмовилась, догадалась, що треба їй притакнути, і одрікла не вагаючись: «Атож, пане, саме до цього царства і лежить мій шлях». – «А коли так, – похопився словом священик, – то ми проїдемо наше село, а там ваша милость ізверне вже на Картагену, де з Божою помочею сяде на корабель і, як вітер буде погідний, а море спокійне й безбурне, то не мине й дев’яти років, як ви допливете до великого Скитського (або, як дехто каже, Скіфського) озера, – од нього ж до вашого царства буде не більше, як сто днів дороги».

Там само, с 182

Там за озером Скитським великим –

царство болісних обізіян:

в’яжуть лика не в’яжучи лика,

всякий вищий шануючи сан.

«Сану – шана!» та «Санові – дяка!» -

там лунає і пишеться там.

Там же й Санов, режиму служака,

в пельку пхає, як гіпопотам…

Літ чи дев'ять чи двійко морями,

щоб у Скитське каналом ввійти,

треба з іменем Божої Мами

корабля туди сміло вести.

Далі сто днів на в'юченім мулі

(як на швидкіснім чудо-ослі –

дев'яносто і дев'ять) прибулі

мають пхатись, забувши жалі.

Континенту глибинку глибоку

проірже на зорі Росинант,

де країну велику, нівроку,

тлить і нищить гарант-окупант.

Злісний велетень він – Хмуроокий,

як і казано, – Пандафіланд.

Ех, пришпориться враз Росинант,

спис поцілить високо, глибоко!..

Царство Обізіянське, як воно наснитися може

«А що, друже Санчо, – обізветься тоді Дон Кіхот до джури свого, – чуєш, до чого воно йдеться? Не я тобі казав? От уже нам і царство до царювання, і цариця до женихання!»

Там само, с. 186.

Хмуроокого Пандафіланда

стало жертвою царство те враз:

він його «свободив» – нема ради,

от і людність йому піддалась:

«Він, мов, велетень майже до неба,

він і сильний, і вдатний, мовляв.

А жеруть там усі, кому треба,

з людоїдства ніхто не охляв».

Таємниця ж то «велетня» того:

він з двох карликів зліплений був

чаклуном, що зневажував Бога

і всі людяні людські табу.

Він на людях виважує слово,

мудрі речі читає з бомаг,

а в хоромах своїх – двоголовий,

двоєжерний, дволикий він враг.

Але болісні обізіяни

призвичаїлись бачити в нім

коронованого без догани,

династичного принца при тім.

… Боже правий! Тяжкі химороди!..

Впав від рицаря Пандафіланд?

Тож втікати… від гніву народу

мусить рицар – а хоч би й в… Фінлянд?

Корчма – гиш-панське перехрестя

«… Бо певне що вже недарма, а з непреложної волі самих небес зійшлися вони всі четверо в такий час і в такому місці, що ніхто був не сподівався і в думці собі не покладав»

Там само, с.234.

«Я ж тобі, Санчо, ще той раз, здається, казав, що в сьому заїзді творяться всякі химороди, то, мабуть, і тепер тут не без примхи».

Там само, с. 236.

Зустрітися в корчмі – не штука,

зустрітися в корчмі – судьба:

судьби нової запорука,

судьби старої молотьба.

Тут несказанні химороди,

найтверезіший тут народ.

Хоча, бува, й бувають шкоди:

роздратуванню на догоду

тут Дон Кіхот – «Анциболот»!

Корчма – гишпанське перехрестя,

корчма – Гишпанії оплот.

Тут бурдюки з вином червоним,

бува, страждають від меча,

тут мулів радісний погонич

співає співом співача;

тут конкурс темрява проводить

на лаври оповідача.

Корчмар тут не щодня скаредний,

тут дон простого роззував.

тут чутка є, що Сааведра

в полоні турком ґабзував.

Тут висвятять, якщо нагальна

потреба висвяченим стать;

тут величальна чи скандальна

свою являє слава стать.

Сюди найближче від негоди,

звідсіль не ближче до незгод.

Корчмою лепсько переходить

гишпанський до небес народ.

А хто вигадав гармати…

«Той, хто вигадав гармати, непомалу, мабуть, нагороду приймає в пеклі за диявольський свій винахід, що з його допомогою якась підла й боягузна рука може вкоротити віку мужньому рицареві: безстрашний герой доказує слави, йдучи за покликом палкого серця, аж тут де візьметься дурна, сліпа куля (пустив її, може, який страхополох, що сам злякався і втік, як та проклята махина гримнула та блиснула), і в одну мить урве думки і втне життя тому, хто гідний був тішитись ним іще довгі-довгі роки. Мушу вам признатися, що, взявши все те до уваги, я часом починаю вже шкодувати в душі, що обібрався мандрованим рицарем у наш ледачий і спідлений час; хоть ніяка небезпека мене й не страшить, та гірко думати, що порох та оливо візьмуть та й перешкодять потужній правиці моїй і гострому моєму мечеві здобути славу й хвалу по всьому широкому світу».

Там само, с. 244.

Той, хто вигадав гармати,

боягузом був,

в пеклі має докипати,

буль- буль! буль-буль-буль!

Той, хто цілить із гармати,

не страхополох?

Бух! – штани біжить міняти,

панталони, ох!

Де й коли йому уздріти

вістрячко меча?

Біди всі у цьому світі

від сліпих влучань.

Відстань пострілу сліпого,

дуролет ядра –

проти людства, проти Бога,

фу, смердюча гра!

Гра – на виліт, на погубу

рицарських чеснот.

Силу темну, силу грубу

ставить проти цнот.

Час ледачий запустився

пущеним ядром,

спідленості причастився,

час-догори-дном.

Гірко думати, що ниці

замахнулись на

сенси правоти в правиці

(їм – не первина!).

Тільки ж рицарську правицю

відчай не скує:

поки йме сідло сідниця,

поки криця є!

Відмін же рицарства є дві

«… Бачиш, не кожен, хто себе рицарем називає, є таким цілком і повністю, один то суте золото, а другий – червона мідь; хоть усі вони на позір видають рицарями, та не кожен витримає перевірку спробним каменем істини. Бувають люди низького роду, які пнуться до рицарства, бувають і родовиті рицарі, які намагаються черні подобатись; ті прагнуть угору з амбіції чи з доброчесності, а сі знижаються із недолугості своєї чи з порочності. Треба мати гострий, допитливий розум, аби розрізняти сі дві відміни рицарів, що звання в них одне, а суть зовсім несхожа».

Там само, с. 356

Є в рицарстві відміни дві

(бо і в чернецтві маються),

і не дівоцькій голові

суттєві ці відміни дві

на позір відкриваються.

Як золото й червона мідь,

ті дві відміни рицарства,

а ти обидві їх укміть

(укмітить той несамохіть,

хто у світах нарипався).

Що перша – молодь золота,

шляхетного походження.

Що друга – груба простота,

та простота, що не свята,

та вгору йти знагоджена.

Шляхетним грубощів подай:

щоб черні уподобатись.

У простаків же через край

бажання б’є: сяк-так бодай

ізверху преподобитись.

Облагороджується хтось

діяннями та вишколом,

а хтось марнішає якось

(як вівся сам, так повелось!)

марнотами та вишкіром.

Звання одне, а різна суть,

хоч всі бувають звісними,

але одним – з Ісусом путь,

а інші – навсібіч сопуть,

аби не датись, верть та круть,

на спробний камінь істини.

Аби Господь розумів…

«Ти ба, Санчо, – одказала Тереза, – відколи ти до того мандрованого рицарства приснастився, то так став закрутисто говорити, що з простою головою і не розжуєш, так-таки нічого й не зрозумієш». – «Аби , – Господь мене розумів, жінко моя, а він же то всьому на світі розумітель, – мовив Санчо. – А ти, небого, дивись, добре доглядай сі три дні Сірого, щоб мені як дзвін був, оброку давай удвоє проти звичайного, сідло і всю упряж облагодь як слід і охаюч, бо, вважай, не на весілля їдемо, а світами блукатися, з велетнями, песиголовцями та всякими почварами воюватися, реву, рику, сику і зику начуватися…»

Там само, с. 351

Незчувся сам, еге, як приснастився,

сам не завважив, як заговорив.

Де пригодився, там і долучився

високих слів, тривожних див.

Тут сам себе не завжди розумієш,

свого патрона – ледве через раз,

на милість Божу нищечком вопієш,

на Боже розуміння повсякчас.

Господь – всього на світі розумітель,

тим розумінням смертний і живе

в надії все, що можеться, зуміти,

усе пізнати – навіть межове.

А ти, небого, жінко хитроока,

ти про осла ще ці три дні подбай:

подвійно накладай йому оброку,

хаюч і словом добрим улещай.

Та збрую, збрую облагодь найліпше:

сідло – рипіло б, надто – берегло б,

де упряж підновити треба більше,

там піднови, і все – блищало щоб!

Бо жде дорога, де надійсь на Бога:

блукатись, воюватись день при дні –

на велетнів видобувать спромогу,

песиголовцям завдавать парні;

там начуватись реву, рику, сику,

і зику, і дзижчань, проклять, заклять,

давати в пику, діставати в пику,

бо все тоте – Господня благодать!

Мандрованого джури хліб…

«Бачу, бачу, дружино моя, – сказала Тереза, – що нелегкий хліб у мандрованого джури; буду ж я Бога милосердного благати, аби визволив тебе од тої халепи». – «Скажу тобі по правді, жінко, – признався Санчо, – що якби не мав надії в скорім часі на губернаторя вискочити, то вже мені хоть лягай та помирай».

Там само, с.351

Мандрованого джури

не надто легший хліб.

Та серце ся не журить,

надія в нім: тріп-тріп!

Посадою запахла

мандрівонька йому,

усі знегоди – прахом,

жіноцькі охи-ахи,

діймавши – не діймуть!

Відомо ж бо з романів,

котрим то несть числа,

що рицар не обманить,

коли пора прийшла:

чи царство, чи півцарства

посяде рицар, знай,

дарунок джурі царський

він піднесе: приймай!

Губернію, не менше

(а хоч би й острівну),

довірить – бо не збреше –

під руку керівну.

Отам-то, отоді-то

всі злигодні забудь,

виписуй жінку й діти

у світлу ту майбуть.

Хитруй-бравуй, як інші

з-поміж чиновних тих,

що люблять свої ніші

і здирство, й шум інтриг.

Була ти нині чорна,

в роботі чорній тій,

назавтра – відзіґорна,

блискучий носиш стрій…

Були мужички доні,

то й женихи – на сміх,

назавтра – б’ються дони

за руку й посаг їх.

… Від рицаря – нагінка,

від ворога – бридня…

Але про діти й жінку

все джуринське дбання!

Не встоїть Рицар Лісовий

«Тим часом у вітті дерев обізвалась безліченна безліч пташок різноперих; розмаїтими веселими співами ніби вітали вони й віншували молодесеньку зорю світовую, що появила свій гожий вид між брам та кружґанків сходу, струшуючи з кучерів своїх мірііади краплистих перел; купалися зела в любій тій волозі і самі, здавалось, пінились та шумували дрібнісіньким білим бісером; верби струменіли духмяною манною, кринички сміялись, потоки жебоніли, гаї раділи й пишалися луки у вранішнім сяйві».

Там само, с.391

Непевний Рицар Лісовий

краси не бачить лісової,

кружґанкам сходу він чужий,

йому чужі пташок гобої;

ніщо йому світіння верб,

всіх інших зел ранковий бісер,

новенький в нього щит і герб

і опанча чистенька з біса.

Назвався Рицарем Свічад,

поставу має кремезненьку.

І списа майже так, як вчать,

тримає міцно і легенько.

Прийняв імення не своє –

з усього бачити й видати.

Нащо ж він тут у лісі є?

Двобій аби лиш нав’язати?

Умову виставить зумів

він, наче присуд, Дон Кіхоту:

програєш – повертай домів,

до мандрів поневаж охоту.

Він випадковий тут, чужий,

з усього бачиться, з усього.

Не встоїть Рицар Лісовий

супроти Образу Сумного.

Хто шукає пригод, того скопом знаходять пригоди…

«Превелику мали втіху обидва шляхтичі, слухаючи Дон Кіхотові оповіді про дивні його пригоди, і дивувалися непомалу і тим дурницям, і тій доладності, з якою їх розповідав».

Там само, с. 606

Хто шукає пригод,

того скопом знаходять пригоди:

рицар ти чи народ

вдачі певної, всякої вроди.

За поріг лиш ступи –

враз обступлять тебе різномасно.

Та кричить: «Відступи!»

Та горлає: «Родивсь ти невчасно!»

Та плете хармани,

та з тамтою дві сили складають;

йдеш до вітру – вони

проти вітру тебе наставляють.

Проти вітру кріпись,

якщо навіть це вітер епохи,

аж тоді обернись,

коли зміниться вітер не трохи.

Мідним тазом щита

замінити пригода бажає?

Запалились жита від щита

і діброва палає?

Хто шукає пригод,

нарікати не сміє з нагоди,

що його із дрімот

дістають, виривають пригоди;

що його раз у раз

шляхтичі можуть взяти на кпини,

що не профіль – анфас

йому велетні пхають,

злочинні.

Хто шукає, того

віднайдуть і на смертному одрі

чи Антонів огонь,

чи безсмертя в одежі пригоди.

Intermezzo-страхачка: потороччя!

На шляхах та на побоччях,

у кюветах тож,

виринають потороччя,

всяк на біса схож.

Лицедіють лицедії –

тільки розрізняй!

Лицеміри немалії,

славлять рідний край.

А у тому краї ріднім

один – басаврюк,

інший – певний вовкулака,

третій – медведчук,

попри третього й четвертий –

недолюд-ярчук.

Всі ж ці пичками при тому –

козаки, панки…

Рицарю, забудь про втому:

розрізняй-таки!

Знов біля основ

«Тут вони в’їхали в топільняк, і Дон Кіхот уклався у стіп береста, а Санчо у стіп бука, бо, як відомо, ці й подібні дерева стопи мають, а от рук зроду. Санчо провів пекельну ніч, бо від роси духопелики щеміли дужче, Дон Кіхот, як завжди, поринув у свої міркування, та все ж сон, зрештою, склеїв повіки обом…»

Там само, с. 465

В топільняку для того й берест,

для того й бук в топільняку,

щоб голову поклав, як берло,

у стіп – не вперше на віку.

Стопом, стопою – окоренком

могутнє дерево зове,

покоїть м’яко на тверденькім,

достоту – Древо Світове.

Бо ж мандри також світовії,

хоча й гишпанські селюки

начхали на рицАрські мрії,

на зброєношині гадкИ.

Вони побились між собою

за рев ослячий – мов, про них;

вони ватагою хмільною

йдуть на ватагу – звих на звих.

Між них не смій ставати жоден,

хто закликає до ума;

у них на те немає згоди:

бо не буває, бо – нема;

між них ревнути жартівливо

(щоб розрядити їх війну) –

те означає – ох, можливо,

і нині й завтра не заснуть:

ні на м’якому окоренку,

ні на твердім пуховику;

крекчи з клятьбою на боку,

вставай з прокльоном пораненьку.

Київ зноси стонадцять порцій,

забудь ослячий крик і глас…

Зате наука миротворцям –

усім, навіки, миротворцям –

в топільнякові задалась.

Санчопансіана (Губернаторіана)

Якщо на острів без порому,

без каравели, без човна

Intermezzo-2: про нашпиговане розумом шаленство

«Дон Дієго де Міранда спитав у сина, який він висновок зробив щодо гостевих розумових здібностей. Той відповів:

– Заплутаного почерку його божевілля не відчитає жоден у світі лікар і не розбере щонайліпший краснописець: то нашпигований розумом шаленець із частими проблисками».

Там само, с. 412

Тих розумів, що світять світлячками

або очима вовчими в пітьмі,

висвітлюючи так собі самі

поживку, жертву чи партнерку саме,

не бракувало й не бракує, вже ж,

ні в ніч полярну, ні в ночах пожеж.

О глуздів рівносвітлих непроглядь!

Ти затуляєш Істину і тьмариш

ті істини, що серденькам болять,

як то болить товаришу товариш.

А проблиски в шаленцеві ума,

де ум тісниться, як розряди в хмар’ї,

минаються для людства недарма –

для творчості, для глоси, для глосаріїв.

Потрібно тільки знатися на тім,

хто з нас Міранда, де в Міранди дім.

У днях Губернаторіани

«На майдані криниця висохла, а в шибеницю грім ударив, та вже лихо з нею. Жду од тебе одвіту, та пропиши, чи їхать мені до президенції, чи ні. За тим пошли тобі Боже віку довшого, як мені, або й такого самого, бо не хтіла б я на сім світі тебе сиротою зоставити. Жінка твоя Тереза Панса».

Там само, с. 576

Ішли дощі, болото хлюпало,

криниця висохла однак;

ударив грім – мов і не люто, а

палала шибениця так,

що враз згоріла; то без неї вже

село живе (і на бобах);

та й лихо з нею: виручає ще,

врядує страх,

Господній страх.

Криниця тим, що на майдані, мо’

(до сонця ближче, та й до страт),

так обезводніла неждано, мов

яке знамення в акурат

тут нам показує стократ.

Хоч справа добра губернаторство,

але ж і клопіт для жони,

то й треба тішитись не надто б то:

її спочатку одягни

та й шли кариту в добрий час:

«Будь ласка, пані, прошу Вас!»

При тому віддана жона

з тобою хоче вік прожити

так, щоб тебе не сиротити:

з тобою вмерти – того ж дня!

Кому життя дорожче

«Їж, їж, друже Санчо – обізвався Дон Кіхот. – Підживи собі життя, воно тобі дорожче, ніж мені, а я нехай умру собі від думок тяжких та від знегод моїх лютих… Я, Санчо, на те вродився, щоб жити, постійно вмираючи, а ти – щоб умерти ївши».

Там само, с. 603

Кому життя дорожче? Селянинові,

хоча б і в зброєноші вийшов він.

Потопчуть свині? Зганьблений, не гине він.

Щоб жити, пожує,

та й де той скін!

Він і вмирає, струдля уплітаючи,

йому й на тому світі банячок

парує, до горщечка припадаючи,

і смальцем ніжно пахне дим-димок.

Живе, щоб жити,

щоб життя розводити,

як фарбу у воді для крашанок,

йому не треба спис на щит наводити,

йому все’дно, чи корчма, чи шинок.

А хто живе, постійно умираючи,

постійно умирати народивсь?

Чиї думки, тарелю обминаючи,

те нині тлять, учора чим гордивсь?

Звичайно – рицар: остаточна відповідь.

Мандрований, в потертому сідлі.

Обов’язку і дамі своїй відданий,

в свої урослий рани й мозолі.

Або – або…

«І давайте вже мені їсти або скидайте з губернаторства: що ж то за служба така, що чоловіка не прогодує?»

Там само, с. 545.

До біса війни і конкісти,

суди, мундири і чини,

якщо за те немає їсти,

банально – кишку начинить.

Таже знайшовся губернатор,

що не бере і не дере,

лиш попоїсти любить надто,

а на ралець йому не тре’.

Від себе сам не ждав такого,

та захопив його процес:

рядити з огляду на Бога,

а не на чинний політес.

Він судить, як ізметикує,

йому доскіпатись – будь-що:

чия вина? кому бракує?

хто правду мовить? бреше – чом?

Гададось – статки, сталось – служба,

вночі не спи: нічний обхід,

під час якого знов – ану ж бо! –

судити і рядити слід.

Гадалось: вина та наїдки,

постало: медик-брехунець,

що, Гіппократа взявши в свідки,

змагає голодом терпець.

Терпець і рветься: або – або!

Завгодно вам – абО – абО:

чи губернатоська посада,

чи до наїдків знов-любов!

Знов – до м’ясної перемлійки,

а хоч би – і до часнику...

Від цього крісла-лобогрійки,

від цих пихатих на віку!

Intermezzo-3: про музику

«Уїхавши не з-так далеко, всі три вози спинилися, докучливий колісний рип ущух, у лісі запала цілковита тиша, і тоді почулися звуки музики, ніжні та зграйні, чому Санчо зрадів непомалу, убачивши в цьому добрий знак; от він і звернувся до дукині, од якої не відходив ні на ступінь: «Сеньйоро, де грає музика, там не може бути нічого лихого». – «Стеменнісінько як і там, де спалахують вогники і де світло, – одвітувала дукиня». На те заперечив Санчо: «Спалахи то од випалів, а світло бува од ватри, ось як зараз довкола нас, і на вогні, між іншим, можуть нас підсмажити, а вже де музика, там завжди веселяться і празникують».

Там само, с. 495 – 496.

Як в воду, Санчо в спалахи дивився:

розваги дукам спалахи несли.

А музики віддавна причастився:

у музиці зачався і родився,

знайомився, розчулювався, бився,

вигоцував, не раз і просльозився,

у музиці ж його і погребли

(якщо помер; хоч те нам не відомо:

Бен-Енхелі мовчить про те свідомо).

У спалахи дивившись, як у воду,

стеменно Санчо убачав дурню:

розваги дуцькі, небувалі зроду,

знущальні, дуцькій писі на догоду,

шукайбідам обом на певну шкоду –

провокативні на моральне ню

(казавши мовою пізніших донів-дуків –

професорів знущальної науки).

А музика? Збрехала і вона

на цей раз, у гіркому цьому разі.

Ніжна та зграйна, при такій оказії

зіграла ролю того барана,

який отару на заріз відводить

за грудку цукру. Отже ж тобі й на,

наївний Санчо, музикорожденний,

про музику й таке знання стеменне.

Душа цибуляна гишпанська, гишпанський часниковий дух

Душа цибуляна гишпанська,

гишпанський часниковий дух,

а всяка гинча пахощ панська –

від їхніх панських-донських скрух.

Усе те знає Санчо Панса,

гишпанський зовсім не лопух.

Отож допоки порядкує

у Гармадармії дарма,

він то у мріях часникує,

то снить цибулькою дмухма.

Хай Дон Кіхотові тобоські

селянки, певні часнику,

не нагадають Матки Боски

ні Дульсінеї на віку, –

зате двигтять в Терезі Пансі

душа із духом у ладку.

Душа і дух гуляють тілом,

ані кровинки не минуть,

дух і душа – гишпанські ціло! –

гишпанську вичинять могуть.

Від Санча Санчика те знає,

щодня щодуху виявляє.

і власних діток понавчає, –

і в цьому суть, і в цьому суть!

(Хай навіть біди тіло ссуть).

Чаклуни, відьмаки, чародії…

Чаклуни, відьмаки, чародії,

чорнокнижники різних мастей

найчорніші вигадують дії,

небувалі лаштують події,

насилають пекельних гостей, –

тільки б рицаря вивести з ладу,

всеньке рицарство стлумити в пень:

закладають підступство в принаду,

жалять огиря, ослика ззаду,

надять спереду хтиво – брінь-брень!

Тож бо ліпше в сідлі ночувати,

вартувати надійніш – в сідлі:

пантрувати, оружно стрічати

(хоч і все ж то життя твоє – чати!)

всякі злигодні – більші й малі.

Чаклунам, відьмакам, чародіям

перепоною станься щораз:

і тоді, коли дався їх діям,

нагодинився їхнім подіям –

дзень-дзелень, тупу-тупу, брязь-брязь!

Повинність божевілля дискусійна

«Підживившись, сказав Тосілос Санчові: «Твій пан, друже Санчо, неодмінно повинен бути божевільний». – «Як це повинен? – відрік Санчо. – Нікому він нічого не винен, він за все розплачується, тим паче, що монета його – щире божевілля. Я теє добре бачу і не раз, не два його правив, але який хосен? А тепер і поготів: адже він геть із глузду скрутився потому, як заломив його лицар Місяця-Білозора».

Там само, с. 642.

Про все на світі є гра слів,

гра слів – як гра роси на сонці:

блиск літер, диво голосів

в гишпанській виграшній сторонці!..

Але бува, зіграє сенс

супроти сенсу випадково,

як проти любощів той… секс,

кохання – теж – проти любови.

І вже бринять, як тятива,

стрілу штовхаючи незрячу,

чиїсь негадані слова

в чиюсь холодну чи гарячу.

Зігравши гру, слова живуть,

якщо та гра не проти глузду.

«Повинен божевільний буть» –

це вам не гра, це – дубль-пусто.

Це програш, це доігрова

поразка, це – по двічі два.

Тому, що на папері…

«Тосілос попросив розповісти, як же це сталося, але Санчо одказав, що незручно змушувати свого пана чекати, іншим разом, мовляв, як, може, спіткаються ще. І, стріпнувши крихти з одежі й бороди, він підвівся, сказав Тосілосу: «Бувай!» і, погнавши Сірого вперед, невдовзі прилучився до свого пана, який виглядав його в затінку дерева».

Там само, с. 642.

Цей світ тісний-тіснющий,

як весла на ґалері,

тому, що невмирущий,

тому, що на папері.

Тому, що по-гишпанськи,

достоту по-кастільськи –

мужицький, що аж панський,

священний, аж не свійський.

«Бувай!» – гукає поспіх,

«Зустрінемось!» – непевність.

З людей буває посміх,

із посміху – святенність?

Але, але… минаєм,

спішивши розминутись –

довірливі навзаєм,

встигаєм усміхнутись.

І – навздогін!.. Бо зряче

ген, в затінку, чекає,

Кіхана свого Санча,

а може й… Гемінґвая.

Все ж хай живе хоч поетична вольність…

«Воістину, – зауважив Дон Кіхот, – голос у вас прегарний, але сама величальна здалася мені не вельми доречною: який же зв'язок між віршами Гарсіласа і смертю сієї сеньйори?» – «Хай ваша милість не дивується, – заперечив музика, – бо такий звичай новочасних нешеретованих поетів: строчать вони що-хотя і дехотя крадуть, не зважаючи, чи пасує це до їхніх задумів, і хоч би яку дурницю вони співали чи писали, все йде в них на карб поетичної вольності».

Там само, с. 656.

Красти, звісно, гріховне заняття,

хоч би й що-хотя і де-хотя,

та грішить поетичная братія

по дорозі, ох, до забуття.

Як укравши – не припасувавши,

бард удвічі помножить гріха.

Припасовуй украдене завше,

перш ніж хвацько піти «уха-ха!»

Ще безпечніше – запозичати,

хоч би й вічним було віддання.

Позичай, користай! Будуть чати,

буде в чатах твоє постання.

Вольність, бачся, свободі дотична,

тій свободі, що кат її й ма.

Хоч би ця хай живе – поетична,

виживає (але не з ума).

Час новий, то й співці – новочасні:

той – без рими, той – знаки забув;

є про того часопис «Сучасність»,

про тамтого – журнальчик «Табу».

Мав би бути й журнал «Донкіхотське»

(«Донкіхотівське»). Буде? Коли ж?

Ідеальне притлумлено. Скотське

вознеслося: бурчи-урчи-лиж!

Поетичною вольністю скутий,

векселяй Сааведрі: «Віддам!»

От і вдасться пройти без покути

під тамтой, ото там он’о храм.

Шукайбіди

«Парох і бакаляр, зразу впізнавши наших шукайбід, порвалися до них з розгорнутими обіймами. Дон Кіхот ізліз із коня і міцно їх обійняв».

Там само, с. 665

Шукайбіда шукайбіді –

найкраще товариство,

такі у пошуках тверді,

завзяті пломенисто,

що раз у раз своїх ураз

собі не помічають:

бідошукацтва є екстаз

понад екстаз звичайний.

Знайшовши не одну біду,

знайдибідами ставши,

біду кують, згинають, гнуть,

себе біді не давши.

(Якщо – будь-що – не давши).

В тім разі й слава береже

наступні їх зусилля;

моральне дуцьке негліже

її не пересилить.

Тож куйбіда загнибіді –

найкраще товариство,

крутибіда журибіді

підкаже проречисто:

«Нехай лишень роздайбіда

нас на шляхах минає,

свого нахабного труда

в наш труд не підмішає!»

Шукайбіду з сідла біда,

буває, вибиває?..

… Зате по тому та ж біда

в пенатах привітає.

Ілюзія і крах пасторалі

«Небога сказала рицареві: «Що ж це, дядечку, таке? Ми думали, що ваша милость вернулася додому і тепер домонтарюватиме, аж вам це знову мандрівочка пахне, словом: «Гей, пастуше, звідки ти і куди зібрався йти?» Їй-право, рочки ваші вже не ті!» – А клюшниця додала: «Чи ж це про вас, ваша милость, полудневий сквар улітку і вовче виття взимі? Це ремесло і повинність для людей дужих, загартованих, навиклих до таких трудів, сказати б, з пупка. Коли вже вибирати, котре лихо менше, то ліпше рицарювати, ніж пастушити».

Там само, с. 666 – 667.

Якщо вас вибито з сідла,

зі світу рицарських романів,

вернутись до свого села

приволено вас словом даним,

є спосіб вам лише один

не розірвати серце з жалю:

немов за маску колядин,

хапайтеся за пасторалю.

Пастушок світ! І пастухів!

Чуття й природа буколічні!

Здоровий харч! Струна степів!

І небеса, щоденно вічні!

(І чесні вічі – в чесні вічі).

Якщо ж у вас небога є

і клюшниця дверима грима,

і кожна вашу крівцю п'є

речами й хитрими очима

(підслухуючи під дверима),

готові будьте, що вони –

попри молитви до Марії –

словами біса й сатани

уб’ють спасенні ваші мрії

(єдино рятівничі мрії).

Згадають «ро-о-о-чки»

ваші вам

так, що зіщулитесь літами,

і про пастуший непарад –

про шум і гам, про зливу й град –

розкажуть пишними вустами.

Intermezzo-4: Дещо про природу комічного

«… Порозставляв свою численну челядь, пішу й кінну, з розказом, добровільно чи живосилом, допровадити, як пощастить перейняти, Дон Кіхота до замку. І челядь його перейняла й обвістила про теє дука, а дук тільки того й чекав і, попереджений про рицареве прибуття, звелів запалити на дитинці смолоскипи та посвітачі, а Альтісідору покласти на катафалк, змайстрований з усім указаним справиллям, і то так лепсько і природно, що здавався справжнім. І ще Сід-Ахмет мовить ось що: сміюни, на його думку, були такі самі шаленці, як і обсміювані, адже завзяття, з яким дуцтво строїло смішки, свідчило, що й воно несповна».

Там само, с. 654.

Найвища втіха глупака –

пора вам знати –

знайти у світі простака:

щоб осміяти.

Якщо ж глупак ще й не з простих

(сміється в замку),

йому сміх, Господи, прости

і – Саламанку.

У Саламанці він учивсь,

глупак розумний,

та потребує розум чийсь,

і вишкіл чийсь,

і гонор чийсь,

піддати глуму.

Він робить витончено це,

ах, театрально,

в зичливім тоні і з лицем

все натуральним.

Він само-

стверджується так,

так є собою.

(Не помічаючи, глупак,

що стороною

проходять власної судьби

якісь-то шанси:

повзе він коміксу в раби,

судьба ж то – шасне.

І чорті батька в інші дні

хтось пригадав би:

чи жив той дук, чи справді ні,

як сотні драбів.

Хіба що Сід-Ахмед. Чого?

Душа прещедра.

Для чого й вигадав його

нам Сааведра.

Святе, живлюще божевілля

«Тут він обернувся до Санча і мовив: «Даруй, друже мій, що через мене ти теж здобув славу причинного і, як і я, вклепався і повірив, що на світі існували мандровані рицарі і досі не перевелися». – «Ох! – зойкнув у відповідь Санчо. – Не вмирайте, вашець, паночку мій любий, а послухайтесь моєї ради: живіть многії літа, бо се ж найбільше божевілля людське: ось так з доброго дива померти, коли тебе ніхто не вбивав і в могилу не заганяв, окрім хіба нудіння світом».

Там само, с. 670

Був Рицар Образу Сумного,

був Рицар Левів, битий був.

Та все підводився на ноги,

в сідло вертався – в ус не дув.

А повернувся у пенати,

дістав канікули на рік –

і все, і взявся помирати,

і проти рицарства прорік.

Вернув ім'я: Кіхана Добрий,

а світом нудити почав,

і обручем стиснувся обрій,

і голі рації в очах.

Святе, живлюще божевілля

полишило – як не було,

і не знайти такого зілля,

щоб хоч якесь дало живло.

Причинний Санчо – ще причинний,

ще дрібку-дрібочку малу:

колишні не забув почини,

не потакаючи селу.

Ще мріє про пригоди спільні,

його лиш тільки позови…

Ми всі потрошку божевільні,

хто в сенсі повному живий.

Хтось божевілля має зону,

хтось – потаємний п’ятачок,

де не щадить свою персону,

де про реалії – мовчок.

Хай давні рицарські романи –

прадавній вичахлий маскульт,

є ґени рицарства: як рани,

вони то ниють, то печуть.

Вони – змага нудінню світом,

у них – початки і кінці

того, що завтра стане мітом

чи виведе із манівців.

Хай людства далечінь – туманна,

та в ній лежачого – не бий:

вмирає домонтар Кіхана,

а рицар Дон Кіхот – живий!

Самсон Карраско – хто б його скараскавсь?

«Ми поминемо, як ридали Санчо, небога і клюшниця, так само не згадуватимем нових епітафій на його могилі. Наведемо лише одну, Самсона Карраска компонування…»

Там само, с. 671

Самсон Карраско – бакаляр учений,

він в Саламанці вчився (хтозна-як),

він ще й поет, подеколи натхненний,

він антирицар, він антидивак.

Він заповзявся повернути з мандрів

мандрованого рицаря домів –

і він зумів, він торжествує: майте!

Все, що поклав собі, те і зумів.

Три спроби – і вдалася спроба третя,

два поєдинки, в другому – здолав,

при тому не явив свого портрета,

свою личину, та й ім’я, ховав.

І от нарешті – краща з епітафій:

«Шаленим жив, та мудрим він помер».

Теж не безслізний, та на цім етапі

він торжествує, бакаляр-бретер.

Він – раціо утілене, тілисте,

до знань його ще мудрість прибреде;

йому до пари петербурзький пристав,

якого теж епоха ще гряде.

Крізь пароха зіходить Божа ласка,

від бакаляра струменять знання.

Самсон Карраско – хто б його скараскавсь?

Яка б зійшла на нього маячня?

Гідальго, весна! Українська весна!

Гідальго, це справді вона,

весна! Українська весна!

Ніяк не Обізіянська –

достоту всім нам христіянська –

ясна, чудотворна, ладна!

Гідальго, пригляньмось зеніту,

там знаки політтю, там літу

гра рицарських барв – очисна!

Там сходяться погляди ревні,

надії і Замислу певні –

в зеніті весняному – там,

у вирі незримих витань!

Весна, Великоднем зігріта,

отож – Українська Весна,

орлом двоголовим не вбита,

мутантенками не пропита –

красна, розписна, голосна!

Відлунює у високостях,

розширює коловид,

виповнює соками брості,

тамуючи декому встид.

Та сорому не позбавляє,

рум’янцями оберіга,

іконно остерігає

від красних спокус гріха.

Уклінна натхненницям, феям,

Марійкам – сиріч Дульсінеям,

Терезіям гуку й сміха…

Сонет

Сонет фінальний – розвітальний:

до зустрічі, мабуть, аж там,

де ноосфера всіх світам

відкрита як бенкет астральний;

астральний – пак, не віртуальний,

приявний кодам і ключам

до драм вселенських, мелодрам,

яких фінал є екстремальний.

Нітрохи смутку! Всяк зіськав

на виднокрузі по заслузі

від недругів і псевдодрузів;

і в час на людяність облав,

не долучившись до облавних,

на одрі долучивсь… до славних?